§1. Реструктурація ґлобальних відносин
Головною ознакою новизни геополітичної ситуації є її стала невизначеність. Світове співтовариство у повоєнний час звикло до певної стандартності, зрозумілості ситуації. Складність останньої полягала головним чином у напруженості, динаміці співвідношення сил, але ніяк не непередбачуваності намірів та спрямованості дій основних акторів міжнародних відносин. Колишня брутальна детермінованість оголювала загрози, спрощувала аналіз і, зрештою, запобігала неконтрольованому розвитку подій, повномасштабним зіткненням. Сьогодні питання «хто є хто» у міжнародній політиці вже не має простої відповіді.
Симптоматично, що більшість коментарів геополітичних змін та оцінок їх подальших перспектив містять спроби віднайти який-небудь «звичний» варіант світоустрою, тобто зводяться до конструювання N-полюсних моделей. У найбільш стійких традиціоналістів N дорівнює одиниці (pax americana); поряд можна розташувати прогнози відродження умовної двополюсності (у разі утвердження Росії як великої держави і альтернативного ґлобального центра тяжіння). «Новаторські» підходи до аналізу геополітичного простору і властивих йому тенденцій збільшують N до трьох, п’яти, восьми... Тим самим ілюструється і реальне ускладнення ґлобальної ситуації, і наполегливе намагання спростити, схематизувати предмет досліджень. Раніше це було значною мірою виправдано, бо ж існували не тільки два могутні полюси, а й дві світові системи, що їх цементували «світові» ідеології. Останні за інтенсивного політико-дипломатичного, фінансово-економічного, а у багатьох випадках і військового супроводження відповідно спрямовували, каналізували зовнішньополітичні орієнтації десятків держав, стримували вияви будь-яких третіх реґіональних, національних чи конфесійних світоглядів.
Нові обрії сучасного світу зв’язані із зникненням не двополюсності, а двосистемності, із зникненням у принципі систем як головних компонентів структури ґлобальних відносин, носіїв їх відносної впорядкованості.
Такою системою у повному розумінні можна назвати тільки східну спільноту держав, де за жорсткої централізації були хіба ще внутрішні розколи та єресі, але не було плюралізму позицій геополітичного масштабу. І саме її інтенсивна стратегія надавала системності й «міжзахідним» відносинам, хоча останнім і залишалися притаманні внутрішні суперечності, що їх доповнювали претензії на створення окремих центрів сили.
Ризикнемо припустити, що двосистемна модель з її жорстким протистоянням відіграла далеко не однозначну, тобто не тільки неґативну роль у повоєнній історії людства. Це був, мабуть, найнебезпечніший етап, коли розрив між рівнями науково-технічного та соціально-політичного розвитку, а таким чином і між загрозою катастрофи та можливістю досягнення цивілізованих рішень сягав максимуму. Двосистемність своєрідним чином демонополізувала вплив, потенціал керівництва світом, забезпечувала механізм взаємного стримування, спрощувала переговорний процес із стратегічних питань у період, коли силі як чиннику міжнародної політики ще не було альтернативи, а можливості самої сили драматично зросли. Конкуренція двох систем висвітлила небезпеку непримиренності, підкреслила значущість загальнолюдських цінностей, необхідність деідеологізації міжнародних відносин. У 80-і роки ерозія старої моделі вже достатньо компенсувалася, а в чомусь і стимулювалася зміцненням міжнародного правопорядку та якісно новим, більш природним і більш конструктивним плюралізмом.
Кінець 80-х років, коли «холодна» війна здавала останні позиції, а найновітніші вияви конфліктів ще здавалися швидкоплинними епізодами, винятками, що не створюють серйозних проблем, породив майже одностайну ейфорію щодо початку ери безпеки, стабільності і забезпеченості швидкого поступу у міжнародній співпраці. Але перехідний період світового розвитку, що розпочався, аксіоматично не міг не містити різноманітних ризиків, складнощів, непевностей. Дуже швидко війна у Перській затоці, ескалація юґославського конфлікту, драматичні події у багатьох районах колишнього СРСР, нарешті, неоднозначна політика Росії окреслили «напругогенність» нової геополітичної ситуації 1.
Саме безсистемність, недостатня структурованість характеризують сьогоднішні ґлобальні міжнародні відносини. Колишня штучна впорядкованість, жорсткий силовий дуалізм змінилися мультиплюралізмом та багатокритеріальністю. Фактично й суттєво змінився зміст поняття «світова спільнота». І річ не тільки і не стільки у значному зростанні кількості суб’єктів міжнародних відносин, а й у розширенні можливостей обрання та реалізації власної стратегії державного буття, власного зовнішньополітичного курсу. Зникла субординація, що трималася на ґлобальних ідеологіях та силі, а з нею й уніфікованість, детермінованість позицій та дій держав.
У колишнього світоустрою всього декілька співавторів — великих держав. Саме їхні інтереси донедавна переважно визначали правила гри на міжнародній арені. Так, ці інтереси з часів Тегерана, Ялти, Потсдама стали набагато більше згармонізовані з інтересами решти членів світового співтовариства, але можливість реального перетворення цілковитої більшості «незахідних» держав з об’єктів у суб’єкти сучасного міжнародного життя постала тільки останнім часом і саме у зв’язку із крахом комуністичної системи.
