регистрация / вход

Підстави для визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України: теорія і практика

Характеристика поняття та ознак нормативно-правового акту, який є основним джерелом права в Україні. Підстави, критерії та сучасна судова практика визнання конституційності та неконституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України.

Министерство образования и науки Украины

Таврический национальный университет им. Вернадского

Юридический факультет

Конституционное право

Реферат

Підстави для визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України: теорія і практика

Симферополь 2005


Зміст

Вступ

1. Поняття нормативно-правового акту

2. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України

3. Сучасна практика визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України

Висновки

Література

Вступ

Перехід України до нової, ринкової економіки, що відбувається одночасно з формуванням незалежної демократичної правової держави, вимагає кардинальних змін у правовій системі нашої країни, змісті та формах нормативно-правового регулювання. Передумовою вирішення цих завдань є істотне оновлення законодавства, забезпечення законотворчого повновладдя парламенту України, верховенства закону.

В основу закону і нормативного акта мусить бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи й інтереси є вищою соціальною метою, незалежно від класової, національної чи партійної приналежності.

У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України має йтися не стільки про поліпшення законодавства, підвищення його якості чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього масиву законодавства відповідно до Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартом прав і свобод людини.

Конституційна реформа, яка вже не перший рік проходить в Україні, викликала нагальну потребу в розробці ґрунтовної теоретичної бази діяльності Конституційного Суду України, здійсненні належної наукової аргументації необхідності ефективно діючого контрольного органу забезпечення верховенства Конституції.

Виходячи з вищевикладеного, ціллю даної роботи є визначенні підстав для визнання нормативно-правових актів недійними Конституційним Судом України. Для вирішення цього завдання в роботі буде, насамперед, розглянуто поняття нормативно-правового акту, а потім — теоретичні питання та практичні аспекти діяльності Конституційного Суду України в напрямку перевірки на конституційність нормативно-правових актів та визнання в разі потрібності їх недійсними.

1. Поняття нормативно-правового акту

Прийнято розрізняти три загальних юридичних джерела — джерела права: нормативний юридичний акт, санкціонований звичай та судовий прецедент.

Нормативно-правовий акт — основне джерело права України.

До ознак нормативно-правових актів відносяться: відсутність індивідуально-визначеного адресату, невизначеність числа випадків, на які розрахований припис, та можливість, що випливає звідси, неодноразового застосування, яке не вичерпує дії припису.

Головна ознака, що характеризує зміст нормативного акту, в тому, що він є актом правотворчості, актом, якій оформлює встановлення, зміну чи відміну дії правових норм. Це відноситься до всіх нормативних актів, в тому числі до більшості, що не містять норми права. Суть і цих нормативних актів (як юридичних джерел права) полягає не в тому, що вони викладають норми права, а насамперед у тому, що із прийняттям нормативного акту виникають нові правові норми, змінюються ті, що діяли раніш, тощо.

До особливих актів здійснення нагляду загального характеру відносяться і акти нормативного тлумачення та роз’яснення закону, які також не повинні містити нових правових норм. Зміст роз’яснення в розкритті змісту правової норми, а не у встановленні нових положень, що не розв’язані в акті, який належить роз’ясненню.

Практичне призначення такого обмежування роз’яснення від правотворчості є, по-перше, в тому, щоб забезпечити точне дотримання меж наданих органу повноважень. Право “давати роз’яснення” не рівнозначне праву “встановлювати правила та інструкції”. По-друге, акти роз’яснення необхідно відрізняти від правотворчих актів тому, що їм надається зворотна сила у тих випадках, коли це не може мати місця у відношенні нового нормативного акту. По-третє, з тієї ж метою правильного визначення меж дії акту не можна змішувати, наприклад, встановлення нового спеціального правила з тлумаченням загального змісту правової норми, яким не може бути встановлено спеціальних правил[1] .

Важливою ознакою нормативно-правового характеру актів та їхніх окремих статей (пунктів) є обов’язковість норм, яка підкріплена можливістю застосування мір державного примусу до виконання обов’язку чи до захисту суб’єктивного права.

