Смекни!
smekni.com

Українці в Австралії (стр. 1 из 4)

Реферат на тему:

Українці в Австралії


Сьогодні в Австралії проживає понад 30 тис. людей, які мають українське походження, половина з них народжена в Україні. Історики засвідчують, що зразу ж після закінчення Першої світової війни, в Австралії оселилася перша хвиля – найбільша організована група іммігрантів з України. Понад 5 тис. робітників з України були працевлаштовані на будівництві Східнокитайської залізниці. Між тим, поодинокі вихідці з України мешкали тут ще раніше. Професор О.Чернецька (Київський інститут міжнародних відносин НАН України) вказувала на те, що в Австралії переховувалась велика група соціалістів після перших трьох невдалих російських революцій. Відповідно до досліджень, які провів професор М.Лаврівський (Лятроб Університет), було віднайдено поховання українця Михайла Гриба, колишнього австрійського солдата, який у 1860-х роках заснував фермерське господарство по вирощуванню овець у Ньюкаслі. Відсутність умов для формування громади та інших етнічних організаційних структур призводила до швидкої асиміляції поодиноких осіб українського походження.

Вирієм Другої світової війни сотні тисяч українців, вивезених з рідних міст і сіл України, опинилися у країнах Західної Європи в статусі «осіб без постійного місця проживання». Перші українці, які покидали створені міжнародними організаціями під егідою ООН табори для таких осіб, почали припливати до Австралії першими кораблями в кінці 1948 р. Вони прибули до Австралії у відповідності до підписаних ними угод з федеральним урядом, яким передбачалось надати допомогу «особам без постійного місця проживання» в поселенні та дворічний контракт на виконання відповідних робіт по розбудові післявоєнної економіки країни. Серед іммігрантів були інженери, юристи, лікарі, священики. Проте, в переважній більшості, це вихідці із сільської місцевості. Основними центрами тимчасового поселення українських іммігрантів стали табори в Коврі, Батгурсту, Бонегіли, Грети та ін. У 1954 році, після першого післявоєнного перепису населення, в Австралії проживало 14757 осіб українського походження. Післявоєнна імміграція з України проявила свої здібності на різних роботах: від будівництва сіднейської міської залізниці до спорудження складних інженерних конструкцій, якими і сьогодні пишаються австралійці.

Українська післявоєнна імміграція пережила великі труднощі, про що свідчить хоча б одна така доля українського іммігранта. Серед інженерів, які приїхали до Австралії в кінці 1949 р., був О. Кохановський, про якого в скупих рядках енциклопедичного довідника «Інженери-українці в діаспорі», надрукованого в Онтаріо 1992 р. (стор.107), згадується: «інженер-електрик, Харківський технологічний інститут. Знаючи англійську мову, отримав зразу працю інженера в комісії для електрифікації НПВ, де займав високе становище, також сповняв обов’язки інженера-консультанта. Був членом Інституту інженерів Австралії. Його наукові праці були друковані в австралійських технічних журналах». Однак за цими скупими енциклопедичними рядками важко відчути ті труднощі, з якими довелося зіткнутися кожному з іммігрантів у тяжкі післявоєнні роки. «Це були дуже важкі й емоційні часи асиміляції післявоєнної еміграції, коли високоосвічені люди, які були «вершками українського суспільства», повинні були заробляти собі на проживання фізичною працею, не вживаючи своїх фахових здібностей і кваліфікацій», – згадував у своїй автобіографічній статті «Походження роду» О.Кохановський. Контрактом передбачалося відокремлення чоловічої та жіночої робочої сили та розміщення їх по відповідних таборах поселення. Цей фактор тимчасового розлучення чоловіків із жінками мав найбільш негативний вплив на психологічний стан не лише Кохановського, але й багатьох інших «контракторів», з котрими доводилось йому працювати на виконанні будівельних робіт у Сіднеї. Сам інженер жив у шатрі в містечку Клайд, поблизу Оборну, і керував однією з бригад на будівництві сіднейської залізниці.

О.Кохановський сумував за дружиною та дочкою. Разом з іншими вони проживали у жіночих таборах містечка Коври. Кожні два тижні Олександр відвідував свою дружину Галю, яка працювала на таборовій кухні, та дочку Ірину, яка ще ходила до школи. Серед мешканців табору Коври переважно були жінки, які активно взялися за розвиток соціальних умов життя, відновлення шкіл, організацію першого жіночого хору. В липні 1949 р., з ініціативи Ірини Пиленської, вони об’єдналися в Союз українок Австралії. Краєвиди Коври в той час не були такими мальовничими, як зараз. Галина Кохановська з жахом і сльозами на очах згадувала про свої перші враження від поїздки з Сіднея до Коври. Непривабливий вигляд австралійської пустелі лякав її. Майже всю дорогу до Коври вона мовчазно просиділа у вагоні. Боялася розплакатися. Сумна згадка про українські мальовничі пейзажі, пам'ять про далеку родину і самотність, в яку вони потрапили, тяжка праця за контрактом змусила багатьох українських іммігрантів згодом покинути своє перше осіле місце. Зараз у цьому містечку вже майже не лишилось українців. Саме тому, з нагоди 50-річчя від дня заснування Союзу українок, дочка Кохановського, Ірина Прудник, прибула на заснування міською радою Коври парку багатокультурності, де було посаджено п’ять калин, що тепер нагадують про початки українського поселення.

Хороше знання англійської мови дозволило О.Кохановському порівняно швидко застосувати свої інженерні здібності і кваліфікацію інженера при працевлаштуванні в Електричну комісію штату Нового Південного Вельсу, де він досяг найвищого професійного ступеня, а пізніше працював у якості інженера-консультанта Департаменту енергетики. Основним вкладом О. Кохановського у розвиток інженерного руху в Австралії стала його участь у проектуванні та будівництві комплексу по виробництву електроенергії у Сніжних горах штату Нового Південного Вельсу «Snow Mountains Scheme». Саме тут йому разом із сотнями тисяч емігрантів вдалося долучитися до будівництва цієї енергетичної споруди і застосувати той великий досвід, який він отримав на електростанціях Донбасу.

Не дивлячись на те, що схема «Сніжні гори» передбачала значно більший рівень безпеки будівництва, ніж аналогічні споруди у США, під час будівельно-монтажних робіт на цій гідроспоруді загинуло 121 чол. Таким чином, «Сніжні гори» стали пам’ятником невідновним втратам людських жертв. За підрахунками економістів, загальна вартість будівництва цієї схеми, яка в той час обійшлася в 1 мільярд доларів, сьогодні б коштувала у 5 разів більше. У 1950 р. в м. Кума було створено управління по будівництву гідроенергетичної системи Сніжних гір, що привело до збільшення кількості мешканців за 13 років із 2,5 тис. до 10 тис. осіб. При розробці цієї схеми, з метою здешевлення виробництва електроенергії, О. Кохановський запропонував вжити досвід будівництва гідроелектростанцій в Україні, але доповнив його схемами переспрямування водних потоків русел річок на природні каскади. У зв’язку з цим, було збудовано: 16 дамб, 7 електростанцій, 145 км тунелів. Загальна протяжність русла штучних річок перевищувала 80 км, що зосередило в дамбах більше 7 тис. декалітрів води. Завершення будівництва цього енергетичного комплексу дало змогу споживати 10 % всієї виробленої електроенергії для промисловості штату НПВ, що дозволило збільшити можливості для розвитку не тільки австралійської промисловості, але й соціальної інфраструктури, вимагало нових підходів у розміщенні продуктивних сил країни. Розбудова схеми енергопостачання в районі Сніжних гір сприяла формуванню 7 регіональних містечок (Кума, Джіндабайн, Кенкобен, Талбінго, Кабрамара і ін.), а також багатьох таборів, які проіснували кілька років, будучи тимчасовим поселенням для іммігрантів. Щоб допомогти іммігрантам швидко пристосуватись до австралійського способу життя, в цих містечках були відкриті безплатні англомовні класи, створені Ради добросусідства та багатокультурні клуби, які заохочували робітників стати членами шахових гуртків, фотографічних груп та спортивних команд.

Австралійські історики, політики та бізнесмени погоджуються з тією думкою, що армія цих початківців, яка складалась із сотень тисяч іммігрантів, створила не лише одне з найбільших інженерних досягнень, але й показала світові, як може співпрацювати багатокультурна продуктивна сила. Для того, щоб увічнити вклад у будівництво гідроенергетичної системи в Сніжних горах і відзначити участь представників різних національностей, що долучилися до цієї справи, в 1959 р. австралійський уряд вирішив відкрити на головній вулиці м. Куми алею прапорів. Для багатьох із тих, хто віддав цій справі свої сили і здоров’я, але не дожив до цього дня, ця подія стала урочистим вшануванням їх пам’яті у розбудові Австралії. Окрім українців, в 50–60-х роках 70% загальної кількості робітників прибули із 30-ти держав післявоєнної Європи: Австрії, Англії, Греції, Ірландії, Італії, Йорданії, Кіпру, Німеччини, Норвегії, Португалії, Польщі, Росії, Румунії, Естонії, Шотландії, Чехії, Фінляндії, Франції, Угорщини та ін. Кохановський приїздив у Куму не лише, щоб працювати над схемою «Сніжні гори» і робити наукові викладки до своїх досліджень, які пізніше друкував в інженерних статтях. Тут він зустрічався з багатьма українцями, які трудилися на будовах енергетичного комплексу у Сніжних горах. О.Кохановський був одним з перших серед тих, хто домагався не допустити політичної необачності місцевої влади, пов’язаної з підняттям на центральній алеї м. Куми червоно-синього прапора УРСР. У той час бюрократичні кола Австралії були вимушені визнавати офіційно затверджену ООН символіку країн. Кохановський пропонував встановити штатив із жовто-блакитним прапором України як такий, що представляв політичний символ тих людей українського походження, які працювали над будівництвом схеми «Сніжні гори». Однак, побоюючись міжнародного скандалу і політичних нот від дипломатичних місій СРСР, представники австралійського уряду погодилися з учасниками будівництва не вивішувати жодного українського прапора. З болем у серці О.Кохановський та його друзі сприйняли це рішення. Але він був певний у тому, що, не дивлячись на тогочасну втрату української презентації, прийде день, коли нащадки згадають їхній внесок у розбудову Австралії. На жаль, він не дожив до того дня, коли світ визнав проголошення української незалежності, до того дня, коли жовто-блакитний прапор замайорів на центральній вулиці Куми. Не дивлячись на те, що алея прапорів у Кумі була відкрита в 1959 р., український прапор там було піднято лише у 1999 р. на відзначення 50-річчя започаткування будівництва електричної системи у Сніжних горах. Цим було встановлено історичну справедливість у вшануванні вкладу тих українців, які брали участь у цьому будівництві. Піднімаючи український прапор на алеї прапорів у Кумі, представники австралійського уряду згадали ім’я Кохановського серед багатьох тих українців, хто працював над цим витвором інженерного мистецтва, яким і досі пишаються всі австралійці.