регистрация / вход

Правове регулювання екологічних відносин в Україні

Вихідні засади політики екологічної безпеки, сформульовані у Декларації про державний суверенітет України. Метод правового регулювання екологiчних відносин. Правовi заходи охорони земель у процесі землевикористання. Проблема охорони земель в Україні.

Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Юридичний факультет

Контрольна робота з Екологічного права

Київ 2007


Зміст

Вступ. 3

1 Метод правового регулювання екологiчних відносин. 4

2 Правовi заходи охорони земель у процесі землевикористання. 8

Загальні висновки. 14

Використана література. 15

Вступ

В сучасних умовах розвитку суспільства і держави, коли стан довкілля в Україні призвів до того, що воно стало одним з безпосередніх джерел загрози життю та здоров’ю її громадян, процес пізнання цих явиш має особливе значення. Темпи деградації довкілля в Україні перевищили швидкість процесів біологічного пристосування живих організмів до середовища існування, тобто порушення екосистеми набуває необоротного характеру.

Оцінка впливу промислових підприємств з підвищеною небезпекою техногенного впливу на природне середовище — комплексна багатопланова правова проблема, яка потребує чіткого опрацювання на регіональному рівні програм взаємодії всіх інститутів влади, господарських підприємств, правоохоронних органів, участі громадськості.

Вихідні засади політики екологічної безпеки сформульовані у Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила забезпечення екологічної безпеки громадян.

Подальший розвиток національна екологічна політика отримала у постанові Верховної Ради України «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р., де зазначено: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження її генофонду є обов’язком держави.

Мета цієї роботи полягає в дослідженні питання правового регулювання екологічних відносин, а також в аналізі правових гарантій та їх специфічних особливостей у сфері охорони землі, зумовлених природним об’єктом, з приводу якого виникають земельні відносини, — домінуючим елементом екологічної системи — землею.

1 Метод правового регулювання екологiчних відносин

Правозастосування у галузі екології пов’язано з регулюванням екологічних відносин, які виникають з приводу використання об’єктивно існуючих природних ресурсів, що розвиваються за своїми і притаманними тільки їм природним законам. На відміну від економічних відносин, екологічні відносини регулюються у значній мірі правовими приписами імперативного характеру, відступ від яких у процесі правозастосування не допускається.

Еколого-правові норми, які використовуються в правозастосовчій діяльності, направлені на підтримку екологічної рівноваги на території України, що диктує необхідність більш значного підходу у процесі їх застосування. Важливою особливістю у застосуванні еколого-правових норм є те, що значна їх частина сприяє забезпеченню екологічної безпеки на території України або в окремих її регіонах. Тому застосування таких норм у суспільному житті — непроста формальність розв’язання юридичної справи, що торкається тільки інтересів суб’єктів конфлікту, що виник.

По-перше розглянемо сутність поняття екологічних відносин. З урахуванням особливостей правового регулювання щодо охорони і використання зазначених складових елементів об’єкта екологічного права можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які є визначальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права[1] .

До першого блоку належать відносини щодо охорони навколишнього природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища. Слово «охорона» при цьому розуміють у широкому значенні — як комплекс заходів, спрямованих на збереження, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Ця група «середовище-охоронних» відносин немов би пронизує усі інші екологічні відносини й об’єднує їх у єдиний комплекс. Переважна частина цих відносин виникає у сфері вироблення екологічної політики і організації екологічної діяльності у масштабах держави та адміністративно-територіальних одиниць, у промисловості, енергетиці, сільському господарстві та інших еколого-небезпечних галузях.

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони навколишнього природного середовища (екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе без еколого-охорон-них заходів і навпаки.

Предмет природоресурсного права є похідним від інтегрованого предмета права екологічного. Водночас він має свої особливості. Вони, зокрема, зумовлені тим, що відносини по використанню природних ресурсів мають місце насамперед у сфері економіки. Саме тут відбувається поєднання природних речовин з працею людини, створюється новий матеріальний продукт, призначений для задоволення різноманітних суспільних потреб із урахуванням екологічного чинника.

Третій блок становлять екологічні відносини, що стосуються забезпечення проголошеного Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. У більш широкому плані йдеться про забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я людей.