Встановлення права та його вислів — різні функції нормативноправового акту. Нормативно-правовий акт — завершальна ланка та безпосередній юридичний результат правотворчої діяльності як особливої правової форми здійснення функцій держави. Основній зміст цієї діяльності є створенні правових норм. Основній зміст нормативних актів створюють норми права. З’ясувати зміст нормативного акту — це, по-перше, розкрити поняття норми права як державне веління, відокремив її таким чином від тих, що не мають юридичного значення закликів, побажань, декларацій тощо, та, по-друге, охарактеризувати зовнішні ознаки норми права, в яких наочно виявляється її сутність як загального (абстрактного) правила, обмежив тим самим норму права від ненормативних приписів, нормативний акт від ненормативного.

Існують різні види нормативно-правових актів. Види нормативно-правових актів — це їхні підрозділи у відповідності з об’єктивно існуючою ієрархічною структурою. Вихідним критерієм для віднесення нормативного акту до того чи іншого виду слугує його юридична сила.

Юридична сила нормативно-правових актів — це така їхня специфічна особливість, яка характеризує їхнє співвідношення та взаємозалежність по формальним обов’язкам. Юридична сила нормативних актів залежить від місця органа, що видав акт, в державному механізмі. Всі нормативні акти державних органів прийнято поділяти на закони та підзаконні акти. Провідне місце в системі нормативних актів займають закони. Акти останніх видів видаються на підставі та для виконання законів і тому мають назву підзаконних. Тому що вони єдині по засобу формування, положення в правової системі держави та ролі в регулюванні суспільних відношень, закони поділяються на деякі види. Взагалі, по значенню змісту в них норм вони поділяються на конституційні та звичайні. Конституційні закони — це конституція та ті закони, що примикають до неї та присвячені головним питанням суспільного та державного ладу. До кола конституційних законів відносяться закони, які додають зміни, необхідність яких передбачена безпосередньо конституцією (наприклад, Закон України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд України”.

Між нормативно-правових актів України особливе місце займають укази Президенту України. По своєму правовому статусу, який визначений Конституцією, Президент України є головою держави, який видає розпорядження та укази. Розпорядження видаються Президентом звичайно по поточним питанням оперативного характеру та не повинні містити норми права. Укази Президента України як підзаконні акти не можуть протирічити Конституції та законам України. В іншому випадку діє норма Конституції та закону України.

Нормативні акти Уряду (Кабінету міністрів) України це постанови та розпорядження, які він видає. Розпорядження звичайно містять конкретні приписи, тобто є актами індивідуального характеру. Постанови видаються по найбільш важливим питанням господарчого та культурного життя. Вони, як правило, мають загальний характер, містять норми права та тому відносяться до джерел права.

Акти центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів та відомств) звичайно регулюють відносини, які складаються всередині системи цих органів. Але в ряді випадків їм надається право видавати акти, дія яких розповсюджується і на непідпорядковані їм об’єкти управління, а також і на громадян. Такі повноваження звичайно значні у Міністерства фінансів, Національного банку тощо.

В юридичної літературі нормативні юридичні акти (зокрема, підзаконні), класифікуються в залежності від органу, що видав їх, та відповідно цьому по найменуванням актів. Наприклад, широко розповсюджена класифікація нормативних актів на такі види: а) закони; б) укази; в) акти місцевих органів державної влади; г) акти органів державного управління.

2. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України

В умовах демократичної, правової державності конституційна законність у сфері законотворчості насамперед спрямована на забезпечення принципу верховенства Конституції (її ст. 8). При цьому правовий характер Основного Закону України презумується. Визнання нормативно-правових актів неконституційними є одночасно свідченням їх неправового характеру. Тому будь-який названий акт у правовій державі повинен за змістом відповідати конституції, бути прийнятим у межах компетенції владного органу з додержанням встановленої процедури і форми, надрукованим і введеним в дію у визначеному законодавством порядку. „Конституційний закон — складова режиму законності”[2] . У той же час режим конституційної „законності у правовій державі передбачає наявність якісного законодавства, що відповідає вимогам суспільного розвитку, а також повну і безумовну реалізацію законів на практиці”[3] . Тому для забезпечення конституційної законності необхідно мати якісну нормативно-правову базу.

