регистрация / вход

Право націй на самовизначення та створення власних держав

Нація та підходи до її розуміння. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення. Теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення.

Курсова робота (реферат)

на тему:

Право націй на самовизначення та створення власних держав


План

1. Вступ.

2. Поняття нації та теоретичні підходи до його розуміння.

3. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення.

4. Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення.

5. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення.

6. Висновки.

7. Література.


1. Вступ

Нації належать до найчисельніших групових суб’єктів політики, котрі уособлюють горизонтальну диференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних і політичних форм. Вони відіграють вирішальну роль у процесах суспільної консолідації та взаємодії і є чи не найголовнішими дійовими особами історичного процесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи[1] . Всупереч утопічним прогнозам щодо денаціоналізації людства, поширеним на початку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинника політичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступає як базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.

Роль національного чинника і національної проблематики особливо зросла після розпаду СРСР та утворення на його теренах національних держав. Більшість із них, у тому числі й Україна, розвиваються як демократичні національні держави, що утворилися внаслідок самовизначення корінної (заголовної, титульної) нації і стали рівноправними членами світового співтовариства, суб’єктами міжнародної політики. Для народів цих країн поняття “нація”, “національна держава”, “національний і державний суверенітет”, “національна ідея”, “націоналізм”, “національні інтереси” - не голі абстракції, а вплетені в повсякденне життя найактуальніші категорії. До них апелюють (і на них спекулюють) різні політичні сили, їх часто і неоднозначно вживають публіцисти. Люди інколи губляться в лабіринті суперечливих трактовок та оцінок різноманітних явищ і понять національної сфери.

Тому одним з головних завдань цього дослідження є висвітлити як теоретичні, так і політико-практичні проблеми розвитку і функціонування націй як суб’єктів політики - на основі докладного аналізу широкого спектра сучасних наукових підходів до вивчення націй, з дотриманням принципів толерантності та неупередженості.

На відміну від багатьох робіт, в яких національна проблематика розглядається під кутом зору етнополітики - галузі політології, що вивчає співжиття етнічних груп, становище національних меншин, політику держави по врегулюванню етноконфліктів тощо, - у пропонованій роботі увага зосереджується на висвітленні як теоретичних, так і політико-правових і практичних проблем розвитку і функціонування націй як суб’єктів політики - внутрішньої і зовнішньої, як спільнот, яким історія відвела роль творення держав на певному ступені розвитку людства. На основі докладного аналізу широкого спектра сучасних наукових підходів, в роботі аналізуються складні і різноманітні шляхи націотворення, розкривається зміст і специфіка національних інтересів, роль національних держав у справі їх захисту, аналізуються суперечності між проголошенням принципу самовизначення націй і фактичною поведінкою вже існуючих національних держав (особливо великих і могутніх) у випадках, коли необхідно підтримати право конкретного народу на створення своєї держави.


2. Поняття нації та теоретичні підходи до його розуміння

Одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієї спільноти. Передумови виникнення націй, шляхи і підстави їх консолідації, способи самовияву настільки багатогранні і своєрідні, що дослідники поки що не досягли великих успіхів у відокремленні базових сторін їх життєдіяльності від похідних, загальних від особливих та у формулюванні такого визначення нації, яке б задовольняло всіх. Саме цей факт, очевидно, і послужив підставою для наступної сентенції одного з відомих дослідників національних проблем, професора з Великобританії Х. Сетона-Вотсона: "Я змушений зробити висновок, - пише він у книзі "Нації та держави", - що ніякого "наукового визначення" нації не можна придумати, хоч феномен нації - існував і існує. Все, що я можу стверджувати, - це те, що нація існує, коли значне число людей у суспільстві розглядає себе як таких, що складають націю, або поводять себе таким чином, якби вони її складали"[2] . Отже: самосвідомість, само ідентифікація - головна ознака нації: остання існує остільки, оскільки люди відчувають себе належними до неї. Поза людською свідомістю нації нема. Це - так званий суб’єктивістський підхід до розуміння нації. Але звідки ж береться така самосвідомість? Відповіді на це питання дуже різняться. Одна частина прихильників суб’єктивістського підходу шукає підстав національної самосвідомості в глибині тисячоліть, говорячи про "містику душі", "голос крові", покладаючись на психо-біологічні чинники і їх незбагненну природу. Інші, навпаки, трактують націю як політичну або культурницьку спільноту, що утворена в нові часи зусиллями держави або інтелектуалів на підставі певного роду міфів (про спільні корені, традицію і т. п.) Тому вона є, мовляв, "штучною", "уявною" спільнотою[3] і може бути об’єктом довільного вибору окремих індивідів.

Справді, ми знаємо непоодинокі факти вибору національності (належності до нації) окремими особами: як пересічними громадянами, так і видатними особистостями. Наприклад, визначна діячка українського громадського руху, просвітителька і педагог Софія Русова не була українкою по крові: її батько, Федір Ліндфорс, мав шведське походження, мати - Анна Жерве - французьке, але Софія всім серцем сприйняла болі української нації і її прагнення до визволення, працювала в уряді УНР, віддаючи всі сили відродженню української мови, культури, духовності[4] . Не був росіянином за походженням і один з найтонших знавців російської мови, укладач знаменитого тлумачного словника, що не вийшов з ужитку й донині, Володимир Даль. Приклади можна множити. Однак при цьому слід враховувати два важливих моменти, що стосуються поведінки таких великих базових спільнот як нації: 1. усі вони усвідомлюють свої інтереси та включаються в політичний процес як окремі одиниці не інакше, як внаслідок просвітницької та об’єднавчої роботи вторинних суб’єктів політики, що виділяються з їхнього середовища; 2. для цих спільнот характерна розмитість границь, певна "дифузія" індивідів, наявність, внаслідок цього, маргінальних груп тощо. Тому, вивчаючи такі спільноти, необхідно звертати увагу перш за все на структуризацію їх ядра, котре має певну притягальну силу для інших індивідів, а також визначає специфіку спільноти та її майбутній розвиток.

Вчені, що розглядають свідомість і буття нації як взаємопов’язані її характеристики, притримуються об’єктивістського підходу до розуміння суті цієї спільноти. В його рамках також можна виділити декілька напрямків. Один із них, що здобуває зараз все менше прихильників - економічно-детерміністський. Він пов’язує формування і розвиток націй переважно з економічними чинниками (способом виробництва, становленням ринку тощо). Інший - етнічний, зосереджує увагу на реально існуючій спільності історії, культури, мови, психології, тобто етнічних ознаках, як головній підставі національної консолідації. Ще один - політичний напрямок - трактує націю як політичну спільноту, що має свою державу, підпорядковується одному уряду.

Два останні напрямки зараз є найпопулярнішими і в багатьох випадках переплітаються між собою. Наголошення на етнічних або, навпаки, політичних характеристиках нації часто залежить від того, на матеріалі якої країни робляться теоретичні висновки. Історія США, Франції, Великобританії підштовхує дослідника до інтерпретації нації як політичного феномену, в той час як історія Німеччини, Італії, слов"янських країн - до етнокультурної інтерпретації. Наш виклад теорії націй як суб"єктів і об"єктів політики в подальшому також базуватиметься, головним чином, на поєднанні цих двох підходів.

Існують і інші інтерпретації, пов"язані з сучасними методами досліджень в галузі суспільних наук. Політолог із США Олександр Мотиль, наприклад, cпирається на досягнення семіотики (науки про знаки, символи) і розглядає націю як групу людей, "що поділяють певну семіотичну систему. Їх пов"язує розуміння і вживання подібних спільних знаків, символів"[5] , як етнічних, так і політичних. До таких знаків відносяться мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення (Конституція США, Акт проголошення незалежності України тощо). Українська наука, звільняючись від однобокого та уніфікованого "історико-матеріалістичного" підходу до розуміння нації, демонструє весь спектр точок зору, про які йшлося вище, надаючи перевагу етнічній та етно-політичній інтерпретації[6] .


3. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення

ХVП-ХVШ ст.ст. увійшли до історії як доба, що внесла суттєві корективи у перебіг історичного розвитку Європи. Ці корективи стали наслідком двох рівнобіжних суспільних процесів. З одного боку, це тотальна криза феодалізму як соціально-економічного і духовно-культурного ладу. З іншого, це завершення процесів націогенезу в основних «державних народностей» Західної Європи. У контексті даного дослідження нас цікавлять такі аспекти даних історичних трансформацій.

Криза феодалізму та абсолютних монархій була зумовлена виходом на провідні позиції т. зв. “третього стану”, або “буржуазії”, в економічній та культурній сферах.

У суспільно-політичному мисленні це потягло за собою, зокрема, глибокі зміни у розумінні такого поняття, як “носій суверенітету”. Доти носієм суверенітету (сувереном) вважався монарх, король (згадаймо відоме висловлювання Людовіка XIV “Держава — це я”). У поняття “нація” ж включався знову ж таки король плюс шляхта і вище духівництво. За визначенням Жозефа Марі де Местра, одного з найяскравіших ідеологів абсолютизму ХVШ ст.: “Що таке нація? Це є суверен і аристократія”[7] . Слово “нація” (nation) застосовувалось для позначення вищих верств суспільства, які мали безпосереднє відношення до здійснення державного суверенітету. Для позначення ж решти суспільства, цебто абсолютної більшості населення, у французькій мові вживалося слово “people”. Чинники етнонаціонального плану у цій схемі до уваги майже не бралися. У феодальній Європі переважали анаціональні канони суспільного мислення. Доктрини римо-католицької церкви мали виразно універсалістичний характер. Католицький клір (І стан) усвідомлював себе як всеєвропейську єдність. Де саме можна сказати і про II стан — шляхту, яка керувалась єдиним лицарським “кодексом честі”. “Коли ж ідеться про загальну характеристику кляси феодального панства, то момент незв'язаності її з народністю належить до найважливіших її елементів. Вона була зв'язана тільки з державою і то тільки через особу монарха і при тім ця зв'язаність не була ані абсолютною, ані виключною”. За словами О. Субтельного, “етнічна тотожність не розглядалася як особливий критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних ставів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами”. Патріотизм такою “нацією” розумівся як відданість правлячій династії, а не країні і надто не народові. Перехід від служби одній державі на службу іншій був узвичаєною річчю: “... 1634 р. під Райнфельден командував цісарським військом француз (Мерсі), а французьким — німець (князь Бернард Веймарський). Національна свідомість тих чужинців мусила виглядати по наших поглядах дуже дивно”.

Тепер же все стало зовсім не так. Французька революція 1789 р. остаточно зруйнувала феодальні порядки. “Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей... поширилося на тисячі і мільйони, аж поки не стало правом кожного громадянина... [Революцією — Авт.] не стільки знищувалося дворянство, скільки весь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не у безправності”.

Поняттям “нація” було охоплено весь “people”. Таким чином підкреслено, що сувереном держави стає саме весь народ, який перетворюється таким чином з people на nation. Коли один з чільних діячів революції граф Мірабо запропонував назвати наради Ш стану, “representants du people francaise”, йому рішуче заперечила абсолютна більшість делегатів: “зібрання назвало себе ... “assamble nationale”, щоби зазначити свою волю бути активним, свій вихід з відчиненого, пасивного політичного становища”. Французька Конституція 1791 р. проголошувала: “Суверенітет є єдиним, неподільним, невіддільним і невідчужуваним. Він належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити”.

