Поняття, елементи і особливості цивільних правовідносин

Учасники цивільних немайнових та майнових відносин: фізичні та юридичні особи, права та обов'язки. Класифікація цивільних правовідносин за їх ознаками. Умови і підстави цивільно-правової відповідальності. Речові позови та судовий захист права власності.

Контрольна робота

з дисципліни:

Цивільне право.

Поняття, елементи і особливості цивільних правовідносин

Зміст

1. Поняття, елементи і особливості цивільних правовідносин. 3

2. Умови і підстави цивільно-правової відповідальності 10

3. Загальні способи захисту права власності і інших речових прав. 16

Список використаних джерел. 25

1. Поняття, елементи і особливості цивільних правовідносин

Згідно ст.1 і 2 Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. [9]

Для задоволення своїх потреб люди вимушені вступати в різноманітні суспільні відносини. У міру того, як ці суспільні відносини врегульовуються нормами права - вони переростають в правовідносини. Таким чином, правовідносини - це частина суспільних відносин, які врегульовані нормами права.

Одним із наслідків зворотного впливу норм права на суспільні відносини є те, що учасники цих відносин наділяються певними правами і обов'язками відносно один одного, причому невиконання обов'язків тягне за собою застосування до порушника засобів державно-примусового характеру. Врегульовані нормами цивільного права суспільні відносини називаються цивільно-правовими відносинами.

Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридичне рівними носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, реалізація яких забезпечується можливістю застосування засобів державно-примусового впливу.

У цьому визначенні зазначені такі особливості цивільних правовідносин:

по-перше, це певні майнові і деякі особисті немайнові відносини, а також відносини, що виникають в сфері інтелектуальної діяльності;

по-друге, ці відносини виникають між суб'єктами на засадах юридичної рівності, незалежності, самостійності, вільного волевиявлення, що робить неможливим панування одного із суб'єктів над іншим, підпорядкування волі іншого своїй волі;

по-третє, невиконання будь-ким із учасників правовідносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу носять майновий характер. [4]

Основні елементи цивільно-правових відносин:

Кожне просте (а тим більше складне) цивільно-правове відношення є інтегральним правовим явищем. Воно має принаймні три основних елементи (частини):

суб'єктів

об'єкт (чи об'єкти);

зміст (суть).

Суб'єктами цивільного правовідношення виступають його учасники. Ними можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) і в передбачених законом випадках держава (скарбниця).

У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву. Наприклад, в зобов'язальному право-відношенні наділеного правами суб'єкта називають кредитором, а іншого, що має обов'язки (зобов'язаного), - боржникам. В цивільному правовідношенні боржник і кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати один без одного.

В літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття об'єкта цивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об'єктом є те, у зв'язку з чим виникає правовідношення, другі - що таким об'єктом є те, на що спрямоване правовідношення, треті - що об'єктом правовідношення є те, на що воно (правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору, необхідно підкреслити, що, незважаючи на розбіжність позицій, всі автори приходять до єдиного висновку - об'єктом цивільних правовідносин є конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого вони й вступають у правовідносини. На нашу думку, трактування об'єктів цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце, яке вони займають у правовідношеннях.

До об'єкт цивільних правовідносин можна віднести:

1) майно (речі та послуги);

2) результат інтелектуальної діяльності;

3) особисті немайнові права.

Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складають цивільні права і обов'язки суб'єктів правовідношення. При цьому один із суб'єктів має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свого інтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов'язки).

Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільним правом (певно, точніше було б сказати суб'єктним цивільним правом), а відповідний цьому праву обов'язок другої особи - суб'єктивним (точніше: суб'єктним) цивільним обов'язком.

Зміст суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що закон уповноважує суб'єкта права:

1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись та розпоряджатись нею);

2) вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб (наприклад, передати річ, виконати роботу, сплатити гроші і т.д.);

3) звертатись у необхідних випадках до суду з вимогою розглянути питання про застосування примусової сили державного апарату до зобов'язаних осіб.