Уперше в історії виникли передумови вільного виявлення власних національних інтересів усіх держав, які раніше були змушені так чи так підпорядковувати свою зовнішню політику «системній» дисципліні. Крім того, істотним додатком до такої плюралізації є виникнення нових, причому потенційно достатньо своєрідних держав на теренах колишніх СРСР та СФРЮ, зміна обрисів і навіть початок формування нових субреґіонів. Практично поновлюється, до того ж у значно розширеному складі, буття слов’янських країн, ледь не половина яких нарешті вперше отримала реальну можливість самостійного розвитку. Слов’янський чинник, так само, як і православний, невдовзі може стати помітним на субреґіональному рівні (але тільки за умов подолання чинника російського і вирішення питання про реальну паритетність, природність і взаємовигідність зв’язків). Одночасно уточнюються східні кордони католицизму. Країни Балтії розширюють та диверсифікують субреґіон Північної Європи. Досить важко прогнозувати, яких саме характеристик набудуть такі новітні суб’єкти міжнародних відносин, як колишні радянські середньоазійські та кавказькі республіки. У будь-якому разі суттєвою закономірною ознакою світової спільноти стала його багатоманітність, значне розширення кола ідей, концепцій, підходів, які можуть і мають вплинути на процеси творення загальнолюдської політичної філософії, розбудову міжнародного правоустрою, світоустрою в цілому, на пошуки світовим співтовариством нової динамічної рівноваги.
Зазначимо, що коли йдеться про нації, народи, країни, то неповторність, специфічність є нормою і може трактуватися як своєрідна і необхідна ознака суверенності. Але це, безумовно, не детермінує атомізацію, анархізацію світових відносин. У особі двосистемної моделі зникла штучна, до того ж, по-суті, авторитарна конструкція, виникнення якої колись ґрунтувалося на геополітичній логіці конфронтації, конструкція, яка вже з 60-х років швидко перетворювалася на анахронізм, на перешкоду справжній гармонізації ґлобальних взаємин і аж ніяк не відповідала інтересам більшості країн та народів.
Зрозуміло, що проблеми досягнення впорядкованості, стабільності, передбачуваності у сучасному надплюралістичному світі ускладнюються; вони потребують значного вдосконалення правової бази та механізмів взаємодії, певної перебудови наявних міжурядових структур. І це мають бути демократичні, й отже складні механізми. Досягти тут ефективності буде непросто. Вирішення цих завдань, очевидно, реалізовуватиметься у двох площинах: подальшому розвитку універсальних механізмів співпраці та переструктурації і певній зміні змісту двосторонніх та багатосторонніх відносин держав. Щодо першого — можна передбачити активізацію обговорення шляхів демократизації ООН, розширення сфер діяльності та функціональних повноважень міжурядових організацій, розвиток вертикальних зв’язків, інституту контролю за додержанням загальних принципів і норм права та зобов’язань, більш широке усвідомлення спільних для всіх цивілізацій цінностей та інтересів, необхідності їх захищати. На цій основі виникають реальні перспективи досягнення впорядкованості і набуття ґлобальною системою міжнародних відносин якісно нової структурованості 2. Але ж, зрозуміло, вивільнення міжнародних зв’язків від ідеологічних пут, розповсюдження загальнодемократичних принципів ще не звільняють світове співтовариство від складнощів нерівномірності розвитку, далеко неоднакової об’єктивної спроможності різних держав виконувати обов’язки, зв’язані з їхньою правосуб’єктивністю, і навіть просто забезпечувати вирішення власних проблем. Це вже нині певною мірою перевантажує універсальні міжнародні структури, загострює питання про місце, роль і пропозиції застосування «соціальних мотивів» і принципів лібералізму в міждержавних відносинах. Очевидно, розв’язання зазначеної ґлобальної дуалі вірогідне лише в межах, що відповідають потребі у стабільності та безпеці і не більше. Залишок незбалансованості стратегічних інтересів держав-донорів та держав-реципієнтів — це вже переважно сфера двосторонніх та групових відносин, які мають більш стійкий імунітет до вірусу утриманства і спрямовані на первинний прагматизм.
Саме у площині безпосередніх зв’язків держав, доповнюваних взаємодією недержавних структур, накопичується основний потенціал вирішення конкретних проблем. Якісні зміни на ґлобальному рівні безумовно вплинуть і на цей рівень відносин, обмежать вірогідність отримання штучних переваг одних перед другими. Але й переваг об’єктивних не стає менше. Рівневі розбіжності у потенціалі, дієздатності окремих держав зростають. За умов інтернаціоналізації, посилення значення міжнародних чинників розвитку формуються відносини непаритетної взаємозалежності. Десятки країн, зважаючи на обмеженість власного потенціалу, вибудовують довготермінові стратегії спирання на певних могутніх партнерів. Останнє й окреслює наявність центрів тяжіння чи полюсів. Але істотним є те, що за сучасних умов такі полюси не складають альтернативи універсальним структурам відносин, не творять закритого простору, своїх особливих принципово відмінних правил гри, являють собою лише один з компонентів світоустрою і переважно зорієнтовані на взаємодію не менше, ніж на суперництво.