Смекни!
smekni.com

Формування давньоруського права (стр. 2 из 2)

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційне і військове зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Накресливши у загальних рисах політичний розвиток Київської Русі, звернімося до механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ДАВНЬОРУСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на давньоруські цивільні закони. Давньоруське карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право змінилося під впливом грецького законодавчого збірника – Номоканона. Основними цивільними і церковним законодавчими збірниками в Київської Русі були “Руська правда”, “Устав Володимира”, “Устав Ярослава” і “Кормча книга”. Відповідно до цих правових актів із гріхом бо­ро­лася Церква, а зі злочином – держава. Церква вважає всякий злочин гріхом, але не всякий гріх держава кваліфікує як злочин. Гріх – це моральний злочин, пору­шен­ня внутрішніх законів: совісті і Божественного закону.­ Церкві були підсудні гріховні справи без наявності злочину. Справи гріховно-злочинні розглядалися в цивільному суді.

Вплив Церкви на давньоруське законодавство полягав у тому, що Церква через боротьбу з гріхами попереджала злочини, проводила свого роду профілактичну роботу, Церква розширювала і поглиблювала ділянку осудності – винності. Вона осуджувала навіть ті порушення, що не ставилися в провину язичницькими звичаями і законами. Наприклад, образа словом, що не осуджувалася язичницькими звичаями, ставилася в гріх людині, що прийняла хрещення. Це будило в язичниках, що прийняли християнство, почуття поваги до гідності людської особистості. Християнське законодавство, кладучи край гріху, попереджало злочини. Однак Церкві не завжди вдавалося викорінювати низькі людські пороки і недоліки.

ВИСНОВОК

Давньоруська правова система - досить складне та нестандартне явище в стародавньому праві, хоча, з деякою мірою узагальнення, не можна вважати таку систему унікальною в сенсі історії права Європи. Еволюція права Київської Русі від розрізнених підсистем права до окремої інституціолізованої системи значною мірою завдячує нормозастосовчій та нормотворчій діяльності князівської феодальної верхівки.

Було б помилкою вважати, що Україна в минулому була "правовою пустелею". З часу "Правди Ярослава" в цю історію вписано чимало яскравих сторінок. Причому це одно з найвизначніших правових джерел тодішньої Європи не міг з'явитись на пустому місці. Воно з'явилося як результат широкого розвитку торгівельних відносин в Древньої Русі - йшла жвава торгівля із Заходом та Сходом. При чому в ті часи здійснювався обмін не тільки товарами, але й, безсумнівно, правовими ідеями. "Руська Правда", яку відомий історик В.О. Ключевській назвав "кодексом торгового капіталу", здійснювала свій вплив і за межами Київської Русі. ЇЇ норми, наприклад, у незмінному вигляді увійшли в інше відоме джерело права - Литовський Статут.

Отже, можна зробити висновки, що за часів Київської Русі правові відносини набували системного характеру враховуючи той суспільний лад, який тоді панував.

ЛІТЕРАТУРА

1. Іванишин Василь. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: Відродження, 1992;

2. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник.- М.: БЕК, 1996;

3. Орленко В.І. Історія держави і права України. Ч.1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. Навчальний посібник. Київ: КНЕУ, 2001;

4. Субтельний Орест. Україна: історія / пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. Ст. С.В. Кульчицького. – 2-е вид.- К.: Либідь, 1992.