У юридичній літературі не вироблено загального ставлення до питання про предметну сферу правового регулювання екологічної безпеки та її місце в екологічному праві. Одні автори доводять, що відносини по забезпеченню екологічної безпеки є визначальними в системі екологічних відносин, другі відводять їм роль одного з інститутів екологічного права, а треті взагалі вважають, що ці відносини не мають специфіки і повністю охоплюються відносинами щодо охорони навколишнього природного середовища[2] .

У зв’язку з цим слід зазначити, що практична діяльність по забезпеченню екологічної безпеки в Україні останнім часом виділилася у відносно самостійний напрям екологічної діяльності. Вона є складовою частиною екологічної політики і системи національної безпеки України, предметом дедалі ширшої уваги з боку законодавця.

Ця діяльність звичайно певною мірою переплітається із заходами щодо охорони навколишнього природного середовища. Але це не є перешкодою для виділення відносин екологічної безпеки в окрему групу. Об’єднуючим фактором для цього є спрямованість відповідних відносин на забезпечення здорового для життя і здоров’я людей довкілля, тоді як діяльність по охороні навколишнього природного середовища має ширший спектр цілей[3] .

Нарешті, до четвертого блоку екологічних відносин належать відносини у сфері формування, збереження та раціонального, не виснажливого використання екомережі. Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства. Саме правовий режим особливої державної охорони є об’єднуючою засадою для групування відповідних відносин до даного блоку. Він визначається цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення деградованих або малоцінних земель.

Під методом правового регулювання суспільних відносин взагалі розуміють сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб’єктів конкретних відносин. Це загальне визначення методу правового регулювання суспільних відносин у своїй основі стосується й методу регулювання екологічних відносин. У правовій літературі з питань ролі правового регулювання в класифікації галузей права висловлено декілька думок. Метод правового регулювання розглядається як додатковий критерій поділу права на галузі, однак він не є головним у розмежуванні галузей права, оскільки основним його критерієм є певний вид суспільних відносин; по-друге, метод правового регулювання має вирішальне значення в розмежуванні галузей права, тому за відсутності методу правового регулювання певних відносин немає підстав говорити про окрему галузь права[4] .

Щодо екологічного права, то можна стверджувати, що для цієї галузі права характерним є змішаний метод правового регулювання екологічних відносин, який включає у себе головним чином адміністративно-правові і цивільно-правові способи і прийоми правового регулювання цих відносин. Змішаний метод правового регулювання екологічних відносин обумовлений самим характером відносин. Тут при визначенні методу вирішальне значення має екологічний фактор, зокрема, екологічні відносини виникають з приводу певних природних об’єктів, тісно пов’язаних між собою, розвиваються за своїми природними законами і складають єдину екологічну систему (навколишнє природне середовище).

Метод екологічного права — це сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з мстою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Для комплексної галузі екологічного права його метод не є таким «своїм», як наприклад, методи класичних однорідних галузей права — адміністративного, кримінального, цивільного. Екологічне право запозичує методи правового регулювання у цих галузей права, використовуючи їх для власних потреб[5] . Це стосується й інших комплексних галузей права — господарського, аграрного тощо.

Найбільш широко у сфері еколого-правового регулювання використовується імперативний адміністративно-правовий метод. Це виявляється у встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сертифікації, ліцензуванні та екологічній експертизі, застосуванні заходів адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

За допомогою кримінально-правового методу здійснюється боротьба з екологічною злочинністю, а за допомогою цивільно-правового вирішуються спірні питання стягнення екологічної шкоди.

Ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх екологічної модуляції. Характерним виявом цього є норми еколого-правового спрямування, виділені у спеціальні главу в Кодексі України про адміністративні правопорушення («Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури») та розділ у Кримінальному кодексі України («Злочини проти довкілля»).

Що ж стосується цивільної (матеріальної) відповідальності, то тут спрацьовує притаманний тільки екологічній сфері таксовий метод обчислення шкоди, завданої відповідними правопорушеннями. Є специфіка й у застосуванні такого цивільно-правового методу, як відновлення порушених неправомірними діями природних об’єктів.

Екологічний імператив об’єднує ці та деякі інші методи правового регулювання екологічних відносин. Це є характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі.

2 Правовi заходи охорони земель у процесі землевикористання

Проблема охорони земель особливо актуальна для України, оскільки її земельні ресурси несуть велике антропогенне навантаження і деградують досить швидкими темпами. Не завжди і не всюди раціонально й екологічно правильно використовувалася й оброблялася земля.

Глибока деградація ґрунтового покриву породжена галузевим підходом до використання земельних ресурсів, відсутністю усвідомлення їх глобальної середовищеформуючої і соціальної ролі недосконалістю державної політики щодо охорони земель.

Сформоване під тягарем екстенсивної економіки сучасне трансформаційне землекористування, спрямоване на одержання максимальної — вигоди при мінімальних відтворювальних витратах, потребує глибокої науково обірунтованої реконструкції, перебудови на екологічних принципах.

Сучасна концепція охорони сільськогосподарських земель повинна передбачати оптимальне поєднання й ефективне використання техніко-технологічних, організаційних, екологічних та економічних чинників і важелів регулювання й удосконалення землекористування, надання йому характеру екологічно орієнтованого впливу на аграрних товаровиробників з метою заохочення і спонукання їх до радикального поліпшення охорони земельних ресурсів і запобігання деградації земель.

Зокрема, механізм охорони земель повинен охоплювати такі заходи по запобіганню деградації земель.

1. Екологічне планування використання території, зокрема, консервація малопродуктивних, деградованих і техногенно забруднених угідь.

2. Більш жорстке обмеження відведення продуктивних угідь для несільськогосподарських потреб.

3. Запровадження обмежень права власності та права користування землею, які обумовлюються екологічними особливостями ландшафтів і специфікою землекористування.

4. Застосування економічних важелів впливу на суб’єктів землекористування: пільгове оподаткування тих землевласників і землекористувачів, які вкладають кошти в землеохоронні заходи, екологобезпечне технічне та технологічне удосконалення; надання субсидії на придбання та будівництво екологобезпечних технічних засобів; звільнення від податків тієї частини прибутків аграрних товаровиробників, яку вони спрямовують на землеохорону та боротьбу з деградацією земель; збільшення екологічного податку на прибуток аграрних та агропромислових товаровиробників, які застосовують екологонебезпечні технології, що в свою чергу спричиняє деградацію земель; застосування штрафних санкцій за недотримання земельного законодавства, спрямованого на запобігання деградації земель.

Упровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території. В основу цієї системи покладено принцип диференційованого використання земель залежно від грунтово-екологічних і соціально-економічних факторів. Основними ланками цієї системи землеробства є: контурно-меліоративна організація території з урахуванням структури природних комплексів та грунтово-ландшафтних факторів; поділ орних земель на еколого-технологічні групи; забезпечення відтворення оптимальних параметрів показників родючості грунту, покращення його фізико-хімічних і агрофізичних показників та ін.

Вимога охорони земель стосується всіх її користувачів як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського напрямку, а також державних органів і службових осіб, які вирішують питання землекористування. Головною турботою повинна бути охорона цінних, родючих сільськогосподарських угідь. В землеробстві охорона цих земель становить обов’язок сільськогосподарських підприємств.

Системний підхід до вирішення проблеми охорони земель як форми запобігання деградації забезпечить зниження ерозійних процесів на орних землях до екологічно допустимих меж, створить умови для нарощування родючості ґрунтового покриву та формування високопродуктивних агроекосистем.

Самостійне місце в цій системі заходів повинні займати екологічні та технологічні заходи, тому що вони потребують певної систематизації, правового і нормативного закріплення. Для запобігання деградації земель дуже важливе визначення умов екологічно безпечного землекористування.

Земельне законодавство згідно з ст. 4 Земельного кодексу України охоплює всю сукупність законодавчих та підзаконних нормативних актів, які виконують завдання з регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

У Законі України «Про охорону земель» (2003 р.) визначені принципи державної політики у сфері охорони земель. Згідно зі ст. 3 Закону такими принципами є: а) забезпечення охорони земель як основного національного багатства українського народу; б) пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; в) відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; г) нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; г) поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; д) публічність у вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення[6] .

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання ряду своїх функцій, які закріплені в чинному законодавстві, зокрема, шляхом: законодавчого регулювання земельних відносин; розробки та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості грунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами; передачі (продажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільні потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визначення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу грунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції: регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель полягає у встановленні правил раціонального використання земельних ресурсів.

Стимулююча функція правової охорони земель полягає в запровадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів.

Контрольна функція правової охорони земель полягає у здійсненні відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель проявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання і охорони земель та їх застосуванні до порушників земельного законодавства.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель після прийняття Земельного Кодексу є стандартизація і нормування в галузі використання земель.

Важливе значення в забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Особи, винні в недотриманні передбачених законодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути притягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і кримінальної відповідальності.

Конституційні положення щодо охорони землі деталізуються в нормах земельного законодавства. Вимоги законодавства щодо охорони земель реалізуються шляхом закріплення у правових нормах правил раціонального використання земельних ділянок, регламентації функцій державного управління земельним фондом країни, а також шляхом встановлення заходів юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Загальні висновки

1. Виникнення екологічних відносин і екологічного права обумовлено об’єктивно існуючою взаємодією суспільства і природи. Оскільки існують різновиди екологічних відносин у межах єдиних екологічних відносин, то правовою формою різновидів цих відносин виступають підгалузі екологічного права: земельне, водне, гірниче, лісове, фауністичне, атмосфероповітряне, природно-заповідне право. Екологічні відносини єдині, а їх юридичною формою є екологічне право зі своїми підгалузями з урахуванням різновидів екологічних відносин.

Метод правового регулювання екологічних відносин являє собою закріплення в екологічному законодавстві сукупності адміністративно- і цивільно-правових способів та прийомів. Таким чином, екологічне право як самостійна галузь права має свій метод правового регулювання екологічних відносин, який можна визначити як змішаний метод.

2. Україна належить до кола країн світу, що мають найбагатші земельні ресурси. Конституція України проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Правова охорона земель в Україні здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей.

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції: регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Використана література

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

2. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2002, № 3-4, Ст.27.

3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2003, №№ 40-44, Ст.356.

4. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон Україні від 25 червня 1991 року № 1264-XII // Відомості Верховної Ради Україні, 1991, № 41, Ст.546.

5. Ващишин М.Я. Земельні правовідносини у селянських (фермерських) господарствах. Автореф... канд. юр. наук. — Львів, 2000.

6. Екологічне право України: Акад. Курс / За заг. ред. Ю.С. Шемученка. — К., Юр. думка, 2005. — 848 с.

7. Заржицький О. Екологічна безпека в регіоні як об’єкт правового регулювання // Право України, № 5, 2002 С. 63—68.

8. Котелевець А.В. Актуальні питання правозастосовчої діяльності у галузі екології. Автореф... канд. юр. наук. — Х., 2000.

9. Лопатин ВН. Экологическая безопасность: проблемы конституционной законности // Государство и право, 2004, № 2. С. 21-31.

10. Попов В.К. Гетьман А.П. та ін. Екологічне право України: Підр. — Х., Право, 2001. — 477 с.

11. Черкащина М. Особливості правових гарантій у сфері використання та охорони землі // Підприємництво, господарство та право, № 11, 2005. С. 129—134.


[1] Екологічне право України: Акад. Курс / За заг. ред. Ю.С. Шемученка. — К., Юр. думка, 2005. С. 12.

[2] Лопатин ВН. Экологическая безопасность: проблемы конституционной законности // Государство и право, 2004, № 2. С. 21-31.

[3] Екологічне право України: Акад. Курс / За заг. ред. Ю.С. Шемученка. — К., Юр. думка, 2005. С. 13.

[4] Попов В.К. Гетьман А.П. та ін. Екологічне право України: Підр. — Х., Право, 2001. С. 11.

[5] Екологічне право України: Акад. Курс / За заг. ред. Ю.С. Шемученка. — К., Юр. думка, 2005. С. 14.

[6] Екологічне право України: Акад. Курс / За заг. ред. Ю.С. Шемученка. — К., Юр. думка, 2005. С. 365.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий