Смекни!
smekni.com

Фінансова діяльність комерційного банку на прикладі діяльності АКБ "Приватбанк", м. Дніпропетровськ (стр. 3 из 23)

Методи реалізації стратегій. У процесі реалізації будь-якої зі стратегій використовуються дві групи методів — методи управління структурою балансу та методи управління, пов’язані з проведенням позабалансових фінансових операцій (страхування, хеджування, спекулятивні операції з фінансовими деривативами, арбітраж з контрольованим ризиком і т. ін.). Методи управління структурою балансу досить громіздкі, складні для реалізації в практичній діяльності та потребують значних витрат часу і коштів. Натомість методи управління, що передбачають проведення позабалансових операцій, характеризуються як зручні, гнучкі та мобільні й уможливлюють швидке та раціональне проведення реструктуризації позицій банку відповідно до кон’юнктури ринку.

Нині в міжнародній банківській практиці удосконалення інструментарію управління фінансовими потоками банку відбувається досить динамічно, а новітні методики та фінансові конструкції часто поєднують проведення балансових і позабалансових операцій. Проте для вітчизняних банків вибір методів управління досить обмежений, оскільки нерозвиненість окремих сегментів внутрішнього фінансового ринку, зокрема ринку фінансових деривативів, унеможливлює застосування досконалих методик. Для українських банківських установ найдоступнішими залишаються методи управління структурою балансу.

Об’єкти управління. Об’єктом управління фінансовою діяльністю комерційного банку є фінансові потоки, відображені в динамічному банківському балансі. Теоретично реальну економічну систему, якою є банк, можна описати, користуючись численними моделями, котрі відображають різноманітні аспекти її існування та залежать від рівня деталізації управлінських процедур. Однак з погляду доцільності та повноти інформаційного забезпечення за модель фінансової діяльності банку найраціональніше прийняти бухгалтерський баланс.

Отже, в процесі управління фінансами банківський баланс розглядається як структурна модель, котра описує фінансову структуру та стан банку в бухгалтерських оцінках на певний фіксований момент часу. При цьому пріоритетним є вивчення властивостей балансу як генератора доходів і витрат банку. За такого підходу баланс трактується не як звітна форма, а елемент методу бухгалтерського обліку, характерною ознакою якого є динамізм. Таким чином, динамічний баланс банку розглядається як об’єкт управління з параметрами прибутковості та ризику.

Залежно від рівня деталізації управлінських процедур і завдань, що постають у процесі управління фінансовими потоками банку, об’єкти управління можуть бути конкретизовані. Зокрема, на певних етапах управлінського процесу об’єктами можуть стати капітал банку, зобов’язання, портфелі кредитів, цінних паперів або реальних інвестицій. Рівень деталізації об’єктів вибирають залежно від поставленої мети та обсягів доступної інформації. Теоретично найвищий рівень деталізації визначається рівнем балансового рахунка IV-го порядку. За потреби можуть також використовуватися дані аналітичного обліку, що забезпечує можливість формувати кілька об’єктів управління в межах одного балансового рахунка.

Зміст управлінського процесу, ідентифікація об’єктів управління, процедури й інструментарій фінансового менеджменту в банку залежать від загальної спрямованості управлінського процесу та часового горизонту прийняття управлінських рішень. За цими ознаками можна виокремити три основні етапи (блоки) процесу фінансового управління банком. На першому здійснюється стратегічне управління фінансами банку, на другому — тактичне управління банківськими портфелями, на третьому — оперативне управління фінансовими потоками банку. Ці етапи управління фінансовою діяльністю банку відрізняються за рівнем деталізації, складом і кількістю об’єктів управління та застосовуваними методами управління (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Структурно-логічна схема поетапного управління фінансами банку

На першому етапі у процесі стратегічного управління орієнтуються на ринкову оцінку власного капіталу банку. Результати фінансової діяльності банку оцінюються у координатах «прибутковість—ризик» за допомогою укрупнених показників, таких як співвідношення між власним капіталом, зобов’язаннями та активами банку, конкурентний рівень прибутку на активи (ROA) та прибутку на капітал (ROE).

Показники, що характеризують банківські ризики, теж модифікуються залежно від особливостей управлінського процесу. Ризик банку у довгостроковому аспекті характеризується показником мультиплікатора капіталу (МК), який розраховують як відношення активів банку до його капіталу. Що вище значення мультиплікатора капіталу, то ризикованіша фінансова структура банку. Традиційним інструментарієм дослідження є методика декомпозиційного аналізу прибутку на власний капітал, відома в теорії корпоративних фінансів як модель Дюпона. Менеджмент банку може використовувати методику декомпозиційного аналізу в процесі фінансового планування. Цей підхід застосовується для визначення цільового рівня прибутку, необхідного для досягнення наперед заданих параметрів фінансової діяльності банку (ROE і ROA) за фіксованої фінансової структури (МК).

