Смекни!
smekni.com

Кошовий отаман Іван Сірко (стр. 1 из 3)

І

ван Сірко – особлива постать в історії України. За свій незвично довгий вік – як на козака, що ціле життя те й робив, що воював – він зазнав усього: злетів занепадів, зрад, захоплень, розчарувань, почуттів щирої приязні і лютої ворожнечі, скидав і садовив на трон гетьманів, і сам прагнув стати гетьманом. Ще за життя він став легендою козацтва, його подвиги описано у багатьох піснях і думах. І козаки, і вороги Сірка мали його собі за характерника – чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і навіть вміє замовляти рани. Бо Сірко й справді виходив живим та неушкодженим з таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути. Недарма татари прозвали його “урус-шайтаном”, тобто “руським чортом”, боялися і разом з тим дуже поважали. Турецький султан, що постійно потерпав від нападів Сірка, навіть видав ферман молитися в мечетях про його смерть. І хоча цей легендарний кошовий був нещадним до ворогів, але разом з тим він відзначався великодушністю до переможених або слабких противників, не прагнув власної здобичі – трофеїв. Для козаків він завжди був прикладом самовідданості, відваги, хоробрості і винахідливості. Всі: і вороги, і друзі поважали його високу військову майстерність. А одна з народних пісень ось що про нього каже:

Гей, як крикнув та козак Сірко та на своїх хлопців:

“Ой, сідлайте коней, хлопці, та поїдем до Криму в гості”.

Та туман поле покриває, Сірко з Січі виїзжає.

Ми думали, що то орли злітаються,

Аж то військо, славне запорізьке, на кримську дорогу з’їзджається.

Ми думали, що то сокіл летить,

Аж то козак Сірко на кримську дорогу конем біжить.

Ми ж думали, що то місяць зійшов,

Аж то козак Сірко по кримській дорозі з козаками пішов.

Ми ж думали, що то місяць сяє,

Аж то Сірко з козаками та на кониках грає.

Як дійшов Сірко та до кримської засади,

Як крикнув козак Сірко до козацької громади:

“Гей ви, хлопці! Та добрі молодці! Наступайте ж ви сміло!

Беріть шаблі в руки та рубайте превражую силу!”

Як пішли ж хлопці поміж ордою шататься,

Стала орда та скрізь поза ними валяться.

Ми ж думали, що то дуб та у лісі в’ється

Аж то козак Сірко із ордою б’ється”.

Дослідники одностайні в тому, що Іван Дмитрович Сірко народився в селищі Мерефи (місто поблизу Харкова). Походив з давнього козацького роду. Дата народження Сірка й досі залишається загадкою, але з легенди відомо, що він з’явився на світ з зубами, і тільки-но його повивальниця піднесла його до столу, він схопив пиріг з начинкою, що там лежав, і з’їв його. Це було знаком того, що все життя він гризтиме ворогів. Про ранній період життя Івана Сірка відомо дуже мало. Козакувати Сірко почав ще з юності. Служив у реєстрі, не раз був у походах. В ті тяжкі часи Сіркові не довелося навчатися в школі, і тому він залишився неписьменним на все життя. У Мерефі він мав хату з обійстям, а неподалік містечка – невеликий хутір. Сам господарством майже не займався і все життя козакував, служив Україні, захищав від численних ворогів, ходив походами на Крим, Туреччину, Річ Посполиту. Під час одного з татарських наскоків на Слобожанщину, хутір Сірка зазнав руйнувань, і його дружина з дітьми залишилися без притулку. Ось що про Сіркову родину оповідає пісня:

В городі Марефі жила вдова,

Старенька жона,

Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тільки двох синів мала:

Першого сина – Сірченка Петра,

Другого сина – Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став свою мати стареньку питати:

“Мати ж моя, старая жоно,

Скільки я в тебе перебуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю.

Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати”.

Вдова стара промовляла:

“Пішов твій отець до стародавнього

Тору пробувати...”

Про Сірка також відомо, що він мав двох зятів: першого звали Іван Сербін – він був козаком з Лівобережжя, а другого – Іван Артемов – козак Харківського полку.

Щоб краще зрозуміти вдачу кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, спочатку слід згадати деякий випадок вже з пізнього періоду його життя. А трапилося ось що:

...У липні 1675 року І. Сірко зібрав близько 20 тис. козаків і рушив на Крим з “відповіддю чемності” на підступний ханів напад на Запорозьку Січ. Погулявши з шаблями по татарських улусах, він розбив на друзки кілька організованих татарських загонів, захопив чимало ординців у полон, а головне, звільнив близько 7 тис полонених українців, що перебували у татарському полоні. Але дорогою назад кошовий помітив, що багато визволенців повертаються на Вітчизну нібито й не дуже охоче.

Сірка це вразило: “Не може такого бути! – вигукнув він подумки і сам себе запитав: Невже не раді бачити рідної землі?!” Щоб з’ясувати що тут до чого, він наказав всім визволеним поділитися на тих, хто хоче йти в Україну і тих, хто волів би вернути до Криму, пообіцявши, що тих, хто висловить бажання повернутися до татарів, силою не триматимуть.

Яким же був подив Сірка, який все своє життя поклав на вівтар боротьби з бусурманами, коли майже 3 тис. чоловіків та жінок висловили своє бажання повернутися до таких-таки татарів! Кошовий поцікавився, що саме на чужині привабило їх так, що навіть батьківщина їм не мила. Їх відповідь була простою: там вони собі вже хазяйства позаводили, сім’ї закладати збираються... а на Україні в них немає нічого – все треба починати з нуля.

Ошелешений таким відкриттям, Сірко відпустив цих відступців на волю, а сам, сподіваючись, що в комусь з них прокинуться патріотчні почуття, що змусять їх передумати і повернутися назад, піднявся на високий пагорб і ще довго-довго дивився за тим, як вони радісно чимчикують на чужину, до своїх господарств. За віщо ж тоді стільки крові пролито?! За віщо стільки голів козацьких покладено навіть у вчорашньому бою?! За їхню волю!!! А вона їм, бач, ні до чого – їм аби сите корито... Коли вони були вже далеко, Сірко впевнився в тому, що вертати ніхто й гадки не має...

Скипів кошовий, скликав молодих козаків, яким ще треба було набувати виправи у шабельних січах, і послав навздогін, наказавши вирубати всіх до ноги. Попередив, що особисто перевірить, чи виконано його наказ. І загін поскакав. Наздогнав. Вирубав. А Сірко прибув на місце страти, подякував молодим козакам за службу, і, схиливши голову, звернувся до полеглих: “Простіть нас, браття, і спіть собі до Страшного Суду. Тільки Господь тепер скаже, чия тут була правда. Але множити нових ординців на наші християнські голови вам не доведеться. Не зростуть ваші діти між бусурманами на свою вічну – без хрещення - погибель”.

Боротьба з татарами набула тоді особливо жорстоких форм. І цей жорстокий вчинок Сірка став суворою наукою і попередженням козакам і тим, хто ладен віддати Вітчизну за господарство у татарському полоні.

На політичну арену Іван Сірко виходить навесні 1645 року під час Тридцятилітньої війни у Франції, у місті Фонтенбло, під Парижем. У Францію він потрапив разом з Хмельницьким і набраним ним загоном добровольців. Спочатку вони брали участь у переговорах з представниками французького уряду про військову допомогу, а потім допомогали Франції у війні. Участь Богдана Хмельницького у боях сумнівна, проте Сірко згадується у французьких літописах дуже чітко.

Спочатку козаків з Гданська привезли кораблями у Кале, а потім вони брали участь у Тридцятилітній війні. Проте, існує цікава версія, що, дорогою до Кале, козаки під командуванням Івана Сірка, минаючи захоплений іспанцями Дюнкерк, не тільки відбили напад іспанських сторожовиків, а й підпорядкували кількох з них собі, а відтак і вдерлися з новою силою до порта. Іспанців це так налякало, що вони поховалися до фортеці. Але й фортецю козаки здобули – нічним штурмом з моря.

Іван Сірко також брав активну участь у Визвольній війні (1648-1654 рр.). У період 1658-1660 рр. його обрали Вінницьким (Кальницьким) полковником. Рішуче відкинувши ідею єднання України з Росією, Сірко приєднався до числа тих, хто відмовився давати присягу російському цареві, і таким чином, став на бік опозиції. На знак протесту проти Переяславської угоди він склав свої повноваження і повернувся на Січ.

Просидів він там довго, ніби відгородившись від усього світу, і, навіть, козацтва. Принаймні, відомо, що, коли помер Богдан Хмельницький і на гетьманство обрали Івана Виговського, кошовим отаманом Запорізької Січі був не він, а Павло Гомін. Та невдовзі настала і його пора. Серед запорізького козацтва дедалі ширилося незадоволення пропольською політикою Виговського, а оскільки Сірко виступав не лише проти російської, а й проти польської орієнтації, то невдовзі рушив на Виговського зі зброєю в руках. І першою його дією був розгром великого загону кримських татар, що йшов на допомогу гетьманові.

У 1659 р. Виговський здобув перемогу над російською армією під Конотопом. Можливо, гетьман, скориставшись цією перемогою, міг би зміцнити становище країни, зменшити її залежність від Московії. Але зробити цього він не спромігся, бо проти нього виступив Сірко. Він не обмежився розгромом татар поблизу Умані, а й розпорошив кілька загонів “виговців”. За це дістав винагороду від російського царя: двісті золотих та на триста рублів соболів.

Сірко був надзвичайно талановитим полководцем, але у нього була одна вада. Він був дуже імпульсивним і непрогнозованим політиком, або, точніше, політиком зовсім не був. Ось як характеризує Сірка з цього приводу Яворницький: “...То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія і Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана і кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом”.

І справді, Сірко несподівано й страшно руйнував плани українських гетьманів, проливав багато крові через невизначеність своїх позицій. Інколи здається, що Україна мала б більшу користь з того, якби він деякий час не займався державними справами, а просто, відпочив би кілька місяців на своїй пасіці і зрештою, добре обміркував, якою він хоче бачити Україну, за що і проти кого він має боротися, хто має йому бути за союзника, а хто за ворога. Особисто мені здається, що Сірко боровся за інтереси простих, низових козаків, і завжди займав ту позицію, яка була вигідною саме їм.