Отже, суб'єктивне цивільне право - це засноване на цивільно-правових нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматись від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи. Суб'єктивний цивільний обов'язок - це заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), яке належить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин. [5]

Необхідно звернути увагу на те, що такий поділ цивільного права цілком визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то при їх поділі на об'єктивні й суб'єктивні слід враховувати, що власне особа і є носієм цих прав, що ці права невід'ємні від особи.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати й те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.

Класифікація цивільних правовідносин проводиться за їх ознаками. Так, за характером змісту розрізняють право­відносини майнові, правовідносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і немайнові правовідносини; за зв'язками між учасниками - абсолютні і відносні; за залежністю задоволення інтересів уповноваженої особи від дій інших осіб розрізняють речові і зобов'язальні правовідносини, за структурою - прості і складні.

Розмежування цих видів цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення для розуміння суті взаємовідносин сторін в право-відношенні, для конкретного застосування цивільного законодавства в тому чи іншому випадку.

Правовідносини майнові, немайнові та ті, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання і характеризується тим, що:

по-перше, суб'єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не можуть бути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства не можливо продати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав (наприклад, суд може зобов'язати незаконного володільця повернути річ власнику);

особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускається відшкодування моральної шкоди.

Майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Деякі з них складають правовідносини власності, інші - зобов'язальні майнові правовідносини.

Як вже зазначалося, правовідносини поділяють на абсолютні і відносні за їх суб'єктним складом.

В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб. Наприклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують одночасно з ним, є зобов'язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої особи, її обов'язок утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб. Таким чином, в абсолютному правовідношенні і уповноважена особа, і зобов'язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення будь-котрим із них таких правил тягне для порушника негативні наслідки.

У відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна зобов'язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи певні дії:

передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей і т.п. Прикладом відносного цивільного правовідношення може бути будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникає із договору чи факту заподіяння шкоди. [7]

Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника, права авторства, особистих немайнових прав, оскільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов'язана особа - порушник чужих прав.

Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бути порушене будь-ким. Право уповноваженої особи в відносному правовідношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка приймає участь в цьому правовідношенні. Так, позикодавець може вимагати повернення боргу тільки від позичальника.

Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкретно визначених осіб.

Речові і зобов'язальні правовідносини. Поділ правовідносин на речові і зобов'язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чи відсутність зв'язку правовідносин з речами. З речами зв'язані не лише речові, а й багато зобов'язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу, майнового-найму тощо). В основі поділу правовідносин на речові і зобов'язальні лежить характер залежності задоволення інтересів уповноваженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її власними діями, а всі інші особи зобов'язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини по володінню і користуванню майном.

Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні дії конкретних зобов'язаних осіб, то такі правовідносини називаються зобов'язальними.

Отже, речові права реалізуються безпосередньо уповноваженою особою, реалізація ж зобов'язальних правовідносин завжди пов'язана з виконанням обов'язку конкретною зобов'язаною особою (боржником).

Прості і складні правовідносини. Простими називаються правовідносини, в яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один обов'язок. Наприклад, правовідношення, що виникає із договору позики.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і в той же час зобов'язаний сплатити продавцю її вартість. Продавець, в свою чергу, зобов'язаний передати річ, і в той же час має право вимагати сплати грошей за цю річ.

Розмежування правовідносин на прості, і складні інколи є досить важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що відносяться до різних зобов'язань. Наприклад, при перевезенні речей виникає обов'язок не тільки перевезти річ, а й зберегти її. Тому при вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, бо тільки це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму. [4]

Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних правовідносин. Виникнення, зміна і припинення цивільних правовідносин відбуваються в силу різних юридичних фактів.

Юридичні факти - це обставини, з настанням яких норми права (закону) пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

В залежності від того, пов'язаний юридичний факт з волею учасника даного правовідношення чи ні, юридичні факти поділяють на юридичні дії і юридичні події.

2. Умови і підстави цивільно-правової відповідальності

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірної недоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін).

Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором.

При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне законодавство не передбачає будь-якої відповідальності. Сторони можуть також підвищити або знизити розмір відповідальності порівняно зі встановленим законом.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

• припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

• зміна умов зобов'язання;

• сплата неустойки (штраф, пеня);

• відшкодування збитків та моральної шкоди.

Збитки включають:

• дійсні збитки - це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок неправомірних дій боржника. Вони складаються з витрат, які кредитор зробив або повинен був зробити для відновлення порушеного права, а також вартості втраченого кредитором майна (витрати з ремонту автомобіля, на придбання пошкодженої речі і т. ін).

Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводиться кредитором. Коли інше не передбачено законом або договором, при визначенні збитків беруть до уваги ринкові ціни, що діяли на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що діяли на день ухвалення рішення;

• втрачену вигоду (неодержані доходи) - доходи, які особа могла реально одержати за звичайних умов, якби її право не було порушено. При визначенні неодержаних доходів враховують вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені з цією метою приготування. Прикладом втраченої вигоди може бути випадок, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавець не тільки змушений витратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримав прибутку, який мав би від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення. [4]

Коли за порушення зобов'язання встановлена неустойка, то її стягують у повному розмірі понад відшкодовані збитки, якщо інше не було передбачено угодою сторін.

Відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язання і сплати неустойки за його невиконання звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором.

У разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові індивідуально визначену річ як предмет зобов'язання кредитор має право вимагати відшкодування завданих йому збитків, а також, відібрання цієї речі у боржника. Останнє право відпадає, якщо річ уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщо річ ще не передано, перевагу має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникли раніше, а якщо це неможливо визначити, - той, хто раніше вчинив позов.

Боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання. Коли збитки, завдані кредиторові неправомірним користуванням його грошовими коштами, перевищують суму процентів, передбачених угодою, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо договором або законом не встановлено інший розмір процентів.

Коли порушення зобов'язання сталося з вини обох сторін, суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Суд має право також зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням виконання зобов'язання, або не вжив заходів для їх зменшення.

Боржник відповідає за порушення зобов'язання третіми особами, на яких було покладено його виконання, якщо законом не перед бачено відповідальність безпосередньо виконавця.

Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'явлення вимоги гаранту кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може настати відповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складом цивільно-правової відповідальності. До таких умов належать:

• протиправність поведінки боржника. Протиправною визнається поведінка, яка порушує норму права, незалежно від того, чи знав правопорушник про протиправність своєї поведінки (передбачається порушення закону або договору боржником). Протиправна поведінка набуває вираження у вигляді не тільки протиправної дії, а й бездіяльності. Наприклад, прострочення боржника або прострочення кредитора;

• шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути майновою (пов'язана з відповідними матеріальними втратами) або моральною, яка полягає у втратах немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних страждань потерпілого;

• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками чи іншими негативними наслідками, що настали для потерпілої сторони. Причинний зв'язок - зв'язок, що об'єктивно існує між поведінкою боржника і наслідком, який настав. У тих випадках, коли наслідок є проявом випадкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'язок відсутній. Не вважається таким випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів;

• вина боржника. Вина - це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпція невинності, а в цивільному - презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. В цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний, "урізаний" склад правопорушення. [4]

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

Якщо у правовідносинах є кілька боржників, то може наставати дольова, солідарна або субсидіарна відповідальність. Дольова відповідальність означає, що кожен з боржників повинен виконати зобов’язання, відповідати за завдану шкоду у певній частці, яка визначається законом або договором. Якщо ж ці частки не визначені, то частка відповідальності кожного з боржників є рівною.

Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання, спільного заподіяння неподільної шкоди і т. ін. Разом з тим, суд вправі за заявою потерпілого покласти на осіб, що спільно заподіяли шкоду, часткову відповідальність відповідно до ступеня їхньої вини.

У разі субсидіарної (додаткової) відповідальності існує основний боржник, який зобов’язаний відшкодувати шкоду (виконати зобов’язання) у повному обсязі, та додатковий боржник. Останній залучається до відповідальності у разі, якщо майна основного боржника не вистачає для повного залагодження шкоди. Вимога про відшкодування шкоди спочатку пред’являється до основного боржника, і лише, якщо він не в змозі її виконати, звертається до додаткового. Субсидіарною є відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за шкоду, завдану неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, відповідальність гаранта, поручителя тощо.

Протиправність поведінки означає, що вона суперечить нормам права і порушує суб’єктивні права інших учасників цивільних правовідносин. У договірних правовідносинах вона виражається у порушенні правила, згідно з яким зобов’язання повинні виконуватися належним чином. У недоговірних - у посяганні на особисті немайнові та (або) майнові права та інтереси інших осіб. Протиправність може виявлятися в активних діях (неякісне виконання роботи за договором).

3. Загальні способи захисту права власності і інших речових прав

Захист і охорона права власності є однією з найголовніших функцій держави. Держава забезпечує захист права усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України). [3]

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої було порушено. Захист права власності - це використання встановлених законом цивільно-правових способів захисту з метою усунення перешкод у здійсненні права власності. Держава гарантує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності.

Питання витребування майна з чужого незаконного володіння не нове і було достатньо висвітлене в роботах цивілістів. Проте на етапі правозастосування виникає низка питань щодо його реалізації.

Відповідно до ст.386 Цивільного кодексу, "власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню". Одним з таких способів захисту власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. [9]

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить різні за своєю суттю, а також за умовами застосування. Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який йому надається, цивілісти виділяють такі цивільно-правові засоби: речові і зобов’язально-правові. Таким чином, під цивільно-правовим захистом права власності розуміється сукупність встановлених цивільним законодавством засобів, які застосовуються при порушенні цих прав і спрямовані на відновлення або захист майнових інтересів їх власників.

За своєю правовою природою речові засоби захисту права власності застосовуються при безпосередньому порушенні права власності, пов’язаному з протиправними діями третіх осіб, які виключають або істотно обмежують здійснення власником своєї правомочності. Реальний захист у такому разі буде спрямований на усунення самих перешкод у здійсненні права власності і не буде зв’язаний жодними конкретними зобов’язаннями між власником і порушником. Стаття 387 ЦК регламентує, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, заволоділа ним.

До речових позовів належать:

віндикаційний позов - у цивільному праві спосіб захисту права власності, за допомогою якого власник або особа, що володіє майном на законній підставі, може витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Ця форма позову існувала ще в римському праві. Власник може віндиціювати своє майно від недобросовісного, а якщо майно придбано безвідплатно, то й від добросовісного набувача незалежно від того, яким чином воно вибуло з його володіння. Від добросовісного набувача, який придбав майно за відплатним договором, воно може бути витребуване лише в разі, якщо було загублене власником або особою, якій власник передав це майно у володіння (наприклад, у тимчасове користування), викрадене у того чи іншого або вибуло з їхнього володіння будь-яким іншим шляхом без їхньої волі. Власник має право вимагати не тільки повернення майна, а й передання всіх доходів, які незаконний власник одержував або міг одержати за весь час володіння (якщо власник недобросовісний) або з моменту, коли він дізнався або міг дізнатися про незаконність володіння (якщо власник добросовісний). Володілець майна має право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на утримання майна з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

негаторний позов - вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов’язані з позбавленням володіння майном;

вимоги власника про визнання права власності.

Зобов’язально-правові способи захисту власності базуються на охороні майнових сторін у цивільному договорі, а також осіб, яким було завдано збитків у результаті позадоговірного завдання шкоди їх майну. Такі вимоги про захист інтересів безпосередньо не витікають із права власності. Законодавець визначив ці позови як позови власника до правопорушника, з яким він пов’язаний зобов’язальними правовідносинами (договірними і позадоговірними), спрямованими як на усунення перешкод у здійсненні права власності, так і на відшкодування шкоди або збитків. Ця категорія позовів часто трапляється в юридичній практиці та є позовами про повернення речей, наданих у користування за договором, або позови про повернення безпідставно отриманого майна.

Витребування майна з чужого незаконного володіння належить до способів речово-правового захисту права власності (речового права на чуже майно). В рамках таких правовідносин власник (користувач) майна не перебував в зобов’язальних відносинах з особою, в якої знаходиться майно. Обов’язкова умова застосування вказаного способу захисту права з боку особи, майно якої належить на підставі правового титулу, є володіння третьою особою майном без відповідної правової підстави (ст.387 ЦК). [9]

Під правовою підставою володіння слід розуміти підстави, вказані в ст.11 ЦК, з якими закон пов’язує виникнення права володіння майном. У такому спорі сторонами виступають володілець майна, який не тільки позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися цим майном, а вже фактично ним не володіє, і незаконний фактичний власник майна (як добросовісний, так і недобросовісний). Для пред’явлення такого позову необхідно, щоб майно, яке втратив володілець, збереглося в натурі і знаходилося у фактичному володінні іншої особи. Якщо майно вже знищене або перероблене, право власності на нього як таке припиняється. У таких випадках власник має право лише на захист своїх майнових інтересів, зокрема, за допомогою позову про завдання шкоди.

Власник може вимагати повернення свого майна за таким позовом лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо ж особа володіє чужим майном на законних підставах, то власник не може витребувати своє майно з такого володіння шляхом пред’явлення віндикаційного позову. На законодавчому рівні передбачено, що віндиціювати можна лише індивідуально визначене майно, що витікає із суті цього позову, спрямованого на повернення власнику того ж майна, яке вибуло з його володіння.

Об’єкти, які визначаються родовими ознаками, не можуть бути віндиційовані. Проте речі, котрі мають спільні загальні властивості для всіх речей цього вигляду, можуть набувати властивостей індивідуально визначеного майна і зберігати ці властивості до моменту пред’явлення позову. Це дозволяє особі виділити речі, що становлять її власність, серед інших.

Водночас одного встановлення факту володіння майном без достатньої правової підстави для реалізації права на витребування майна з чужого незаконного володіння недостатньо. З огляду на норму ст.388 ЦК для можливості захисту власником (користувачем) майна свого права необхідно встановлення так званої психологічної складової володіння без достатніх правових підстав, а також особливостей заволодіння майном його останнім утримувачем. З цією метою для визначення ставлення особи до заволодіння майном, при якому останній його утримувач не знав і не міг знати про те, що майно набувається ним без достатніх правових підстав, законодавець вводить поняття "добросовісний набувач". У цих випадках справжній власник майна не має права витребувати майно, що належить йому, від останнього його утримувача (що з огляду на положення ст.388 ЦК фактично підтверджує законність володіння майном такою особою), проте може захистити своє порушене право іншим шляхом, наприклад, зажадавши компенсації шкоди особою, внаслідок незаконних дій якої майно вибуло з власності (користування).

Законодавець встановлює випадки, в яких допускаються винятки з правила про неможливість витребування майна в добросовісного набувальника. Витребування майна в добросовісного набувальника залежить від умов, при яких майно вибуло з володіння власника або особи, якій той передав майно за договором відплатності (безвідплатності) придбання. У разі якщо добросовісний набувач отримав майно безвідплатно від особи, яка не має права його відчужувати, то правило про неможливість витребування майна на цей випадок не поширюється (ч.3 ст.388 ЦК). При цьому законодавець не ставить у залежність можливість витребування майна від останнього набувача від наявності або відсутності права власника (користувача) майна на витребування майна від особи, від якої останній набувач отримав майно. Тобто для реалізації можливості витребування майна від останнього набувача встановлення факту недобросовісності передостаннього набувальника не вимагається. [4]

Також у судовій практиці відомі випадки, коли неможливо витребувати майно від добросовісного набувача, що зумовлено формуванням внутрішньої спрямованості власника (користувача) майна на перехід права власності на майно до третіх осіб. За відсутності волі власника (користувача) майна на відчуження його третій особі таке майно може бути витребуване в добросовісного набувача.

Випадки придбання майна проти волі власника перераховані в ч.1 ст.388 ЦК. Інші можливі випадки - це, зокрема, випадки укладення угод з так званими вадами волі (операції осіб, що не володіють достатнім обсягом дієздатності, угоди, укладені під впливом помилки, обману тощо).