На другому етапі об’єктом управління є окремі банківські портфелі, кількість та склад яких визначається необхідним рівнем деталізації (один із можливих варіантів класифікації див. рис. 1.2). З погляду інформаційного забезпечення в основу класифікації портфелів найзручніше покласти ті самі ознаки, за якими класифіковано балансові рахунки в Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України. Але слід пам’ятати, що класифікаційну ознаку вибирають залежно від мети управлінського процесу, а тому не обов’язково пов’язувати її тільки з бухгалтерськими рахунками. Вибір методів управління портфелями не залежить від рівня деталізації управлінських процедур, а визначається специфікою того чи іншого виду портфельних активів (кредити, цінні папери, реальні інвестиції, валютні кошти і т. ін.).

Особливість другого етапу полягає у прийнятті управлінських рішень щодо кожного окремого банківського портфеля. В такому разі портфелі розглядаються в координатах «дохідність—ризик» ізольовано, без урахування взаємозв’язків з іншими портфелями. При цьому управлінські рішення спрямовано на пошук оптимальної структури та складу кожного банківського портфеля. Зрозуміло, що за умови формування всіх портфелів за принципом максимізації дохідності та обмеження допустимого ризику вартість капіталу банку за інших однакових умов зростатиме. Проте автономне управління банківськими портфелями не дає змоги оптимізувати загальну структуру балансу та фінансові показники діяльності банку.

Це завдання вирішується на третьому етапі в процесі оперативного управління фінансовими потоками банку. На цьому етапі застосовують методи інтегрованого управління балансом банку, об’єднані назвою «управління активами і пасивами банку» (УАП). Оперативне управління активами і пасивами пов’язане насамперед зі щоденним управлінням банківським балансом, яке здійснюється з позицій оцінювання співвідношення «прибуток—ризик». Цей підхід базується на виявленні інтегральних показників, які характеризують співвідношення активів і пасивів банку. Інтегральні показники дістають через «згортання» окремих показників і розглядають як загальносистемні характеристики.

Прибутковість характеризується традиційними для банківської діяльності показниками (прибуток, маржа, спред) та похідними від них — чиста процентна маржа, чистий спред, маржа прибутку та ін. Показники прибутковості за своїм економічним змістом інтегральні, оскільки розраховуються «згортанням» доходів і витрат (й у грошовому вимірі, й у відсотках).

У процесі оперативного управління показники ризикованості конкретизуються для кожного виду ризику. До інтегральних показників, які відображають рівень ризикованості фінансової діяльності банку, належать: розрив ліквідності — невідповідність між строками та сумами активів і зобов’язань (ризик незбалансованої ліквідності); геп — дисбаланс між активами та зобов’язаннями, чутливими до зміни відсоткової ставки на ринку протягом певного періоду (відсотковий ризик); валютна позиція — різниця між сумою активів і зобов’язань у тій самій іноземній валюті (валютний ризик); індикатор імунізації балансу — розрив між дюрацією активів та дюрацією пасивів банку (ринковий та відсотковий ризики). Зв’язки між прибутком і ризиком банку формалізуються в процесі побудови системи аналітичних моделей.

Між показниками прибутковості та ризику існують як функціональні, так і стохастичні залежності, виявлення котрих дає змогу сформувати систему аналітичних моделей. Такі моделі є ефективним інструментом інваріантного аналізу для оцінювання ймовірних наслідків прийняття тих чи інших управлінських рішень за різних сценаріїв зміни кон’юнктури фінансового ринку. З моделей, побудованих на основі детермінованих функціональних залежностей між прибутком і ризиком, можна назвати такі: модель гепу, модель імунізації балансу, модель валютного метчингу.

Одне з найважливіших і складних завдань, що постає у сфері фінансової діяльності перед менеджментом банку, полягає в балансуванні між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення. Критерієм оптимальності в такому разі є мета діяльності комерційного банку, сформульована як максимізація ринкової вартості власного капіталу (підвищення вартості для акціонерів).

Банки — це здебільшого акціонерні товариства, тому ринкова оцінка власного капіталу банку визначається обсягом капіталізації, тобто сумарною курсовою вартістю випущених акцій, що мають регулярні котирування. З цього випливає, що найліпшими управлінськими рішеннями треба визнати ті, котрі забезпечують зростання котирувань банківських акцій. Ринкова ціна акцій банку зростає за двох обставин: очікується підвищення дивідендних виплат за незмінного ризику або зниження ризику за стабільної прибутковості. Ситуацію підвищення прибутків за умови одночасного зниження ризику слід визнати суто умоглядною, котра якщо й трапляється в реальному житті, то лише як рідкісний виняток. Зі сказаного логічно випливає, що оскільки всі управлінські рішення мають спрямовуватися на підвищення ринкової ціни акцій банку, то очікуваний вплив цих рішень на котирування акцій можна оцінити лише в процесі аналізу співвідношення прибутку та ризику, адже саме цей механізм працює на ринку.