Огляд літератури. Екстер'єр є однією з найважливіших характеристик коня, яка дозволяє зробити певні висновки щодо зв'язку зовнішніх форм тварини з продуктивністю (Калінін, 1938).
Для початкового періоду виникнення екстер'єру характерно пошук ідеальних форм коня. Французький ветеринар кінця XVII століття Клод Буржеля таким ідеальним типом вважав популярного тоді в Західній Європі іспаноіталійського коня. Але ще в кінці XIX ст. Тютчев в статті "О пропорцияхъ тъла лошаді" стверджував, що зразковий кінь Буржеля не зустрічається в природі (Тютчев, 1872). Сент-Бель ідеалом екстер'єру будь-якого коня вважав зовнішні форми відомого скакуна Екліпса. На тому ж принципі пошуку "ідеальних форм" побудовано вчення про екстер'єр коня і інших сільськогосподарських тварин відомого німецького зоотехніка XIX ст. Зеттегаста, який намагався всі види свійських тварин вкласти в одну ідеальну форму – форму паралелепіпеда. Чим ближче тіло тварини до такої геометричної фігури, тим ідеальніша, за Зеттегастом, форма тварини. Ідентичні ідеї пошуку ідеальних форм були розвинені в методі золотих перетинів Цейзінга, які були привнесені в зоотехнічну літературу Вільнексом і Ролофом. Ролоф, застосовуючи метод золотих перетинів до екстер'єру коня, ділив довжину тіла АВ у крайньому і середньому відношенні на дві частини таким чином, щоб більший відрізок АС був середнім пропорційним між всією лінією АВ і меншим відрізком СВ. Точка С в даному випадку була золотим перетином і відповідала приблизно площині центра ваги коня.
Лакоза вважає, що всі системи, побудовані на пошуку єдиних ідеальних пропорцій тварин були досить невдало позичені з галузі мистецтва і є зайвими в системі вивчення екстер'єру. Однак наявність золотого перетину в навколишньому середовищі переконує в зворотньому твердженні. Пєтухов об'єктом для досліджень обрав не класичний золотий перетин, а сукупність частин тричленних ансамблів – золотий вурф. Ідея золотого вурфу, правда ще не в чітко сформульованому стані, існувала досить давно. Так, Ферон стверджував, що в судженні про гармонійний склад коня важливо брати до уваги не абсолютні розміри частин тіла, а існуючі співвідношення між розміром цих частин.
Вурф використовується для характеристики пропорцій тричленних блоків так само природньо, як афінне відношення для двочленних конструкцій. Доцільним було вивчати пропорції золотого вурфу на кінцівках тварин, оскільки саме локомоторний апарат представлений кінематичними тричленними блоками. Зокрема, для всіх хребетних є загальним принцип тричленної будови кінцівок, який виник в девонському періоді 300 млн. років тому, приблизно в один час з появою у тварин кісткового скелету (Кацитадзе, 1968). Відповідно до цього принципу всі кінцівки хребетних є тричленними кінематичними блоками, ланки яких носять відповідно уніфіковані назви: стилоподій, зейгоподій, аутоподій (схема 1). Схема 1. Кінцівка коня (неокінетичний апарат руху), що складається з
1 – стилоподій;
2 – зейгоподій;
3 – аутоподій.
Досліджуючи природу золотого вурфу, Пєтухов виділив такі факти:
1. Значення вурфів усіх блоків у випрямленому стані групуються навколо величини 1,3.
2. З моменту народження тварини ріст організму відбувається зі збереженням значення вурфу кожного тричленного кінематичного блоку.
Проблемою роботи була перевірка вищенаведених тверджень. Було цікаво з'ясувати наявність чи відсутність величини золотого вурфу в локомоторному апараті коней російської рисистої породи, які були взяті за об'єкт дослідження, і відповідно з'ясувати вірогідність поширення області естетики пропорцій на екстер'єр коня.
В ряді країн були створені свої породи рисаків: норфолкський рисак (Англія), англо-норманський рисак (Франція), голандський рисак. Всесвітню відомість отримала орловська рисиста порода. На сьогодні збереглися і в зв'язку з іподромними випробовуваннями набули найбільшого поширення американська стандартбредна, французька, російська та орловська породи.
Російський рисак належить до породи коней (Equus caballus Linnacus), що виведена в XVIII – XIX ст. шляхом схрещування коней орловської рисистої породи і американської стандартбредної.
Увесь період з 1890 по 1941 роки, що розпочався з розведення "метичів" і завершився створенням нової породи, можна розбити на три етапи (Чебаєвський, 1954).
Перший етап – з 1890 по 1917 роки. Характеризується широким застосуванням міжпородного схрещування як промислового методу, частковим використанням поглинального схрещування і методу прилиття крові. Мета роботи – отримати спеціалізованого призового рисака.
Другий етап – з 1917 по 1926 роки. Характеризується вимушеним використанням помісей для інбредного розведення, частковим застосуванням міжпородного схрещування з рештою американських рисаків і зворотнього схрещування з орловськими. Мета роботи не змінилася, але зросли вимоги до типу рисака.
Третій етап – 3 1926 по 1941 роки. В цей період вже була організована планова селекційно-зоотехнічна робота з метою виведення нової породи. Основний метод роботи – широке застосування репродуктивного схрещування з частковим використанням зворотнього схрещування з орловським рисаком.
За цей період російський рисак, в минулому – виключно спортивний кінь, що значно поступався орловському рисаку і в рості, і в масивності, наблизився до останнього типу, не втративши при цьому підвищеної жвавості.
Породу офіційно визнано в 1949 році, але схрещування з американськими рисаками практикують і зараз для покращення жвавості російських рисаків. Російському рисаку притаманна загальна сухість і гармонійність конституції, щільність мускулатури, більш міцний сухожильно-зв'язковий апарат; легка, з прямим профілем, голова; довга, пряма і мускулиста шия; пряма з добре вираженою лінією верха (Красніков, 1973). Круп середньої довжини і помірного нахилу. Кінцівки сухі з добре відбитими сухожиллями. Довге передпліччя і порівняно коротка п'ясть забезпечують низький хід. Коням окремих ліній в породі притаманна схильність до іноході. Оброслість у російського рисака менша, ніж у орловця, зокрема, оброслість ніг (фрізи) майже відсутні. За даними А.П. Ісупова, у російського рисака переважають гніда (46 %) і ворона (27 %) масті, рідше – руда, сіра, кремова. В цілому у російського рисака менш яскраво виражений тип упряжного коня, ніж у орловського.
За нормальних умов утримання, молодняк російської рисистої породи досить швидко розвивається і виказує високу скоростиглість. До 3 років він досягає зросту 158 – 162 см і живої ваги 450 – 460 кг.
Коні російської рисистої породи мають такі середні виміри: висота в холці – 160, довжина тулуба – 162, обхват грудей – 182, обхват п'ясті – 20,2 (жеребці); 159 – 161 – 183 – 19,8 (кобили). За вимірами російський рисак трохи поступається орловцю, але перевищує американську породу.
Рисисті коні відрізняються від інших порід здатністю довгий час рухатися жвавою летючою риссю. Жвавість російських рисаків (рекорд по породі – 1 хв. 56,9 сек) перевищує орловських (1 хв. 58,4 сек) і поступається американським (1 хв. 49,2 сек). На іподром коні поступають у 2 – 2,5 роки після попереднього відбору, тому досліджуваний об'єкт – російські рисаки Київського іподрому представлені кращими екземплярами даної породи (переважна кількість належить до класу "еліта"), що позитивно відображатиметься на об'єктивності результатів дослідження.
Статистична обробка величин (методика Рокицького).
Середнє арифметичне виступає узагальнюючою величиною, що вбирає в себе всі особливості даної варіації. Знаходження середнього – це заміна індивідуальних варіюючих значень ознак окремих членів сукупності деякою середньою величиною, при збереженні основних властивостей усіх членів сукупності. Середнє значення для довжини елементів передньої і задньої кінцівок коня обчислюється за загальновідомою формулою:
å хі
Х ср = ¾¾¾
n
Для визначення ступеня точності середнього, обраховують умовний показник точності (SХср), який називають ймовірною помилкою середнього, за формулою:
Sхср = s
n
Середнє квадратичне відхилення – це квадратний корінь з суми квадратів відхилень окремих значень варіант від середнього, що поділена на загальну кількість варіант:
s = å (хі - хср)2
n - 1
Коефіцієнт варіації (сv) вказує, який процент від середнього становить середнє квадратичне відхилення
с = s × 100
хср
Зміст кореляції полягає у спряженості варіації ознак. Мірилом щільності кореляційного зв'язку двох ознак виступає коефіцієнт кореляції:
å (хі – хср) (yі – yср )
r = å (хі – хср)2 å (хі – хср)2
Матеріали і методика. Збирання матеріалу проводилося на конях Київського іподрому в 1998 році. Були взяті проміри кінцівок 21 коня 3-7 років (18 жеребців і 3 кобили). Для дослідження величини золотого вурфу Пєтухов пропонує таку формулу:
W = (АС) × (ВД)
(ВС) × (АД), де
А, Д - координати дистального і проксимального кінців кінцівок;
В, С - координати промежп'ястного і ліктьового суглобів
[АС], [ВД], [ВС], [АД] - відрізки;
[AC], [BД], [ВС], [AД] – довжина цих відрізків.
Відповідно ці точки представлені на передніх і задніх кінцівках на рис. 1а і 1б. Для підстановки в формулу Пєтухова необхідні значення АС, ВД, ВС і АД згідно з рис. 1а і 1б: АС = СВ + ВА; ВД = ДС + СВ; АД = АС + ДС.
Рис. 1 Схематичне зображення а) передніх кінцівок; б) задніх кінцівок коня
Для того, щоб визначити зазначені точки на живому коні була застосована методика І.А. Спірюкава. Для вимірювання використовувалася мірна стрічка. Вимірювання проводилося по лівому боку коня власноручно, оскільки дана методика вимагає, щоб виміри знімала виключно одна людина з метою зменшення похибки отриманих результатів. Були зняті такі проміри: P1 - довжина плеча, P2 - довжина передпліччя, P3 - довжина п'ясті, Z1 - довжина стегна, Z2 - довжина гомілки, Z3 - довжина плески.