Прерогатива здійснювати конституційний контроль, що є „специфічною функцією компетентних державних органів із забезпечення конституційної законності, верховенства Конституції в системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії у діяльності суб’єктів суспільних відносин на всій території держави”[4] , належить державним інституціям, серед яких центральне місце займає Конституційний Суд України. Як єдиний орган конституційної юрисдикції він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Забезпечення Конституційним Судом конституційності нормативно-правових актів є, по суті, реалізацією вимог принципу конституційної законності[5] , незважаючи, що терміни „конституційність” і „законність” у Законі про Конституційний Суд України належать до різних категорій системи нормативно-правових актів. Тому деякі автори стверджують, що виходити з того, що при закріпленні повноважень Конституційного Суду термін „конституційність” вживається як особливий аспект поняття „законність”[6] . Так, у п. 1 ст. 13 згаданого вище Закону визначається, що Конституційний Суд приймає рішення у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента України, Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. А у ст. 14 встановлюється, що до повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Але в цих формулюваннях не можна вбачати протиставлення конституційності і законності, оскільки сама Конституція є законом, хоча й основним, і вимоги законності щодо необхідності точного, неухильного і постійного виконання законів й інших нормативно-правових актів до неї належать також.

Ефективність діяльності Конституційного Суду із забезпечення конституційності зазначених актів вищих органів державної влади України безпосередньо залежить і від теоретичного розроблення питання про підстави для прийняття рішення щодо неконституційності та критеріїв оцінки конституційності актів. Взявши до уваги граматичні пояснення термінів „підстава” і „критерій”[7] , зрозуміло, що поняття підстави для прийняття рішення щодо неконституційності акта можна визначити як чітко передбачені у конституційному законодавстві юридичні умови, наявність яких дозволяє Конституційному Суду прийняти вмотивоване і детально обгрунтоване рішення щодо визнання акта в цілому чи в окремій його частині неконституційним. Суттєвою рисою підстав є те, що вони закріплені у законі. Так, ст. 15 Закону про Конституційний Суд України визначає, що підставами для прийняття Конституційним Судом рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті. Цей перелік слід вважати вичерпним.

Таким чином, фактичною підставою для прийняття рішення Конституційним Судом щодо неконституційності нормативно-правового акта буде наявність розбіжностей між певними властивостями, ознаками відповідного акта, що оцінюється на предмет неконституційності (зміст, процедура прийняття та оформлення, використання конституційних повноважень органом державної влади, який прийняв даний акт), і алгоритмом правового регулювання, встановленим Конституцією. Головне завдання Конституційного Суду якраз і полягає в тому, щоб відшукати вказані відмінності. В цьому аспекті одним з ефективних шляхів пошуку виступає вирішення проблеми застосування належних критеріїв оцінки конституційності названого акта, яка майже не розроблялась вітчизняною наукою конституційного права.

Критерій оцінки конституційності акта — це відмінні ознаки, на підставі яких Конституційний Суд може відрізняти конституційні акти від неконституційних. Вони належать до характеру перевірки змісту акта, процедури його розгляду, ухвалення або набрання ним чинності, його оформлення, правильності використання конституційних повноважень державним органом, що прийняв акт, з метою встановлення їх відповідності чи невідповідності конституційним приписам. Деякі критерії знаходять закріплення у законах. Разом з цим, вони є продуктом теорії і практики конституціоналізму в країні на певному етапі її розвитку. Іншими словами, критерії виступають такими ознаками, які дають можливість визначити фактичну конституційність (неконституційність) акта. Тобто, спираючись на дану ознаку, Конституційний Суд чітко встановлює: чим саме і як нормативно-правовий акт відрізняється від того еталона, який встановлений Конституцією України. При цьому потрібно враховувати, що оцінку конституційності даних актів слід проводити виходячи з усього тексту Основного Закону, оскільки цей текст є системним і всі складові Конституції є невід’ємними її частинами. Відповідно — вони мають однакову юридичну силу.

Невідповідність Конституції України — перша підстава для прийняття рішення Конституційним Судом щодо неконституційності нормативно-правового акта, її належить розуміти, насамперед, як невідповідність його змісту Конституції, що може бути встановлена за допомогою наступних критеріїв: формально-юридичного, апріорно-цільового, ціннісного, обсягу та меж правового регулювання.

Формально-юридичний критерій оцінки конституційності акта потребує виявлення буквального протиріччя змісту акта, що оцінюється, Конституції України. Конституційний Суд шляхом текстуального зіставлення двох норм встановлює наявність в оцінюваній нормі положень, що знаходяться в граматичному протиріччі з нормами Конституції.

Якщо буквального протиріччя не встановлено, то подальший аналіз конституційності акта передбачає застосування апріорно-цільового критерію. За його допомогою Конституційний Суд через тлумачення норм встановлює: чи відповідає за змістом акт, що оцінюється, закріпленим в Основному Законі принципам, цілям, завданням тощо.

У літературі виділяють загально-правовий критерій, який передбачає оцінку відповідності акта тим правовим цінностям, що історично складися у правовій системі, навіть тоді, коли вони не знайшли закріплення у Конституції[8] . Але специфіка Конституційного Суду України у тому, що він завжди при розгляді справ повинен виходити з тексту Конституції. Цінності ж, що не знайшли конституційного закріплення, конституційні традиції та звичаї можуть бути лише допоміжними засобами оцінки нормативно-правового акта.

Встановлення невідповідності Конституції України змісту названого акта передбачає оцінку обсягу та меж його правового регулювання. Через застосування цього критерію Конституційний Суд оцінює: чи забезпечується максимально широке, повне і, разом з тим, достатньо конкретне нормування суспільних відносин і чи відповідає воно Конституції України. Можливо, більш доцільно оцінювати обсяг та межі правового регулювання нормативного акта, взявши за основу процедуру виявлення порушення Конституції, запропоновану Бернардом Г. Сіганом[9] . Вказана процедура дає можливість поділити оцінку акта на окремі частини, стадії, що зменшує можливість впливу суб’єктивного фактора.

Насамперед, визначається справжня мета нормативно-правового акта і з’ясовується, чи є вона конституційною. Для цього треба встановити різноманітні право-утворюючі фактори: мотиви, якими керувалися творці акта; історичні і політичні обставини, що породжували його прийняття, та як вони могли вплинути на постановку мети. Слід також визначити правову значимість тих суспільних відносин, що врегульовуються даним актом, встановити коло загально-правових та спеціальних принципів, які визначають предмет, обсяг та межі дії акта, види суб’єктів даних відносин, яким надаються права та встановлюються обов’язки, тощо.

Доцільно встановити засоби досягнення мети нормативного акта. Вони повинні бути конституційними, тобто здатними реально забезпечити можливу і необхідну поведінку суб’єктів суспільних відносин (належні заходи стимулювання, юридичну відповідальність тощо). На цьому етапі розглядається, чи не передбачені зайві обмеження у процесі досягнення мети, оскільки можливе встановлення такого способу реалізації акта, що спричиняє суттєве обмеження або його загрозу щодо прав і свобод суб’єктів правовідносин.

Вплив нормативного акта на суспільні відносини має відповідати його меті. Це означає, що наслідки дії акта повинні бути передбачуваними і позитивними. На цій стадії аналізується, чи не є сфера дії даного акта надто широкою (тобто, чи не охоплює він ширше коло суб’єктів ніж це передбачалось) або надто вузькою (тобто, не дозволяє притягнути до відповідальності певну категорію порушників).

Треба також перевірити: чи не може бути досягнута така сама мета за допомогою акта, який має меншу юридичну силу. Тобто, Конституційний Суд України повинен врахувати, чи немає іншого альтернативного нормативного рішення.

У всіх випадках оцінки змісту нормативного акта Конституційний Суд повинен завжди виходити з того смислу, який надається акту офіційним тлумаченням. Але він також може брати до уваги інші винесенні рішення моменти (судова, адміністративна).

Згідно зі ст. 15 Закону про Конституційний Суд України другою підставою для прийняття рішення щодо неконституційності актів є порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Вона встановлюється, головним чином, за допомогою двох критеріїв. Перший — процесуально-процедурний означає перевірку Конституційним Судом відповідності вимогам Конституції процедури прийняття, підпису, надрукування і введення в дію оцінюваного акта. Це означає наявність належного суб’єкта законодавчої ініціативи, кворуму, додержання всіх встановлених строків підписання акта, своєчасне надрукування в офіційному джерелі тощо. Другий — це критерій належної форми нормативного акта. Тобто, по-перше, його форма повинна відповідати тому виду актів, які може приймати відповідний орган державної влади і, по-друге, форма акта має відповідати його змісту в залежності від предмета, обсягу та меж правового регулювання. У недалекому минулому велика кількість суспільних відносин регулювалися не законами, як це повинно бути, а підзаконними нормативно-правовими актами. На жаль, ця практика ще не подолана.

Третя, передбачена Законом про Конституційний Суд України, підстава — перевищення конституційних повноважень при прийнятті акта. Вона встановлюється за допомогою таких основних критеріїв. Перший — функціональний поділ компетенції. Цей критерій вимагає проведення оцінки акта з точки зору горизонтального поділу повноважень між державними органами, тобто, з погляду поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Другий — ієрархічний поділ компетенції. Даний критерій потребує оцінки акта з погляду вертикального поділу повноважень між державними органами. Для доказування, чи мав дійсно місце факт перевищення конституційних повноважень, необхідно встановити: 1) чи входять питання, врегульовані даним нормативно-правовим актом, у сферу повноважень певної гілки влади, державного органу чи посадової особи; 2) якщо це повноваження є делегованим, то чи не порушив Конституцію (перевищивши свої конституційні повноваження) орган, що їх делегував; 3) чи не був прийнятий акт суб’єктом одноособове, коли для цього передбачено узгодження дій декількох суб’єктів; 4) повноваження з прийняття акта повинні бути чітко визначені в законодавстві, а не виводитися із загального його змісту чи з правового статусу або соціального призначення державного органу, посадової особи; 5) в будь-якому разі остаточним і вирішальним мірилом оцінки повинні бути нормативні приписи Основного Закону України, а не положення законів або підзаконних актів.

3. Сучасна практика визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України

Визначення легітимності актів Конституційним Судом України є його головним, “титульним” завданням по охороні конституційних положень, захисту прав та свобод людини і громадянина. В практиці конституційних судів цей напрямок діяльності, поряд із тлумаченням, є основним. Підтверджує це і Конституційний Суд України. З 34 перших прийнятих рішень за період з січня 1997 по вересень 1999 – 16 з питань визначення конституційності актів. Об’єктами дослідження на конституційність стали закони Верховної Ради України – 7, постанови Верховної Ради – 3, указ Президента України – 1, розпорядження Президента – 1, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим – 3[10] . Як бачимо, нормативно-правові акти Верховної Ради є основним об’єктом конституційного контролю. Повноваження Конституційного Суду України щодо контролю за легітимністю актів Верховної Ради дозволяють забезпечити дотримання конституційних рамок і вищим представницьким та єдиним законодавчим органом України.

Спостерігаючи типову для Конституційного Суду ситуацію у 1999— 2004 роках щодо прийнятих рішень, можна побачити, то реально ним було створене багато нових норм шляхом тлумачення Конституції України. При цьому аналіз рішень Конституційного Суду України за вісім років його сприяння утвердженню верховенства права в процесі нормоконтролю свідчить про те, що Конституційний Суд при офіційному тлумаченні часто виконує складну функцію і продовжує думку законодавця у тому разі, коли ним не чітко була сформульована у нормі закону правова ідея, і тому офіційна інтерпретація є самостійним правилом нормативного значення. Важливо, що при цьому Конституційний Суд неодноразово підкреслював, що відсутність законодавчого регулювання не може бути підставою для розгляду конституційного подання народних депутатів України, оскільки врегулювання порушених у ньому питань є прерогативою Верховної Ради України (Ухвала Конституційного Суду України від 21 березня 2002 р. № 9-у/2002). Відмічаючи широкий обсяг конституційної юрисдикції, професор В.Шаповал слушно наголошує, що повноваження Конституційного Суду України включають дві групи: „традиційні” (світова практика) і власне з українським досвідом — прийняття висновків з питань законопроектів про внесення змін до Конституції[11] . Це обумовлено конституційно-правовим статусом органу конституційного правосуддя, який, навіть при такому обсязі компетенції, не наділений повноваженням і не має права втручатися у політичні і внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, вдосконалювати чинні нормативні акти (Ухвала Конституційного Суду України від 27 червня 2000 р.).

Наведемо приклад. В Ухвалі Конституційного Суду від 10 березня 1998 р. (справа про призначення Президентом України перших заступників міністрів та заступників керівників інших органів виконавчої влади України) Конституційний Суд встановив, що у Конституції України немає будь-яких положень, які б надавали повноваження щодо призначення перших заступників та заступників міністрів, інших заступників керівників конкретному державному органу або посадовій особі. У зв’язку з відсутністю у Конституції України відповідних положень щодо призначення названих посадових осіб пряме застосування конституційних норм, як це передбачає частина третя ст. 8 Конституції України, є неможливим.

Таким чином, за наявності цього рішення Конституційного Суду вже будь-який суб’єкт влади не може офіційно оспорювати таке повноваження Президента, оскільки воно дістало офіційне відображення в позиції Конституційного Суду.

Якщо оцінювати законотворчу діяльність Верховної Ради у рішеннях Конституційного Суду, то стає зрозумілим, що останній виробляє правову позицію, яка більше за своєю природою стає правовою доктриною, а не прямим джерелом права.

Висновки, які закладені в правових позиціях Конституційного Суду, мають глибоко правову основу і набувають правової якості обов’язковості в силу статусу і авторитету Конституційного Суду України.

Позиція Конституційного Суду обґрунтована теоретично і юридичне, нагадує пропозицію науки по удосконаленню законодавства. Вона завжди конкретна за предметом, пов’язаним з ініційованим питанням, яке потребує втручання органу судової влади, специфічна за своєю формою (рішення, висновок, ухвала Конституційного Суду) і має офіційний характер. Але при цьому Конституційний Суд не бачить, на відміну від законодавця, нових правил, а це означає, що Конституційний Суд не створює прямих джерел права.

Орган конституційного контролю виробляє скоріше теоретичну конструкцію використання потенціалу законодавця для подолання правової неузгодженості змісту тієї чи іншої норми, умов і порядку її застосування, неясності правової ситуації у зв’язку з питаннями, які вирішуються, або з колізією, яка розглядається. Але така роль Конституційного Суду не може ставити його ні вище Конституції, ані вище Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу, і тому це орган держави з особливим статусом конституційного правосуддя.

Висновки

Щоб уникати негативних наслідків від законотворчого процесу і відповідно „негативного законодавства”, яке не відповідає Конституції України, існує єдиний орган конституційної юрисдикції — Конституційний Суд України. Він не тільки здійснює конституційний контроль, тобто „очищує” законодавство від вразливого правового регулювання, але й є гарантом, коли застраховує Конституцію України від порушень у правозастосуванні суб’єктами влади. В цьому відношенні Конституційний Суд наближається до „позитивного” законодавця, оскільки його рішення мають оціночний характер з нормативними ознаками.

Згідно з Законами “Про Конституційний Суд України” він уповноважений за ініціативою передбачених цим Законом суб’єктів або з власної ініціативи встановлювати відповідність нормативно-правових актів Конституції України. У разі виявлення суперечності нормативно-правових актів або їх окремих частин Конституції Конституційний Суд має приймати рішення про нечинність цих нормативно-правових актів або їх окремих частин з моменту введення їх в дію. Його рішення є остаточним й не підлягає оскарженню.

До з’ясування і роз’яснення усвідомленню конституційної чи іншої правової норми Конституційний Суд України підходить творчо. З’ясовуючи справжній зміст законодавчої волі, Конституційний Суд України, розглядаючи питання, за допомогою офіційного тлумачення формулює певні поняття, визначення, пропонує свою точку зору, що несе в собі елемент нового розуміння закону. Виходячи із своїх завдань Конституційний Суд України має деякий простір у тлумаченні і може вживати всіх необхідних заходів для забезпечення належної реалізації положень Конституції України, що в свою чергу не повинно розглядатися як втручання в компетенцію законодавчої влади чи порушенням принципу поділу влади. При цьому головним завданням Конституційного Суду України є визначення меж тлумачення, що зобов’язує Конституційний Суд України додержуватися Конституції України, забезпечувати її верховенство, не допускати її порушення та зміни.

Було б доцільно надати Конституційному Суду України право здійснювати письмові звернення у вигляді послань до Верховної Ради України. Зокрема, в разі необхідності врегулювання суспільних відносин з метою ефективності функціонування конституційного ладу і захисту прав і свобод людини і громадянина Суд може вказати на прогалини в законодавстві, а також внести пропозиції щодо законодавчого врегулювання організаційно-правових форм його діяльності, відсутність яких є істотною перешкодою у здійсненні Конституційним Судом України своїх функцій.

Література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.

2. Закон України «Про Конституційний Суд України” // www.rada.kiev.ua

3. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. — К., 1993.

4. Витрук Н.В. Конституционная законность и судебный конституционный контроль / В кн.: Теория государства и права. Под ред. В.К.Бабаева. — М., 1999.

5. Гергелійник В.О. Правові проблеми становлення та функціонування конституційної юстиції України. Автореф. дис... канд. юр. наук. — К., 2000.

6. Дайджест Конституційного правосуддя в країнах СНД і Балтії. — 2004. — № 10 (2).

7. Євграфова Є. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства // Право України, № 10, 2001, С. 66—69.

8. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. — К., Наукова думка, 2002.

9. Конституційне право України: Навч. посібник. — К., Атака, 2001.

10. Лифшиц Ю.П. Оценка конституционности нормативних актов: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1994.

11. Люшер Ф. Конституционная зашита прав и свобод личности. — М., 1993.

12. Мицкевис А.В. Правотворческое значение нормативного акта // Советское государство и право. — 1965, № 11, С. 49—57.

13. Назаренко Є. Закон у системі нормативніх актів України // Право України, 1995, № 12. С. 11—18.

14. Рабінович П. Загальна концепція правової реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України, 1998, № 1, С. 15—24.

15. Рабінович П. Конституційні принципи верховенства права // Юридичний вісник, 1997, № 3, С. 66—69.

16. Селиванов А. Проблемні аспекти законотворчого процесу та їх відображення в рішеннях Конституційного Суду України // Право України, 2004, № 9, С. 34—37.

17. Семчик В. Юридична сила закону // Вісник академії правових наук України, 1998, № 4, С. 17—20.

18. Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду // Право України, № 2, 2000, С. 6—9.

19. Ткаченко Ю. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів // Право України, 2000, № 9, С. 26—30.

20. Ткаченко Ю. Підстави і критерії визнання конституційності нормативно-правових актів // Право України, 2000, № 9, С. 26—30.

21. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины — основа стабильности конституционного строя и реформирования обшества. — Симферополь, 1997.

22. Юдин Ю.А. Судебный конституционный контроль в развивающихся странах // Гос. и право, 1993, № 9.

23. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С.Шемшученка. — К., 1996.


[1] Мицкевис А.В. Правотворческое значение нормативного акта // Советское государство и право. — 1965

[2] Люшер Ф. Конституционная зашита прав и свобод личности. — М., 1993. — С. 77.

[3] Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины — основа стабильности конституционного строя и реформирования обшества. — Симферополь, 1997. С. 72.

[4] Витрук Н.В. Конституционная законность и судебный конституционный контроль / В кн.: Теория государства и права. Под ред. В.К.Бабаева. — М., 1999. С. 544.

[5] Юдин Ю.А. Судебный конституционный контроль в развивающихся странах // Гос. и право, 1993, № 9. С. 83.

[6] Ткаченко Ю. Підстави і критерії визнання конституційності норматив-но-правових актів // Право України, 2000, № 9, С. 27.

[7] Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С.Шемшученка. — К., 1996.

[8] Лифшиц Ю.П. Оценка конституционности нормативних актов: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1994. — С. 28.

[9] Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. — К., 1993. — С. 44.

[10] Гергелійник В.О. Правові проблеми становлення та функціонування конституційної юстиції України. Автореф. дис... канд. юр. наук. — К., 2000. С. 12.

[11] Дайджест Конституційного правосуддя в країнах СНД і Балтії. - 2004. — № 10 (2). — С. 120

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий