Особливості міжнародних стандартів щодо прав та свобод людини і громадянина (стр. 1 из 7)

Зміст

Вступ

Розділ 1 Поняття та правове регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

1.1 Права і свободи людини в міжнародно-правовому аспекті

1.2 Юридична природа міжнародних стандартів прав людини

1.3 Характеристика загальних міжнародних стандартів прав людини

Розділ 2 Особливості міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

2.1 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини

2.2 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

Розділ 3 Співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав і свобод людини

3.1 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

3.2 Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Основні права людини – один з головних правових інститутів сучасного демократичного суспільства. Його норми встановлюють найбільш суттєві, вихідні засади, які визначають положення особистості в суспільстві та державі, принципи їх взаємовідносин. У нинішній Європі інститут основних прав і свобод людини існує тільки на національному, але й на наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського Союзу в цілому. Він являє собою сукупність норм права Європейського Союзу, які закріплюють найбільш важливі, спільні для всього Союзу стандарти в сфері захисту основних прав і свобод людини, а також принципи взаємовідносин особистості з органами публічної влади на всіх рівнях.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан прав у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь – якої держави і суспільства в цілому.

Міжнародні стандарти щодо основних прав і свобод людини і громадянина регулюється низкою міжнародно – правових актів, які визначають політичні, природні, культурні, соціальні права.

Тому вирішення питання про міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод і обов'язків є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Питання про міжнародні стандарти щодо основних прав, свобод і обов'язків розглядалися в працях таких авторів, як: А.Г., Баглай М.В., Габричидзе Б.И., Головатенко В., Грабильников А.В., Козлова Е.И.,Ковлер А.И., Колюшин Е.И., Крупчан О.Т., Кутафин О.Е., Мишин А.А., Мюллерсон р.А., Присяжнюк Т., Румянцев В.О., Стрельцова О., Страшун Б.А., Тодика Ю.Н., Фрицький О.Ф., Чиркин В.Е., Яворський В.Д., та інших.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей міжнародних стандартів щодо прав та свобод людини і громадянина.

Основними завданнями курсової роботи є:

1) проаналізувати поняття міжнародних стандартів основних прав і свобод;

2) визначити механізм захисту прав людини;

3) визначити основні права, свободи людини і громадянина, закріплені міжнародними документами.

Об'єктом дослідження є правове регулювання у сфері міжнародних стандартів основних прав і свобод людини і громадянина.

Предметом курсової роботи складають суспільні відносини, які регулюють міжнародні стандарти щодо основних прав і свобод людини і громадянина.

У процесі написання курсової роботи використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий методи, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1 Поняття та правове регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

1.1 Права і свободи людини в міжнародно – правовому аспекті

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням та захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.).[1]

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов'язаної із захистом прав людини, достатньо зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи від Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з примусових та недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньої політичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, а також Європейська комісія з прав людини. Склад і порядок діяльності вказаних судів визначаються у розділах II, III і IV Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

1.2 Юридична природа міжнародних стандартів прав людини

Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами. Як визнано у літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заключний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні заичаї). Можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві. Проте міжнародні стандарти — не не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.[2]

На думку С.Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини — це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов'язків держав. Тим часом Л.Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти — тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві. Щодо процесу виникнення національних норм з прав людини, то це зауваження має історичні підстави. М Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону.., вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це — завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи.

Наведені твердження свідчать, що сутність поняття "міжнародні стандарти” не є ще усталеною, особливо в тій частині, яка стосується юридичної сили міжнародних актів для учасників цих угод та інших суб'єктів міжнародного права. Проте саме визнання існування названих стандартів закладає правову основу того, що з часом права людини і в країні, де вона живе, відповідатимуть зразкам світового рівня в цій галузі.[3]

Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» стосується сучасних міжнародних документів у галузі прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародним співтовариством було покладено початок нормотворчому процесу на світовому рівні. До цього часу норми з прав людини виникали в національних правничих системах і, одержавши визнання світової спільноти, поширювалися через взаємини між державами. Кожна історична система права включає певну юридичну концепцію людини як суб'єкта права, її права та обов'язки — від примітивних і нерозвинених до сучасних. І суть правничої системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі та якою мірою їх гарантує. Коли керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона грунтується на повазі до людської особи у всіх її проявах, то слушно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) — це поступове усвідомлення і зміцнення почуття власної гідності кожної людини.


похожие статьи

Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.