Ідеологічною підставою для такого перевороту стала доктрина народного суверенітету. За словами видатного англійського етносоціолога Е. Сміта, “маси вперше стають суб'єктом історії під гаслом народного суверенітету. Ідеї, подібні до цієї, з’являлися й раніше, і мірою ентропії традиційного феодально-патріархального суспільства і становлення суспільства новою, громадянського, їхній вплив був дедалі більшим, їх творцями були Марселій Падуанський (IV ст.), монархомахи — Ф. Дюплессі-Морне, Ф. Отман, І. Альтузій, Дж. Бьюкенен (II пол. XVI — поч. XVII ст.ст.), Дж. Локк (XVII ст.) (див.: Б. Манеліс. 31.— С. 28.). Але, безумовно, найбільшої вивершеності, підсиленої історичною доречністю, доктрина сягнула у ХVШ ст. у праці Жаш-Жака Руссо “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).

Основні положення доктрини виглядають так:

Єдиним носієм суверенної влади є народ. Вираженням спільної волі народу є закон. Суверенітет є абсолютна, незалежна, невідчужувана і неподільна влада народу, спрямовувана його спільною волею. Кожен громадянин держави, підкоряючись спільній волі, вираженій у законі, прийнятому в тому числі і ним самим, тим самим підкоряється ніби самому собі. Таким чином, політична воля окремого громадянина стає всезагальною політичною волею, і навпаки.

Особливо цікавим є наступний момент. Руссо обстоює створення невеликих держав, оскільки у великих державах народ безпосередньо не може здійснювати свій суверенітет. Цей висновок, безумовно, був одним з вагомих аргументів при обґрунтуванні переваг національної держави порівняно з імперією.

Таким чином, з ідеї народного суверенітету взагалі виводиться ідея національного суверенітету зокрема. За словами німецького політолога Яна Егберта, «... відвойований у князів суверенітет містив у собі ядро етнонаціонального суверенітету».

Своєю чергою, здобуття національного суверенітету є наслідком здійснення акту національного самовизначення, самоопанування. «Отже, державно-правна концепція народного суверенітету набрала в політичній площині форми ідеї самовизначення народів. Це було настільки закономірно, що народжена з раціоналізму теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй».

Другою філософсько-історичною розвитковою лінією, що потенційно містила у собі принцип національного самовизначення, була лінія етнокультурна. Як показано вище, спосіб організації суспільно-політичного життя у добу феодалізму був принципово анаціональним. Проте це зовсім не означає, що етнонаціональний чинник був зовсім виключений зі структури політичної організації в Європі.

Власне безнаціональний період у Європі завершився з розпадом Каролінгської імперії (ІХ ст.). Та й цей період, так би мовити, є не так безнаціональним, як хаотично-національним; майже півтисячоліття Європа була киплячим, нуртуючим етнічним казаном. Суміш, що варилася в ньому, складалась з “племен та язиків”, свого часу поневолених Римською імперією (кельти, іберійці тощо), самих римлян, а також цілої низки германських, слов'янських та східно-степових народів, занесених сюди Великим переселенням. Протягом цього часу виникали і занепадали держави, засновані одними племенами на землях інших, коронувалися і скидалися без кінця і краю королі, чинились неперервні завоювання всіх всіма, аж поки все це не вгамувалося під берлом франкських королів. Відтоді процеси етногенетичного розвитку пішли тихоплинно і неквапно. Головним їх результатом було формування двох народностей — німецької та французької, кожна з яких усвідомлювала свою внутрішню єдність і через те прагнула до політичної суб'єктності. Франкську імперію спіткала доля всіх ранньофеодальних монархій — вона розпалася, і притому саме за національно-територіальною ознакою, незважаючи на те, що у 883 р., цебто у рік поділу імперії за Верденським договором між онуками імператора Карла Великого, ніхто не чув ані про принцип національного самовизначення, ані про національну державність. Саме тому видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький вважав, що “важливіші європейські нації сформувались після перелому першого і другого тисячоліть нашої ери”.

Подібні ж думки висловлював ніхто інший, як Фрідріх Енгельс — всупереч сумнівним твердженням про те, що марксизм пов'язував формування націй виключно з настанням доби капіталізму. Тим часом “класик” писав (і щодо цього, принаймні, з ним важко не погодитися): “із змішання народів, що відбулося в ранньому середньовіччі, поступово розвивалися нові національності”. Енгельс доводить, що національні ідентичності німців та французів були на початку X ст. вже настільки чіткими, що саме вони зумовлювали подальші (по розпаді Франкської імперії) зміни державних кордонів: “Як тільки відбулося розмежування на мовні групи,... ці групи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почали розвиватися в нації. Який сильний був цей процес вже у Х ст., доводить швидкий розпад мішаної держави Лотарингія”. Подальша картина етнополітичного розвитку Європи виглядає так: “В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (іспанці), — зарисовується вже зовсім виразно” . Дана цитата змальовує стан на ХІ-ХШ ст.ст. Вже протягом XIV ст. французька мова витісняється з публічного життя Англії. 1362 р. англійський парламент почав дебати англійською мовою, мотивуючи це тим, що народ не розуміє французької. ХV-ХVІ ст.ст. — “це період утвердження сильних національних монархій: Іспанія - Фердинанда та Ізабели, Франція - Людовік ХІ та Франсуа І, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, наприклад панування Юрія Подєбрадського у Чехії. Німці та італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля у цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” у Німеччині за Максиміліана І та намагання Борджиїв і Юлія ІІ в Італії».

Отже, протягом цілого середньовіччя держави існували все ж здебільшого як держави національні, хоча офіційно вони такими не були; і незважаючи на те, що назвати націями відповідні “державні народності” повною мірою ще не можна було, всередині кожної з держав загалом тривало становлення принаймні основної нації, яка в процесі свого націогенезу деколи інкорпорувала до свого складу інші, як у Франції північно-французька народність поступово поглинула південно-французьку (провансальську, окситанську), а “на Піренейському півострові два тамтешніх народи, які належать до романської мовної групи, об'єднались в королівство Іспанське, і Арагон, що говорив провансальською мовою, підкорився кастільській літературній мові”. “Правда, — продовжуємо ми словами Енгельса, — протягом цілого середньовіччя межі поширення мови далеко не збігалися з межами держав, але все ж кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу у середні віки”.

Ця тенденція, мабуть, справді була виразною, свідомою і прогресивною, якщо навіть теоретик такого антинаціонального вчення, як марксизм, її не лише зауважив, а й так виразно і акцентовано, мало не любовно, вималював.

Отже, тенденція до утворення національних держав розвивалася протягом усього середньовіччя і поступово долала станово-династичний принцип державотворення. На початку XX ст. цей процес дуже образно змалював такий собі М. Ратнер: “Суперечка між державою і нацією — стара одвічна суперечка. Держава просвіченого абсолютизму казала народам: “Я — держава і повинна лишатися єдиною. Тому станьте ви всі однією нацією. Це буде вигідно як мені, так і всім!”. Але зараз же виступили нації й оголосили: “Ми існували ще до утворення держави, ми родоначальники, ми — природа. Ми хочемо і повинні стати державами!”. Весь цей час у кожній європейській країні відбувалася поступова мовно-культурна консолідація, що ішла пліч-о-пліч з консолідацією економічною і політичною. “Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі ХVШ і XIX ст.ст. З іншого боку, нема сумніву, що щойно Французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу роль, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації” (І. Лисяк-Рудницький, ЗО.— С. 16.). Процеси націогенезу і становлення громадянського суспільства, отже, були не лише взаємопов'язаними, а й, так би мовити, взаємопідштовхуючими один відносно одного.

Подібно до того, як французький раціоналізм і Жан-Жак Руссо дав концентровану концепцію народного суверенітету, так німецький романтизм в особі Йогана-Готфріда Гердера дав сконцентровану концепцію етноплюрального світогляду.

Романтизм виходив із наскрізь антираціональних засад. Він виступав проти одноманітності і нівеляції життя, він закликав до бунту проти утилітаризму, до безмежної свободи, до нескінченного творчого оновлення і вдосконалення. Він був залюблений у минувшину і шукав своїх ідеалів саме там. Через усе це романтики були просто-таки закохані у ті людські об'єднання і спільності, які базувалися не на спільному інтересі й вигоді, а на духовній і кровній спорідненості. Такими колективами були (і є), звичайно, сім'я і народ як етнос.

Гердер дотримувався саме таких поглядів. Його “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1791) — і до сьогодні найкраще, що було створене в Європі на етнофілософську тематику.

Насамперед Гердер постулював, що найоптимальнішою з груп, що до них належить кожна людина — це група етнічна або народна, оскільки народна (етнічна) приналежність є найбільш міцно вкоріненою в людському єстві. Кожен народ має свій власний дух, який озивається щохвилини в душах людей, що до нього (народу) належать. Гердер так і назвав його: народний дух — Volkgeist. Далі Гердер робить надзвичайно важливий крок — він заперечує поділ народів та культур на вищі і нижчі і стверджує онтологічну рівність всіх народів, що існують на землі (див.: І. Берлін, 2.— С. 714.). Він обстоює розмаїття культур як найкоштовніший скарб людства, і виступає за необхідність взаємозбагачуючих контактів між ними. Гердер твердив, що в унікальності кожної з культур і полягає її цінність, і казав, що лише унікальне має справжню історичну вартість. Одним з перших у Європі Гердер побачив негативні наслідки нівелювання культурних особливостей. Гердер заперечував імперську форму державного устрою, яку він цілком слушно вважав перешкодою розвиткові народних культур і просто-таки ненавидів завойовників-імперіалістів Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Карла Великого та Наполеона Бонапарта за те, що вони “нищили культури поневолених народів”. Він недолюблював Австрію за її національну строкатість і пригнобленість та культурну приниженість народів, що перебували під владою Габсбургів — адже він вважав (як незадовго до нього Монтеск'є), що не імперська зажерливість, а “моря, гірські пасма, річки — природні межі країв, межі народів, способу життя, мови, держави... гори, моря, річки правили за межі, лінії, що визначали плин всесвітньої історії”.

Нарешті, найголовніше, що з необхідністю випливає з вищесказаного: Гердер чітко визначив первинність і пріоритетність нації перед державою, сказавши, що “нація є природним органом людства, держава — штучним витвором” і проголосив, що ідеалом всесвітньої єдності, яка найкраще забезпечить свобідний поступ людства, є існування останнього у формі конгломерату національних держав і що взагалі найбільш природною є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером.

Якого ж ще кращого, ще хвалебнішого виправдання своєму існуванню і своїм претензіям на остаточне опанування держави могли собі бажати молоді європейські нації?

Філософ Г.Федотов колись написав, що “сучасна нація — держава є продуктом двох спершу ворогуючих сил: романтизму і Французької революції. Романтизм, з його переоцінкою всього ірраціонального в людині та культурі, вибудував ідею народу на підсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі, язичницькій релігії природи. Народ романтиків збігався з мовною спільністю. Французька революція зробила його (звичайно, інший, наскрізь розумовий народ) сувереном, єдиним носієм державної влади. Народи Європи, поневолені революційною Францією, в боротьбі з нею пройшли через її школу, їхній культурний, побутовий, релігійний націоналізм перетворився на політичний».

Завершення феодальної доби, ентропія аграрно-патріархального укладу та абсолютних монархій, становлення громадянського суспільства і пов'язаного з ним принципу народного суверенітету цілком закономірно збіглося в одному історичному відтинку з довершенням (в головних рисах) становлення основних європейських націй та виникненням відповідних цьому становленню ідей, за якими ці нації (а не просто “народ”) є справжніми творцями і власниками держав.

Наслідком такого збігу могло бути лише те, що ним і стало: поява принципу національної держави і національного самовизначення як способу утворення такої держави.

На завершення слід особливо наголосити на одному принциповому моменті. Незважаючи на те, що весь вищевикладений філософський та історичний матеріал стосується лише одного з історичних регіонів світу, а саме — Європи, його загальносвітова значущість від цього не зменшується. Зумовлено це тим, що протягом ХІХ-ХХ ст. ст. ідеї європейської соціальної філософії та деякі шаблони суспільно-політичного устрою в той чи інший спосіб поширилися або просто стали відомі в цілому світі. Це означає не те, що інші історичні регіони (культурно-цивілізаційні комплекси) таким чином розмиваються, а те, що, зокрема, принципи національного самовизначення і національної державності використовуються для обґрунтування політичного усамостійнення тих етносоціальних спільностей, які не могли пройти етапу громадянського самостановлення не лише внаслідок несприятливих історичних обставин та умов, а і внаслідок своєї неєвропейської культурно-цивілізаційної приналежності. Наприклад, курди, борючись за національну державність, зовсім не мають на увазі побудову Курдистану як ліберальної держави західного типу, їхня боротьба за свободу, як і боротьба десятків інших народів Азії та Африки, є зовсім не свідченням цілковитого засвоєння ними західної політичної філософії, як це здається декому, а проявом зовсім іншого історичного процесу — реструктуризації кожного культурно-цивілізаційного комплексу на плюралістичних засадах. Західні ж ідеї національного самовизначення і національної державності виявляються в цьому контексті не більш ніж вдалим способом формального обґрунтування.

4. Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення

Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до “т.зв. колективних прав, цебто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення ... стоїть на основі індивідуальних прав, цебто прав, що надаються індивідові як такому”.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Логіка такого виведення є елементарною і незаперечною: підневільний стан спільності (у даному разі — спільності етносоціальної) автоматично тягне за собою підневільний стан усіх, хто до неї належить. Тому безглуздими є переконування членів цієї спільності у їхній свободі, якщо вони мають змогу користуватися певними правами лише як поодинокі фізичні особи і не мають такої змоги як загал, “демос-етнос”: “...надання і користування індивідуальними правами лише тоді матиме сенс, коли народ в цілому є вільним і матиме право розпоряджатися власною волею на власний розсуд. Якщо ж народові відмовлено у цьому праві, то всі індивідуальні права будуть примарними” (41. — С.9.).

Саме тому принцип самовизначення торкається не лише права народів, а і відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод всіх її членів у масовому порядку, або “масовим порушенням прав людини”.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід'ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов'язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов'язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід'ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов'язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави — члени міжнародного співтовариства зобов'язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. “Це випливає з імперативного характеру erga omnems принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують всім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації”. На “важливість універсальної реалізації права народів на самовизначення” вказують такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, як 2649 (XXV), 2787 (XXVI), 2955 (XXVII), 3070 (XXVIII), 3246 (ХХІХ) та ін. У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, зазначається, що “кожна держава зобов'язана сприяти за допомогою спільних і самостійних дій здійсненню принципу рівноправності і самовизначення народів”.

У п. З ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права та п. З ст. 1 Пакту про економічні, соціальні і культурні права відзначається, що держави, які беруть у них участь, “повинні, у відповідності із положеннями Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право”. Всі ці документи заперечують кваліфікацію дій держави по заохоченню здійснення національного самовизначення на території іншої держави як втручання у внутрішні справи держави; навпаки, такі дії визначаються як “приведення фактично існуючого стану у відповідність з вимогами права”. Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати “здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки “народ згоджується з існуючим територіальним статусом”. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли “приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинно вважатися протиправним від самого початку”. Відповідно, і територіальна цілісність держави, якщо вона не основується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення “ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів”. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній “має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства”.

В юриспруденції право національного самовизначення закріплено багатьма міжнародними правовими документами.

Цими документами є декларації та резолюції ООН, які покликані стимулювати розвиток процесів національного самовизначення у світі і сприяти побудові гармонійного всесвітнього політичного ладу на засадах національної рівноправності. Серед них можна виділити (крім вищеперелічених) такі:

— Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.ХП.1960, де колоніалізм та всі інші форми іноземного панування та експлуатації кваліфіковано “як порушення права народів на самовизначення і основних громадянських прав”;

— Декларація про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24.Х.1970, де зазначено, що “... в силу принципу самовизначення, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають невід'ємне і непогашуване право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус”;

— Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2627 (XXV) від 24.ХІ.1970, що визнає законною боротьбу народів за свободу будь-якими засобами, наявними в їхньому розпорядженні, і засуджує всі дії, що позбавляють той чи інший народ можливості користуватися своїм невід'ємним правом на самовизначення;

— Декларація про внутрішні справи держави, захист її незалежності і суверенітету, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 21.ХП.1965, де пишеться, що “всі держави повинні поважати право народів і націй на самовизначення і незалежність; це право повинне здійснюватися вільно, без будь-якого зовнішнього тиску і за повного дотримання прав людини”;

— Декларація про неприпущенність інтервенції і втручання у внутрішні справи держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9.ХП.1981, яка фіксує, що принцип невтручання у внутрішні справи держави не може бути протиставлений праву народів на самовизначення;

— Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН, за якою “всі народи мають право на самовизначення; завдяки цьому праву вони вільно визначають свій політичний статус і вільно реалізують свій економічний, соціальний та культурний потенціал”;

— Хартія прав людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права), прийнята на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16.ХП.1966, де записано, що “всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний та культурний розвиток”;

— Африканська хартія прав людини та народів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у червні 1981 року, що проголошує: ”Всі народи мають право на існування, їм належить безсумнівне і невід'ємне право на самовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і дотримуються у своєму економічному і соціальному розвитку політики, яку вони вільно обирають”; та деякі інші.

Крім того, серед документів ООН є і такі, що засуджують дії держави, спрямовані на унеможливлення самовизначення шляхом розмивання національної ідентичності народу за допомогою адміністративно-репресивних заходів.

Зокрема, у резолюції 2105/ХХ Генеральної Асамблеї ООН засуджується “сприяння систематичному притоку іноземних мігрантів і переміщенню, депортаціям і переселенню корінних мешканців”.

Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричну однозначність, не мають фактично обов'язкової сили для тих, кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих таки геополітичних інтересів “сильних світу цього” і зацікавлених сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний Суд США: “Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією – це не правове, а політичне питання”.

Нині нація, що бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі із залученням всіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки “міжнародного співтовариства” притому уваги звертати не треба, оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців “права людини” в минулому. До кола “державних націй” можна потрапити не за фактом належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому.

5. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення

Вважається, що ідея національної держави та права кожного народу на її створення на своїх етнічних землях з’явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак політична діяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого було обрано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніх часів. Керуючись принципами національного суверенітету, самовизначення народу та його природного права на створення незалежної держави на своїй етнічній території, П. Орлик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтримати Україну в її боротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницьких устремлінь. Правдоподібно, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів на той час ще не був достатньо підготовленим.

В політичну практику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінця XVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війну Англійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самим вирішувати свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами. Французька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації (natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) та народного суверенітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все ще залишалися надбанням тільки революційної частини людства. Монархи ж, що зібралися на Віденський конгрес 1815 року, щоб встановити кордони після перемоги над Наполеоном, розселення націй до уваги ще не брали.

Ситуація, проте, змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об’єднання Німеччини, Італії, Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “одна культура – одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнародне співтовариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремих держав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чи має вона своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набула поширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовою демократії та що націоналізм (як рух за створення таких держав) є прямим продовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки були добою національного пробудження, то 1848-1871 роки – добою національного ренесансу в Європі.

Офіційне визнання принципу самовизначення народів пов’язують з періодом закінчення першої світової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністю американського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонував вирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципів максимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територій та врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірність територіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає, що мета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципу самовизначення націй, не була досягнута, а дехто навіть вказує на цей принцип як на причину виникнення нацизму в Німеччині (що, звичайно, є великим спрощенням, бо одним фактором в даному випадку намагаються пояснити явище, що виникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було, сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би міжнародні суперечки в 20-му столітті – столітті розпаду світових імперій, якби принцип самовизначення народів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими державами вже на початку розгортання цих процесів.

Після другої світової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба в Азії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досягнув піку своєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об’єднаних націй допомогло утвердитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам, навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичним потенціа­лом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, які перебували на донаціональній стадії розвитку. Щоправда, кордони між новоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесному дотриманні принципу самовизначення. Іноді вони повторювали адміністративні кордони колоніальних часів, роз’єднуючи близькі за культурою етноси і племена і з’єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло стабільності у стосунках між сусідніми молодими державами. Однак причиною конфліктів у цих випадках були не принципи “національної держави” та самовизначення, а порушення у їх застосуванні.

В кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів знову набув актуальності у зв’язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичних федерацій”(зокрема Югославії та Чехословаччини). Спираючись на нього, проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані було порівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республіки колишнього СРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конституційним правом виходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Величезний апарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму працював на те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак системна криза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачова дозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатись своїм правом на самовизначення. Це право юридично гарантувалося їм як міжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.

Аналізуючи шлях до незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам’ятати, що акт самовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в тому році, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів на самовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків, молода українська держава – УНР своїм IV Універсалом заявила про повну незалежність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в 1991 році був Союзний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою для народів, котрі в час розвалу царської імперії здобули більшу або меншу свободу. І те, що на його основі були утворені “республіки”, котрі підготували грунт для майбутнього проголошення незалежності (сформувавши політичні еліти, визначивши кордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикам теперішньою можливістю утворити держави. Адже націоналізм в СРСР був найтяжчим злочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Це деформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепер вдруге стати на власні ноги – в умовах, в деяких аспектах сприятливіших, а в деяких – набагато складніших, ніж у 1918 році.

Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовольнити потреб національного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.

Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвісний серпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, якби українські керівники підписали Новоогарьовський проект нового союзного договору. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній стверджувалось невід’ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.

Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Україні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар” незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу “розлучення з імперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.

Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування передумов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не може розглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більш придатною може виявитись автономія – культурно-національна, територіальна або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна – для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.

Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якої мають бути враховані такі чинники:

Þ економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягар самостійності”;

Þ менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;

Þ сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;

Þ необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).

На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших труднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.

Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а й повинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. З розвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.

Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права національних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних організацій у його розв’язанні.

Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недооцінкою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.

Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктаторські режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності”[8] . Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримується американський політолог З. Бжезінський та багато інших.

Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі: “Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природних прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником”.

Отже, демократизм процесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж диктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за державно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до національного, расового та класового панування.

Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий недемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.

До об’єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв’язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:

· життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);

· її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.

Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так. Намагаючись довести, що національне самовизначення є найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичної ситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання.

Отже, припустимо, що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, в якій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом, перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови для здійснення акту повного національного самовизначення.

Варіант № 1

На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча еліта етносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по “охороні конституційного ладу”, або простіше — репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А. Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діяти більш радикально — створює терористичні угруповання, збройні загони, явочним порядком утворює власний політичний апарат – парламент, уряд, обирає (висуває) президента тощо — деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамках автономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення в односторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починає охороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально — за допомогою економічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення на територію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним, самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причому його воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів, що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт це завершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, і всі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведення конституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєні формування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючи або страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніх поплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Цим етнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з боку етносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися від народного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави в еміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію, розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки з незаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, або джунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирне населення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові війська здійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме це населення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграції повертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В не поголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізично винищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що він почне деградувати.

Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичною напругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількості військових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населених пунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбами біженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такі дрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходження інвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо.

“...Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом і багатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбувається головної умови для успішного прогресу — внутріполітичної стабільності, що неминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколи деградації всіх сторін життя суспільства”.

Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремлення Республіки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тільки загиблих нараховується 2 млн. чоловік.

Варіант № 2

Центральний уряд призначає референдум на території етносу А з приводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшості членів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму в процесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з боку етносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лінії кордону, поділ майна тощо) і — етноси мирно розходяться і продовжують спілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьому ніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхто нікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія також не має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному плані стосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикрим нюансом є почуття скривдженості етносу В — адже тепер він не є панівним і основним стосовно етносу А, — але невдовзі це минеться.

Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремлення Норвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік.

Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон і що слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічого складного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і не перешкоджати його здійсненню.

З наведеної схеми не напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способом розв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?) автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії, наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких “каталонців”, що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконування перестануть впливати — ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 і усвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу В історичний гонор, що “територіальна цілісність за будь-яку ціну ... є ... абсурдом”.

Отже на початку XXI ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв’язку з труднощами, які супроводжують процес утворення незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займають позицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підійшла до них. Адже і в цих країнах національні меншини не завжди бажають задовольнятись своїм статусом і вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення, тепер, голосуючи в ООН, віддають перевагу принципу збереження територіальної цілісності держав перед принципом самовизначення націй.

Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націй; що її претензії на встановлення справедливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізація стоїть на порозі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу “одна культура – одна держава” перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.

Критика на адресу національної держави нерідко супроводжується ідеалізацією імперій, і не лише в проімперській, великодержавно-реваншистській публіцистиці (на зразок статті Едіка Лімонова “Імперський інстинкт”[9] ), але й у працях респектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дискутувати по кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішила питання про місце національних держав в організації людськго співжиття. Їх утворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосувати той же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демократичної форми правління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі від досконалості, але нічого кращого людства поки що не придумало. Інтеграція успішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великої взаємної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існуванню як культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекроювання кордонів зовсім не є новацією, пов’язаною з прагненням створити національні держави. Воно існує відтоді, відколи існують кордони поміж державами, і чи не всі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножити володіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонів держав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймні стримуючі функції він виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдуться люди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізувати їх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати над іншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшних світових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття і тисячоліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкий мир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є для них альтернативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїть не так: бути чи не бути національним державам. Історія вже відповіла – бути. А от як зробити їх демократичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної енергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим ще варто подумати і вченим, і політикам. Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримку відповідно до Статуту ООН. Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються. Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.


Висновки

Підводячи підсумок цього дослідження присвяченого праву націй на самовизначення, на мою думку є сенс сформулювати декілька важливих тез:

1. Нації є етно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітні часи як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного або кількох етносів.

2. Складність і різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільних функцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації. Серед них виділяються: суб’єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний), що розпадається на етнічний та політичний.

3. До об’єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринкових відносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід до демократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної для всього суспільства високої культури і мови; формування громадянського суспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури, поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.

4. До суб’єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави (панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичних контреліт.

5. Процес перетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назву національного відродження. Цей термін означає також відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродження пов’язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх його сфер.

6. До головних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб’єкта політичного процесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захист власного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодження стосунків з іншими націями і державами.

7. Національний суверенітет – це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися своєю власною долею. Найпоширенішою формою його утвердження і захисту є національна держава.

8. Сучасні правові і політичні норми міжнародного співжиття визнають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав, але практика застосування цього принципу складна і суперечлива. З-поміж усіх підстав для самовизначення націй світове співтовариство сьогодні акцентує на двох: життєздатності майбутньої держави; здатності народу її створити не загрожуючи миру і інтересам інших народів.

9. Процеси національного відродження, рух нації до політичної незалежності, до створення своєї державності отримали назву націоналізму в його найширшому значенні. Націоналізмом називають також ідейно-політичні течії та рухи, що виступають на захист інтересів певної нації. Націоналізм буває демократичний і право-радикальний (екстремістський). Його крайніми формами є шовінізм, расизм, фашизм.

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб’єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується “близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, “у найближчі 30-40 рр. на планеті утвориться ще близько 100-110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів всіх без винятку етносів, що замешкують Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи (на словах) всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що замешкують Землю, і праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом т.зв. “територіальної цілісності” багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Принцип національного самовизначення виник як наслідок синтези ідей народного суверенітету та національної самоцінності, як наслідок, так би мовити, 1789 та 1848 років, сполучення яких стало можливим через демократію в ідеї національної держави.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого — на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси, у т.ч. — інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів і реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.


Література

1. Барсегов Ю. Право на самоопределение — основа демократического разрешения межнациональных проблем. — Єреван, 1989.

2. Берлін І. Культурне самовизначення та неагресивний націоналізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства / за ред. Ю. Римаренка. — К., 1996.

3. Бочковський О. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1958.

4. Бурдье П. Социальное пространство й генезис «классов» // Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

5. Гердер Й.-Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1947.

6. Дністрянський С. Нова держава. — Відень-Прага, 1923.

7. Енгельс Ф. Про розклад феодалізму і утворення національних держав // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — К., 1964. — Т. 21.

8. Іванченко І. Етнічний сепаратизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

9. Картунов О. Велика Французька революція // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

10. Княжинський А. Дух нації. Соціологічно-психологічна студія. — Нью-Йорк — Філадельфія — Мюнхен, 1959.

11. Копейчиков В., Селіванов В. Автономізація // Мала енциклопедія етнодержавознаства.

12. Крылов А. Сепаратизм в странах Востока, — М., 1992.

13. Крылов А. Сепаратизм: истоки й тенденции развития. — М., 1990.

14. Левинський В. Народність і держава. — Київ—Відень, 1919.

15. Ленін В. Підсумки дискусії про самовизначення // Ленін В. Повне зібрання творів. — К., 1972. — т.ЗО.

16. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т. — К., 1994. — т. 1.

17. Манелис Б. Проблема суверенитета й ее значение в совремешшх условиях. — Ташкент, 1964.

18. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (сутність і ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

19. Мелащенко В. Основи конституційного права України. — К., 1995.

20. Махновський М. Самостійна Україна. — К.—Львів, 1991.

21. Моріч А. Спроба нового підходу до історичного дослідження національних меншин в Австрії // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз та перспективи розвитку / за ред. В. Євтуха, А. Зуппана. — К., 1994.

22. Павленко Ю. Етнос та соціодинаміка національної культури //Онтологічні проблеми культури/ за ред. Є. Бистрицького. — К., 1994.

23. Права человека. — М., 1990.

24. Рабинович П. Національна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

25. Ратнеръ М. Предісловіе // Шпрингеръ О. Національная проблема (Борьба національностей въ Австріи). — СПб., 1909.

26. Ребет Л. Теорія нації. — Мюнхен, 1955.

27. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера. // Етнонаціональний розвиток України / за ред. І. Кураса та Ю. Римаренка. — К., 1993.

28. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

29. Розумний М. Справа честі. — К., 1995.

30. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994.

31. Старосольський В. Теорія нації. — Відень, 1922.

32. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991.

33. Усенко І. Самостійність // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

34. Хабермас Ю. Гражданство й национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995.

35. Чотири Універсали. — К., 1990.

36. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994.

37. Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936.

38. Шкляр Л. Субнація // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

39. Бекіров Н. За правом на самовизначення // Політика і час. — 1995. — N0 5.

40. Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.

41. Гейзінга Й. У тіні завтрашнього дня // Універсум. — 1996. — № 1-2.

42. Геллнер Э. Нации й национализм // Вопросы философии. — 1989. — N0 7.

43. Додонов Р. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» // Константы. — 1995. — № 1.

44. Егберт Я. Виникнення нової системи національних держав // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

45. Зейну А. Самоопределение народов в контексте обострения межнациональньїх отношений // Социально-политический журнал. — 1992. — № 9.

46. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв'язання // Політологічні читання. — 1994. — № 2.

47. Каспэ С. Национализм й космополитизм в современном мире // Свободная мьюль. — 1993. — № 4.

48. Нагорна Л. Парадигми геополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст // Віче. — 1995. — № 9.

49. Нагорна Л., Савельєв В. Сучасні етнічні процеси у контексті конфліктології // Український історичний журнал. — 1993. — № 9.

50. Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість // Політика і час. — 1995. — № 6.

51. Ребкало В. Національна держава: суверенітет і соціальний обов'язок // Політологічний вісник. — 1994. — Вип. 2.

52. Рудакевич О. Суверенітет української нації — головна політична проблема посткомуністичної України // Розбудова держави. — 1996. — N0 5.

53. Свідзинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Універсум. — 1996. — № 11-12.

54. Тишков В. Об идее нации // Общественные науки. — 1990. — № 4.

55. Тишков В. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. — 1993. — № 4.

56. Трохимчук С. Геополітичні уроки XX століття // Універсум. — 1996. — № 1-2.

57. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. — 1993. — № 1.

58. Хайек Ф. Дорога к рабству // Новый мир. — 1991. — № 7.

59. Політична думка. — 1995. — № 2-3.

60. Проценко О., Чепинога В. Походження свободи. — К.., 1996


[1] "Національні взаємини є дуже типовим явищем новочасного громадського життя", зазначав видатний український націолог О. І. Бочковський. На його думку, "завданням націології є з"ясувати, як нарід, що постав і зформувався в попередній історичній фазі, перетворився на модерну націю, як героя сучасної історії". (Бочковський О. І. Вступ до націонології. Мюнхен, 1991-92, с. 14, 97). Обгрунтування вирішальної ролі націй в історичному процесі в нову добу дається також у працях професора Гарвардського університету (США) Романа Шпорлюка: R. Szporluk. Communism and Nationalism. Karl Marx versus Friedrich List. - New York, Oxford, 1991; Р. Шпорлюк. Українське національне відродження в контексті Європейської історії кінця XVIII - початку XIX ст. // Україна. Наука і культура. Вип. 25. - К., 1991. С. 159-167.

[2] H. Seton-Watson. Nations and States. A Inquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder (Colo.), 1977. p.5.

[3] Критичний огляд подібних інтерпретацій див.: Я. Грицак. Чи прийшов час для Сови Мінерви? // Сучасність. 1993. № 4. С.159-165.

[4] Див.: Г. Дацюк. Княгиня в царстві духу // Голос України. 1991. 10 грудня.

[5] О. Мотиль. Держава і нація // Quo vadis, Україно? - Одеса: Маяк, 1992. с.92.

[6] Cеред праць останніх років див.: Грицак Я. Українське національне відродження: тяглість і перервність традицій // Зустрічі. 1991. №2; Зварич Р. Філософічні основи українського націоналізму // Державність. 1992. №1 (4); Петрів В. Походження українського народу. - К., 1992; Українська душа - К., 1992; Шкляр Л. Е. "Этнос. Культура. Личность. (Философского-методологические вопросы исследования. - К., 1992.

[7] В. Старосольський «Теорія нації»; ст. 68

[8] Див.: А. Киви. Власть либо сильна, либо терпит крах. // Известия. 27 сентября 1991 г.

[9] Див. газета “Русский порядок” 21 травня 1993 року.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий