ЗМІСТ
ВСТУП
ПРАВО ПАЦІЄНТА НА ВИБІР МЕТОДІВ ЛІКУВАННЯ
"БІЛІ ПЛЯМИ" УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
ВСТУП
Тема реферату з дисципліни "Правознавство" "Право пацієнта на вибір методів лікування".
Перший у світі документ про права пацієнтів з'явився у США в 1971 р. Це був "Білль про права пацієнтів", який запровадив новий етичний підхід усієї клінічної та експериментальної медицини. Цей підхід, що дістав назву "принцип інформованої згоди", ґрунтується на двох положеннях — кожен пацієнт має право знати про стан свого здоров'я і медична допомога має здійснюватися лише за добровільною згодою.
ПРАВО ПАЦІЄНТА НА ВИБІР МЕТОДІВ ЛІКУВАННЯ
У 1981 р. незалежна професійна організація лікарів світу Всесвітня медична асоціація прийняла документ про мінімальний міжнародний стандарт прав пацієнтів — "Лісабонську декларацію про права пацієнтів", згідно з яким пацієнт має право на: вільний вибір лікаря, отримання адекватної інформації про своє здоров'я або відмову від отримання такої інформації, конфіденційність, смерть з достоїнством, релігійну та моральну допомогу.
На новому етапі розвитку концепції прав пацієнтів була прийнята "Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнтів в Європі" (Амстердам, 1994), яка наголошує на тому, що наявними стають тенденції до універсалізації принципів та підходів у сфері прав пацієнтів незалежно від відмінностей у структурах систем охорони здоров'я різних країн, а система охорони здоров'я має відображати загальнолюдські цінності, що втілюються, зокрема, через: право на повагу власної особистості (п. 1.1); право на самовизначення (п. 1.2); право мати власні моральні й культурні цінності, релігійні й філософські переконання (п. 1.5). Стосовно принципу згоди на медичне втручання ці універсальні підходи втілюються через такі положення: пацієнт має право відмовитись від медичного втручання чи призупинити його проведення-(п. 3.2); якщо пацієнт не має змоги виявити свою волю у невідкладних ситуаціях, слід вважати, що така згода є, за винятком деяких випадків, коли пацієнт завчасно попередив, що не погодиться на медичне втручання у ситуації, що подібна до тієї, в якій він опинився (п. 3.3); в усіх випадках, коли пацієнт неспроможний надати інформовану згоду, необхідно зробити все можливе, щоб процес прийняття рішення був повноцінним, з урахуванням того, що відомо про цей випадок, а також того, що можна передбачити стосовно побажань пацієнта (п. 3.7). У пункті 6.4 розділу "Реалізація прав пацієнта" передбачено, що у випадках, коли сам пацієнт не може скористатися своїми правами, їх має здійснити його законний представник або особа, уповноважена на це пацієнтом.
Основним правовим документом, який відтворює сучасне європейське розуміння етико-правових стандартів щодо захисту прав та гідності особи пацієнта у зв'язку із впровадженням нових біомедичних технологій, є Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини щодо біомедицини (Ов'єдо, 1997 p.), яку підписала Україна. Базовими положеннями цієї Конвенції, а отже, складовими сучасних європейських правових стандартів щодо права пацієнта на вибір методів лікування, є такі правила: будь-яке втручання у сферу здоров'я може здійснюватися лише після добровільної свідомої згоди на нього відповідної правомочної особи, такій особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету, характер, наслідки та ризики втручання (ст. 5). Якщо через надзвичайну ситуацію згода не може бути отримана, будь-яке необхідне з медичної точки зору втручання може негайно здійснюватися в інтересах здоров'я відповідної особи (ст. 8). Якщо на час втручання пацієнт перебуває у стані, за якого неспроможний висловити свої побажання, враховуються побажання щодо медичного втручання, висловлені ним раніше (ст. 9).
Участь у Конвенції зобов'язує держави врахувати у національних правових системах універсальний комплекс принципів і процедур нормативно-правових гарантій забезпечення гідності людини як учасника біомедичних відносин. Отже, правові зобов'язання України актуалізують наукові розробки у сфері правового забезпечення прав пацієнтів, завданням яких є, зокрема, напрацювання відповідних етико-правових положень та юридичних процедур і конструкцій.
Запропонована робота є продовженням планового дослідження прав пацієнта та присвячена виявленню "білих плям", тобто прогалин, українського законодавства стосовно реалізації доктрини згоди пацієнта на медичне втручання.
Метою дослідження є вироблення вихідних положень щодо нового для українського права інституту попереднього волевиявлення пацієнта — дієздатної особи стосовно вибору методів лікування. У процесі дослідження було використани праці науковців щодо проблем адаптації медичного законодавства до міжнародних етико-правових стандартів — О. Калітенко, Р. Гревцової, І. Сенюти, О. Іванюшкіна, А. Зелінського.
Як видно з наведеного вище історико-правового екскурсу, за сучасними міжнародними етико-правовими стандартами згода пацієнта є необхідною попередньою умовою правомірності медичного втручання. Ця вимога забезпечується через правову доктрину добровільної усвідомленої інформованої згоди особи пацієнта на втручання у сферу здоров'я.
"БІЛІ ПЛЯМИ" УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
У законодавстві України досить добре розроблена і працює юридична конструкція згоди пацієнта — дієздатної особи — на медичне втручання стосовно таких суттєвих положень: суб'єкти і предмет згоди, істотні ознаки та механізми інформованості, умови добровільності волевиявлення, а також особливі режими невідкладних станів. Також визначеними та зрозумілими є статус і повноваження законного представника недієздатної особи, який діє на підставі пунктів 1, 2 ст. 242 ЦК України. Але українське законодавство фактично не пристосоване до ситуацій, коли пацієнт неспроможний дати згоду через тимчасову або тривалу неспроможність унаслідок хвороби. Саме для таких випадків призначений інститут попереднього волевиявлення щодо лікування та догляду, який практично відсутній в Україні.
Інститут попереднього волевиявлення втілюється, по-перше, через юридичну конструкцію розпорядження про медичні рішення — розпорядження стосовно методів лікування та догляду на випадок втрати дієздатності внаслідок фізичної чи психічної неспроможності. Розпорядження про медичне обслуговування є способом завчасного планування лікування та догляду і може містити суттєву для пацієнта інформацію стосовно його медичних рішень: розпорядження щодо відмови від конкретного методу лікування (зокрема трансплантації, використання препаратів крові тощо); відмову від реанімації, окремих процедур штучного підтримання життя, зокрема агресивних інвазійних процедур; вимогу про застосування певних процедур; розпорядження на випадок термінального, стійкого вегетативного, коматозного станів. Особливим різновидом завчасного планування лікування та догляду є так званий "заповіт про життя", який широко використовується в розвинених демократичних країнах. Це — своєрідний медичний заповіт про методи рятування життя та реанімаційні процедури, що схвалюються, обмежуються чи забороняються пацієнтом. Цей документ є цивілізованим способом повідомлення пацієнта медичним працівникам про побажання щодо майбутніх лікувальних процедур у разі смертельної хвороби, а також фізичних чи психічних станів, що супроводжуються неспроможністю повідомити про свій вибір. Розпорядження має містити ясні вказівки стосовно забезпечення застосування чи незастосування певної процедури. Розпорядженням є письмовий документ або усна заява. Письмовий документ може бути складений у будь-який час та має бути підписаний пацієнтом особисто в присутності двох свідків. Усне розпорядження обтяжено додатковими вимогами: діагноз смертельної хвороби має бути поставлений до того, як буде зроблено розпорядження; розпорядження має бути зроблено в присутності лікаря, який лікує, та двох свідків. За міжнародними етико-правовими стандартами лікар юридично зобов'язаний виконати розпорядження пацієнта стосовно методів лікування або передати ведення пацієнта колезі, який погодиться з його побажаннями.
Інститут завчасного планування лікування і догляду в Україні є фактично не відомим, немає юридичних механізмів реалізації попереднього вибору пацієнта на випадок втрати його дієздатності. Але така форма волевиявлення є важливою з тієї точки зору, що в ургентних випадках, обтяжених втратою свідомості, за загальним правилом, діє принцип мовчазної згоди пацієнта. Ця форма також вважається цілком етично виправданою, адже для пацієнтів певні медичні процедури можуть бути абсолютно неприйнятними з етичної точки зору, а реанімація фактично означатиме більше страждань, ніж користі (потрібно відрізняти відмову від певних видів лікування та евтаназію, адже свідоме завчасне прийняття рішення про те, щоб не починати певний курс реанімаційних дій або штучної підтримки життя, які спрямовані не на вилікування, а лише продовжують життя і страждання, — не є евтаназією).
Другою поширеною формою попереднього волевиявлення щодо медичного втручання є інститут довіреної особи (представника) пацієнта на прийняття медичних рішень, який реалізується через цивільно-правову конструкцію довіреності на прийняття рішень з питань медичного обслуговування. У загальному розумінні інститут представництва — це "використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав і обов'язків та захисту прав інших осіб. За допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав..." [1]. Це положення цілком стосується учасників цивільних правовідносин медичної сфери, адже недієздатний пацієнт — уразлива категорія осіб, що безумовно потребують додаткових механізмів захисту своїх суб'єктивних прав. Зокрема, ефективним способом реалізації та захисту права недієздатного пацієнта на гідне поводження і вибір методів лікування, рятування, догляду є інститут довіреної особи пацієнта.