У цьому разі позиція законодавця зрозуміла - за відсутності бажання (волі) власника на вибуття від нього майна не може діяти правило про добросовісність набувача незалежно від того, скільки осіб до останнього набувача володіли майном після вибуття його з власності (користування) особи. Така позиція повністю відповідає теоретичному правилу єдності волі (бажання, спрямованості дій) і волевиявлення (матеріальної фіксації волі).

Проте навіть із цього винятку є свій виняток. У разі продажу майна в порядку, встановленому для виконання судових рішень, майно не може бути витребуване від добросовісного набувача за будь-яких умов. І цей виняток цілком виправданий, оскільки порядок реалізації майна, встановлений для виконання присуджень, передбачає елемент примусовості вказаних дій, який виключає необхідність наявності волі власника майна на перехід прав на майно до третіх осіб.

Межа між добросовісним і несумлінним володінням встановлюється судом, виходячи з презумпції добросовісності набувача. Для її спростування має бути доведено, що набувач спеціально або з грубої необережності не взяв до уваги конкретні обставини договору, з яких убачається, що майно відчужується неправомірно. Відповідальність недобросовісного набувача перед власником грунтується не тільки на об’єктивній протиправності придбання майна, а й, як уже вказувалося, на суб’єктивному чиннику, тобто вині набувача.

Оскільки добросовісне володіння передбачає відсутність вини добросовісного набувача в порушенні права власності, то законодавець допускає витребування спірного майна на користь власника в такому стані, в якому воно виявилося в момент, коли власник дізнався або міг дізнатися про неправомірність свого володіння. Що стосується вимог власника про витребування майна в незаконного недобросовісного набувача, то вони підлягають задоволенню в усіх випадках. Він зобов’язаний повернути власнику майно в тому вигляді, в якому воно було в момент заволодіння, і несе відповідальність за будь-яке зменшення його цінності. Якщо недобросовісний набувач знищує або відчужує майно, то власник може зажадати від нього відшкодування його дійсної вартості.

Відповідно до ст.392 ЦК, власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що посвідчує його право власності. [9]

З правової позиції, такий позов - це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту належності позивачу права власності на спірне майно, не поєднане з конкретними вимогами про повернення майна або усунення інших перешкод, не пов’язаних з позбавленням володіння. Такі позови спрямовані на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і посягань на належне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту належності йому спірного майна на правах власності.

Вказаний позов може бути заявлений власником індивідуально визначеного майна, який як володіє, так і не володіє ним, права якого оспорюються, заперечуються або не визнаються. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача права власності або іншого права на майно.

Необхідною умовою захисту права власності шляхом його визнання є підтвердження позивачем своїх прав на майно. Це може витікати з представлених доказів, правовстановчих документів, показань свідків, які підтверджують належність позивачу спірного майна.

Оскільки позови про визнання права власності, з одного боку, не пов’язані з конкретними порушеннями правомочності власника і, з іншого боку, диктуються незаконною поведінкою третьої особи, на них, як і на негаторні позови, не поширюється дія позовної давності.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, - органами державної влади, місцевого самоврядування.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за такими позовами:

• про визнання права власності на майно (власник майна може подати позов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності);

• про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;

• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

• про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, що порушують право власності (власник майна, права якого порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта; у разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін);

• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• про виключення майна з опису тощо.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм, їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Список використаних джерел

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р.

2. Закон України „Про власність” від 07.02. 1991р. №697-ХІІ

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

4. Омельченко В.М. Цивільне право України. - К: Юридична книга, 2006. - 612с.

5. Опришко В.Ф., Ф.П. Шульженко, С.І. Шимон та ін.; За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2003. - 767 с.

6. Хозяйственное право: Учебник / под ред. Мамутова В.К. - К.: Юринком Интер, 2002.

7. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч.І. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.

8. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч. ІІ. – К.: Вентурі., 1997. – 480 с.

9. Цивільній кодекс України від 16 січня 2003р.

10. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 384 с.

11. http: // enbv. narod. ru/text/pravo/gp/

12. http: // lawbook. by. ru.

13. http: // pravo. biz. ua.

14. http: // www. pravoznavec. com. ua/books/312/14/#chlist

15. http: // zakon. rada. gov. ua