регистрация / вход

Правове регулювання ринків фінансових послуг

Теоретичні засади створення фінансових установ в Україні. Особливості співвідношення понять "створення" та "державна реєстрація" фінансових установ, сутність ліцензування їх операцій. Правові основи створення банків в Україні та ліцензування їх операцій.

Зміст

Розділ 1. Теоретичні засади створення фінансових установ в Україні

1.1 Поняття та види фінансових установ за законодавством України

1.2 Співвідношення понять “створення” та “державна реєстрація” фінансових установ, сутність ліцензування їх операцій

1.3 Система органів, що здійснюють державне регулювання створення фінансових установ, та їх повноваження у цій сфері

Розділ 2. Правові основи створення банків в Україні та ліцензування їх операцій

2.1 Порядок створення банків в Україні

2.2 Поняття банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензії на здійснення окремих операцій та умови їх видачі

Розділ 3. Особливості правового регулювання створення інших фінансових установ в Україні та ліцензування їх операцій

3.1 Правові основи створення кредитних спілок, ломбардів та лізингових компаній та ліцензування їх операцій

3.2 Особливості створення та ліцензування операцій страхових компаній

3.3 Проблеми створення інвестиційних фондів та компаній, довірчих товариств, недержавних пенсійних фондів та інших фінансових установ в Україні та особливості ліцензування їх операцій

Розділ 1. Теоретичні засади створення фінансових установ в Україні

1.1 Поняття та види фінансових установ за законодавством України

Перш, ніж розпочати дослідження процесу створення фінансових установ в Україні та проаналізувати зміст ліцензування їх операцій, нагально необхідно з’ясувати поняття фінансової установи, визначити систему фінансових установ відповідно до чинного нині законодавства.

При регулюванні діяльності учасників ринків фінансових послуг в нормах чинного законодавства України використовується ряд понять, що мають різні визначення.

Так, законодавство України, оперує наступною термінологію: „фінансова установа”, „фінансово-кредитна установа”, „кредитна установа”, „небанківська фінансова установа”, „кредитна організація”, „фінансово-кредитна організація”, „грошово-кредитні органи”, „кредитні інститути”, „небанківська установа”, „некредитні організації”, „банківсько-кредитна установа”. Така кількість вживаних понять та розмаїття їх визначень пояснюється наявністю в Україні великої кількості державних органів, уповноважених на здійснення нормотворчої діяльності. Деякі з наведених понять використовуються взагалі без визначення. Можливо, це і спричиняє використання науковцями широкого спектру понять, більшість з яких мають не юридичний, а економічний зміст.

Науково визначене поняття „небанківських фінансово-кредитних установ” для яких використовується і синонімічне поняття "парабанків" - це фінансово-кредитні установи, які здійснюють ряд функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, яким регулюється діяльність банківських установ [126. C. 380]. Дане визначення уявляється дещо недосконалим, оскільки критерієм відмінності банків від фінансово-кредитних установ не слід обирати законодавство „ яким регулюється діяльність банківських установ”. По-перше, у законодавстві України немає єдності розуміння поняття банківських установ: згідно з різними нормативно-правовими актами, зокрема тими, що приймаються Національним банком України, під вказаним поняттям розуміють і територіальні управління Національного банку України, і відокремлені структурні підрозділи банків України (їх філії), і, власне, банки. По-друге, „вимоги законодавства, яким регулюється діяльність банківських установ” розповсюджуються і на діяльність так званих “фінансово-кредитних установ”. Це, наприклад, положення Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, Закону України „Про цінні папери і фондовий ринок”, Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, положення інших законодавчих та підзаконних актів України. По-третє, з метою з'ясування поняття небанківських фінансово-кредитних установ у цьому випадку необхідно провести теоретичне дослідження поняття „законодавства, яким регулюється діяльність банківських установ” і чітко окреслити коло нормативно-правових актів, що складатимуть саме таку галузь законодавства. Наступне поняття, що зустрічається як у законодавстві України, так і в науковій літературі - фінансові установи. Фінансові установи, організації, згідно їх наукового обґрунтування, - це установи, організації, які входять до складу фінансової системи країни, здійснюють операції з фінансовими ресурсами чи регулюють фінансові зв'язки [126. C. 534].

Науковці також вживають поняття фінансово-кредитних інституцій, установ, які визначаються як державні чи приватні організації, уповноважені здійснювати фінансові операції з кредитування, депонування вкладів, ведення розрахункових рахунків, купівлі та продажу валюти та цінних паперів, надання фінансових послуг [126. C. 534]. Якщо розглянути дане визначення з юридичної точки зору, то його недоліки полягають насамперед у переліку видів операцій фінансово-кредитних установ. Кожен з видів фінансово-кредитних установ, які, відповідно до вимог законодавства України, називаються „фінансовими установами” має власну специфіку діяльності з окремими особливостями. Так, наприклад, кредитні спілки мають право залучати депозити та надавати кредити лише своїм членам (ч. 2 ст. 2 та ст.21 Закону України „Про кредитні спілки”) [19]. Специфікою діяльності ломбардів, згідно з вимогами чинного законодавства України, є надання послуг щодо зберігання (схову) майна та надання позичок громадянам під заставу певних видів майна. Крім того, вказане визначення розмежовує поняття фінансових послуг та фінансових операцій, зокрема, з кредитування, залучення вкладів, купівлі-продажу валюти, тощо, а згідно з Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [17] окремі з даних операцій є, у сукупності, фінансовими послугами. Наголос на слові "окремі" пояснює сутність наступної неточності наведеного визначення: ведення розрахункових рахунків (згідно чинного законодавства - поточних рахунків) є прерогативою банків України, депонування вкладів фізичних осіб також є специфікою діяльності банків. Недоцільно обмежувати трактування вказаного поняття лише певною формою власності установ, яким надається визначення (державні чи приватні організації): якщо поняттям фінансових інституцій (установ) охоплюється поняття банків, то слід вказати на те, що відповідно до чинного законодавства України з питань банківської діяльності банк не може мати організаційно-правову форму приватної установи. А більша частина ломбардів, що діють в Україні перебувають у комунальній власності. Формою власності кредитних спілок в Україні, виходячи з аналізу норм Законів України „Про кредитні спілки” [17] та „Про власність” [20] можна назвати колективну власність, тощо.

Існує аналогічне наведеному наукове визначення фінансово-кредитних установ (інституцій) "державні і приватні комерційні установи й організації, які входять до фінансово-кредитної системи і мають повноваження (право) здійснювати операції з кредитування, залучення депозитів, купівлі-продажу цінних паперів та валюти ведення розрахунків та надання інших фінансових послуг. До фінансово-кредитних установ належать передусім банки, які мають повноваження здійснювати (в разі наявності відповідних ліцензій і дозволів) весь передбачений законодавством країни спектр фінансових операцій, а також інші фінансові інституції, яким дозволяється здійснювати лише певні види фінансових, банківських операцій” [126. C. 542]. Дане визначення, крім неточностей, на які було вказано вище, має і суто теоретичні недоліки. Наприклад, що мається на увазі, під формулюванням „повноваження (право) здійснювати фінансові операції”? У теоретико-правовому аспекті поняття суб’єктивного права, про яке, очевидно, йдеться у даній термінологічній розробці, є ширшим поняття повноваження, яке становить лише складову частину суб’єктивного права. Відповідно до загальних положень цивільного права окреме (окремі) повноваження можуть бути надані юридичній особі на підставі договору доручення або так званих агентських угод. У випадку, що розглядається, повноваження надаються фінансовій установі дозволом (ліцензією), а у сукупності такі повноваження , надані фінансовій установі, становлять (у широкому розумінні) право на здійснення операцій з надання фінансових послуг (ст. 5 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [17]) (або як правильно було б сформулювати: право на здійснення операцій, що опосередкують надання фінансових послуг). Тобто у даному визначенні слід застосовувати саме поняття права, а не повноваження. Інше теоретичне питання полягає у визначенні співвідношення понять „банківських операцій” та „фінансових операцій”. Аналізуючи норми Закону України „Про банки і банківську діяльність” [12], можна стверджувати, що банківські операції здійснюються тільки банками на підставі банківської ліцензії. Поняття фінансової операції у законодавстві України вперше визначено Законом України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, що набрав чинності 11 червня 2003 року [21], та згідно з яким фінансова операція – це будь-яка операція, пов’язана із здійсненням або забезпеченням здійснення платежу за допомогою суб'єкта первинного фінансового моніторингу. Закон виділяє невичерпний перелік фінансових операцій, серед яких є, зокрема ті, які заборонені для банків (страхування та перестрахування). Тобто, виводячи юридичне поняття фінансової установи, та включаючи до нього поняття банків не слід зосереджувати увагу на повному спектрі фінансових операцій, передбаченому законодавством України. У вказаному визначенні інших (крім банків) фінансових установ ключовою є думка, що фінансовим установам (не банкам) дозволяється здійснювати лише певні види фінансових, банківських операцій. Відповідаючи на питання чи є достатньо виваженою така точка зору, слід зауважити, що банківські операції ліцензуються Національним банком України шляхом видачі банківської ліцензії - документа, на підставі якого, в подальшому, можливе проведення таких операцій. Проведення ж операцій фінансовими установами (крім банків) дозволяється шляхом надання ним інших видів (не банківських) ліцензій. Отже, вказане вище визначення потребує внесення деяких коригувань.

Через такі суттєві розбіжності у сучасному науковому розумінні поняття фінансової установи складається тенденція до визначення загального поняття фінансової установи та проведення класифікації фінансових установ на банки та небанківські фінансові установи. Інколи фінансові установи, що не є банками, називають позабанківськими установами [141. C. 321]. Запропонований шлях дозволить розв'язати одразу дві глобальні теоретичні проблеми: по-перше, наука фінансового права України матиме чітке наукове бачення поняття фінансових установ; по-друге, враховуючи специфіку як банків, так і інших видів фінансових установ, надасть можливість виокремити банки серед інших фінансових установ як ключову ланку в цій системі. У зв’язку з цим зупинимось на визначенні сутності банку дещо детальніше.

Питання наукового визначення поняття “банк” досліджували як українські (Є.В.Карманов, А.О.Селіванов, О.А.Костюченко, О.О.Качан, П.Д.Біленчук, В.О.Міхневич та інші автори) так і російські (Г.А.Тосунян, А.Ю.Вікулін, В.І.Букато, Ю.В.Головін, А.А.Вишневський та інші) науковці. Окремі з них (П.Д.Біленчук, О.Г.Динник, І.О.Лютий, О.В.Скороход, А.А.Вишневський) провели ґрунтовний аналіз європейського права з метою визначення сутності банку науковцями і законодавством країн Європи. Проте в умовах змін в національному законодавстві України, проведення наукових дискусій і суперечок навколо терміну „банк” проблема визначення цього поняття, вироблення найбільш універсального визначення, яке б найповніше розкривало сутність сучасного банку, залишається до кінця невирішеною і потребує подальшого дослідження [Шамрай Теоретичні С. - 328].

Вирішення проблеми визначення сутності поняття „банк” має не тільки наукову, але і практичну цінність. Так, в умовах активізації державної кампанії попередження економічних злочинів, посилення боротьби з організованою злочинністю та з метою запобігання використання банків у процесі легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, зростає необхідність у наданні чіткого законодавчого визначення терміну „банк” для розроблення системи заходів впливу, механізму притягнення до юридичної відповідальності, видів та меж такої відповідальності стосовно юридичних осіб, які є банками за законодавством України, за порушення вказаними суб'єктами вимог чинного законодавства. Визначення поняття „банк” дозволить більш чітко законодавчо відмежувати поняття „фінансових операцій”, „банківських операцій”, „банківських послуг”, „фінансових послуг”, окреслити коло суто банківських операцій, встановити відповідальність юридичних осіб, що не є банками, за провадження ними банківської діяльності. Вирішення вказаної проблеми, на наш погляд, допоможе у реалізації багатьох інших теоретичних і практичних завдань науки банківського права.

Неможливо не погодитись з твердженням Тавасієва А.М., на думку якого, терміни „кредитна організація”, „банк”, „небанківська кредитна організація” відомі широкому колу людей, проте розробка науково вивірених визначень вказаним економіко-правовим явищам є нелегкою справою. Автор зазначає, що, як правило, використовуються недостатньо чітко окреслені наукові поняття, головний недолік яких полягає у неможливості з'ясувати питання про докорінну специфіку діяльності, зокрема, банків, питання про принципову відмінність банків, з одного боку від інших видів кредитних організацій, а з іншого - від будь-яких інших суб'єктів підприємництва [108. C. - 19].

Пристосовуючи дане твердження до сучасної національної правової думки, можна наголосити на тому, що проблема співвідношення понять (яких сьогодні використовується достатньо багато) у правовій науці залишається до кінця невирішеною.

Тлумаченням понять „банк”, „банківська установа”, „фінансова установа”, „фінансово-кредитна установа”, „кредитна установа” тощо, здебільшого в Україні займаються науковці-економісти, хоча і в юридичній науковій літературі зустрічаються окремі розробки.

Перш, ніж провести ґрунтовний аналіз вказаних понять та надати їм об'єктивну правову оцінку, слід зауважити, що, як правило, сучасна наука банківського права (за винятком лише окремих новітніх наукових видань) використовує при визначенні такої категорії як „банк” дещо застаріле поняття „комерційний банк”. Якщо звернутися до історії, то можна зазначити, що спочатку банки займалися обслуговуванням переважно торгівлі, товарообмінних операцій та платежів, тому основними їх клієнтами виступали торгівці (комерсанти). Звідси і закріпилась назва „комерційні банки” [153. C. - 33].

Костюченко О.А. при визначеній поняття „комерційний банк” виходить із того, що це - установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, організацій, населення ти інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законом” [138. C. - 66]. Це визначення, очевидно, базується на Законі України „Про банки і банківську діяльність” 1991 року [8]. Автор зазначає, що „комерційні банки це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони утворюються для задоволення інтересів власників банку (акціонерів) або індивідуальних і суспільних інтересів клієнтури - юридичних та фізичних осіб, що обслуговуються банком. А з іншого боку, комерційні банки це підприємства особливого типу які організують та здійснюють рух позичкового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку” [138 С. - 66]. Не змінює науковець свого погляду на банки і у своїх новітніх працях [139. С. – 93], [140. С. – 111-112].

Майже така сама думка висловлюється і О.О. Качаном, проте автор обґрунтовує своє бачення терміну "банк" у переломленні до терміну „підприємство”: "Комерційний банк з абсолютною впевненістю можна назвати комерційною установою, тому що його діяльність цілком і повністю підпадає під визначення поняття підприємства, яке містив Закон України „Про підприємства в Україні”, що вже втратив чинність [13]: „Підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)” [131. С. - 48]. Науковець виділяє „основні ознаки підприємства, які, зокрема, також притаманні банку:

1) наявність майна на праві власності, повного господарського
відання, відображеного на самостійному балансі;

2) наявність прав юридичної особи;

3) здійснення господарської (підприємницької, комерційної) діяльності, яка має за мету отримання прибутку.” [131. С. - 48]. Аналізуючи вказані ознаки, автор пропонує універсальне визначення банку, намагаючись пов'язати це визначення з ознаками підприємства: „... це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської (підприємницької) діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в банках...” Отже, - приходить до висновку О.О. Качан, - комерційний банк - це підприємство, але підприємство особливого роду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають в ролі товару ” [131. С. – 49-50]. Такі висновки, з нашого погляду, могли базуватись на нормах Закону України "Про банки і банківську діяльність" 1991 року, який вже втратив чинність [8]. Аналогічна концепція сутності банку висловлюється автором і дещо пізніше, після набрання чинності нового Закону України “Про банки і банківську діяльність” [132. С. 46-47], який поставив нові вимоги до визначення поняття “банк”. У зв’язку з цим вказане визначення має бути дещо більше обґрунтоване.

На наш погляд, є недоцільним визначати поняття „банк” через термін „підприємство”, навіть виходячи з того, що банки - це підприємства особливого типу або роду. Оскільки основною ознакою підприємства завжди виступала виробнича діяльність, а банкам в Україні заборонена діяльність у сфері матеріального виробництва. Стаття 48 чинного Закону України "Про банки і банківську діяльність" [12] містить положення про те, що банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет та страхування, крім виконання функцій страхового посередника). Виробнича діяльність була заборонена банкам також і відповідно до вимог законодавства України, яке втратило чинність (частина 4 ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.91 [8]). Саме тому обґрунтування тотожності банку і підприємства з урахуванням специфіки діяльності кожного з цих суб'єктів є не цілком коректним [Шамрай Теоретичні С. - 330]. Так, безперечно, сучасний банк має право на здійснення господарської діяльності, але, так би мовити, не у „повному” обсязі. У національному законодавстві існує декілька визначень терміну „господарська діяльність” (Господарський кодекс України [4], Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [18]. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” [14], Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [15], з аналізу яких можна зробити висновок, що банк здійснює лише ту частину господарської діяльності, яка не пов'язана з виробництвом матеріальних благ, зокрема будь-якого виду продукції, які можуть виступати у формі товару, торгівлею, виконанням робіт, кінцевим результатом яких виступає матеріальне благо у формі товару (оскільки така діяльність також може розцінюватись як матеріальне виробництво). Важко також погодитись і з тим, що банк може здійснювати комерційну діяльність в широкому розумінні (крім, звичайно, комерційної діяльності з цінними паперами та комерційної діяльності з надання окремих послуг відповідно до чинного законодавства України), оскільки, етимологія слова "комерційний" вказує на його абсолютну синонімічність слову "торговий". Правильність цього висновку підтверджують норми Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" [16], де термін "комерційний" тлумачиться широко і охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру як договірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру, згідно зі вказаним законом включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про поставку товарів або надання послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво, факторні операції, лізинг, інжиніринг, будівництво промислових об'єктів; надання консультаційних послуг чи обмін товарами й (або) послугами, купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами. Тобто, банки в Україні здійснюють комерційну діяльність за винятком тієї її частини, яка заборонена для них. Слід також зазначити, що банки здійснюють і підприємницьку діяльність, але також частково, ту її частину, яка не пов'язана з виробництвом, торгівлею.

Вищевикладені доводи спростовують твердження про ідентичність сутності банку та підприємства, про схожість їх діяльності. Недарма сучасна наука банківського права використовує для специфічної за своєю сутністю діяльності банків поняття банківської діяльності, тому, на наш погляд, не слід вишукувати універсальних категорій, які б ототожнювали банк і підприємство.

П.Д.Біленчук, О.Г.Диннік, І.О.Лютий, О.В.Скороход та В.О.Міхневич вважають, що комерційні банки відносяться до особливої категорії ділових підприємств-фінансових посередників. Вони заохочують вкладення капіталів, заощаджень населення і інші вільні кошти, які вивільняються в процесі господарської діяльності, й пропонують їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткового капіталу [111. С. 87]. Дане визначення не випливає з прямого ототожнення банків і підприємств, проте є не правовим, а економічним.

Карманов Є.В. визначає комерційний банк як організацію, що є юридичною особою, яка з метою отримання прибутку залучає на умовах повернення грошові кошти та інші цінності юридичних та фізичних осіб і розміщує їх від свого імені на умовах повернення, платності та терміновості, а також виконує розрахункові та інші банківські операції [133. С. 113]. Визначаючи це поняття, автор, насамперед, виходить із специфіки банківської діяльності, а саме з того, що основне призначення комерційного банку здійснювати посередництво в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників [133. С. - 113]. На наш погляд, деяка неточність даної думки полягає у невідповідності ст. 80 Цивільного кодексу України [5], яка визначає юридичну особу як організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку. Тобто, будь-яка організація безсумнівно є юридичною особою. Крім того, вказане визначення потребує доповнення про те, що банк всі згадані дії здійснює на власний ризик. Це пояснюється тим, що в процесі здійснення своїх операцій банк, як правило, залучає кошти та інші цінності (наприклад, цінні папери) або іншими словами, речі, визначені родовими ознаками. На такі речі не поширюється загальне правило про ризик випадкової загибелі речі. В цьому випадку діє інше правило – genus non perit - рід не вмирає: завжди є можливість замінити річ, що загинула, іншою річчю такого самого роду [166. С. – 339].

Автор має також інший варіант визначення аналізованого поняття, а саме: він вважає банком особливу юридичну особу, яка має спеціальну правосуб'єктність, акумулює грошові кошти і накопичення, надає кредити, а також здійснює грошові розрахунки, емісію цінних паперів, операції з банківськими металами та інші банківські операції [134. С. - 55].

Не можна заперечити, що банк як юридична особа має певні особливості, проте, не цілком доцільно визначати банк саме як особливу юридичну особу, оскільки така думка дає підстави вважати, що наука цивільного права в Україні припускає можливість поділу всієї сукупності юридичних осіб на „особливі та „неособливі” або „звичайні”.

Інколи, в результаті намагань вишукати універсальне визначення поняття, що розглядається, виникають поняття-категорії: „Банк - особлива грошово-кредитна установа, економічна інституція, яка діє на фінансовому ринку, акумулює тимчасово вільні грошові кошти і заощадження, надає кредити, здійснює грошові розрахунки, операції з векселями, іноземною валютою, золотом, коштовним камінням, випускає в обіг (емітує) гроші та цінні папери, надає різноманітні послуги фінансово-економічного характеру, виконує інші функції.” [126. С. - 45] Недоліком таких „нагромаджених” визначень є велика кількість помилок, зокрема юридичних, та неточностей. Так, на наш погляд, визначаючи будь-яке категоріальне (зокрема правове) поняття неприпустимо вживати некоректні, помилкові, невживані або надто складні вихідні поняття, які потребують окремих визначень. У прикладах, які наведено вище, це такі терміни, як „ділові підприємства”, „економічна інституція”, „грошово-кредитна установа”. На наш погляд, терміни, що вживаються у таких визначеннях, повинні бути зрозумілими, сприйматися однозначно. Неможливо з'ясувати сутність банку, не визначивши суть таких понять як „фінансовий ринок” (законодавство України вживає поняття ринків фінансових послуг), „економічна інституція” (дане поняття не визначено ні в межах чинного законодавства, ні науково), „послуги фінансово-економічного характеру” (вживаються поняття „фінансові послуги” або „банківські послуги”; через вжиття некоректних з юридичної точки зору виразів: „банк ... емітує гроші” (ця функція належить лише центральному, емісійному банкові), „грошові розрахунки” (більш правильно - готівкові, крім того, недоцільно обмежувати розрахункові функції банку здійсненням лише готівкових розрахунків, оскільки банки здійснюють також і безготівкові розрахунки), „тимчасово вільні грошові кошти і заощадження” (незрозумілою є підстава для відокремлення поняття „грошових коштів” від поняття „заощаджень”) тощо.

Російська правова наукова думка виходить з різних підходів до визначення та юридичної оцінки поняття „банк”. По-перше, так само, як і наука банківського права України, російська наука банківського права ґрунтується на твердженні, що до цього часу не вироблено логічно правильно побудованого визначення, яке б у точності відповідало тому поняттю, яке мають на увазі, використовуючи термін „банк” [105. С. - 9]. Хоч ця ідея висловлена ще у 1927 році, вона залишається актуальною і на сьогодні.

Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що наука банківського права Російської Федерації заперечує можливість визначення банку через його ототожнення з підприємством, оскільки згідно з Цивільним кодексом Російської Федерації (ст.132) підприємства є об'єктом, а не суб'єктом права [159].

Тосунян Г.А. пропонує розглядати банк як комерційну юридичну особу, що створюється у будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій законодавством РФ, яка на підставі ліцензії Банка Росії вправі залучати вклади (депозити), видавати кредити, здійснювати розрахунки, виконувати інші банківські операції, а також здійснювати інші угоди, які не суперечать закону та цілям діяльності, вказаним у її статуті [160. С. - 238]. Це найбільш універсальне визначення банку з тих, що були розглянуті вище. Однак перш, ніж відповісти на питання, чи можна взяти за основу цю ідею для застосування у науці банківського права України, слід вказати на окремі її недоліки, що можуть виникнути у зв'язку з пристосуванням до чинного законодавства України. Можна поставити під сумнів можливість використання фрази „а також здійснювати інші угоди..” у контексті поряд з банківськими операціями. Оскільки така редакція визначення дає підстави вважати, що автор прирівнює банківські операції до „інших угод”, зауважимо, що сенс терміну "угода", (або "правочин") не є синонімом терміну „банківська операція” згідно нормативних актів, що складають законодавство України. Угодою (правочином) є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ст.23 Цивільного кодексу України [5]). За іншим, науковим визначенням, угоди - це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні [167. С. – 140-141]. Виходячи з цього, звичайно, не можна заперечувати того факту, що переважна більшість банківських операцій (ст. 47 чинного Закону України „Про банки і банківську діяльність” [12]) є за своєю суттю угодами, проте не всі. Наприклад, чи є угодами такі банківські операції: факт емісії платіжних карток, процес (технічний, технологічний) ведення поточних рахунків клієнтів або надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій? На поставлені питання можна дати негативну відповідь. Тому відповідно до чинного законодавства України, що визначає коло банківських операцій та регламентує діяльність банку щодо їх здійснення, вказане визначення можна вважати універсальним за умови викладення його у наступній редакції: „Банком можна вважати комерційну юридичну особу, що створюється у будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій законодавством України, яка на підставі банківської ліцензії, наданої Національним банком України, вправі залучати вклади (депозити), видавати кредити, здійснювати розрахунки, виконувати інші банківські операції, а також здійснювати угоди, які не суперечать законодавству та цілям діяльності, вказаним у її статуті.”

У російській економічній науці, як і в українській правовій, зустрічаються спроби визначити банк як підприємство: „Комерційні банки являють собою підприємства, що здійснюють підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку виключно у грошово-фінансовій сфері, виконуючи посередницьку роль у переміщенні грошового та позичкового капіталу від власників до позичальників.” [109]. Наведемо інше аналогічне визначення банку з економічної точки зору: „Комерційні банки - підприємства, що функціонують у відповідності до законів держави, на території якої вони знаходяться, або у відповідності до міжнародних правил та звичаїв, коли їх діяльність пов'язана з операціями за кордоном, їм надається право залучати гроші з різних джерел та передавали їх для використання на умовах платності та повернення іншим юридичним або фізичним особам.” [120. С. 6-7]. Спробу економістів прирівняти банк до підприємства не можна вважати помилковою, оскільки економіка надає визначення суто через економічні категорії: гроші, прибуток, капітал, тощо. Юридична наука не може допускати неточностей. Вважаємо за необхідне підкреслити, що новітня юридична та економічна література Російської Федерації перш за все у визначенні поняття „банк” виходить з визначення, наданого Законом РФ „Про банки і банківську діяльність”, нова редакція якого набрала чинності у лютому 1996 року, на відміну від відповідних українських джерел, які, здебільшого, дискутують з приводу вказаного поняття та намагаються винайти нові підходи до сутності банку. Отже, згідно Закону РФ „Про банки і банківську діяльність” банк прохарактеризовано як кредитну організацію, що має виключне право здійснювати від свого імені у сукупності наступні банківські операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб, розміщення вказаних коштів від свого імені та за свій рахунок на умовах повернення, платності, строковості, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [104].

Аналізуючи наукові доробки, що склалися у країнах з розвиненою ринковою економікою, необхідно вказати на те, що вироблено два основних визначення, які характеризують сутність банку: визначення, створене англо-американською правовою системою та визначення, створене у країнах з континентальним типом правової системи. Кожне з цих визначень має свої особливості, обумовлені, з одного боку, унікальністю побудови американської федеральної резервної системи, а, з іншого боку, більш тривалим історичним розвитком і можливостями удосконалення банківської системи романо-германських країн. Англо-американська правова система сформувала наступне поняття: „Банк (bank) - це інститут, який залучає депозити до запитання та видає клієнтські кредити, або інститут, застрахований Федеральною корпорацією страхування (Federal Deposit Insurance Соrроrаtіоn).” Комерційні банки детермінуються як інститути, що надають повний спектр банківських послуг (оскільки вони здійснюють низку визначених додаткових функцій за винятком перерахованих вище). [114. С. - 36]

Банківське право Європейського Союзу (країни якого загалом є представниками континентального типу правової системи) виходить із необхідності розробки категоріального визначення. Банки у країнах Європи мають загальну назву кредитного інституту, визначення якого дано у Першій Директиві Ради ЄС від 12 грудня 1977 року № 77/780/ про координацію законів, постанов та адміністративних положень, що відносяться до заснування та ведення бізнесу кредитних інститутів [1]. Відступаючи від наукових визначень, зауважимо, що в країнах, які розглядаються, для визначення терміну „банк” використовується англійське слово „institute”, яке можна перекласти не тільки як „інститут”, але і як „установа”, проте в російських та українських перекладах найчастіше використовуються такі вирази як „кредитний інститут”, „банк - це інститут”, що є незвичним для сприйняття національною наукою банківського права. Отже, у Директиві визначено, що кредитним інститутом є підприємство, чий бізнес полягає у прийнятті від невизначеного кола осіб депозитів або інших коштів із зобов’язанням повернення та наданні кредитів за свій рахунок [122. С. - 28, 165.].

В українських наукових джерелах визначення кредитного інституту відсутні, проте науковцями надається власний переклад окремих положень Директиви, що є більш адекватним для сприйняття наукою банківського права України та виходить із того, що кредитною установою визнається підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадян та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок [111. С. - 341]. Класичним же для праворозуміння Європи є розуміння поняття „банк” як організації (не підприємства!), яка постійно у вигляді промислу займається прийняттям вкладів та торгівлею чужими грошима, тобто наданням кредитів, в тому числі за рахунок чужих коштів, коштів вкладників [122. С. - 28]. Проте для проведення дискусії з цього питання необхідно глибоко дослідити поняття „підприємство” та „організація” згідно права Європейського Союзу, а це виходить за межі досліджуваної теми.

У статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” [12] міститься наступне визначення банку: „Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.” Проте цей Закон не визначає поняття ліцензії Національного банку України, а визначає і вживає поняття банківської ліцензії. З огляду на це, законодавче визначення, на наш погляд, має звучати наступним чином: "Банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі банківської ліцензії здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб." А для застосування у науці банківського права нашої держави пропонується таке визначення: банк - це юридична особа, яка, за умови одержання дозволу Національного банку України у формі банківської ліцензії, має виключне право здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових, коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб [Шамрай Теоретичні С. - 334].

Станом на даний час, за відсутності чітких понять та класифікацій, чинне законодавство України використовує поняття банк у контекстах, що дозволяють зробити висновок як про його належність до числа фінансових установ, так і про відокремлення банку від фінансових установ, наприклад, Закони України „Про банки і банківську діяльність” [12], „Про систему оподаткування” [22], „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [23], інші закони України охоплюють поняття банку поняттям фінансових (фінансово-кредитних) установ, використовуючи контекст: „банки та іншіфінансові (фінансово-кредитні) установи”. Закони України „Про Рахункову палату” [25], „Про промислово-фінансові групи” [27], окремі інші містять норми, граматичне тлумачення яких дозволяє виокремити банки з числа фінансових установ. Використовувані даними законами контексти виглядають наступним чином: „банки, фінансові (фінансово-кредитні) установи”. Відповідь на питання, чому є важливим чітке розуміння обох аналізованих понять, вважаємо за доцільне показати на досить простому прикладі. Частина 3 статті 65 Закону України „Про Національний банк України” [26] містить таку норму: „Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національного банку.” З метою з'ясування змісту заборони, викладеної у вказаній нормі необхідно провести ґрунтовний аналіз декількох нормативно-правових актів, щоб окреслити коло суб'єктів від яких вказаним у нормі особам забороняється отримувати позики. По-перше, необхідно визначити поняття кредитних установ згідно з Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [17] і розібратися з питанням чи є банки кредитними установами відповідно до українського законодавства; по-друге, необхідно визначити, які саме з переліку установ, вказаних у Законі „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” мають право надавати позики або, кажучи мовою Закону, фінансові кредити. З цією метою необхідно застосувати і спеціальне законодавство, а саме: Закон України „Про банки і банківську діяльність” [12], „Про кредитні спілки” [19], „Про інноваційну діяльність” [28], тощо, вивчити питання щодо визначення поняття фінансового кредиту, відокремлення фінансового від інших видів кредитів. Тобто механізм реалізації цієї статті надто складний і недостатнє розуміння будь-якої з ланок даного механізму матиме наслідком невиконання вимог норми, а результатом притягнення до юридичної відповідальності. І навпаки, термінологія цієї норми, при достатньому її розумінні, дає можливості учасникам правовідносин, що виникатимуть у зв'язку з її реалізацією, навмисно ухилятись від виконання її вимог. Для вирішення такої і подібних проблем і необхідне формування точного понятійного апарату з якнайширшою деталізацією окремих його елементів. До речі, закони України та інші нормативно-правові акти виділяють небанківські фінансові установи окремо від фінансових установ (наприклад, Кримінальний кодекс України [6] (ст. 202 „Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю” Закон України „Про державну підтримку малого підприємництва” [33] (ст.2), Закон України „Про фінансовий лізинг” [34] (ст. 3), деякі інші закони, а постанова Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв’язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій" від 09.08.2002 № 297 [56] надає поки що єдине на цей час визначення небанківської фінансової установи, згідно з яким, - це юридична особа, яка відповідно до законодавства не є банком, надає одну або декілька фінансових послуг та яку внесено до відповідного державного реєстру фінансових установ у порядку, установленому законодавством України.

Для обґрунтування запропонованої вище класифікації фінансових установ на банки та небанківські фінансові установи оглянемо досвід Російської Федерації як країни, науковці якої дещо раніше розробили окремі поняття науки банківського права, більшість з яких вже сприйнята і російським законодавством. Згідно з Законом РФ "Про банки і банківську діяльність" [104] поняття банку ототожнюється з поняттям кредитної організації. Проте російський закон проводить класифікацію кредитних організацій, яка виділяє власне банки та небанківські кредитні організації.

Небанківською кредитною організацією, згідно зі ст. 1 Закону РФ "Про банки і банківську діяльність" [104] визнається кредитна організація, що має право здійснювати окремі банківські операції, передбачені вказаним законом. Звичайно, і в науці банківського права Росії є поняття, які мають неточності і критикуються російськими вченими, однак на даному етапі важливо перейняти сам принцип уточнення понятійного апарату науки банківського права та критерій для проведення класифікації фінансових установ в Україні.

Отже, якщо врахувати вказане, норма ст. 1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [17] мала б звучати наступним чином: „Фінансовою установою слід визначити юридичну особу, яка з метою отримання прибутку, збільшення або збереження вартості активів на підставі спеціального дозволу (ліцензії) уповноваженого державного органу здійснює одну або декілька операцій, що опосередкують надання фінансових послуг, дозволених законом для цього виду фінансових установ. Фінансові установи в Україні поділяються на банки та небанківські фінансові установи, до яких належать: кредитні спілки, ломбарди, лізингові та факторингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитно-гарантійні установи та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є здійснення фінансових операцій.”

За надання такого визначення проблема співвідношення понять „банк” та „фінансова установа” зводиться лише до того, що банк є фінансовою установою, і, як наслідок, поняття банку є вужчим, ніж поняття фінансової установи. За умови надання поняттю фінансових установ досить широкого та досить узагальненого змісту, воно охоплюватиме поняття банку без спотворення сенсу останнього та приховання специфіки банківської діяльності. Таке поняття надасть можливість його самостійного використання у законодавстві без необхідності окремого виділення банків у будь-яких контекстах та словосполученнях. Узагальнене поняття сприйматиметься однозначно всіма суб'єктами, що застосовуватимуть його у своїй діяльності. Крім цього, доцільно запропонувати виключити з використання в чинному законодавстві таких термінологічних доробків як „кредитні установи”, „кредитна організація”, „фінансово-кредитна установа”, „грошово-кредитний орган” та інших, які утруднюють розуміння сенсу понять, що визначаються та унеможливлюють розв'язання проблеми співвідношення кожного такого поняття з поняттям банку.

Проте слід зауважити, що правомірність використання саме слова „установа” може бути поставлена під сумнів статтею 83 Цивільного кодексу України [5], згідно з якою установа визначається як організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками за рахунок цього майна. Цілком очевидно, що більшість з сучасних фінансових установ створені у формі господарських товариств того чи іншого виду (банки, лізингові, страхові компанії, довірчі товариства, ломбарди); засновники цих товариств прямо чи опосередковано беруть участь в управлінні створеним ними товариством. Тому, на нашу думку, є передумови для використання поняття „фінансові організації”, що чіткіше відповідатиме ознакам аналізованих нами суб’єктів. З числа фінансових організацій окремо виділимо банки та небанківські фінансові організації, які, в свою чергу класифікуємо на фінансові установи (недержавні пенсійні фонди) та фінансові товариства (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, страхові компанії, довірчі товариства).

В цьому випадку необхідно дещо змінити і саме визначення. Але перед цим доцільно чітко виділити види фінансових установ в Україні за чинним нині законодавством. До фінансових установ в України відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” належать: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Відповідно до п. 3 Указу Президента України 04.04.2003 № 292/2003 “Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” [51] до числа фінансових установ віднесено також факторингові компанії та кредитно-гарантійні установи. Крім цього, відповідно зі змісту нормативних актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг [55] можна зробити висновок, що до фінансових установ в Україні також належать фінансові компанії. Однак з визначення фінансових компанії (п 1.2 Положення про внесення інформації щодо фінансових компаній до Державного реєстру фінансових установ та встановлення вимог до облікової та реєструючої системи фінансових компаній, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 05.12.2003 № 152 [55]) не випливає ні суті, ані особливих ознак фінансової компанії: фінансовими компаніями слід вважати фінансові установи, які надають фінансові послуги, державне регулювання яких відповідно до чинного законодавства віднесено до компетенції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, окрім тих установ, які надають послуги у страховій діяльності, діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення, а також фінансових установ-юридичних осіб публічного права, кредитних установ, у тому числі кредитних спілок та ломбардів.

Поява фінансових компаній була обумовлена набранням чинності Законами України “Про фінансово-кредитні механізми управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19.06.2003 та “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19.06.2003. Діяльність фінансових компаній сьогодні здійснюється у сфері будівництва та купівлі-продажу нерухомого майна (насамперед, нового житла та інших об’єктів будівництва), тому пропонується чітко визначити правовий статус фінансових компаній та коло операцій, здійснюваних ними в нормах вказаних законів та об’єднати цих суб’єктів під назвою “компанії з управління фінансовими активами”. Така назва не вносила б розбіжності у термінологію і дозволила б класифікувати компанії з управління фінансовими активами за предметом (або сферою) їх діяльності, наприклад: компанії з управління іпотечними активами, компанія-управитель фінансовими активами при будівництві житла, тощо. Однак, з нашого погляду, діяльність та правовий статус таких компаній є надто схожим на діяльність та правовий статус довірчих товариств, які, за умови внесення змін до чинного законодавства мали б повноваження на здійснення цілком ідентичної діяльності. Нині як назва, так і діяльність фінансових компаній має ряд неврегульованих питань, що потребують здіснення окремого аналізу.

Тож, звертаючись до ст. 80 Цивільного кодексу України, можна вивести наступне визначення: (фінансова організація — це організація, яка з метою отримання прибутку, збільшення або збереження вартості фінансових активів на підставі спеціального дозволу (ліцензії) уповноваженого державного органу здійснює одну або декілька операцій з фінансовими активами, дозволених законом для цього виду фінансових організацій. Фінансові організації в Україні існують як банки та небанківські фінансові організації (ломбарди, кредитні спілки, лізингові компанії, факторингові компанії, страхові компанії, довірчі товариства, інвестиційні компанії, недержавні пенсійні фонди, інвестиційні фонди, кредитно-гарантійні установи та кредитні спілки).

Вказане вище формулювання, на нашу думку, є цілком прийнятним для його застосування у статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та узгоджуватиметься з вимогами інших, зокрема загальних, законодавчих актів. Крім того, визначення та уточнення окремих понять, навколо поняття фінансової організації („фінансові операції”, „фінансові послуги”, „діяльність з надання фінансових послуг”) посприяє уточненому виведенню та розмежуванню таких загальних визначень, широко застосовуваних у кримінальному, господарському, фінансовому праві як „банківська діяльність”, „фінансова діяльність”.

1.2 Співвідношення понять “створення” та “державна реєстрація” фінансових установ, сутність ліцензування їх операцій

В чинному законодавстві з питань регулювання діяльності фінансових установ спостерігається тенденція до розмежування понять “створення” та “державна реєстрація” фінансових установ, а визначення жодному з вказаних понять у застосуванні до фінансової установи не надається. В юриспруденції ніколи не ставилась проблема виявлення співвідношення цих понять, проте для цілей нашого дослідження важливо зрозуміти підстави, відповідно до яких аналізовані поняття розмежовуються в нормативно-правових актах.

Розділ ІІІ Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” має назву: “Умови створення та діяльності фінансових установ”. Однією з умов початку діяльності фінансовою установи визнається внесення запису про неї до відповідного державного реєстру фінансових установ. Внесення юридичних осіб до відповідних державних реєстрів прирівнюється до державної реєстрації цих юридичних осіб.

Державна реєстрація фінансових установ, як і інших юридичних осіб, входить у сферу дії Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, ст. 4 якого визначає державну реєстрацію юридичної особи, зокрема як засвідчення факту створення юридичної особи. З цього положення статті випливає взаємозв’язок створення та державної реєстрації юридичних осіб. Виявити зазначений зв’язок в процесі виникнення фінансових установ спробуємо на прикладі банку, як ключової ланки в системі фінансових установ України.

Розділ ІІ Закону України „Про банки і банківську діяльність” (далі – „Закон про банки”) називається „Створення, державна реєстрація, ліцензування діяльності та реорганізація банків”, а глава 2 цього розділу Закону присвячена саме створенню банків.

Аналізуючи норми розділу ІІ Закону “Про банки і банківську діяльність”, відповідні норми Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 (далі – „Постанова № 375), можна дійти висновку, що під процесом створення банку сучасне законодавство розуміє весь комплекс підготовчої роботи осіб, які мають намір зареєструвати банк, безпосередньо до процедури його державної реєстрації. Тобто, факту виникнення банку як юридичної особи за законодавством України, на нашу думку, передує 2 стадії : весь комплекс дій зі створення банку до його державної реєстрації та власне державна реєстрація [Шамрай Часопис].

У зв’язку з цим, з нашого погляду, доцільно поставити і знайти шляхи розв’язання наступної теоретичної проблеми. Як було вже зазначено вище, в законодавстві України, яке регулює питання державної реєстрації юридичних осіб, в тому числі банків, є досить чітке розмежування понять „створення юридичної особи” та „державна реєстрація (або реєстрація) юридичної особи”. Насамперед, таке розмежування, як вже було наголошено вище, стосується банків. Проте, якщо поняттю державної реєстрації в цілому та державній реєстрації юридичної особи, зокрема, надається визначення і в науковій літературі, і в окремих публікаціях, то поняття створення фінансової установи або створення банку не визначено спеціалістами в галузі фінансового або банківського права. Інші галузі, зокрема господарське, цивільне, підприємницьке право мають свої науково обґрунтовані підходи до поняття створення юридичної особи.

Так, В.С. Щербина вважає, що термін “утворення” включає врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб’єкта господарювання, суб’єкта права.[1] Деякі автори замість терміну “створення” (утворення) суб’єктів господарювання вживають поняття “організація” підприємницьких структур (або суб’єктів господарювання).[2]

Згідно статті 56 Господарського кодексу України суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, у випадках спеціально передбачених законодавством – за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового або реорганізації діючого суб’єкта господарювання, а також шляхом примусового поділу діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів (шляхи створення юридичної особи)[3] . При цьому В.С. Щербина класифікує вказані випадки утворення суб’єкта господарювання на утворення в загальному порядку (за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу), а також утворення відповідно до спеціального порядку (у випадках, спеціально передбачених законодавством). [4] Проте, в будь-якому разі створення юридичної особи повинно відбуватись з додержанням вимог чинного законодавства.

Фахівці у галузі господарського права виділяють етапи створення юридичних осіб, четвертим і останнім з яких є державна реєстрація юридичної особи.[5]

Незважаючи на обґрунтовані підстави для виокремлення у процесі створення юридичної особи її державної реєстрації, не можна заперечити той факт, що обидві ці процедури нерозривно пов’язані між собою: юридична особа не може вважатися створеною без її державної реєстрації. Немає сенсу для початку процесу створення юридичної особи без наміру провести її реєстрацію в порядку, встановленому відповідним законом.

Стаття 87 Цивільного кодексу України має назву „Створення юридичної особи”, проте нерозривно пов’язує створення юридичної з її державною реєстрацією. Відповідно до ч.4. ст.87 ЦК юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації .

Українські вчені-цивілісти розмежовують поняття створення та державної реєстрації юридичної особи наступним чином. На думку В.І.Борисової, створення юридичної особи-це багатостадійний процес, який закріплюється чинним законодавством і становить систему фактичних і юридичних дій засновників (учасників) і державних органів.[6] Створення юридичної особи відбувається в певному порядку. Порядок – це правила, за якими здійснюються юридичні або фактичні дії відповідних осіб. Так, фактичними діями засновників при створенні юридичної особи є розроблення установчих документів, резервування її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєстраційного збору.[7]

Державна реєстрація – остання стадія, що завершує процес створення юридичної особи, яка до цього існувала фактично, а з моменту державної реєстрації виникає юридично. Тобто це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру, - вважає В.І.Борисова. Автор розглядає державну реєстрацію як “універсальна” завершальна стадія порядку створення юридичної особи, незалежно від встановленого законом способу її виникнення.[8]

Що стосується безпосередньо банків, то Закон “Про банки і банківську діяльність” досить чітко відмежовує поняття створення та державної реєстрації. Розділ ІІ Закону, як уже зазначалось, має назву: „Створення, державна реєстрація, ліцензування діяльності та реорганізація банків”, а в структуру цього розділу входять дві окремі глави, одна з яких називається „Створення банків”, а інша – „Державна реєстрація та ліцензування банків”. Тому, судячи зі змісту статей, які входять у кожний з цих розділів, можна зробити висновок, що у стадію створення банку входить прийняття рішення про його заснування, підписання установчого (засновницького) договору, підготовка проекту статуту. Стадія державної реєстрації банку розпочинається, коли всі зазначені документи підготовлені, підготовлені інші документи, про які йшлося вище, та весь сформований пакет передається для його державної реєстрації у відповідних органах згідно із законодавством.

Можна також вказати і на ще одну ознаку, що свідчить про наявність підстав для розмежування понять “створення” та “державна реєстрація” юридичних осіб, “створення” та “державна реєстрація” фінансових установ.

Всі юридично значущі дії, що здійснюються суб’єктами процесу створення будь-якої юридичної особи (і, насамперед це стосується фінансових установ) до входження у стадію державної реєстрації фінансової установи (прийняття рішення про заснування фінансової установи, вжиття заходів до формування статутного капіталу фінансової установи, формування установчих документів фінансової установи, тощо) регулюється комбіновано цивільним та господарським правом із застосуванням методів диспозитивного характеру, притаманним саме цим галузям права. З початком стадії державної реєстрації фінансової установи відносини, що виникають під час цього процесу підпадають під регулюючий вплив норм адміністративного та фінансового права (детально це буде розглянуто нижче) із широким застосуванням методу владних приписів: процедура державної реєстрації будь-якої фінансової установи відбувається суворо відповідно до порядку встановленого спеціальним законом, однак у спосіб, що не обмежує прав суб’єктів, які мають намір зареєструвати фінансову установу на території України.

Правильність такого теоретичного підходу підтверджує думка О. Рябченко, яка вважає що саме держава є гарантом можливості кожного реалізувати конституційне право на підприємництво (яким, безперечно, також виступає діяльність з надання фінансових послуг) шляхом здійснення окремих процедур: реєстраційних процедур, ліцензування, видачу патентів.[9]

Наука адміністративного права розглядає юридичних осіб (в тому числі і недержавні організації, серед яких виділяються комерційні структури)[10] в якості суб’єктів адміністративного права. Вчені-адміністративисти також аналізують порядок утворення підприємств та організацій, і цей аналіз побудовано на положеннях норм цивільного та господарського законодавства[11] . Проте, якщо розпочинається процедура державної реєстрації юридичної особи, поряд з нормами цивільного та господарського права в процесі регулювання застосовуються також і механізми, властиві адміністративному праву. Так, здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій фахівці у сфері адміністративного права вважають одним з видів форм державного управління[12] . В.К.Колпаков розглядає здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій в межах способу реалізації методів управління як класифікаційного критерію.[13] Ю.І.Крегул відносить реєстраційні дії до юридично значущих дій як основних правових форм управління[14] . Як приклади реєстраційних дій обидва автора називають реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності.

Проте державна реєстрація є хоч і необхідною, але недостатньою умовою для початку діяльності фінансових установ в Україні (ст. 7 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”). Надання фінансових послуг фінансовими установами потребує ліцензування відповідно до законодавства України. Іншими словами, створення фінансової установи немає сенсу без наміру здійснювати надання певних фінансових послуг. Так, наприклад, Національний банк України відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і банківську діяльність” скасовує державну реєстрацію банку у разі, якщо останній не виконав вимог вказаної статті закону, необхідних для надання банківської ліцензії. Стаття 19 зазначеного Закону свідчить про тісний взаємозв’язок процедури держаної реєстрації банку з процесом ліцензування банківських операцій.

Існує також і думка, що державна реєстрація і ліцензування є інтегрованим процесом, що являють собою єдиний акт, особливо це стосується порядку створення банків[15] .

Підтримуючи справедливість вказаної думки, вважаємо за доцільне розглянути теоретичні основи ліцензування операцій фінансових установ, що, з нашого погляду, хоч і не є елементом процесу створення фінансової установи, однак нерозривно пов’язане з кінцевою метою вказаного процесу: входження фінансової установи на ринки фінансових послуг в якості повноцінного їх учасника.

Дослідженню окремих аспектів ліцензування як юридичної категорії присвячені праці О.М.Вінник, В.К.Мамутова, Г.В.Пронської, Н.О.Саніахметової, В.С. Щербини. Неабиякий практичний інтерес до ліцензування як специфічного процесу викликав необхідність більш ґрунтовного вивчення цього інституту та появу нових праць, що присвячені дослідженню ліцензування, зокрема Е.Е.Бекірової, П.М.Пальчука, А.О.Шеваріхіна, Л.В.Шестак.

Новітні наукові розробки дають змогу уявити ліцензування не тільки як господарсько-правовий, але і як адміністративно-правовий інститут, оскільки ліцензування підприємницької діяльності відіграє важливу роль у адміністративно-правовому регулюванні підприємництва,[16] ліцензування виступає засобом державного регулювання господарської діяльності.[17] Ліцензування є комплексним правовим інститутом, оскільки поєднує в собі норми адміністративного та цивільного права.[18] Ліцензування, зокрема, визначається як особливий адміністративно-правовий режим – порядок регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливий зв’язок взаємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зобов’язань, що створюють особливу спрямованість правового регулювання.[19]

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензування – це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Е.Е.Бекірова уявляє процедуру ліцензування певних видів господарської діяльності, яка полягає в посвідченні компетентним органом ліцензування права суб’єкта господарювання здійснювати конкретний вид господарської діяльності.[20]

Проте наше дослідження має, зокрема, на меті вивчити процедуру ліцензування у сфері банківської діяльності та у діяльності надання інших фінансових послуг, а цей вид ліцензування має специфічні риси.

Вказані особливості дали підстави для класифікації ліцензування наступним чином[21] :

- ліцензування певних видів господарської діяльності відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”;

- ліцензування окремих видів господарської діяльності (зокрема, ліцензування банківської діяльності, ліцензування діяльності з надання фінансових послуг);

- ліцензування зовнішньоекономічної діяльності ;

- ліцензування у сфері інтелектуальної власності.

Проведення класифікації ліцензування на ліцензування певних та ліцензування окремих видів господарської діяльності не можна вважати достатньо обґрунтованим, оскільки, з нашого погляду, немає суттєвої різниці у формулюванні вказаних видів ліцензування.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензування банківської діяльності та діяльності з надання фінансових послуг здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Порядок ліцензування операцій конкретних фінансових установ за законодавством України розглянуто у розділах ІІ та ІІІ даного дисертаційного дослідження, але окрему увагу, на нашу думку, слід приділити теоретичним аспектам ліцензування у сфері надання фінансових послуг. Зазначене питання є мало дослідженим фахівцями у галузі фінансового і банківського права, а тому немає єдності у формуванні понятійного апарату. Так, і в науковій літературі, і в законодавстві України зустрічається низка понять, що означають “ліцензування операцій фінансових установ”, а саме: “ліцензування банків”, “ліцензування банківської діяльності”, “ліцензування діяльності банків”, “ліцензування фінансових установ”, “ліцензування діяльності фінансових установ”, “ліцензування діяльності з надання фінансових послуг”. Однією з цілей даного дослідження є надання відповіді на питання чи всі вживані поняття є правильними і коректними з правової точки зору.

Отже, повертаючись до аналізу ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, зазначимо, що спеціальними законами, які регулюють відносини ліцензування у сферах банківської діяльності та діяльності з надання фінансових послуг, є Закон України “Про банки і банківську діяльність” та Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Розділ ІІ Закону “Про банки і банківську діяльність” присвячений створенню, державній реєстрації, ліцензуванню діяльності та реорганізації банків, а глава 3 Закону має назву “Державна реєстрація та ліцензування банків ”.

Порівняємо поняття “ліцензування банків”, “ліцензування діяльності банків” та “ліцензування банківської діяльності”. Незважаючи на застосування поняття “ліцензування банків” в науковій літературі,[22] воно не визначається авторами. Проте вказане поняття, з нашого погляду, є недостатньо коректним з точки зору науки банківського права, оскільки неможливо піддати ліцензуванню власне банк як юридичну особу.

Розмежовуючи поняття “ліцензування банківської діяльності” та “ліцензування діяльності банків” слід, на нашу думку, акцентувати увагу на тому, що ліцензуванням банківської діяльності є процедура отримання банківської ліцензії, яка оформлює наступні банківські операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб. Таке розуміння повністю узгоджується з поняттям банківської діяльності, наведеним у ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Поняття “ліцензування діяльності банків” є більш широким, під ним необхідно розуміти крім ліцензування банківської діяльності, також оформлення письмовим дозволом інших банківських операцій (за винятком операцій, що здійснюються на підставі банківської ліцензії), ліцензування тих видів діяльності банку, які підлягають ліцензуванню не Національним банком України, а іншими державними органами (наприклад, Міністерством фінансів України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку). Однак і останнє поняття є недостатньо чітким. Так, банк може здійснювати такі види діяльності, які взагалі не підлягають ліцензуванню: купівля-продаж майна для власних потреб, здавання майна в оренду, реклама банку і банківських послуг, створення дочірніх банків, тощо.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що найбільш правильним у сфері банківської діяльності є застосування поняття “ліцензування банківських операцій”. Ліцензування банківських операцій означає процедуру, порядок, процес оформлення банківською ліцензією та письмовим дозволом широкого спектру (або всіх) банківських операцій[23] . Зважаючи на це, та з урахуванням того, що національний банк України має ліцензійні повноваження лише стосовно банківських операцій, пропонуємо внести зміни в Закон України “Про банки і банківську діяльність”:

- назву розділу ІІ викласти в наступній редакції: “Створення, державна реєстрація банків. Ліцензування банківських операцій. Реорганізація банків”;

- назву глави 3 розділу ІІ викласти в наступній редакції: “Державна реєстрація банків та ліцензування банківських операцій”;

- у ст. 66 слова “реєстрація банків та ліцензування їх діяльності” замінити на “державна реєстрація банків та ліцензування банківських операцій”.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” навіть своєю назвою підтверджує, що ліцензування у сфері надання фінансових послуг може стосуватись саме фінансових послуг, а не фінансових установ чи діяльності фінансових установ, як і у випадку банків. Враховуючи, що згідно зі статтею 1 цього Закону фінансовою послугою є операція з фінансовими активами , що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Однак вжиття поняття “ліцензування фінансових послуг” або “ліцензування діяльності з надання фінансових послуг” є не цілком коректним з юридичної точки зору, оскільки трактуючи з погляду науки поняття фінансової послуги, до нього, (за аналогією з банківськими послугами) можна включити послуги консультаційного, інформаційного характеру, що не підлягатимуть ліцензуванню. Тому, на нашу думку, спираючись на підсумований матеріал, що стосується банків, слід застосовувати поняття “ліцензування операцій фінансових установ” як таке, що найбільш чітко характеризуватиме процес ліцензування у цій сфері та відповідатиме наведеному вище поняттю фінансової послуги.

Враховуючи зазначене, пропонуються наступні зміни до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”:

- пункт 1 частити 1 ст. 20 викласти у редакції: “державна реєстрація фінансових установ та ліцензування їх операцій”;

- назву розділу VI викласти як “Ліцензування операцій фінансових установ”;

- статтю 34 викласти у наступній редакції:

“ Стаття 34. Обов’язковість ліцензування

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг у межах своєї компетенції видає ліцензії на здійснення фінансовими установами:

1) операцій зі страхування;

2) операцій з фінансовими активами у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

3) операцій з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;

4) будь-яких інших операцій фінансових установ, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Здійснення видів діяльності, зазначених у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні видів діяльності, зазначених у частині першій цієї статті, без ліцензії притягаються до відповідальності згідно із законами України.

Ліцензія, яка надається для здійснення операцій фінансової установи, не може передаватися третім особам.”

Таким чином, розглянувши теоретичні засади створення фінансових установ та ліцензування їх операцій, можна вказати на нерозривний взаємозв’язок заключного етапу створення фінансової установи – її державної реєстрації – та ліцензування операцій фінансової установи. По-перше, немає сенсу створення фінансової установи без наміру провадження останньою операцій на ринках фінансових послуг, а по-друге, і державна реєстрація фінансової установи, і ліцензування її операцій у тісному зв’язку визначені формами державного регулювання ринків фінансових послуг (ст. 20 Закону України “Про державне регулювання ринків фінансових послуг”, ст. 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність” – у застосуванні до регулювання банківської діяльності).

Зважаючи на це, та з метою запобігання виникненню колізій у законодавстві та суперечливостей в науці фінансового права, пропонуємо застосування терміну “легітимація фінансових установ.” Наведемо ряд аргументів на користь цієї позиції.

Починаючи висвітлення змісту легітимації фінансових установ, слід вказати, що термін “легітимація” не є широковживаним у правовій літературі, а стосовно узаконення діяльності фінансових установ вжиття цього терміну є новацією, яку належить обґрунтувати, досліджуючи дане питання.

За загальноприйнятим розумінням щось є легітимним, якщо воно існує згідно із законом в широкому розумінні останнього.

Суть легітимації як правового явища виражається у тому, що з семантичного боку це слово означає активну дію та походить від слова „легітимність” (законність).

Вказане поняття відоме юридичній науці це з часів римської імперії. У римському праві легітимацією називалась процедура узаконення власних дітей, народжених поза шлюбом.

У ХІХ столітті Малий енциклопедичний словник Брокгауза-Ефрона, що був відомий того часу і використовується сьогодні, вживає та визначає поняття легітимації як підтвердження повноваження, правоздатності. Цей словник також дає і інше значення поняття легітимації – документ, що підтверджує дане право.[24]

Поняття легітимації має і інші значення: визнання чи підтвердження законності якого-небудь права або повноваження; документ, що підтверджує це право або повноваження[25] ; визнання або підтвердження законності державної влади, якого-небудь соціального інституту, статусу, повноважень, що спираються на прийняті у даному суспільстві цінності.[26] Легітимацією, згідно з юридичною енциклопедією, є процедура громадського визнання певного суб’єкта чи факту.[27]

Залежно від сфери діяльності та організації державного управління в різних державах поняття легітимації набуває специфічного змісту. В державах, в яких не існує паспортної системи, легітимація є формою ідентифікації, посвідчення особи шляхом пред’явлення певного документа. У цивільному праві багатьох держав легітимація – це підтвердження прав або повноважень особи на здійснення окремих дій: (наприклад, на одержання платежу).[28] В цьому випадку, з нашого погляду, цілком справедливо вести мову про легітимацію фізичних осіб.

Поняття легітимації є надто різноплановим, таким, що має багато відтінків, тому в юриспруденції воно вживається у різних значеннях.

Вказаний термін використовується у галузях цивільного, господарського та цивільно-процесуального права: активна легітимація – це право пред’явлення позову, тобто надання доведених прав на пред’явлення позову, обґрунтованість юридичної компетентності позивача, а пасивна легітимація – доведене право відповідати за позовом. Ці види легітимації у цивільному процесі виникли ще у 19 сторіччі.[29]

Окремі юристи, незважаючи на пряме походження слова „легітимація”, „легітимний” від слова „закон”, вважають, що легітимація часто взагалі не має відношення до закону, а іноді і протирічить йому[30] . В.Є.Чиркін, наприклад, пояснюючи співвідношення понять „легалізація та легітимація державної влади” виходить з того, що легітимація – це процес часто неформальний, процес, через який державна влада набуває властивості легітимності, тобто стан, що виражає правильність, виправданість, доцільність, законність та інші сторони відповідності конкретної державної влади настановам, очікуванням особистості, соціальних та інших колективів, суспільства в цілому[31] .

Використовуючи визначення В.Є.Чиркіна, можна визначити легітимацію як надання певним об’єктам чи суб’єктам властивостей легітимності . За такого визначення поняття легітимації набуває широкого значення та може бути застосоване до більшого числа юридичних категорій, зокрема , (а не лише) до державної влади. Спроби широкого застосування даного поняття у юридичній літературі здійснювались у різних галузях права стосовно застави[32] , цінних паперів[33] , електронних документів[34] , холдингів[35] , тощо. Застосовуючи поняття легітимації у діяльності з цінними паперами окремі автори здійснюють спроби провести класифікацію цінних паперів за критерієм легітимації так званої правомочної особи[36] , а Г. Васильєв, наприклад, вживає поняття легітимації відносно володільця цінних паперів та прирівнює її до ідентифікації вказаної „правомочної особи” та підтвердження нею своїх законних прав на цінні папери[37] .

Але все, що було проаналізовано вище, здебільшого відноситься до теоретичних наук: теорії держави і права, теорії управління та політології.

У сферу господарського обігу, галузі господарського, підприємницького права, а, згодом, і в законодавство термін „легітимація” увійшов у 1994 році, коли був вперше запропонований В.С. Мартем`яновим для визначення підтвердження законності входження суб’єктів у сферу господарювання [20].

Майже відтоді російська правова наука стала вживати поняття легітимації доволі широко. Вказане поняття увійшло і у російське законодавство.

Чинне законодавство України не визначає поняття легітимації, проте оперує ним. З контекстів нормативно-правових актів України, в яких вживається слово „легітимація”, можливо зробити висновок про сенс, що вкладається в нього саме законодавством.

Так, стаття 17 Закону України „Про захист економічної конкуренції” має назву: „Заборона схилення до порушень законодавства про захист економічної конкуренції та їх легітимації”. Логічна структура норми, що міститься у даній статті дозволяє розбити цю норму на декілька окремих, одна з яких полягатиме у тому, що забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які полягають у легітимації порушень законодавства про захист економічної конкуренції. На наш погляд, у даному контексті сам термін „легітимація” може означати як активну дію (схвалення, узаконення, прийняття нормативно-правових актів, які, наприклад, скасовують відповідальність за певні види зловживань монопольним становищем на ринку), так і бездіяльність (невжиття органами державного управління заходів впливу за порушення конкретними суб’єктами вимог антимонопольного законодавства. Тобто незаконні дії суб’єктів господарювання набувають, повертаючись до визначення В.Є. Чиркіна, ознак легітимності, законності, а оскільки таке становище є, у правовому баченні, нелогічним, то воно забороняється у законодавчому порядку. Майже в аналогічних контекстах (контекстах, з яких випливають ідентичні висновки) використовується поняття легітимації і в інших нормативно-правових актах, зокрема в Угоді між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від 07.10.96, Правилах розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 № 5.

У нормах проекту Закону України „Кодекс здоров’я України” (ст.130) йдеться про легітимацію документів про здобуття вищої і (чи) середньої професійної освіти за кордоном відповідно до законодавства України. У цьому випадку, на наш погляд, відбувається змішування понять легітимації та легалізації. Легалізацією, за звичай вважають надання юридичної сили документам, що видані на території іншої держави шляхом здійснення певної послідовності дій, в результаті яких відбувається визнання цих документів відповідними законам країни перебування консула[38] . Тому це поняття набуло розповсюдження у міжнародному праві і за своєю суттю не може розглядатися нами як синонім легітимації.

Єдиним визначенням, яке міститься в нормативному акті, є визначення, що було запропоноване у листі Національного банку України від 25.02.93 № 22001/85 „Про порядок проведення банками операцій з векселями”, згідно з яким, легітимацією є обов’язок векселедержателя довести, що він є правильним векселедержателем, а правильним векселедержателем є той, хто володіє векселем на підставі вексельного права і хто доведе своє право вимоги за векселем з самого векселя. Вказаний лист Національного банку вже втратив чинність, однак визначення, надане ним, як зазначалося нами, є єдиним, що дає визначення поняття легітимації в законодавстві України і має певну теоретичну цінність для даної роботи.

Проаналізуємо визначення, що міститься у згаданому листі як дефінітивну норму права, з якої випливає висновок, що легітимація – обов’язок векселедержателя довести, що він є правомірним векселедержателем. Згадуючи про те, що слова “правильний”, “правовий”, “право” мають єдину суть, то, замінивши ці слова синонімами, можна перефразувати вказану норму у таку: легітимація – обов’язок векселедержателя довести, що він є законним векселедержателем, векселедержателем, що має законні повноваження щодо відповідного векселя. З іншого боку, цю норму можна витлумачити і наступним чином: „У випадку, якщо векселедержатель здійснить легітимацію, тобто доведе або підтвердить законність своїх повноважень стосовно відповідного векселя, він є легітимним, законним або правомірним”. Тобто у будь-якому разі поняття легітимації зводиться до надання об’єкту чи суб’єкту ознак легітимності, законності.

Проаналізувавши визначення поняття легітимації, можна запропонувати класифікацію легітимації в залежності від об’єкту: легітимація осіб (юридичних або фізичних); легітимація майна (цінних паперів, нерухомого майна); легітимація фактів (узаконення народження дитини). Легітимація юридичних осіб включатиме в себе легітимацію тієї частини діяльності юридичних осіб, що підлягає ліцензуванню.

Темою нашого дослідження є легітимація фінансових установ, тому зупинимось детальніше на такому виді легітимації як легітимація юридичних осіб.

О.А. Беляневич називає термін „легітимація” вдалим[39] і розкриває його сутність для сфери господарського обігу, а саме: „В деяких випадках державна реєстрація суб’єктів господарювання доповнюються державним ліцензуванням певного виду такої діяльності, без якого неможлива правомірна участь суб’єктів господарювання в економічному обороті. В силу цього державна реєстрація і ліцензування (у встановлених законом випадках) є елементами легітимації[40] . Ж.А. Іонова зосереджує увагу на тому, що внутрішній взаємозв’язок державної реєстрації і ліцензування полягає у виникненні загальної (при державній реєстрації) та спеціальної (при отриманні ліцензії) господарської правоздатності. Одночасно автор називає державну реєстрацію формою легітимації підприємництва[41] .

Тобто, спираючись на думки вказаних авторів державну реєстрацію та ліцензування можна назвати елементами єдиного акту легітимації .

Л. Соловйова вважає легітимацію умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини, державним підтвердженням його (підприємства) у сферу підприємництва. Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону, на думку автора, є обов’язковою юридичною дією при створенні підприємства. Державна реєстрація свідчить про виникнення правоздатності підприємств[42] . Н.О. Саніахметова розглядає легітимацію суб’єктів підприємницької діяльності як підтвердження державою законності входження суб’єктів у відносини у сфері підприємництва. Легітимація суб’єктів підприємницької діяльності в Україні, з погляду науковця, може включати один елемент – державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування); два елементи – державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи: - державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування). Автор робить висновок, що для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб’єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених в законодавстві, видів діяльності – також ліцензування і патентування[43] .

Таким чином, з нашого погляду, Н.О.Саніахметова найбільш детально аналізує поняття легітимації, прив’язуючи його саме до суб’єктів підприємницької діяльності, якими можна назвати і фінансові установи, та об’єднує під єдиним терміном „легітимація” дії відповідних органів держави з реєстрації суб’єктів господарювання в Україні, ліцензування або (та) патентування їх діяльності.

В науковій літературі реєстрація і ліцензування у їх єдності розглядались як засоби державного управління банківською системою: В.Л.Кротюк вважає допуск юридичних осіб до діяльності на ринку банківських послуг шляхом реєстрації та ліцензування напрямами державного впливу на банківську систему. [44] А оскільки управлінський вплив – це неодмінний і обов’язковий (завжди наявний) компонент управління,[45] то, підсумовуючи сказане вище, вважаємо цілком справедливим розглядати державну реєстрацію та ліцензування діяльності юридичних осіб як єдиний акт легітимації, а, зокрема, і легітимацію фінансових установ, в якості однієї з форм державного управління.

В адміністративному праві виділяють п’ять ознак державного управління: 1) виконавчо-розпорядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і універсальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організуючий характер[46] .

Враховуючи ці ознаки, а також думку В.К. Колпакова, який розкриває суть кожної з цих ознак[47] , можна вказати, що легітимація фінансових установ як форма державного управління відповідатиме певним ознакам, що притаманні державному управлінню:

1) легітимація фінансових установ завжди здійснюється державним органом, наділеним владними повноваженнями;

2) здійснюючи процедуру легітимації фінансових установ, державні органи реалізують приписи законів, які регламентують вказану процедуру. Ця риса характеризує ознаку підзаконності діяльності державних органів з легітимації фінансових установ;

3) процедура легітимації фінансових установ здійснюється за схемою, визначеною законодавством залежно від виду фінансової установи, а значить ця процедура є універсальною для кожного виду фінансових установ. Процедуру державної реєстрації та ліцензування операцій зобов’язані проходити всі без винятку фінансові установи, тому легітимація фінансових установ є масштабною;

4) фінансова установа, що проходить процедуру легітимації, завжди знаходиться у, так би мовити, відносинах вертикального підпорядкування до державного органу, який цю процедуру здійснює. В цьому втілюється ознака ієрархічності;

5) безпосередньо організуючий характер легітимації фінансових установ проявляється в тому, що під час здійснення цієї процедури відбувається організація спільної діяльності посадових осіб державних органів, інших людей, які беруть участь у цій процедурі.

Реєстрація і ліцензування в адміністративному праві також розглядаються в рамках реєстраційного та дозвільного проваджень,[48] що дає нам підстави говорити про легітимацію юридичних осіб як про одне з проваджень адміністративного процесу в його широкому розумінні в сучасній науці адміністративного права.[49]

Здійснивши аналіз визначень та значень поняття легітимації можна стверджувати, що, легітимація фінансових установ виступає з одного боку як форма державного управління, а з іншого - як одне з проваджень адміністративного процесу. Легітимація фінансової установи як провадження адміністративного процесу визначатиметься як процедура надання фінансовій установі органом, наділеним владними повноваженнями, (уповноваженим органом) властивостей легітимності або, так би мовити, легітимного статусу .

З метою обґрунтування можливості та доцільності використання поняття „легітимація” в галузі адміністративного та фінансового права, необхідно визначити поняття легітимності, окреслити коло властивостей легітимності, зрозуміти ознаки легітимності.

Загальні питання легітимності юридичних осіб (або як вони, здебільшого, називаються у правових системах країн з розвиненою ринковою економікою – компаній) вивчав французький науковець Жан-П’єр Бодуан. Він допускає проведення паралелі між легітимністю державної влади та легітимністю компанії , а звідси вбачає, що легітимність компанії полягає у її діях в інтересах учасників (акціонерів), співробітників та клієнтів[50] .

Легітимність – це, як вже було зазначено, законність, правомірність. В сучасному мовленні слово „легітимний” вживається як синонім слова „законний”, хоч тлумачення даного поняття можуть мати дещо різне значення. З одного боку, легітимність – це законність або підтвердження законності повноваження, права діяльності юридичних або фізичних осіб[51] , з іншого – це обов’язкова ознака законності влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені[52] . Однак нас цікавить саме етимологія слова „легітимний”, а не значення, якого воно набуває по відношенню до явища, котрого стосується. Тому можна зробити висновок, що ознака або властивість легітимності автоматично є ознакою або властивістю законності, тобто правомірного існування у суспільстві, в країні будь-якого об’єкта, суб’єкта чи явища. Спираючись на даний висновок, можна підсумувати, що юридичні особи в Україні, в тому числі і фінансові установи, набувають властивостей легітимності, коли правомірно створюються і здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства країни (законну діяльність). Процедура ж легітимації в цьому випадку, будучи юридичним оформленням (підтвердженням) певних повноважень (правомочностей) суб’єкта, виступатиме як узаконення існування фінансових установ, надання їм прав та повноважень на здійснення фінансових операцій. Проте важливо наголосити, що легітимацію фінансових установ може здійснювати лише державний орган, який спеціально наділений відповідними повноваженнями, в компетенцію якого входить ця функція.

Легітимація фінансових установ здійснюється шляхом підтвердження легітимності (законності) їх існування відповідними документами, а саме: свідоцтвами про державну реєстрацію, а у випадку їх відсутності – іншими письмовими свідченнями (наприклад, листами компетентних державних органів) про факт проведення державної реєстрації та внесення фінансової установи до певного державного реєстру; дозволами (ліцензіями) на здійснення конкретного виду (видів) діяльності. При цьому перший елемент легітимації (державна реєстрація) узаконює факт існування суб’єкта в якості юридичної особи і, одночасно, фінансової установи, а другий елемент (ліцензування) забезпечує виконання вимоги законності щодо діяльності фінансової установи. Правильність таких висновків підтверджує робота Р.Хуторецького[53] , який обґрунтовує думку про тісний взаємозв’язок реєстрації суб’єктів господарювання та ліцензування їх діяльності і визначає, що юридичне призначення ліцензування полягає не у конкретизації меж правоздатності, яку має особа, а у її легітимації. В результаті ліцензування, - вважає автор, - легітимується правоздатність суб’єктів правовідносин у галузі дії локальної заборони при загальному дозволі (наприклад, ліцензування лізингової діяльності); або ж суб’єкти правовідносин наділяються спеціальною правоздатністю на здійснення видів діяльності, що ліцензуються у сфері дії загальної заборони (зовнішньоторговельна діяльність у галузі військово-технічного співробітництва).

Оскільки тенденції розвитку сучасного цивільного права України підкреслили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної правоздатності юридичної особи[54] , то легітимацію, на нашу думку, можна розглянути в дещо іншому ракурсі.

З нашого погляду, очевидно, що і реєстрація, і ліцензування юридичних осіб, а, зокрема, і фінансових установ, полягають у наданні властивостей легітимності (законності) різним сторонам правосуб’єктності останніх. Тобто, з одного боку, ліцензування як процес полягає у наданні фінансовій установі певних суб’єктивних прав (виникнення правоздатності), але, з іншого боку, наявність цих прав без можливості їх реалізації спотворюють мету створення фінансової установи – надання фінансових послуг. Будь-яка ліцензія є не лише правом на певний вид діяльності. Наявність такої ліцензії є беззмістовною без наміру здійснювати вказану у ній діяльність, а отже, набувати нових прав та обов’язків. Отже, наявність у фінансової установи ліцензії є не лише підтвердженням правоздатності цієї фінансової установи, але і впливає на її дієздатність. Наведемо ряд аргументів на користь цієї позиції.

В цивільному праві України склалось правило про те, що правоздатність та дієздатність юридичної особи співпадають у моменті виникнення. Цивілісти висловлюють і обґрунтовують думку про те, що юридична особа стає правосуб’єктною з моменту створення, тобто у момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільні права та обов’язки, здійснюючи їх через свої органи[55] .

Статті 91-92 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) розглядають поняття цивільної правоздатності та цивільної дієздатності окремо, надаючи їм чіткі визначення. Так, виходячи з норми ч.1 ст. 91 ЦКУ, цивільну правоздатність юридичної особи загалом можна визначити як здатність юридичної особи мати цивільні права та обов’язки. При цьому ці права та обов’язки є такими ж, що має у складі своєї правоздатністю, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Цивільною дієздатністю, за статтею 92 ЦКУ є здатність юридичної особи набувати цивільних прав та обов’язків та здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Стаття 91 ЦКУ містить норму (частина 3 вказаної статті) про те, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Проте суть правоздатності за ЦКУ полягає у здатності мати права, а здатність реалізувати або здійснювати ці права є дієздатністю. Цивільна правоздатність фінансової установи, як і цивільна правоздатність інших юридичних осіб, виникає з моменту її створення (ч.4 ст. 91 ЦКУ), а виникнення дієздатності, особливо, коли мова йде про ліцензування певної діяльності фінансових установ, може суттєво розбігатися у часі з виникненням правоздатності. Наявність права на здійснення фінансових операцій без його реалізації для фінансової установи може мати негативні наслідки. У зв’язку з цим доречно навести такий приклад: Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію у банка, що протягом року з дня одержання банківської ліцензії не здійснив жодної банківської операції. Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банка (ст.20 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Тепер за аналогією закону застосуємо згадані норми до процедури виникнення та діяльності фінансових установ. З моменту державної реєстрації дієздатність фінансової установи є обмеженою. Маючи предметом своєї діяльності здійснення фінансових операцій, одразу після створення та реєстрації жодна з фінансових установ не набуватиме цивільних прав та обов’язків, пов’язаних безпосередньо з предметом та метою діяльності, а фактично – з цілями створення фінансової установи. Крім того, зважаючи, що фінансовим установам законодавчо заборонено займатися окремими видами діяльності (матеріальне виробництво, торгівля; страхування – для банків), то, будучи внесеною до єдиного державного реєстру, фінансова установа може набути цивільних прав та обов’язків лише, наприклад, за договорами купівлі-продажу майна для здійснення майбутньої діяльності, міни, оренди та деяких інших. Реалізувати права та набувати обов’язків, пов’язаних з основною діяльністю, через свої органи фінансова установа може лише після отримання відповідного дозволу (ліцензії).

Таким чином, реєстрацію фінансової установи можна назвати узаконенням, визнанням державою в особі уповноважених державних органів самого факту створення та існування конкретної юридичної особи в якості фінансової установи. В цьому виявляється непряме юридичне підтвердження можливості цієї юридичної особи мати права і обов’язки фінансової установи.

Інший бік легітимації фінансової установи полягатиме у наданні державою юридичній особі, зареєстрованій у якості фінансової установи, права на вчинення дій, що становлять предмет діяльності фінансової установи (здійснення фінансових операцій), шляхом видачі ліцензій та (або) дозволів.

Таким чином, розглянувши теоретико-правові засади створення фінансових установ в Україні, дослідивши процедуру державної реєстрації фінансових установ та ліцензування їх операцій окремо та в їх єдності, пропонуємо застосувати поняття легітимації фінансових установ, яке, нашого погляду, допоможе усунути розбіжності у використанні та неоднозначність розуміння ключових понять у сфері ліцензування на ринках фінансових послуг.

З метою вирішення зазначених проблемних аспектів, наведемо визначення легітимації фінансових установ, що пропонується для застосування в науці адміністративного та фінансового права.

Легітимація фінансових установ – це процедура надання державою в особі відповідних державних органів властивостей законного існування юридичної особи в якості фінансової установи та надання їй права на провадження діяльності зі здійснення визначених законом операцій.

Наведемо також і вузьке поняття легітимації фінансових установ.

Легітимація фінансових установ може також бути визначена як система впорядкованих законодавством дій державних органів зі здійснення процедури державної реєстрації фінансових установ та видачі їм ліцензій на здійснення фінансових операцій.

1.3 Система органів, що здійснюють державне регулювання створення фінансових установ, та їх повноваження у цій сфері

В адміністративному праві існує поняття адміністративно-правового регулювання, під яким розуміють систему адміністративно-правових засобів, що опосередковують регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу реалізації виконавчої влади.[56] Відносини з приводу реалізації виконавчої влади виникають у різних сферах суспільного буття, вони є різними за змістом і характером, але при виникненні таких відносин обов’язково є необхідність їх адміністративно-правового або державного регулювання.

Подібного роду відносини виникають при створенні фінансових установ, коли є необхідність проведення їх державної реєстрації та ліцензування їх операцій.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” державним регулюванням ринків фінансових послуг є здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам. Однією з форм державного регулювання ринків фінансових послуг згідно зі ст. 20 Закону виступають ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг. Проте зважаючи на проведене нами дослідження понять державної реєстрації та ліцензування на ринках фінансових послуг, вважаємо за доцільне пункт 1 частини 1 ст. 20 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” викласти в наступній редакції: “Державне регулювання діяльності на ринках фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) державної реєстрації фінансових установ та ліцензування їх операцій;”

У банківському праві існує поняття регулювання банківської діяльності[57] або банківського регулювання, що відповідно до ст. 1 Закону України “Про Національний банк України” полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальності за порушення банківського законодавства. Однак регулювання банківської діяльності або банківське регулювання не було б помилкою назвати державним регулюванням банківської діяльності. В цьому разі воно охоплювало б, з нашого погляду, не лише порядок проведення банківського нагляду, а і сам банківський нагляд. Тому відповідну норму ст. 1 Закону України “Про Національний банк України” пропонуємо викласти у наступній редакції: “Державне регулювання банківської діяльності – здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування відносин на ринку банківських послуг, контролю та нагляду за учасниками ринку банківських послуг та профілактики зловживань і порушень у цій сфері”.

Регулювання банківської діяльності втілюється у формах адміністративного та індикативного регулювання. Державна реєстрація банків та ліцензування їх операції відносяться до адміністративного регулювання (ст. 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

В дисертаційній роботі розглядається питання, пов’язані з інвестиційними фондами і компаніями, що є учасниками ринку цінних паперів, тому доцільно проаналізувати поняття державного регулювання ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів – здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”). Формою державного регулювання ринку цінних паперів, відповідно до ст.3 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів”, зокрема, є видача ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Як вбачається з проаналізованого, державне регулювання, зокрема державна реєстрація фінансових установ та ліцензування їх діяльності як форми державного регулювання здійснюється державою в особі державних органів, наділених владними повноваженнями.

З органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, у ст. 21 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” складено систему. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг – Державною комісією з регулювання фінансових послуг (Держфінпослуг).

Державних реєстраторів, які являють собою, так би мовити, завершальну ланку з державної реєстрації юридичних осіб, в тому числі банків та інших фінансових установ, також необхідно зазначити у цьому списку, однак державні реєстратори є посадовими особами, які відповідно до ст. 6 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, підпорядковуються міському голові міста обласного значення, або голові районної, районної в м місті Києві та Севастополі державної адміністрації.

Проте слід особливо наголосити, що вказана вище послідовність випливає суто із законодавства України, а на практиці вона має особливості щодо кожного з видів фінансових установ в Україні, про що йтиметься у кожному спеціальному розділі даного дисертаційного дослідження.

Повноваження Національного банку України з державної реєстрації банків регулюються Законом України „Про Національний банк України” та окремими нормативно-правовими актами Національного банку, базовим з яких є Положення про порядок створення та державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 (далі – „Положення № 375”). При цьому Закон України „Про Національний банк України” лише декларує право Національного банку здійснювати реєстрацію банків, а суть його повноважень з проведення реєстрації банків розкривається Законом України „Про банки і банківську діяльність” та Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375.

Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” Національний банк України здійснює державну реєстрацію банку, після проходження якої, згідно із ст. 2 Закону банк мав би набути статусу юридичної особи, а Національний банк України видав би банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою НБУ формою (ст. 17 Закону). Незважаючи на те, що ці норми збереглись у Законі України „Про банки і банківську діяльність”, на сьогоднішній день всі фінансові установи України, включаючи банки набувають статусу юридичних осіб тільки після реєстрації відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. У Законі, проте, вказано (ч. 2 ст. 3), що спеціальними законами можуть бути встановлені особливості державної реєстрації, зокрема, банків, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок). Однак, на нашу думку, ці особливості стосуються лише порядку проведення державної реєстрації установчих документів у відповідних структурах – Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України – та порядку перевірки в межах цієї процедури комплектності та правильності оформлення інших документів, що необхідно перевірити з метою подальшої державної реєстрації фінансових установ в якості юридичних осіб. Тобто якщо розглядати державну реєстрацію фінансових установ як кінцевий етап їх створення, після проведення якого фінансова установа набуває статусу юридичної особи, то Національний банк України та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України виконують у схемі державної реєстрації банків та інших фінансових установ роль органів, щоперевіряють комплектність та зміст документів, які подаються для державної реєстрації банку (фінансової установи), а також реєструють не саму фінансову установу як юридичну особу, а лише погоджують її установчі документи у відповідності до ч. 4 ст. 8 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Зважаючи на це, в подальшому, при використанні поняття „державна реєстрація банку” у застосуванні до функції Національного банку України, а „державна реєстрація фінансової установи” у застосуванні до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, буде матися на увазі „державна реєстрація установчих документів банку та іншої фінансової установи” відповідно, що виглядатиме більш коректно з точки зору чинного нині законодавства.

З метою здійснення державної реєстрації банку, Національний банк України має такі повноваження:

1) установлювати плату за проведення реєстрації банків та видачу ліцензій;

2) приймати за заявою засновників банку та розглядати документи, необхідні для здійснення державної реєстрації банку згідно з переліком, встановленим ст. 17 Закону України „Про банки і банківську діяльність” та п. 3.1. Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375;

3) відкривати тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників банку та інших учасників банку; З частини 3 статті 17 Закону України “Про банки і банківську діяльність” пропонуємо виключити слова “та інших учасників банку”, оскільки ми вважаємо, що на етапі заснування банку його учасники одночасно є засновниками.

4) встановлювати вимоги до розмірів та порядку формування статутного капіталу майбутнього банку;

5) відмовляти банку у використанні запропонованого ним найменування за умов, наведених у ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність”;

6) приймати рішення про державну реєстрацію банку;

7) видавати банку свідоцтво про державну реєстрацію за встановленою Національним банком України формою;

8) вести Державний реєстр банків.

Передумови для виникнення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з’явились у 2001 році відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, в якому вона не мала конкретної назви, а називалась умовно – уповноважений орган. Створено Комісію наприкінці 2002 року Указом Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” в якості центрального орану виконавчої влади зі спеціальним статусом. З цього часу Комісія стає уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг України.

Правовий статус Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України поки що не врегульований законодавчо, а регулюється Положенням про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженим Указом Президента України від 04.04.2003 № 292/2003. Одним з основних завдань Комісії, визначеним Указом, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері. Однак, державну реєстрацію фінансових установ не визначено формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до ст. 20 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” формами державного регулювання ринків фінансових послуг названо ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг , а пункт 4 Указу Президента України від 04.04.2003 № 292/2003 дещо уточнює вказане повноваження, формулюючи його як повноваження здійснювати реєстрацію фінансових установ та вести Державний реєстр фінансових установ . При аналізі вказаних контекстів виходить, що здійснення, так би мовити, первинної реєстрації фінансових установ (зважаючи, що остаточна реєстрація здійснюється системою державних реєстраторів) логічно продовжує ведення Державного реєстру фінансових установ і, ці два повноваження у синтезі, є формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Зважаючи на це, а також враховуючи пункт 3 вказаного Указу Президента України, перелік фінансових установ, реєстрація яких здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, включає наступні фінансові установи: страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, кредитні спілки, лізингові та факторингові компанії, кредитно-гарантійні установи, ломбарди, інші учасники ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових, міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

Особливості та деталі повноважень Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з реєстрації кожного з видів фінансових установ буде розглянуто у главі ІІІ дисертаційного дослідження, а узагальнюючи їх, можна вказати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України має, зокрема, наступні повноваження у сфері реєстрації фінансових установ:

1) установлює плату за реєстрацію документів та видачу ліцензій[58] ;

2) установлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг (при реєстрації це повноваження втілюється у недопущенні відтворення такого суміщення в установчих документах фінансової установи);

3) установлює критерії та нормативи щодо ліквідності, капіталу та платоспроможності, прибутковості, якості активів та ризиковості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додержання правил надання фінансових послуг (при реєстрації це повноваження може відтворюватись у правильності відповідних розрахунків в установчих документах та планах (бізнес-планах) майбутньої діяльності фінансової установи);

4) визначає у передбачених законом випадках порядок створення, формування і використання резервних та інших фондів фінансових установ (перевіряються розміри та порядок формування відповідних фондах, вказані в установчих документах);

5) установлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов’язаних з наданням фінансових послуг (при реєстрації, як правило, може вимагатись, щоб у статуті відповідної фінансової установи було вказано, що остання забезпечена таким обладнанням, а фактично ця вимога перевіряється при здійсненні ліцензування операцій з надання фінансових послуг);

6) визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають установленим вимогам для зайняття цих посад (до речі, ці вимоги є більш детальними, ніж вимоги до керівників банків в Україні та регламентуються окремим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України – розпорядженням від 13.07.2004 № 1590 „Про затвердження Професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ”);

7) визначає перелік внутрішніх положень та процедур, які мають розробити визначені законодавством види фінансових установ.

Отже, повноваження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України є доволі простими та доступними з окремими особливостями, про які йтиметься нижче.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має повноваження з легітимації інститутів спільного інвестування (про які йтиме мова у главі ІІІ дисертації). Ці повноваження ДКЦПФР, регулюються, зокрема Законом України “Про державне регулювання ринків цінних паперів в Україні”, однак детально на цьому питанні зупинятись не будемо, оскільки вказані повноваження є ідентичними до розглянутих, а інвестиційні фонди та компанії є єдиними з переліку фінансових установ, що легітимуються не Держфінпослуг.

Останньою „інстанцією” з державної реєстрації всіх без винятку фінансових установ в Україні є державні реєстратори. Саме після проходження цієї стадії з державної реєстрації будь-яка фінансова установа вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та набуває статусу юридичної особи.

Поняття державного реєстратора та повноваження державних реєстраторів в Україні регулюються Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003, що набув чинності з 01.07.2004.

Державний реєстратор, відповідно до ст. 1 Закону, - це посадова особа, яка від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за процедурою, що виписана у Законі. Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Державний реєстратор підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Згідно зі ст. 6 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” державний реєстратор має такі повноваження з державної реєстрації в широкому сенсі останнього поняття (оскільки Закон визначає під державною реєстрацією взагалі і державну реєстрацію юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, і державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців, і державну реєстрацію припинення юридичних осіб та припинення підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями, і державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб або зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців):

- проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить резервування найменувань юридичних осіб;

- передає органам державної статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення та ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

- формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

- здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

- оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців;

- проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями;

- звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Окрім державних реєстраторів Закон (ст. 7) передбачає існування спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації[59] , який також має певні повноваження, проте не з реєстрації, а з забезпечення процесу її проведення .

Так, спеціально уповноважений орган затверджує форми реєстраційних карток, довідки, витягу та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; організовує навчальну підготовку та підвищення кваліфікації державних реєстраторів, погоджує кандидатури на зайняття посади державного реєстратора; видає посвідчення та печатку державного реєстратора; забезпечує замовлення, постачання, облік та звітність щодо витрачання бланків свідоцтв про державну реєстрацію та бланків виписок з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; і, нарешті, функція формування та ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладена саме на спеціально уповноважений орган, а не на державних реєстраторів.

Спільним повноваженням для всіх органів, що розглядались вище, є повноваження відмови у проведенні державної реєстрації .

Національний банк України, згідно зі ст. 18 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:

1) порушено порядок створення банку;

2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;

3) подано неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку або ці документи не відповідають вимогам Закону „Про банки і банківську діяльність” чи нормативно-правових актів Національного банку України;

4) у Національного банку України є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку;

5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам Національного банку України.

Про неповноту поданого пакета документів та/або про невідповідність професійної придатності та ділової репутації голови правління (ради директорів) та головного бухгалтера Національний банк України зобов’язаний повідомити уповноваженим особам банку не пізніше місячного строку з дати подання документів.

Про відмову у державній реєстрації банку Національний банк України приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком копія цього рішення надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис.

Повноваження відмови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України у здійсненні державної реєстрації фінансової установи мають деякі особливості, в залежності від виду фінансової установи. Проте в узагальненому вигляді вони мало чим відрізняються від підстав, за наявності яких Національний банк України має право відмовити у здійсненні державної реєстрації банку: це, по-перше подання неповної або недостовірної інформації, що потрібна для реєстрації конкретної фінансової установи; по-друге, невідповідність поданих документів вимогам чинного законодавства; по – третє, - невідповідність фінансової установи меті, згідно з якою вона створюється. Основною відмінністю між розглянутими повноваженнями відмови є те, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг у своїх нормативних актах, що стосуються реєстрації більшості з видів фінансових установ, не вбачає необхідності відмовляти у проведенні реєстрації фінансової установи за умов невідповідності ділової репутації та професійної придатності керівників фінансової установи вимогам власного розпорядження від 13.07.2004 № 1590 „Про затвердження професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ”. Цей недолік має бути виправлений з метою запобігання залучення до керівництва фінансовими установами непрофесійних та недосвідчених осіб та непорядних осіб з незадовільною діловою репутацією.

Підстави відмови у проведенні державної реєстрації юридичних осіб державними реєстраторами вказано у ст. 27 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, вони є подібними тим підставам, що вже були розглянуті.

Підводячи підсумки, слід наголосити на тому, що станом на сьогодні система, так би мовити, подвійної державної реєстрації банків та інших фінансових установ не є ефективною, оскільки мета започаткування такої системи – спрощення процедури державної реєстрації юридичних осіб взагалі та фінансових установ окремо – є на даний момент недосяжною. Фінансові установи у всьому світі, є досить вагомими суб’єктами у сфері сукупного грошового обігу, в організації платіжно-розрахункових відносин, є посередниками у сфері фінансів, і тому, з нашого погляду є доречним здійснення реєстрації фінансової установи саме тим органом, що здійснює подальший нагляд за діяльністю фінансової установи (державна реєстрація фінансової установи є складовою частиною нагляду за її діяльністю). Функція державних реєстраторів повинна полягати лише у тому, щоб включити будь-яку фінансову установу до Єдиного державного реєстру, що існує в державі, для спрощення отримання інформації будь-якими суб’єктами, які мають на це право, з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Крім того, нагромадження переліку документів та інформації, необхідної для подання з метою проходження процедури реєстрації установчих документів (1 етап) в Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, а потім проходження процедури державної реєстрації як юридичної особи відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (2 етап) не тільки не спрощує, а заплутує і суттєво утруднює розуміння суті державної реєстрації фінансових установ в Україні, через що проходження цієї процедури затягується на досить тривалий строк. Проблемним також є і питання оплати „за послуги” державних органів з проведення державної реєстрації. Так, статтею 10 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачено право справляти реєстраційний збір за державну реєстрацію юридичних осіб, нормативно-правовими актами Національного банку України передбачено право Національного банку України справляти плату за державну реєстрацію банків, Указ Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України”, в свою чергу, надає право Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України справляти плату за державну реєстрацію фінансових установ. Вказана плата є суттєвою. Наприклад, постановою Правління Національного банку України від 12.08.2003 № 333, що затвердила „Перелік і тарифи послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інших послуг, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями” (зі змінами) передбачено, що плата за державну реєстрацію банку складає п’ять тисяч сто гривень та тисячу двадцять гривень податку на додану вартість, що разом становить шість тисяч сто двадцять гривень.

Система подвійної оплати також не може бути врахована як фактор спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ.

Останнім вагомим проблемним питанням є доволі широкі повноваження кожного з державних органів, задіяних у процедурі державної реєстрації фінансових установ, відмовляти заявникам у проведенні державної реєстрації фінансової установи. Підстави відмови у здійсненні державної реєстрації засновницьких (установчих) документів фінансової установи дещо відрізняються від підстав відмови у проведенні державної реєстрації фінансової установи як юридичної особи, а розмаїття цих підстав взагалі ставить під сумнів, що фінансова установа може бути зареєстрована. Вказаний фактор теж не сприяє спрощенню процедури державної реєстрації фінансових установ в Україні.

Отже, за таких умов, процедура, яка існувала до створення системи державних реєстраторів була більш ефективною та доволі простою для фінансових установ. На нашу думку, передчасно вести мову про спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ шляхом відмови від їх реєстрації в державних органах, що здійснюють за ними нагляд. Більшість з фінансових установ працюють насамперед не з власними, а з залученими коштами, ці кошти можуть бути залучені від найменш захищеної категорії суспільних відносин – фізичних осіб, і законодавець не вправі ставити питання повернення коштів громадян під загрозу через спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ як одного зі складових елементів нагляду за ними. Тому, на даному етапі розвитку ринку фінансових послуг України спрощувати процедуру державної реєстрації фінансових установ слід лише в межах законодавства, що регулює власне цю процедуру (без урахування Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”).


Розділ 2. Правові основи створення банків в Україні та ліцензування їх операцій

2.1 Порядок створення банків в Україні

Мабуть, сьогодні важко заперечити той факт, що банки є ключовою ланкою системи фінансових установ в Україні. Банки наділені правом здійснювати найширший спектр операцій, вони також посідають чільне місце у рейтингу довіри населення до діяльності фінансових установ.

Контролю та нагляду за діяльністю цих фінансових установ приділяється найбільше уваги як на практиці, так і в науковій літературі саме з метою захисту інтересів населення від зловживань у сфері надання банківських послуг, а банківський нагляд розпочинається з державної реєстрації банку. Тому ми детально розглянемо порядок легітимації банків в Україні.

З 2001 року можна виділити три, так би мовити, етапи розвитку процедури створення банків в Україні.

Перший етап, на нашу думку, розпочинається з моменту набуття чинності Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000. Законом введено якісно нову процедуру створення та реєстрації банку, яка була більш детально розписана у порівнянні з колишнім законодавством та деталізована у Положенні про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 за номером 375. Як Закон, так і вказана постанова зазнавали чисельних змін та були неодноразово доповнені.

Другий етап, який дещо змінив підходи до аналізованої процедури, а саме встановив нові вимоги до видів установчих документів господарських товариств, в тому числі і банків, до їх змісту, до кількості учасників господарських товариств, ввів окремі інші новели, розпочинається з набуттям чинності з 01.01.2004 Цивільним та Господарським кодексами України.

Третій етап, що розпочався з набуттям чинності 01.07.2004 року Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 кардинально змінив процедуру реєстрації юридичних осіб в Україні, зокрема банків та інших фінансових установ.

Розглядаючи процес створення банків, слід вказати на те, що стаття 6 Закону України „Про банки і банківську діяльність” дозволяє створення банків у формі акціонерного товариства або кооперативного банку.

На практиці переважна більшість банків, що створюється, обирає організаційно-правову форму акціонерного товариства.

Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу України акціонерне товариство може бути створене, зокрема, однією юридичною або однією фізичною особою, тому першим з документів, який повинен бути підготовлений при створенні банку є оформлене належним чином рішення про створення банку.

Згідно з вимогами чинного законодавства України, що регулює діяльність банків, у випадку створення банку декількома особами оформлюється протокол зборів засновників банку про заснування цієї юридичної особи – протокол установчих зборів.

У випадку, якщо рішення про створення банку приймається однією особою, вважаємо, що воно також може оформлюватись протоколом: законодавство України не містить ні конкретних вимог до оформлення та змісту протоколу, ні обмежень щодо кількості осіб, які можуть брати участь у зборах та засіданнях, які оформлюються протоколом. Проте не суперечитиме вимогам чинного законодавства і варіант, якщо одна особа прийме рішення щодо створення банку і оформить документ з аналогічною назвою. Єдине питання при цьому може ставитись до порядку підписання такого документу. Відповідаючи на нього, можна стверджувати, що від імені фізичної особи таке рішення підписує вона власноручно або її представник, уповноважений на вчинення такої дії відповідно до норм цивільного законодавства. Від імені юридичної особи – засновника банку рішення про створення банку можуть підписуватися з використанням різних шляхів, виходячи з такого.

Згідно зі ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

За наявності такого формулювання спектр осіб, які потенційно мають право на підписання вказаного рішення, є надто широким, і точно визначити конкретну уповноважену особу можна лише з установчих документів. Такою особою може бути особа, визначена загальними зборами учасників товариства, або всі її учасники у сукупності, може бути особа, що очолює виконавчий орган господарського товариства, або особа, якій юридичною особою видано довіреність.

По-друге, необхідно, скласти установчі документи майбутнього банку, якими, за вимогою ст.17 Закону про банки Постанови № 375, є установчий договір та статут.

Однак для акціонерних товариств відповідно до ч. 2 ст. 153 ЦК установчий договір (засновницький договір) не є установчим документом.

Господарський кодекс України (ст. 57) встановлює, що установчими документами суб’єкта господарювання, якими, зокрема, також виступають і банки, є рішення про його (суб’єкта господарювання) утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

Розв’язуючи цю колізію та пристосовуючи її до відносин зі створення банків, необхідно врахувати вимоги обох Кодексів та Закону “Про банки і банківську діяльність” і зробити висновок, що установчими документами, які вимагатимуться при реєстрації банку, виступатимуть і засновницький договір, і статут, і рішення про створення банку. Така вимога законодавства з питань регулювання діяльності банків може бути зумовлена, наприклад, функцією НБУ щодо захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку[60] , оскільки в засновницькому договорі може бути досягнена домовленість про стратегію кредитної та інвестиційної політики банку, яка не враховується в статуті. Розміщувані банком кошти не є його власними, а є залученими від вкладників та інших кредиторів, тому важливо зрозуміти правильність та безпеку політики розміщення коштів вже на етапі будь-яких попередніх домовленостей.

Інші документи, що необхідно подати для реєстрацій майбутнього банку, є суто економічними, тому, на наш погляд, слід навести їх перелік, а більшу увагу приділити саме сучасній процедурі державної реєстрації банку.

Отже, стаття 17 Закону про банки надає перелік документів (крім установчих), необхідних для здійснення реєстрації банку:

- бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;

- інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

- бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

- відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

- копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України [61] ;

- нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

- копії звіту про проведення відкритої підписки на акції - для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

- відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку. Вважаємо за доцільне більш детально зупинитись на питаннях професійної придатності та ділової репутації осіб, які входять до виконавчого органу банку та його головного бухгалтера. Якщо з категорією професійної придатності можна визначитись, застосовуючи загальноправові та звичаєві принципи, включивши до цього поняття освіту, кваліфікацію, спеціальність, спеціалізацію, досвід роботи за спеціальністю у сфері саме банківської діяльності, то поняття ділової репутації є хоч і не новим, але зовсім незрозумілим не тільки для науки банківського права, але і для практичної банківської діяльності, і от за яких причин. Закон про банки, як вказано вище, вимагає надання відомостей про ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку, а у підпункті „з” пункту 3.1. Постанови № 375 міститься вимога про надання відомостей про бездоганну ділову репутацію голови, його заступників інших членів виконавчого органу банку, головного бухгалтера та його заступників. Закон про банки визначає поняття ділової репутації як сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону.

Норми ж Постанови надають окремі критерії, які можуть бути включені до поняття бездоганної ділової репутації. Слід зауважити, що вимога щодо репутації та ділових якостей майбутніх членів виконавчого органу банку відома банківській системі незалежної України з часів її відокремлення від банківської системи СРСР та становлення у самостійну систему. Вимоги щодо надання відомостей, які могли б дати уявлення про професійні здібності та ділові якості особи містились і в найпершій редакції Закону УРСР „Про банки і банківську діяльність” від 20.03.91 і у Тимчасовому положенні про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їх діяльністю, затвердженому Правлінням Національного банку України (протокол 16 від 17.07.92) і в практичній діяльності Національного банку України ніколи не виникало проблем щодо формування висновків стосовно професійної придатності та ділової репутації керівників та членів виконавчого органу майбутнього банку.

Однак, на наш погляд, аналізоване питання складає неабияку теоретичну цінність для науки банківського права, оскільки в повсякденному житті особи є ситуації та моменти, які можуть ставити під сумнів ознаку бездоганності її ділової репутації, тому вважаємо за доцільне більш детально зупинитись на теоретико-правових аспектах питання професійної придатності та ділової репутації осіб, які входять до виконавчого органу банку та його головного бухгалтера.

Незважаючи на те, що банківське законодавство під поняттям ділової репутації особи завжди визначало позитивні сторони ділових якостей конкретної фізичної особи, то галузь цивільного права (до набрання чинності новим Цивільним кодексом України) розповсюджувала це поняття і на фізичних, і на юридичних осіб (ст. 7 Цивільного кодексу Української РСР). Сучасне цивільне право відносить поняття ділової репутації до властивостей фізичних осіб, включаючи ділову репутацію до інституту особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Отже, за змістом законодавства України, поняття ділової репутації включає в себе значну частку моральних якостей фізичної особи. А звідси випливає, що загальне поняття, надане Законом дозволяє дійти висновку, що ділова репутація особи, що претендує увійти до складу виконавчого органу банку може бути як порочною (у випадку, якщо є достатні підстави для доказів непрофесійності або непорядності такої особи), так і бездоганною (у випадку, якщо за весь час кар’єри такої особи не було нарікань щодо жодного зі складових її професійних та особистих якостей).

Норми Постанови № 375 надають окремі критерії, які можуть бути включені до поняття бездоганної ділової репутації, однак перелік документів, за якими можна зробити висновок про ділову репутацію особи, що має намір зайняти керівну посаду в банку, носить чітко обмежений характер.

З вказаного випливає висновок про те, що поняття ділової репутації в банківському праві України є не досить розробленим теоретиками науки банківського права. Воно є доволі широким і включає в себе як вимоги до освітнього рівня особи, до професійних якостей (від стажу роботи до управлінських здібностей), так і до моральних якостей особи, як то: порядність, відсутність судимості та застосування інших видів кримінальної відповідальності. Основною проблемою у наданні відточеного наукового визначення поняттю ділової репутації є відсутність будь-яких наукових визначень складових цього поняття у банківському праві, тому при практичному вирішенні проблемних питань, пов’язаних із визначенням бездоганності ділової репутації конкретної особи при погодженні її на посаду голови правління (іншого члена правління) (ради директорів) банку, головного бухгалтера (його заступника) слід виходити, крім зазначеного вище, з понять освіти, кваліфікації, спеціальності, спеціалізації, стажу роботи, які даються трудовим правом України, з відомостей самої особи, вказаних в її анкеті та інформації інших осіб про особу, яка погоджується територіальним управлінням Національного банку України на керівну посаду в банку (рекомендації).

Постанова № 375 деталізує і конкретизує вимоги Закону “Про банки і банківську діяльність”: в ній міститься інформація про зміст відомостей в документах, які подаються для державної реєстрації банку. Крім того, Постанова містить норму, яка дозволяє Національному банку України в разі потреби вимагати від засновників банку подання додаткових документів, зокрема установчих документів засновників (акціонерів), учасників - власників істотної участі банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), фінансову звітність юридичних осіб за визначеними законодавством формами, а також інформацію про відсутність заборгованості за платежами до бюджету. При цьому при формулюванні „зокрема” вказана норма допускає розширення наданого нею переліку, хоч стаття 17 Закону про банки дає всі підстави вважати, що перелік документів, вказаних в ній, є вичерпним.

З 1 липня 2004 року набув чинності Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (далі – „Закон про державну реєстрацію”) від 15.05.2003[62] . Від цього часу процедура реєстрації юридичних осіб в Україні, зокрема банків, дещо змінилась. Частина 1 статті 3 Закону про державну реєстрацію зазначає, що його дія поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб, незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, проте у частині 2 цієї статті йдеться про можливість встановлення Законом особливостей державної реєстрації окремих суб’єктів, зокрема банків. Однак частина 3 аналізованої статті дає підстави вважати, що вказані особливості стосуються лише окремих аспектів процедури державної реєстрації банків, оскільки норма цієї частини наголошує, що банки набувають статусу юридичної особи тільки з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому Законом про державну реєстрацію.

Особливостями і новелами Закону про державну реєстрацію є наступні положення.

По-перше, даний Закон дає визначення державній реєстрації як процедури: державною реєстрацією юридичних осіб відповідно до вимог Закону про державну реєстрацію є засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру (ст.4). В той же час поняття державної реєстрації банку закріплене статтею 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність”: „Державна реєстрація банку - надання банку статусу юридичної особи відповідно до вимог глави 3 цього Закону.” Враховуючи норми обох законів, ми розуміємо поняття державної реєстрації банку наступним чином: „Державна реєстрація банку – це процедура розгляду документів, поданих засновниками з метою засвідчення Національним банком України факту створення банку, за результатом якої банку надається статус юридичної особи.”

По-друге, Закон про державну реєстрацію описує саму процедуру (порядок) державної реєстрації, яка, зокрема, включає:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Оскільки відповідно до ст. 5 Закону про державну реєстрацію державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи, то функція Національного банку у процесі державної реєстрації банків зводиться до функції перевірки комплектності та змісту документів, які подаються для реєстрації банку, а також до реєстрації не самого банку як юридичної особи, а лише реєстрації його установчих документів у відповідності до ч. 4 ст. 8 Закону про державну реєстрацію. Проте, у ст.8 цього ж Закону, міститься норма про необхідність погодження статутів банків у Національному банку України. Ця вимога з’явилась відповідно до Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 16.03.2006. Внесення цієї зміни потребує одночасної зміни всіх нормативних актів, які засвідчують право Національного банку України здійснювати державну реєстрацію банків шляхом внесення їх до Державного реєстру банків. Насамперед ці зміни повинні торкнутися Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Однак, на наше переконання, внесення вказаних змін можливе лише за умови виключення зі ст. 3 Закону про державну реєстрацію норми про те, що законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації банків. У цьому випадку функція державної реєстрації банків беззаперечно належатиме системі державних реєстраторів, а Національний банк матиме функцію погодження статутів банків, хоч, і це нами неодноразово підкреслювалось, таке становище є нелогічним, зважаючи на те, що функція нагляду за діяльністю банків залишається у Національного банку України.

По-третє, Законом про державну реєстрацію встановлено вимоги до оформлення документів, які подаються з метою державної реєстрації юридичних осіб (ст.8):

1. Документи, які відповідно до вимог цього Закону подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.

2. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинен бути нотаріально посвідчений.

3. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Це положення ст. 8 ставить під сумнів правомірність встановлення додаткових вимог до змісту установчих документів банків Постановою № 375 та одну з підстав відмови у державній реєстрації банку з причини невідповідності установчих документів банку законодавству України (п. 2 ч.1 ст. 18 Закону “Про банки і банківську діяльність”), тому що законодавство є поняттям більш широким, ніж поняття закон.

4. Статут банку подається державному реєстратору з відміткою про його погодження в Національному банку України.

5. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) або уповноважених осіб на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

6. Документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

7. Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. (Вимоги до найменування банку встановлені ст. 15 Закону „Про банки і банківську діяльність”, а також при розробці найменування банку (та інших фінансових установ) слід враховувати і правила написання найменування юридичної особи, встановлені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 09.06.2004 № 65 „Про затвердження Вимог щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу”).

Законом про державну реєстрацію встановлено і інші особливості державної реєстрації юридичних осіб, які будуть висвітлені нижче.

Отже, повертаючись безпосередньо до державної реєстрації банків, слід вказати на таке.

Незважаючи на чинність Закону про державну реєстрацію, Закон України „Про банки і банківську діяльність” все ще містить норму про те, що державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України, що створює колізію правових норм.

Перелік документів, необхідних для проведення державної реєстрації, зазначався вище, тому доцільно згадати про вимоги, які ставляться до основних з них – а саме: статуту банку та установчого договору.

Не беручи до уваги факт, що Цивільний кодекс України не визнає установчий (засновницький) договір одним з установчих документів для організаційно-правових форм, у яких дозволено створювати банки на території України, Постанова № 375 містить перелік умов, які необхідно включити до установчого договору банку. Установчий договір повинен бути підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізичних осіб-засновників (учасників) засвідчуються в нотаріальному порядку (підпункт „б” пункту 3.1. Постанови № 375). Стаття 8 Закону про державну реєстрацію також вимагає нотаріального посвідчення підписів засновників (учасників) на установчих документах, але не містить прив’язки до їх статусу (фізична особа або представник юридичної особи). Тому, для надання більшої прозорості цій нормі, пропонується уточнити її наступним чином: „Підписи фізичних осіб-засновників (учасників) юридичної особи або уповноважених ними осіб на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені”. А підписи представників юридичної особи засвідчуються печаткою цієї юридичної особи.

В установчому договорі, відповідно до вимог Постанови № 375, зазначаються:

організаційно-правова форма;

напрями діяльності та спеціалізація (у разі її наявності);

мета діяльності;

склад засновників (учасників), їх найменування та місцезнаходження (телефон, платіжні реквізити, паспортні дані фізичних осіб);

склад та компетенція органів управління банку та порядок прийняття ними рішень, порядок унесення змін до установчих документів;

особа, уповноважена укладати договори та діяти від імені засновників (учасників);

розмір, порядок і строки формування статутного капіталу банку;

відповідальність сторін за невиконання взятих на себе зобов'язань;

порядок розподілу прибутків і покриття збитків банку;

порядок реорганізації та ліквідації банку;

кількість та розмір часток кожного з учасників і порядок унесення ними вкладів (для товариств з обмеженою відповідальністю). Ця вимога постанови вже повинна була б бути скоректована згідно з Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу” від 14.09.2006, відповідно до якого товариство з обмеженою відповідальністю вже не є однією з організаційно-правових форм банків в Україні.

Як показує практика, банки, в цілому, дотримуються вимог до змісту установчого договору при його укладенні, але, звичайно, слід зауважити, що, виходячи з принципу свободи договору, закріпленого статтею 627 Цивільного кодексу України та вільного волевиявлення сторін при його укладенні диктувати в імперативному порядку обов’язковість включення до змісту установчого договору окремих умов (наприклад, мета діяльності банку), напевне, є не зовсім правильним. Вважаємо, що істотні умови установчого договору, мають бути вказані у Законі України “Про банки і банківську діяльність”, а не у підзаконному нормативно-правовому акті Національного банку України.

Вимоги до змісту статуту банку встановлені ст. 16 Закону “Про банки і банківську діяльність”. Статут банку обов'язково має містити інформацію про:

1) найменування банку;

2) його місцезнаходження;

3) організаційно-правову форму;

4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;

5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;

7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 Закону про банки;

8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;

10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

11) положення про аудиторську перевірку банку;

12) положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Особливе місце у процесі підготовки банку до процесу його державної реєстрації посідає присвоєння йому найменування. Загальні норми, що стосуються найменування юридичної особи, встановлені статтею 90 Цивільного кодексу України. Стаття 15 Закону про банки деталізує ці норми і встановлює, що банк повинен мати повне та скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку. Відповідно до вказаної статті банк повинен мати печатку зі своїм повним офіційним найменуванням. Зовнішній вигляд та вимоги до оформлення печатки банку не встановлюється жодним нормативно-правовим актом Національного банку України. Єдиним нормативним актом, що станом на поточну дату регулює порядок виготовлення печаток і штампів, а також встановлює вимоги до змісту інформації, яка повинна бути відображена на печатці є Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів та затвердження Умов і правил провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11.01.1999 № 17. Пункт 3.2.6 Інструкції встановлює, що підприємства установи, організації, господарські об’єднання, суб’єкти підприємницької діяльності, об’єднання громадян, суб’єкти господарювання інших організаційних форм підприємництва можуть мати тільки по одному примірнику основної каучукової або металевої печатки. Пункти 3.3.3 та 3.3.7 Інструкції формулюють інші вимоги до оформлення змісту печатки. Так, проста печатка може виготовлятись круглою або трикутною; напис на печатках повинен відповідати назві, яка зазначена в свідоцтві про державну реєстрацію; на печатках повинен зазначатись ідентифікаційний код суб’єкта підприємницької діяльності (мається на увазі юридична особа). Трикутна печатка виготовляється лише для організацій, що не мають рахунків у Національному та комерційних банках (п. 3.2.9 Інструкції).

Переносячи ці вимоги на банки, слід вказати, що печатка банку повинна бути круглою, містити повне офіційне найменування банку відповідно до його свідоцтва про державну реєстрацію з указанням ідентифікаційного коду банку. Якщо печатка банку має всі зазначені реквізити, то, навіть, якщо в центральній частині печатки, як це буває на практиці, написано „ПРАВЛІННЯ” або „СПОСТЕРЕЖНА РАДА”, то цю печатку, на наш погляд, також слід вважати печаткою банку, оскільки інших вимог та заборон щодо її оформлення чинним законодавством України не встановлено.

Слово "банк" та похідні від нього стаття 15 Закону про банки дозволяє використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.

Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів "Україна", "державний", "центральний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України. Ця частина статті 15 Закону про банки є, з нашого погляду, особливо специфічною. Наприклад, у банківській системі України існували „Український кредитно-торговий банк”[63] (банк нещодавно перейменовано), „Торгово-промисловий банк” (ліквідований). (Чи вводить ця назва в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк, якщо статтею 48 Закону про банки торговельна діяльність для банків є прямо забороненою? Інші приклади: „Державний експортно-імпортний банк України”, ВАТ„Імпортно-експортний банк” (імпортно-експортна діяльність) ці банки існують з такими назвами і зараз. Теоретично це питання залишається відкритим, практично – якщо банки існують саме з такими найменуваннями, а реакція на це Національного банку відсутня (адже Національний банк України має право відмовити у використанні банком запропонованого найменування за наведених підстав), то пояснити це можна лише наступним чином: такі найменування зареєстровані до набрання чинності Законом про банки або такі найменування не вводять в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. І якщо вірним є останнє припущення, то незрозумілим є існування ч. 4 ст. 15 Закону про банки.

Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися найменування місцезнаходження цього підрозділу. Остання частина статті 15 залишає проблему визначення терміну: „найменування місцезнаходження”. Це, напевне, може бути і конкретна адреса і, якщо відділення банку знаходиться, наприклад у магазині „Фуршет”, і найменування цього магазину. За такого формулювання статті, на нашу думку, цілком можливою є назва відділення „Відділення „Фуршет” банку ХХХ”, і такі відділення існують на практиці.

У зв’язку з колізіями, що виникли, Національний банк України разом з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва розробив роз’яснення від 30.12.2004 „Про включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців даних про банки, змін до їх статутів та відомостей про відокремлені підрозділи банків”[64] , що вже втратив чинність у зв’язку з спільним листом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва та Національного банку України від 29.05.2007 № 3805 з назвою, аналогічною попередньому листу.

Відповідно до роз’яснення для проведення державної реєстрації банку, як новоствореної юридичної особи, засновник (засновники) або уповноважена ними особа подає державному реєстратору документи відповідно до вимог Закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Титульна сторінка обох примірників статуту банку з відміткою про погодження статуту Національним банком із зазначенням дати погодження має бути засвідчена підписом заступника Голови Національного банку України і відбитком печатки Національного банку.

За відсутності підстав для відмови в проведенні державної реєстрації, або залишення документів, що подані для державної реєстрації без розгляду, державний реєстратор вносить до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України і проводить державну реєстрацію банку як юридичної особи єдиного зразка.

Протягом п’яти робочих днів після державної реєстрації банку як юридичної особи банк для внесення запису до Державного реєстру банків подає до Національного банку такі документи:

нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи єдиного зразка;

дві нотаріально засвідчені копії статуту банку, погодженого Національним банком України з відповідною відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Датою внесення запису до Державного реєстру банків є дата отримання Національним банком зазначених документів, про що уповноваженій особі банку повідомляється листом Національного банку за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків та видається свідоцтво про реєстрацію банку. Повідомлення про реєстрацію банку також надсилається територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку разом з нотаріально засвідченою копією статуту банку з відповідною відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації банку. Вказаний лист, як і попередній, має застосовуватись до внесення змін до Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375. Слід зауважити, що зміни до Положення досі не внесені, як не внесені вони і до інших актів законодавства, а тому і досі залишається відкритим питання якщо державний реєстратор реєструє банки України в якості юридичних осіб, то в якості яких суб’єктів їх реєструє Національний банк України? І до сьогодні залишається ряд теоретико-практичних проблем процедури створення банків, про які зазначалось І.Шамрай ще у 2003 році.[65]

Як юридична особа, банк вправі здійснювати банківські операції. Основною і достатньою умовою здійснення банком банківських операцій є отримання ним банківської ліцензії та письмового дозволу.

2.2 Поняття банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензії на здійснення окремих операцій та умови їх видачі

Як вже було вказано вище, банківські операції, здійснюються на території України на підставі відповідного дозволу – банківської ліцензії. На сучасному етапі розвитку банківської системи банківське право України, у випадку, коли мова йде про надання легітимності виконання банком операцій, користується поняттями банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензії на здійснення окремих операцій.

На сьогодні правила ліцензування банківських операцій визначають два нормативних акти – це Закон України „Про банки і банківську діяльність” та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275 (далі – „Положення № 275”).

Стаття 2 Закону про банки визначає банківську ліцензію як документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених в Законі „Про банки і банківську діяльність” та на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність .

В цілому поняття ліцензії (лат. licentia – право, свобода, дозвіл)[66] і в банківському, і в інших галузях права розуміється саме за його перекладом з литини: як право або свобода на здійснення певної діяльності, що надається через відповідні дозволи держави.

В галузі підприємницького права ліцензія розглядається як документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов .[67] Це визначення базується на нормі ст. 1 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.07.2000 і дещо відрізняється від того, яке дається Федеральним законом Російської Федерації „Про ліцензування певних видів діяльності” від 25.09.1998 (в редакції від 26.11.1998) і на якому будуються наукові визначення в галузі підприємницького права Росії[68] : „Ліцензія – офіційний документ, що дозволяє провадження вказаного в ньому виду діяльності протягом встановленого строку, а також визначає умови її здійснення.” А взагалі підприємницьким та господарським правом Росії поняття „ліцензія” використовується у двох основних значеннях: як право на здійснення певного виду діяльності і як документ, що підтверджує наявність такого права[69] .

Науковці, що розроблюють галузь банківського права в Україні не дають підстав для розгортання дискусій навколо поняття ліцензії в банківському праві. Як правило, визначення ліцензії (банківської ліцензії) побудовано на тому, що використовується Законом України „Про банки і банківську діяльність”. Але, як йдеться у нормі закону, на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати банківську діяльність. Саме це і може викликати необхідність розмірковувань з приводу об’єкта ліцензування у сфері банківського права.

З нашого погляду, ліцензуванню підлягає не банківська діяльність, а банківські операції (ст. 47 Закону „Про банки і банківську діяльність”) оскільки поняття банківської діяльності є, очевидно ширшим, і поглинає весь спектр банківських операцій[70] , отож, більш точне поняття банківської ліцензії в сучасному банківському праві, на нашу думку, має виглядати наступним чином: банківська ліцензія – це документ, встановленого Національним банком України зразка, який видається банкам в порядку, на умовах і для здійснення операцій, встановлених Законом України „Про банки і банківську діяльність”.

На підставі банківської ліцензії банки мають право виконувати виключно банківські операції, а саме:

приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Крім вказаних, на підставі банківської ліцензії банк уповноважений на виконання таких операцій та здійснення угод:

надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

лізинг;

послуги з відповідального зберігання та надання в оренду (майновий найм) сейфів для зберігання цінностей та документів;

випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Для здійснення інших операцій, крім банківської ліцензії, банк зобов’язаний отримати письмовий дозвіл Національного банку України. Письмовим дозволом визнається документ, який видає Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність" Положенням № 275, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", тобто такі види операцій:

1) операції з валютними цінностями:

а) неторговельні операції з валютними цінностями;

б) ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

в) ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті;

г) ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

ґ) відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

д) відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

е) залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

є) залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

ж) операції з банківськими металами на валютному ринку України;

з) операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

и) інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

6) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

7) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

8) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

а) з інструментами грошового ринку;

б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

в) фінансовими ф'ючерсами та опціонами.

9) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

10) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

До переліку операцій з валютними цінностями не включаються операції з надання послуг з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій; здійснення випуску, обігу, погашення/розповсюдження державної та іншої грошової лотереї; перевезення валютних цінностей та інкасації коштів), які здійснюються з валютними цінностями, визначеними в статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93.

Ліцензування як процес надання ліцензій, як порядок їх надання застосовується в Україні до всіх, без винятку банківських операцій і має на меті недопущення на ринок банківських послуг банків, умови діяльності яких не відповідали б встановленим Законом України „Про банки і банківську діяльність” вимогам, вимогам, які встановлені (або встановлюватимуться Національним банком України), а тому становили б потенційну загрозу кредиторам такого банку – до такого висновку приходять майже всі автори, що досліджували тему ліцензування банківських операцій[71] . С.Половко, досліджуючи єдність мети ліцензування у сфері банківської діяльності, цілком справедливо веде мову про те, що під ліцензуванням можна мати на увазі і порядок надання письмових дозволів, а тому робить слушну пропозицію об’єднати під поняттям ліцензії всі дозволи, що надаються Національним банком України – банківська загальна, спеціальні – на певні операції [72] .

Особливим видом ліцензій, що видаються Національним банком України є ліцензії на виконання окремих операцій.

Ліцензія на виконання окремих операцій призначена для надання банківським корпораціям. Ліцензія на виконання окремої операції для банківської корпорації - документ, який видає Національний банк банківській корпорації в порядку і на умовах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність” та Положенням № 275, виходячи з розміру зведеного (консолідованого) регулятивного капіталу банків - учасників банківської корпорації, та на підставі якого банківська корпорація має право на виконання окремої операції.

Визначившись з понятійним апаратом питання, що розглядається, можна перейти до аналізу умов (вимог), за дотримання яких банк одержує банківську ліцензію та письмовий дозвіл.

Ці вимоги (умови) в банківському праві І.Б.Заверуха визначає як загальні та спеціальні ( для певного виду операцій).[73]

До обов’язкових загальних умов , що мають бути виконані на час прийняття рішення про видачу ліцензії автор відносить:

1. Повністю сплачений та зареєстрований підписний капітал банку. Якщо дублювати норму Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275, то вимога звучить наступним чином: зареєстрований підписний капітал банку повинен бути повністю сплачений. Для місцевих кооперативних банків, що діють у межах однієї області обов’язковий мінімум становить 1 млн. євро; для банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. євро; для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України – 5 млн. євро.

2. Наявність щонайменше трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів банку). Ці особи мають відповідати певним кваліфікаційним вимогам, які є ідентичними до тих, що висуваються на стадії реєстрації банку і які були розглянуті вище. Кваліфікаційні вимоги встановлюються також і до керівників структурних підрозділів банку. В цій умові встановлено також і обмеження: керівні посади в банках не можуть обіймати особи, які займали керівні посади в банках та чиї дії призвели до визнання банку неплатоспроможним відповідно до чинного законодавства або особи, які притягались до кримінальної відповідальності чи були звільнені за вимогою Національного банку України.

3. Забезпеченість належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням і комунікаційними засобами для здійснення обліку банківських операцій і складання щоденного балансового звіту банку, якісного проведення розрахунків та участі в системі електронних платежів Національного банку України[74] . Постановою Правління Національного банку України від 16.05.2005 № 167 „Про затвердження змін до окремих нормативно-правових актів України” цю вимогу дещо розширено. Крім відповідності нормативно-правовим актам самого НБУ, забезпеченість банківським обладнанням повинна відповідати також нормативно-правовим актам Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

4. Наявність підрозділів, які виконуватимуть відповідні банківські операції та підрозділу внутрішнього аудиту. Керівниками таких підрозділів не можуть бути призначені особи, які притягались до кримінальної відповідальності, або особи, які були звільнені за вимогою Національного банку України. Для банків, які не мають філій, - наявність одного або кількох працівників (залежно від обсягів діяльності банку), відповідальних тільки за здійснення внутрішнього аудиту банку.

5. Наявність відповідних внутрішніх положень банку, що регламентують здійснення ним певних видів діяльності, в тому числі положення про внутрішній аудит банку з урахуванням вимог чинного законодавства України.

6. Відповідність приміщення банку вимогам Національного банку України: наявність документа, що засвідчує право власності на це приміщення або угоди, що підтверджують відносини оренди приміщення з його власником на строк, не менший 5 років, інші документи. Зокрема висновок щодо відповідності касового вузла банку технічним та технологічним характеристикам, встановлюваним Національним банком України надається банку структурним підрозділом з готівкового обігу та касових операцій територіального управління Національного банку за місцем знаходження банку.

Спеціальні вимоги , за І.Б.Заверухою, полягають у підвищенні рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду банківських операцій. Крім цього, ліцензування цілого ряду банківських операцій може проводитись за умови додержання, для кожного виду операцій особливих вимог.

Наприклад, вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб[75] : строк діяльності банку не менше одного року;

· відсутність сумнівних та безнадійних кредитів, не покритих резервами;

· наявність сплаченого капіталу банку у сумі, еквівалентній не менше 3 млн. євро.

Для залучення депозитів фізичних осіб:

· строк діяльності банку не менше 2 років;

· відсутність сумнівних та безнадійних кредитів, не покритих резервами;

· наявність сплаченого капіталу банку у сумі, еквівалентній не менше 3 млн. євро.

Для емісії цінних паперів (ця операція також здійснюється за письмовим дозволом):

· строк діяльності банку не менше 2 років;

· відсутність сумнівних та безнадійних кредитів, не покритих резервами;

· наявність сплаченого капіталу банку у сумі, еквівалентній не менше 3 млн. євро.

Для отримання банківської ліцензії банк подає до територіального управління Національного банку України за місцем свого знаходження наступні документи:

1) клопотання про видачу банківської ліцензії за підписом голови правління банку;

2) інформацію про керівників банку, засвідчену територіальним управлінням Національного банку за місцем знаходження банку;

3) відомості про забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням і комунікаційними засобами, що відповідають вимогам Національного банку України, необхідним для здійснення банківських операцій, що відповідають нормативно-правовим актам Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо порядку формування і ведення бази даних про вкладників фізичних осіб та надання звітності;

4) документ про право власності на приміщення або договір оренди приміщення на строк не менше 5 років, оформлені відповідно до вимог законодавства України;

5) бізнес-план, складений відповідно до вимог, установлених нормативно-правовими актами Національного банку України щодо реєстрації банку;

6) опис і дані про управлінську та організаційну структуру банку (підрозділи, зокрема підрозділи внутрішнього аудиту) і з питань аналізу та управління ризиками, їх підпорядкованість, порядок прийняття рішень;

7) внутрішні положення про правління (раду директорів) банку;

8) відповідні внутрішні положення, що регулюють виконання ним операцій, право на здійснення яких надає йому банківська ліцензія.

Для отримання письмового дозволу банку також ставляться певні умови, зокрема, які називають загальними [76] :

1) наявність банківської ліцензії;

2) відповідність рівня регулятивного капіталу нормативам, встановленим Національним банком України, що підтверджується незалежним аудитором;

3) банк не є об’єктом застосування заходів впливу протягом періоду, зазначеного у п. 4.1. Постанови № 275;

4) банком подано бізнес-план щодо певних операцій, право здійснення яких бажає отримати банк, і цей план схвалено Національним банком України;

5) банк має достатні фінансові можливості для здійснення такої діяльності;

6) наявність підрозділів, які виконуватимуть відповідні операції, та їх керівників, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним та спеціальним вимогам (про них йшлося вище);

7) наявність комітетів, а саме кредитного, тарифного, з питань управління активами і пасивами та відповідних положень про них, що відповідають вимогам чинного законодавства України;

8) наявність відповідних внутрішніх положень банку, що регулюють політику управління активами і пасивами, кредитну, інвестиційну, облікову політику банку та здійснення ним операцій, щодо яких він бажає отримати в Національному банку України письмовий дозвіл, що відповідають вимогам чинного законодавства України.

Якщо банк, який вже має письмовий дозвіл, бажає розширити перелік здійснюваних ним операцій, то обов’язковими вимогами для нього є, зокрема, наступні, вказані у п. 4.2. Постанови № 275:

1) банк не є об’єктом застосування заходів впливу ( а саме щодо обмеження зупинення чи припинення здійснення окремих видів операцій) протягом шести місяців, що передують зверненню банку до Національного банку з клопотанням про розширення переліку операцій у письмовому дозволі;

2) відповідність рівня регулятивного капіталу нормативам, встановленим Національним банком України;

3) відповідність формування та розмірів фондів та резервів вимогам чинних законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України;

4) наявність підрозділу, який виконуватиме зазначені операції;

5) наявність керівника підрозділу, відповідального за виконання зазначених операцій, кандидатура якого відповідає кваліфікаційним вимогам;

6) наявність внутрішнього положення банку, що регулює здійснення зазначених операцій та відповідає вимогам чинного законодавства України;

7) відсутність протягом трьох місяців, що передують зверненню до Національного банку, фактів подання недостовірної звітності, неподання або несвоєчасного подання звітності;

8) дотримання банком економічних нормативів протягом трьох місяців, що передують його зверненню до Національного банку України про розширення переліку операцій;

9) дотримання банком нормативу обов’язкового резервування протягом шести місяців, що передують його зверненню до Національного банку України про розширення переліку операцій;

10) відповідний технічний стан та організація охорони приміщень банку, зокрема касового вузла, забезпеченість банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням і комунікаційними засобами, що потрібні для здійснення нових операцій і відповідають вимогам нормативно-правових актів Національного банку;

11) наявність плану (бізнес-плану), що визначає діяльність банку (в цілому та окремо за кожним її видом) на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки з урахуванням сценаріїв сприятливого та несприятливого розвитку ринку нових операцій, що їх банк має право проводити в разі розширення переліку операцій, здійснюваних на підставі письмового дозволу.

Розширення чи зміна переліку операцій, що банки здійснюють на підставі письмового дозволу, здійснюється відкликанням попереднього письмового дозволу та заміною його на новий.

В.О. Романишин та Ю.М.Уманців виділяють також і спеціальні вимоги до банку, що ставляться при отриманні останнім письмових дозволів на право виконання певних операцій. Так, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно (це, доречі, підтверджує адекватність думки про можливість і необхідність об’єднання під поняттям ліцензій і банківської ліцензії, і письмових дозволів) з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та видається за умови дотримання банком спеціальних вимог щодо одного чи кількох напрямів діяльності[77] :

1) наявність фахівців відповідної кваліфікації;

2) під`єднання до електронної міжнародної системи платежів (S.W.I.F.T. тощо) чи міжнародних інформаційних систем типу REUTERS, DOW JONES TELERATE, BLUMBERG, тощо;

3) підвищені вимоги до розміру регулятивного капіталу банку;

4) певний термін роботи банку на ринку та ін.

Для отримання письмового дозволу на здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, крім зазначених вище, до банку ставиться також вимога дотримання рівня регулятивного капіталу відповідно до вимог Національного банку України.

При цьому слід зауважити, що Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275 допускає здійснення банками інвестицій у статутні фонди та акції юридичних та фізичних осіб і без отримання письмового дозволу у випадках, якщо інвестиція у будь-яку юридичну особу не перевищує 5 % регулятивного капіталу банку і регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України; якщо юридична особа, у яку здійснюється інвестиція, проводить діяльність лише з надання фінансових послуг.

Для отримання письмового дозволу на довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з фізичними та юридичними особами до банку висуваються вимоги щодо строку діяльності (не менше 2-х років) та відповідності нормативам Національного банку рівня регулятивного капіталу.

Для надання послуг з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів банк повинен мати сховище для розміщення індивідуальних сейфів, технічний стан якого відповідає вимогам нормативно-правових актів Національного банку України.

І, звичайно, основна вимога, без якої неможливе не тільки одержання банком письмового дозволу, а і вираження банком бажання щодо його отримання – це подання пакету документів. Тож, для отримання письмового дозволу банк подає до територіального управління Національного банку України за місцем свого знаходження:

1) клопотання банку про видачу письмового дозволу;

2) висновок незалежного аудитора про підтвердження відповідності рівня регулятивного капіталу банку встановленим вимогам Національного банку в складі позитивного висновку про діяльність банку за звітний рік або окремий висновок, що підтверджує відповідність рівня регулятивного капіталу банку, встановленим вимогам Національного банку на дату прийняття уповноваженим органом банку рішення про отримання письмового дозволу;

3) план (бізнес-план), що відповідає вимогам, установленим Національним банком для реєстрації банку;

4) відомості про забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням і комунікаційними засобами потрібним для здійснення операцій, що відповідають вимогам Національного банку України; Чомусь у це положення пункту 8.1. Постанови № 275 не включено вимогу відповідності нормативно-правовим актам Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

5) інформацію про керівників підрозділів та окремих спеціалістів;

6) опис і дані про управлінську та організаційну структуру підрозділів банку, які здійснюватимуть операції, їх підпорядкованість, порядок ухвалення рішень;

7) відповідні внутрішні положення банку, що регулюють виконання ним операцій, право на здійснення яких надає йому письмовий дозвіл Національного банку, (зокрема облікову політику) та

8) копію рішення Комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків або Комісії при територіальному управлінні НБУ про погодження на посаду керівника служби внутрішнього аудиту.

Подані документи (як для отримання банківської ліцензії, так і для отримання письмового дозволу, ліцензії на виконання окремих операцій) розглядається територіальним управлінням Національного банку протягом 10 днів з моменту подачі повного пакета документів, тобто при відсутності одного з вказаних документів, або виявленні невідповідностей у викладеній інформації територіальне управління НБУ уповноважене визнати пакет документів неповним та повернути його банку. При додержанні вимог до комплектності документів, що подаються, територіальне управління розглядає інформацію, викладену в ньому, на предмет її відповідності всім встановленим Національним банком України вимогам, її достовірності та в окремих випадках для уточнення даних проводиться співбесіда з керівниками банку. За результатами розгляду відповідного пакета документів територіальне управління Національного банку готує висновок про дотримання банком встановлених вимог, його готовність до здійснення операцій, зазначених у плані (бізнес-плані), а також обґрунтовані пропозиції щодо можливості видачі банку банківської ліцензії, письмового дозволу або щодо видачі ліцензій на виконання окремих операцій. Вказаний висновок надсилається територіальним управлінням до Департаменту реєстрації і ліцензування банків Національного банку України і не може бути негативним, оскільки, як правило, містить клопотання про видачу банкові банківської ліцензії, письмового дозволу або про видачу ліцензії на виконання окремих операцій. Негативний висновок територіального управління вказує на недоліки пакету документів та надсилається безпосередньо банку, який повинен усунути всі недоліки.

Департамент реєстрації та ліцензування банків Національного банку України розглядає документи та висновок територіального управління, залучає до розгляду цих документів (за потреби) інші структурні підрозділи Національного банку України (наприклад, Юридичний департамент), які в межах компетенції подають свої пропозиції щодо пакету документів, після чого Департамент реєстрації та ліцензування банків готує висновок та подає проект відповідного рішення на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України. Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі банківської ліцензії, письмового дозволу або ліцензій на виконання окремих операцій протягом одного місяця з дня отримання на розгляд повного пакета документів банку, що бажає отримати банківську ліцензію, письмовий дозвіл.

У разі прийняття рішення про видачу банківської ліцензії, письмового дозволу або ліцензій на виконання окремих операцій Департамент реєстрації та ліцензування банків надсилає територіальному управлінню НБУ за місцезнаходженням банку відповідним чином оформлену банківську ліцензію, письмовий дозвіл або ліцензії на виконання окремих операцій, а банку ці документи видаються безпосередньо територіальним управлінням. Банківська ліцензія (письмовий дозвіл, ліцензії на виконання окремих операцій) набирають чинності з дня прийняття Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків позитивного рішення.

Національний банк може відмовити банкові у видачі банківської ліцензії або письмового дозволу, якщо за результатами розгляду поданого пакету документів виявлено недостовірну або неповну інформацію або факт невиконання банком вказаних вище умов. Про відмову у видачі банківської ліцензії (письмового дозволу або ліцензій на виконання банківських операцій) Національний банк України повідомляє банк у письмовій формі із зазначенням причин відмови протягом місяця від дня отримання повного пакета документів.

Видана банківська ліцензія, письмовий дозвіл, ліцензія на здійснення окремих операцій не можуть передаватись третім особам. Банківська ліцензія, письмовий дозвіл, ліцензія на здійснення окремих операцій оформлюються на спеціальному бланку, підписується Заступником Голови Національного банку, який за розподілом функціональних обов’язків здійснює загальне керівництво Департаментом реєстрації і ліцензування банків і засвідчується відбитком гербової печатки Національного банку України.

Таким чином, розглянувши процес легітимації банків в України, проаналізувавши норми законодавчих актів і положень, якими він безпосередньо регулюється, а саме: Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275, слід відмітити суттєву складність проходження цього процесу. Це не відповідає загальній концепції про спрощення будь-яких реєстраційних та ліцензійних процедур у сфері господарської діяльності. З одного боку, це можна пояснити, що діяльність банку спроможна поставити під загрозу платоспроможність будь-якого з його кредиторів, а надто – матеріальний стан вкладників – фізичних осіб. До таких наслідків не може призвести діяльність жодного з інших суб’єктів господарювання. З іншого ж боку, проходження банком систем подвійної реєстрації, одна з яких (державний реєстратор), на наш погляд, є формальною, тому що основна маса специфічної для банку документації розглядається структурами Національного банку України, який має і досвід і практику розгляду таких документів, є, з нашої точки зору непотрібним. Така процедура хоч і покликана спростити процедуру державної реєстрації юридичних осіб, однак для банків вона стане єдиною процедурою доволі нескоро: нормативно-правова база не налаштована для здійснення процедури державної реєстрації такого специфічного явища як банк. Національний банк залишається єдиним органом банківського регулювання та нагляду, якому, незважаючи на неодноразові спроби, не знайдено альтернативи.

Зважаючи на згадану вище концепцію спрощення легітимаційних процедур, пропонується спрощувати їх не за рахунок „вигадування” альтернативних органів, а спростити ці процедури всередині існуючої нормативно-правової бази, створеної Національним банком. Так, документи, що подаються для проведення державної реєстрації банку та документи для отримання банківської ліцензії (письмового дозволу) дублюються (бізнес-плани, прогнозні показники банківської діяльності, тощо), тому пропонується їх подавати один раз при здійсненні державної реєстрації банку; якщо співбесіда з усіма керівниками банку, які визначаються статтею 42 Закону України „Про банки і банківську діяльність” проводиться при погодженні їх на посаду, то проводити додаткові співбесіди у процесі ліцензування банківських операцій є не досить послідовним. Тому вимогу щодо проведення будь-яких співбесід у вказаному процесі слід виключити з тексту Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, а можливість вирішення будь-яких питань з метою уточнення будь-якої інформації залишається нормальною (не задекларованою в законодавстві) співпрацею працівників Національного банку України з працівниками банку, що бажає отримати банківську ліцензію та письмовий дозвіл. Тобто шляхом спрощення окремих елементів процедури легітимації банків України, остання буде спрощена і в цілому.


Розділ 3. Особливості правового регулювання створення інших фінансових установ в Україні та ліцензування їх операцій

3.1 Правові основи створення кредитних спілок, ломбардів та лізингових компаній та ліцензування їх операцій

На початку здійснення ґрунтовного аналізу правового регулювання створення та ліцензування операцій фінансових установ кожного виду, вважаємо за необхідне відмітити, що комплексний аналіз цього питання проводиться вперше, а специфікою здійснення аналізу є також і те, що майже відсутні юридичні наукові дослідження у цій галузі: публікації, навчальні наукові видання, матеріали доповідей на семінарах і конференціях з правових дисциплін.

Розпочати дослідження даного питання, з нашої точки зору, необхідно з вивчення процесу створення та ліцензування операцій кредитних спілок, ломбардів, лізингових компаній. Ці фінансові установи згруповані за принципом врахування основної їх функції – кредитування. Кредитування, що здійснюється кредитними спілками і ломбардами стосується фізичних осіб, лізингові компанії надають послуги з фінансового лізингу, який є своєрідним кредитуванням юридичних осіб.

Отже, кредитні спілки в Україні – це неприбуткові організації, засновані фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитні спілки є юридичними особами. Статусу юридичної особи кредитна спілка набуває з дня її державної реєстрації (ст. 130 Господарського кодексу України, ч.2 ст. 3 Закону України „Про кредитні спілки”).

Правові засади легітимації кредитних спілок в Україні встановлюються Законом України „Про кредитні спілки” від 20.12.2001 та нормативними актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України: розпорядженням „Про затвердження Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ” від 22.06.2004 № 1099 та розпорядженням „Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг” від 02.12.2003 № 146 (зі змінами і доповненнями). Необхідно зупинитись на аналізі назви останнього розпорядження Держфінпослуг, що до внесення у нього змін мало назву „Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки”. Ні нова, і попередня назви розпорядження, з нашого погляду, не можна вважати такими, що відповідають висновкам, зробленим за результатами аналізу співвідношення понять „ліцензування фінансових установ”, „ліцензування діяльності фінансових установ”, інших понять. Тому пропонуємо назву вказаного нормативного акту викласти в наступній редакції: „Про затвердження Порядку ліцензування операцій кредитних спілок на ринках фінансових послуг”. За текстом Порядку слова „ліцензування діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг” замінити словами „ліцензування операцій кредитних спілок на ринках фінансових послуг”.

Відповідно до ст. 6 Закону України „Про кредитні спілки” кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше, ніж 50 осіб, які мають бути об’єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї професійної спілки, об’єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Державна реєстрація кредитної спілки згідно з вимогами Закону „Про кредитні спілки” є доволі простою та чіткою. Державна реєстрація кредитної спілки здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, для її проведення необхідно подати:

- заяву встановленого зразка про державну реєстрацію кредитної спілки;

- протокол установчих зборів, до якого додається реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах (список засновників кредитної спілки);

- статут кредитної спілки, скріплений підписом голови спостережної ради кредитної спілки, достовірність якого засвідчується нотаріально;

- копію платіжного документа про сплату реєстраційного збору.

Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг забороняється вимагати для проведення державної реєстрації кредитної спілки документи, що не передбачені ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”.

11 листопада 2003 року Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг було видано розпорядження за номером 115 „Про затвердження Положення про реєстрацію кредитних спілок”. Проте документ містив окремі неточності, що дещо ускладнювало процедуру реєстрації кредитних спілок, яка на той час була чітко розписана Законом, тому згідно з розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 Положення про реєстрацію кредитних спілок втрачає чинність і затверджується Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ.

При вивченні норм Положення складається враження, що Державна комісія відмежовує внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ від процедури їх державної реєстрації. Процедура державної реєстрації кредитної спілки не змінює своєї назви за текстом положення, однак, виявляється, що після державної реєстрації, кредитна спілка має ще набути „статусу фінансової установи”, і цій процедурі присвячено розділ ІІ Положення. Якщо розглядати вказані факти в контексті процедури легітимації кредитних спілок, то відокремлення одна від одної вказаних процедур пояснюється тим, що фінансовою установою будь-яка установа називатиметься після отримання відповідної ліцензії на право здійснення конкретних фінансових послуг. Однак аналізований нормативно-правовий акт розмежовує державну реєстрацію та „набуття статусу фінансової установи” саме в межах процедури державної реєстрації, а це прямо суперечить як вимогам Закону України „Про кредитні спілки”, так і вимогам власне Положення. В Положенні вказано поняття „набуття статусу фінансової установи” та „внесення інформації до державного реєстру фінансових установ” як ідентичні. Стаття 8 Закону України „Про кредитні спілки” містить норму, що реєстрація кредитних спілок здійснюється шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ. Тому здійснення зазначеного розмежування є неправильним і нелогічним, таким, що дещо спотворює та ускладнює всю процедуру державної реєстрації кредитної спілки. Розмежування вказаних понять складно пояснити також і з позицій Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, оскільки стаття 3 останнього передбачає можливість для встановлення спеціальним законом особливостей для реєстрації, зокрема кредитних спілок, а такі особливості передбачені Законом „Про кредитні спілки”.

Таким чином, розглянемо вимоги Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 як один з нормативно-правових актів, що регулює процес державної реєстрації кредитних спілок.

Для набуття статусу фінансової установи кредитна спілка подає до відповідного департаменту Держфінпослуг такі документи (пункт 9 Положення):

- заяву про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ; (Закон передбачає заяву про державну реєстрацію);

- реєстраційну картку юридичної особи;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про державну реєстрацію кредитної спілки (незважаючи на те, що ч.5 ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” передбачає надання кредитній спілці свідоцтва про державну реєстрацію вже після її внесення до Державного реєстру фінансових установ);

- засвідчені в установленому порядку копії статуту кредитної спілки з усіма змінами і доповненнями, протоколу установчих/загальних зборів, якими затверджена остання редакція статуту, реєстру осіб, які брали участь у цих зборах. Це положення передбачає, що на момент реєстрації кредитна спілка вже може мати зміни та доповнення до статуту;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію довідки про внесення до ЄДРПОУ;

- довідку за підписом керівника кредитної спілки про підтвердження сплати всіма засновниками (учасниками) вступного та обов’язкового пайового внесків;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про державну реєстрацію професійної спілки, громадської чи релігійної організації (подається кредитними спілками, ознакою членства в яких є належність до зазначених організацій або засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про реєстрацію відповідної юридичної особи, з якою член кредитної спілки перебував у трудових відносинах при вступі до кредитної спілки чи навчального закладу, який надає послуги з одержання освіти і підготовки фахівців і до якого член кредитної спілки був зарахований при вступі до кредитної спілки (подається кредитними спілками, ознакою членства в яких є спільне місце роботи чи навчання);

- довідку за підписом керівника кредитної спілки про склад органів управління кредитної спілки, у якій зазначаються щодо кожної особи прізвище, ім’я та по-батькові, дані паспорта або документа, що його замінює, посада та освіта, відомості щодо наявності (відсутності) непогашеної судимості;

- внутрішні положення кредитної спілки згідно з Переліком внутрішніх положень кредитної спілки, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 11.11.2003 № 116 (ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” вимагає розроблення таких положень протягом трьох місяців з дня державної реєстрації ).

Вказані документи мають подаватись згідно складеного кредитною спілкою опису. Якщо документи для внесення інформації до Реєстру фінансових установ подаються уповноваженою особою кредитної спілки особисто, то додатково пред’являється паспорт або документ, що його замінює та документ, що засвідчує повноваження особи.

Очевидно, що перелік документів, передбачений Положенням про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 є більш широким порівняно з переліком, передбаченим Законом „Про кредитні спілки”. Пояснити невідповідності, посилаючись на те, що норми Закону регулюють процес державної реєстрації, а норми Положення – процес внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ, уявляється неможливим за причин, наведених вище. Аналогічна ситуація відбувається і при державній реєстрації банків, однак ст. 17 Закону України „Про банки і банківську діяльність” на відміну від ст. 8 Закону України “Про кредитні спілки” не містить прямої заборони для Національного банку вимагати подання інших документів для проведення державної реєстрації банку. Крім того, Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 прийняте в межах Закону України „Про банки і банківську діяльність” і стосується саме процедури створення та державної реєстрації банку, а не порядку внесення банку до Державного реєстру банків як абсолютно окремого від державної реєстрації процесу.

Відповідно до ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” у разі порушення встановленого порядку створення кредитної спілки або невідповідності установчих документів вимогам вказаного Закону, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України відмовляє в державній реєстрації кредитної спілки. У разі відмови в державній реєстрації кредитній спілці надається письмова довідка із зазначенням причин відмови. Відмова у державній реєстрації кредитної спілки, згідно з нормою Закону, не може бути здійснена за інших (крім зазначених у ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”) підстав. Проте Положенням про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ передбачені і інші підстави для залишення заяви про внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ без розгляду (а також підстави для прийняття рішення про відмову щодо внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ, які є додатковими до підстав, вказаних у ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”, хоч у цій статті Закону вказано виключний перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації кредитної спілки):

- заява підписана особою, яка не має на це повноважень, або особою, посада якої не вказана;

- документи оформлені з порушенням вимог чинного законодавства (щодо даної причини слід зауважити, що на даний час не існує законодавства, яке б встановлювало вимоги до оформлення документів, за винятком засновницьких, кредитної спілки. З нашого погляду, наявність і потреба в такому законодавстві є надто сумнівною, оскільки оформлення документів регулюється правилами з діловодства, які можуть бути галузевими, однак частіше можуть встановлюватися і самим суб’єктом господарювання відповідно до звичаєвих правил ділового мовлення та діловодства);

- документи подані не в повному обсязі;

- невідповідність документів кредитної спілки, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства (якщо мова йде про засновницькі документи, то ця причина має право на існування);

- недостовірність інформації у документах, поданих кредитною спілкою для внесення в Державний реєстр фінансових установ;

- невідповідність кредитної спілки згідно з поданими документами вимогам чинного законодавства у тому числі вимогам Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ (дана підстава є незрозумілою для того, щоб надати їй будь-який коментар).

Другим елементом легітимації кредитних спілок в Україні є ліцензування, говорячи мовою ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”, окремих видів діяльності кредитної спілки . Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону ліцензуванню в кредитній спілці підлягає діяльність по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також інші види діяльності відповідно до закону. Оскільки ні вказаний, ні інші закони на сьогодні не визначають інших видів діяльності, на здійснення яких кредитна спілка має одержати ліцензію, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг в Україні розпорядженням від 02.12.2003 № 146 затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності кредитних спілок по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, що відповідно до останніх змін, внесених розпорядженням Держфінпослуг від 27.02.2007 № 6868 мають назву Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг, однак суть та коло операцій кредитних спілок поки що не змінились.

Ліцензуванням відповідно до зазначених Ліцензійних умов визнається видача, переоформлення, тимчасове зупинення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ, контроль за додержанням ліцензіатом ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов. Ліцензія , у застосуванні до кредитних спілок, – документ державного зразка, який засвідчує право кредитної спілки на провадження зазначеного в ньому виду діяльності з надання фінансових послуг протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Строк дії ліцензії встановлюється на 3 роки, а при повторній видачі ліцензії, якщо до кредитної спілки протягом попереднього строку дії ліцензії не застосовувались заходи впливу – 5 років (при застосуванні будь-якого з заходів впливу повторно ліцензія видається на 3 роки). Ліцензія чинна до закінчення строку її дії, визнання недійсною або анулювання. З припиненням дії ліцензії за вказаних умов, а також у разі її тимчасового зупинення діяльність кредитних спілок із залучення вкладів (внесків) їх членів на депозитні рахунки не допускається.

Процедура отримання ліцензії на здійснення зазначеного в ній виду діяльності (таку назву отримала ліцензія на здійснення операцій кредитною спілкою після внесення змін до Ліцензійних умов) визначена пунктом 2.1. Ліцензійних умов: заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг із заявою про видачу ліцензії, до якої додається копія свідоцтва про державну реєстрацію кредитної спілки або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Така редакція норми поки що залишається чинною, однак не цілком коректним є вираз „заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу...”. Кредитна спілка є юридичною особою, тому діяти „особисто” вона не може, тобто уявляється непотрібною альтернативна норма. Оскільки за нині чинним законодавством передбачається наявність свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка, то процедура ліцензування новостворених кредитних спілок може, на нашу думку, проводитись на підставі заяви кредитної спілки, до якої додається копія свідоцтва про її державну реєстрацію, завірена органом, що його видав, або нотаріально.

Заява кредитної спілки про видачу ліцензії може бути залишена без розгляду, якщо вона підписана особою, яка не має на це повноважень або особою, посада якої не вказана чи у разі оформлення документів з порушенням вимог Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг.

Підставами ж для відмови у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії або невідповідність заявника згідно з поданими документами Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Слід зауважити, що для більшості нормативних актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань державної реєстрації та ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ є характерною така підстава для відмови у проведенні вказаних дій як „невідповідність заявника згідно з поданими документами” умовам, що прописані в нормативному акті, який містить вимоги для державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності конкретної фінансової установи. Прокоментувати таку підставу для відмови у здійсненні дії щодо державної реєстрації або ліцензування уявляється неможливим через труднощі у тлумаченні вказаної підстави. А оскільки відмова у здійсненні державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності фінансової установи повинна бути мотивованою, то, на нашу думку, формулювання підстав такої відмови у нормативних актах Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг повинно бути більш чітким та конкретним, тим більше, що у разі відмови Держфінпослуг у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, заявник може подати до Держфінпослуг нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що були підставою для відмови у видачі ліцензії. Тому заявник повинен чітко розуміти, які недоліки йому слід виправити перш, ніж він повторно звернеться до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Визначити ці умови спробуємо, застосувавши аналогію вимогам, яким повинна відповідати кредитна спілка при здійсненні її державної реєстрації та умовам, яким повинен відповідати ліцензіат при провадженні діяльності по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки (розділ 3 Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Отже:

- кредитна спілка зобов’язана у своїй діяльності керуватися Законами України „Про кредитні спілки”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, нормативно-правовими актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, які регулюють діяльність кредитних спілок, власним статутом та положеннями, перелік яких визначений нормативно-правовими актами Держфінпослуг. Положення мають не суперечити вимогам законодавства та містити умови, які не суперечать одна одній і не містять положень з неоднозначним трактуванням;

- кредитна спілка зобов’язана формувати капітал, резерви, фонди та визначати порядок покриття збитків відповідно до вимог, установлених Держфінпослуг та дотримуватись фінансових нормативів, визначених Держфінпослуг;

- кредитна спілка повинна бути забезпечена комп’ютерною технікою для ведення обліку та комунікаційними засобами (телефон та/або факс), а також використовувати програмне забезпечення відповідно до вимог Держфінпослуг;

- кредитна спілка зобов’язана мати окреме приміщення з обмеженим доступом та сейф для зберігання грошей (грошових коштів) та документів, що унеможливлює їх викрадення (пошкодження), а також мати інше спеціальне технічне обладнання, перелік та вимоги до якого встановлюються Держфінпослуг;

- кредитна спілка (включаючи відокремлені підрозділи) протягом часу, встановленого внутрішніми правилами (документами), забезпечує прийом членів кредитної спілки для проведення відповідних розрахунків, надання необхідної інформації та консультацій;

- членами органів управління кредитної спілки не можуть бути особи, які за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини;

- керівники та головний бухгалтер кредитної спілки повинні відповідати професійним та кваліфікаційним вимогам, установленим Держфінпослуг;

- кредитна спілка зобов’язана подавати до Держфінпослуг фінансову звітність та інші звітні дані, інформацію в обсягах, формах та у строки, що встановлені Держфінпослуг;

- кредитній спілці забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про її діяльність. У зв’язку з цим хочеться звернути увагу на те, що останнім часом в Україні поширились випадки розповсюдження реклами кредитних спілок про те, що вони кредитують громадян з метою придбання останніми певних товарів, побутової техніки. При цьому механізм такого кредитування є аналогічним банківському кредитуванню, за такого механізму суб’єкт, якого кредитує кредитна спілка не набуває статусу її члена та сплачує відсотки за користування сумою кредиту. Така діяльність кредитних спілок не відповідає ані їх сутності, ані вимогам Закону „Про кредитні спілки”, а поширення вказаної інформації викликане відсутністю як належного контролю за діяльністю кредитних спілок з боку Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, так і мір відповідальності кредитних спілок, що поширюють неправдиву інформацію про власну діяльність.

- кредитна спілка повинна виконувати свої зобов’язання перед членами в порядку, терміни та протягом строків згідно з укладеними договорами;

- кредитна спілка зобов’язана виконувати гарантовані законом права членів кредитної спілки з питань управління кредитною спілкою та з питань отримання інформації про діяльність кредитної спілки;

- кредитній спілці забороняється здійснювати діяльність, яка не передбачена її статутом.

Загальний строк розгляду Держфінпослуг поданих кредитною спілкою документів, поданих з метою отримання ліцензії, становить тридцять календарних днів з дати надходження відповідної заяви, після сплину якого Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі.

Якщо кредитна спілка відповідає вимогам Закону України „Про кредитні спілки”, Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України приймає рішення про видачу ліцензії та оформлює ліцензію не пізніше, ніж за 5 робочих днів з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Поняття лізингу в Україні є достатньо новим. Про лізинг, лізингові операції стало відомо на початку 90-х років ХХ сторіччя на ринку банківських послуг, а дещо пізніше став формуватись сектор лізингових операцій як самостійний сектор на ринку фінансових послуг через створення в державі лізингових фондів та компаній. Створення лізингових компаній ніким чином не витісняло з ринку основних суб’єктів, що брали участь у відносинах лізингу – банки України. Можливо, саме тому не було створено (і досі не створено) нормативно-правової бази для чіткого регулювання створення та діяльності лізингових компаній як самостійних суб’єктів ринку фінансових послуг. В чинному законодавстві України навіть не існує визначення лізингової компанії.

Державою (в особі Кабінету Міністрів України, міністерств) створено так званий лізинговий фонд під яким розуміється сукупність лізингових компаній, створених, як правило, постановами Кабінету Міністрів України або нормативними актами відповідних міністерств на реалізацію постанов Кабінету Міністрів України з метою впровадження лізингових правовідносин у конкретній галузі народного господарства України (сільському господарстві, машинобудівній галузі, залізничному господарстві, тощо)[78] . Майже всі створені за ініціативою Кабінету Міністрів лізингові компанії були створені до набрання чинності Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”[79] . Тому ці лізингові компанії не визначались і не визначаються як фінансові установи. Проте і зараз Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг не вважає їх такими, „що мають правовий статус фінансових установ”.[80] При цьому ні нормативні акти самої Комісії, ані інші акти законодавства України не містять жодного визначення правового статусу фінансових установ. Виходячи з ознак вказаного явища, які надаються нормативно-правовими актами Держфінпослуг і будуть розглянуті в межах аналізованого питання нижче, у застосуванні до страхових компаній, можна сказати, що правового статусу фінансової установи юридична особа, за розумінням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, набуває після її внесення до Державного реєстру фінансових установ. Проте Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг не прийнято окремого нормативно-правового акту щодо процедури внесення лізингових компаній до Державного реєстру фінансових установ. Не включено такий нормативно-правовий акт і до плану роботи Держфінпослуг на 2007 рік, тому, очевидно, що для новостворюваних лізингових компаній ця процедура проходитиме відповідно до загальних вимог, встановлених Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41.

Оскільки чинне законодавство України не містить визначення лізингової компанії, то, на наш погляд, це визначення може бути включене до поняття „лізингодавець”, що надане Законом України „Про фінансовий лізинг” від 16.12.97 (в редакції Закону України від 11.12.2003). Таку думку підтверджують і роз’яснення, що надавались Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг листами від 09.07.2004 № 703/11-3/1 без назви[81] та від 09.07.2004 № 702/11-3/1 „Щодо кола юридичних осіб, які можуть здійснювати діяльність з надання послуг фінансового лізингу”[82] . З урахуванням цих роз’яснень, а також положень розпорядження Держфінпослуг від 19.08.2005 № 4477 „Про затвердження структури файлів, формату та опису полів електронної форми даних, що подаються до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України юридичними особами - суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати послуги фінансового лізингу”, можна стверджувати, що не всі лізингові компанії в Україні є фінансовими установами, хоч таке становище не відповідає ст. 1 Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Це потребує приведення лізинговими компаніями своєї діяльності у відповідність до вимог чинного законодавства, а інші суб’єкти матимуть право надавати послуги з фінансового лізингу лише за умови отримання відповідної ліцензії від Держфінпослуг. Відповідно до ст. 4 Закону лізингодавцем є юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу. Лізингодавцями, зокрема, є і лізингові компанії.

Оскільки лізингодавець є юридичною особою, а нормативно-правові акти, які регулювали б створення лізингодавців-лізингових компаній відсутнє, то державна реєстрація лізингових компаній відбувається відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” з особливостями, які передбачатиме організаційно-правова форма лізингової компанії. З аналізу постанов Кабінету Міністрів України щодо створення лізингових компаній випливає, що лізингові компанії створюються у формі акціонерних товариств закритого типу. Однак, станом на сьогодні жоден з нормативно-правових актів, що тим чи іншим чином може бути застосований до регулювання лізингових правовідносин, не містить будь-яких обмежень щодо організаційно-правової форми лізингових компаній. Але, виходячи з природи та сутності правовідносин фінансового лізингу, можна стверджувати, що найбільш доречними організаційно-правовими формами для створення лізингової компанії можуть бути акціонерне товариство (закритого чи відкритого типу) та товариство з обмеженою відповідальністю. Особливості створення акціонерних товариств та товариств з додатковою відповідальністю (процес їх створення є абсолютно аналогічним процесу створення товариств з обмеженою відповідальністю) та процес державної реєстрації вказаних видів господарських товариств розглянуті нижче, у застосуванні до страхових компаній. Проте, виходячи з відсутності законодавства з питань створення та діяльності лізингових компаній, можна вказати, що відповідно до правил, встановлених Цивільним кодексом України засновників сучасної лізингової компанії може бути як декілька, так і один (юридичні(юридична) або фізичні (фізична) особи (особа). Статутний фонд лізингової компанії, очевидно, може бути сформований як грошовими коштами (за винятком бюджетних та одержаних в кредит), так і іншим майном.

Внесення до Державного реєстру фінансових установ для новостворюваних лізингових компаній до затвердження Держфінпослуг відповідного розпорядження відбуватиметься за загальними правилами, встановленими Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41 (в редакції розпорядження Держфінпослуг від 16.01.2007 № 6640). Однак наявність окремого порядку внесення лізингових компаній (або їх реєстрації, як у випадку, розглянутому стосовно кредитних спілок) у Державний реєстр фінансових установ є нагально необхідним, оскільки Положення про Державний реєстр фінансових установ передбачає подання, крім заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ, реєстраційної картки з загальною інформацією про юридичну особу, у випадках, передбачених нормативно-правовими актами, - інформації про ліцензії та правила надання фінансових послуг, реєстраційної картки з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності), ще і подання інших документів, перелік і форми яких установлюються відповідними нормативно-правовими актами для окремих видів фінансових установ .

Ліцензійні умови для лізингових компаній як фінансових установ також не виписані Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тому це питання регулюватиметься відповідно до загальних умов, встановлених ст.34-38 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Лізингова компанія з метою розпочати господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з фінансового лізингу, повинна буде звернутись до Держфінпослуг з заявою про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні, відповідно до ст. 35 Закону міститися відомості про заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). У разі наявності філій або інших відокремлених підрозділів, які надаватимуть фінансові послуги на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію лізингової компанії чи копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів Держфінпослуг.

В ст. 35 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” також зазначається, що законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можуть встановлюватись додаткові вимоги щодо переліку та змісту документів, необхідних для отримання ліцензії це, звичайно, будуть копії установчих документів заявника, інформація про керівників заявника, інформація про формування статутного фонду заявника, окрема інша інформація.

Підстави відмови у видачі ліцензії (на основі ст. 36 Закону) є подібними до підстав, за яких Держфінпослуг відмовляє іншим фінансовим установам у видачі ліцензії. Подібним також є і механізм прийняття рішення про видачу ліцензії.

Отже, основною особливістю легітимації лізингових компаній в Україні є відсутність спеціального законодавства, що регулює це питання та необхідність застосування аналогії закону при створенні та ліцензуванні діяльності лізингової компанії, якщо вона створюватиметься на сьогодні. Єдиним шляхом розв’язання цієї проблеми є створення правового підґрунтя для легітимації лізингових компаній.

Одним із видів фінансових установ в Україні є ломбарди. Здавна відомо, що найменшу суму грошей в найкоротші терміни можна позичити саме у ломбарді. Проте який договір при цьому укладається, який режим майна, що передається ломбарду в якості забезпечення зобов’язання щодо повернення отриманих коштів – всі ці, а також інші питання, що допомогли б дещо розкрити правовий статус ломбардів в Україні залишаються для більшості громадян нез’ясованими. Законодавство України постійно змінювало підходи до визначення статусу ломбардів: то вважалось, що функції ломбардів полягають у схові майна, то – у видачі позичок під заставу цього майна, то обидві ці абсолютно різні за значенням функції, які мали б опосередковуватись різними за правовою природою договорами об’єднувались в одній нормі одного і того ж самого нормативно-правового акту. Станом на сьогодні ситуація з невизначеністю статусу ломбардів у якості фінансових установ залишилась майже без вагомих змін, незважаючи на більш детальну регламентацію діяльності ломбардів, посиленням ролі державних органів в процесі легітимації ломбардів та контролю за їх діяльністю. Протягом досить тривалого часу юридична наука взагалі не розглядала ломбарди в якості достатньо серйозного явища правової дійсності, а окремі норми законодавства України, які регулювали діяльність ломбардів, не розкривали їх суті, а лише говорили про ознаки цієї установи. Так, аж до 2001 року визначення ломбарду та процес його легітимації регулювались постановою Ради Міністрів УРСР від 19.06.1979 № 315 „Про затвердження Типового статуту ломбарду”. 12.07.2001 Верховною Радою України прийнято Закон „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, однак Закон містив лише вказівку на те, що ломбард є фінансовою установою без будь-якої конкретизації особливостей правового статусу цієї фінансової установи.

У 2005 році Кабінетом Міністрів України прийнято за затверджено програму власної діяльності „Назустріч людям”[83] , в якій, зокрема, зазначено, що Уряд України сприятиме розбудові надійних та прозорих ринків фінансових послуг, забезпеченню створення вільного та конкурентноспроможного становища фінансових установ як учасників ринків фінансових послуг та забезпеченню законодавчого врегулювання діяльності ломбардів . Певні кроки в цьому напрямі вже зроблено: на розгляд Верховної Ради України подано законопроекти „Про ломбарди в Україні” „Про ломбарди і ломбардну діяльність”).

Однак на сьогодні все ще немає єдності у розумінні сутності ломбардів. Ломбарди визначаються як фінансові установи, виключним видом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав, на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг[84] . З іншого боку, в законодавстві залишилось і розуміння ломбардів як фінансових установ, які відповідно до законодавства приймають від населення на зберігання ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та надає позички під заставу таких виробів[85] .

Порядок створення та державної реєстрації ломбардів в Україні регулюється Законами України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” та Положенням про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями), порядок ліцензування діяльності ломбардів встановлюється Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” та Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981. Окремі Ліцензійні умови з надання послуг ломбарду відсутні.

Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” встановлює загальні, спільні і для ломбардів, і для інвестиційних фондів, і для інших фінансових установ умови та вимоги для проведення легітимації їх діяльності, що акумулюються у розділах ІІІ та VI Закону.

Деталі створення та державної реєстрації ломбарду містять Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, норми якого регулюють останню стадію проходження процедури державної реєстрації ломбардами, інвестиційними фондами, а також іншими фінансовими установами та Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями).

Розділ ІІ Положення встановлює вимоги до ломбарду для набуття статусу фінансової установи, а саме:

1) ломбард повинен створюватись у відповідній організаційно-правовій формі згідно з вимогами законодавства (на сьогодні це – повні товариства, також залишаються діючими ломбарди з державною формою власності). Проект закону України „Про ломбарди в Україні” пропонує створення ломбардів у формі державних підприємств (що, безперечно, викличе наукову дискусію навколо неможливості рівняння понять „державне підприємство” та „фінансова установа” через їх категоричну відмінність), повного та командитного товариств та товариства з додатковою відповідальністю. Проект закону України „Про ломбарди і ломбардну діяльність” передбачає існування ломбардів у формах державного підприємства та повного товариства;

2) ломбард повинен мати внутрішні правила та положення, що регламентують надання ломбардом фінансових послуг, затверджені у встановленому порядку . У документі, що фактично має детально регламентувати кожну вимогу до створення ломбарду для набуття ним статусу фінансової установи міститься подібна абсолютно неконкретна норма, яка, до речі, не регулюється жодним іншим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Тобто, на етапі створення, очевидно, що вказані внутрішні правила та положення затверджуються засновниками та можуть існувати в безлічі варіантів (оскільки Державна комісія не вбачає потреби погоджувати такі документі) та містити або передбачати незаконні для ломбарду види діяльності. Це є першою проблемою у сучасній процедурі легітимації діяльності ломбарду усунення якої можливе або за більш детального формулювання вказаної норми в межах Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, або за прийняття відповідного закону України, що детально розписав би вимоги до статуту ломбарду, в якому передбачаються види фінансових послуг, що надають ломбарди в Україні;

3) ломбард має забезпечити наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи, необхідних для надання фінансових послуг та забезпечення належного та своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп’ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо) . Неточність цього положення полягає у тому, що майно в Україні оцінює не обладнання, а оцінюють спеціалісти, діяльність, яких врегульована відповідними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Тому для здійснення оцінки майна, під заставу якого надається фінансовий кредит, ломбард, насамперед, повинен мати оцінювача-спеціаліста з оцінки майна;

4) мати власне або орендоване приміщення, призначене для надання фінансових послуг, у тому числі окреме приміщення для зберігання заставленого майна, яке повинно бути обладнане необхідними засобами безпеки, зокрема, охоронною сигналізацією та/або відповідною охороною. З нашого погляду, ця норма має бути більш жорсткою і вимагати для ломбарду наявності як охоронної сигналізації, так і відповідної охорони, оскільки в заставі ломбарду можуть бути наявні не тільки цінні побутові речі, але і вироби з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння;

5) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік фінансових послуг, які надає ломбард. На нашу думку, сьогодні, коли з законодавства неможливо з’ясувати суть ломбарду, вказана вимога не може обмежуватись лише визначенням видів фінансових послуг, що надає кожен конкретний ломбард, оскільки основний вид діяльності ломбардів в Україні – надання фінансових кредитів – нерозривно пов’язаний з тією „послугою”, яка передує наданню фінансового кредиту: схов (за Цивільним кодексом УРСР, який зберігається донині у підзаконних нормативно-правових актах), зберігання речей (ст. 967 Цивільного кодексу України), приймання майна у заставу (ст. 48 Закону України „Про заставу”). А фінансова послуга з надання фінансових кредитів теж має декілька формулювань у чинному законодавстві і в літературних джерелах: ломбард надає позички, позики, кредити, і всі ці поняття мають різний відтінок. Розв’язання цієї проблеми можливе лише за умови прийняття закону, що чітко і правильно визначав би сутність ломбарду: ломбард – це фінансова установа, основним видом діяльності якої є надання фінансових кредитів фізичним особам готівкою або у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна. При розробці визначення сутності та регулюванні правового статусу ломбарду необхідно конкретно визначити види майна, що слугуватиме забезпеченням повернення наданого фінансового кредиту (заставою). Доцільним вважаємо обмеження суми фінансового кредиту, який вправі надавати ломбард, щоб не втрачалось історично складене розуміння ломбарду як установи, що надає порівняно невеликі суми кредитів під заставу виключно рухомих речей, але не всіх видів (наприклад, побутового призначення, ювелірних речей, невеликих пакетів цінних паперів);

6) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік видів фінансових послуг, які надає ломбард. Формулювання, викладене у п.п. 8.5. пункту 8 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, слід поновити в частині приведення у відповідність згідно норм новітнього законодавства, згідно з якими установчі документи набули назви засновницьких.Основною проблемою цього положення є те, що чинне законодавство не надає вичерпного переліку фінансових послуг, що вправі надавати ломбард. Такий перелік можна сформувати, базуючись на сучасних визначеннях поняття ломбард, які, як видно зі сказаного вище не є досконалими. Тому, виходячи з проектів законів „Про ломбарди в Україні” та „Про ломбарди і ломбардну діяльність” слід вказати на те, що ломбарди в Україні можуть надавати фінансові послуги ломбардів та супутні ломбардні послуги. Фінансова послуга у ломбардів одна – надання фінансових кредитів, а до супутніх ломбардних послуг належать прийом під заставу та на зберігання майна чи майнових прав, склад якого, на нашу думку, повинен бути визначений та обмежений для ломбарду в законодавчому порядку; продаж на комісійних умовах майна чи майнових прав, що перебували в заставі і не були викуплені в установлений строк після закінчення дії кредитного договору або договору відповідального зберігання; скупка у населення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.

Законопроект „Про ломбарди в Україні” пропонує надати право ломбардам надавати будь-які фінансові послуги, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, і це положення є надто узагальненим та таким, що спотворює суть ломбарду та може призвести до порушень та зловживань на ринку фінансових послуг, оскільки під залученням фінансових активів від фізичних осіб перш за все можна зрозуміти залучення депозитів, що дозволено лише для банків; ломбардам пропонується надати право довірчого управління фінансовими активами юридичних та фізичних осіб, що є основною та незаперечною діяльністю довірчих товариств в Україні. Законопроект „Про ломбарди і ломбардну діяльність” відносить до супутніх ломбардних послуг оцінку майна чи майнових прав, які ломбард бере в заставу або на відповідальне зберігання. З нашого погляду, це майно або майнові права, що передаються до ломбарду, мають бути оціненими за допомогою інституту оцінювачів, що існує в Україні, а після цього здаватися в ломбард в якості застави або на відповідальне зберігання. З цих причин останні положення не повинні враховуватись законодавцем. Класифікацію послуг ломбарду на фінансові та супутні станом на сьогодні проводить Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.

Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ висуває вимоги до сформування статутного капіталу ломбарду вже на дату подання документів для його реєстрації, а також до професійної придатності та ділової репутації його керівників, які встановлюються Професійними вимогами до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.07.2004 № 1590.

Для здійснення державної реєстрації ломбарду (а фактично - для розгляду та державної реєстрації документів з метою подальшої реєстрації самого ломбарду) необхідно подати такі документи:

- заяву про внесення відповідної інформації до Державного реєстру фінансових установ;

- реєстраційну картку встановленого зразка з загальною інформацією про юридичну особу;

- засвідчені у встановленому законодавством порядку копії установчих (засновницьких) документів;

- засвідчені у встановленому законодавством порядку копії документів, що підтверджують право власності або оренди приміщення за місцезнаходженням ломбарду;

- інформацію про наявність у ломбарді приміщення для зберігання заставленого майна та необхідних засобів безпеки, зокрема, охоронної сигналізації та /або відповідної охорони, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду;

- інформацію про сформований статутний капітал, яка повинна містити: загальну суму заявленого статутного капіталу, частку кожного із засновників, форму внесків, внесену частку та граничний термін сплати невнесеної частки статутного капіталу кожним засновником, завірену підписом керівника, головного бухгалтера та печаткою ломбарду;

- інформацію про наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп’ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо) які використовуються в ломбарді, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду.

Щодо вказаних положень виникає питання: який керівник (головний бухгалтер) та печатка може бути у ломбарду на стадії його державної реєстрації в якості фінансової установи? Це питання не має відповіді, тим більше, що наступним підпунктом 9.8. пункту 9 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ вимагається подача копії дипломів про освіту та витяг з трудових книжок керівника та головного бухгалтера ломбарду (у разі сумісництва – копії наказів про призначення та звільнення з відповідної посади), а також відомості про відсутність непогашеної судимості в керівника та головного бухгалтера ломбарду, завірені підписом керівника та печаткою ломбарду. Ці документи і подаються саме з метою визначення можливості керівника та головного бухгалтера ломбарду займати ці посади за умов їх відповідності Професійним вимогам до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.07.2004 № 1590. Аналогічне питання викликає і необхідність подання на цьому етапі засвідченої у встановленому законодавством порядку копії свідоцтва про державну реєстрацію ломбарду . Неприведення вказаних положень до елементарної логіки пояснюється відсутністю в останній час практики створення нових ломбардів: існуючі ломбарди набули статусу фінансових установ шляхом перереєстрації та внесення інформації про це до Державного реєстру фінансових установ, а нові пройшли процедуру реєстрації до набуття чинності Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170. Зі вказаного випливають висновки, що вимоги, про які йшлося вище, стосуються лише процедури внесення інформації про ломбард до Державного реєстру фінансових установ і що ця процедура не має нічого спільного з державною реєстрацією ломбарду, а нормативно-правовий акт, що регулював би останню процедуру відсутній. В такому разі питання викликатимуть інші пункти Положення, а саме: формування статутного капіталу, перевірка професійної придатності керівників ломбарду, перевірка наявності приміщення для забезпечення діяльності, тощо. Розв’язати ці проблеми допоможе лише прийняття відповідного закону, що регламентував би створення та діяльність ломбардів в Україні.

Документи, подані ломбардом, з метою його внесення до Державного реєстру фінансових установ, повинні бути викладені державною мовою, містити достовірну інформацію на дату складання заяви та надаватися у папках з внутрішнім описом.

Внесення ломбарду як юридичної особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (державна реєстрація як юридичної особи) відбувається аналогічно описаній у розділі ІІ дисертаційного дослідження процедурі відповідно до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Наступним елементом легітимації ломбарду є ліцензування. Оскільки базового закону, який регулював би діяльність ломбардів в Україні, ще не існує, то дослідити основи ліцензування діяльності ломбардів можна, виходячи з норм розділу VI „Ліцензування діяльності фінансових установ” Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, що встановлює загальні вимоги до ліцензування діяльності фінансових установ, та норм Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.

Згідно зі ст. 34 Закону Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України видає ліцензії, зокрема, для надання фінансовими установами фінансових кредитів за рахунок залучених коштів. Надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів є, як видно з описаного вище, є основним видом діяльності ломбардів, а тому здійснення цієї діяльності ломбардом можливе лише за умови отримання відповідної ліцензії. Ліцензія, яка надається певному ломбарду для здійснення діяльності з надання фінансових кредитів, за загальним правилом, не може передаватися третім особам.

Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами класифікує фінансові послуги ломбарду на такі:

- надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;

- надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.

Саме надання фінансових кредитів ломбардами підлягає ліцензуванню.

Інші послуги, що надаються сучасними ломбардами (оцінка заставленого майна, надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі договору страхування на підставі агентського договору зі страховою компанією, реалізація заставленого майна) відносяться до супутніх послуг ломбарду.

Для того, щоб отримати право на надання фінансових послуг ломбард, згідно з Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами має відповідати вимогам, які, в цілому, є ідентичними до вимог, що висуваються Держфінпослуг до інших видів фінансових установ.

Сучасне законодавство з питань легітимації ломбардів породжує проблему необхідності придбання ломбардами торгових патентів. Патентування діяльності також може бути включене у поняття легітимації суб’єкта господарювання у контексті визначення легітимації, що було надане у розділі І дисертації. Суть проблеми полягає в тому, що погляд Державної податкової адміністрації України[86] на обов’язок придбання патентів ломбардами відрізняється від поглядів на цей елемент легітимації ломбарду Держпідприємництва України та Держфінпослуг України. Якщо ДПА наполягає на необхідності придбання ломбардами торгових патентів, то Держпідприємництва та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг заперечують таку необхідність.[87] Коментуючи цю проблему, слід виходити насамперед з того, що з моменту набрання чинності Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” ломбард визнається фінансовою установою, що докорінно змінює його функції. Діяльність сучасного ломбарду по-перше, однозначно не є торговою, по-друге, суть цієї діяльності не зводиться до надання побутових послуг у їх, так би мовити, “чистому розумінні”, а по-третє, фінансові послуги ломбарду підлягають ліцензуванню постільки, оскільки ломбард є фінансовою установою - суб’єктом сучасних ринків фінансових послуг, тому наявність у ломбардів торгових патентів, з нашого погляду, не є обов’язковою. За цієї причини немає необхідності включати патентування елементом легітимації діяльності ломбарду.

Підводячи підсумок, слід наголосити, що, незважаючи на наше твердження про те, що фінансові кредити, які надаються ломбардами є найбільш доступними для населення, необхідно на державному рівні сприяти розвитку ломбардного кредитування, а саме дещо спростити процедуру легітимації ломбардів (в частині, про що згадується вище), і особливо в частині ліцензування. Оскільки ломбардом здійснюється і оціночна діяльність, і окремі операції з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням, які приймаються в заставу, а ці види діяльності потребують проведення окремої процедури ліцензування іншими органами (Фондом державного майна, Міністерством фінансів України), пропонуємо, якщо не скасування процедури отримання вказаних видів ліцензій, то пришвидшення процесу ліцензування цих видів діяльності ломбардів.

3.2 Особливості створення та ліцензування операцій страхових компаній

Фінансові установи, що здійснюють страхову діяльність в Україні мають загальну назву страховиків. Слово „страховик” є синонімом „страховій компанії” та „страховій організації”. Ці слова та словосполучення дозволяється використовувати лише тим юридичним особам, що мають ліцензію на здійснення страхової діяльності (ст. 2 Закону України „Про страхування”). Страховики в Україні створюються у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Особливістю Закону України „Про страхування”, що регулює діяльність страховиків в України, є те, що цей Закон взагалі не регламентує питань створення та державної реєстрації страховиків. Закон України „Про страхування” містить лише окремі норми, які визначають особливості формування страховиками статутного капіталу та обмеження у здійсненні страхової діяльності, а з питань створення страховиків відсилає до Закону України „Про господарські товариства” (ч.1. ст.2 Закону України „Про страхування”). Процес створення господарських товариств в Україні регулюється не тільки Законом України „Про господарські товариства” як актом спеціальним, але і нормативними актами загального регулювання – Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України. Таке регулювання створює передумови для дещо різного визначення видів господарських товариств, складу документів, які готуються в процесі створення господарського товариства, а потім подаються для проведення його державної реєстрації. Однак вказані факти загалом не викликають проблем у створенні господарських товариств і, зокрема, страховиків в Україні, крім того, що процедуру легітимації страховиків слід вивчати саме за принципом розгляду кожної з дозволеної для них законодавством організаційно-правової форми .

Страхову компанію, створювану у формі акціонерного товариства необхідно визначати як фінансову установу-господарське товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості та несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства в межах вартості акцій, які їм належать (ст.80 Господарського кодексу України, ст. 152 Цивільного кодексу України, ст. 24 Закону України „Про господарські товариства”). У зв’язку зі змінами, що набрали чинності відповідно до Закону України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України” від 27.04.2007 пропонуємо у ст. 80 Господарського кодексу України слова „статутний фонд” замінити словами „статутний (складений) капітал”

Страхова компанія у формі акціонерного товариства може бути створена юридичними та (або) фізичними особами. Хоч законодавство України допускає створення окремих видів господарських товариств (зокрема, акціонерного) однією особою (ч.4 ст. 153 Цивільного кодексу України), однак ст. 2 Закону України „Про страхування” містить норму, що учасників страховика повинно бути не менше трьох.

Засновники, які мають намір створити страхову компанію у формі акціонерного товариства (відкритого чи закритого типу), повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства (ст. 81 Господарського кодексу України, ст. 26 Закону України „Про господарські товариства”). Оскільки страхові компанії в Україні створюються декількома особами, то згідно зі статтями 153 Цивільного кодексу України, 81 Господарського кодексу України та ст. 26 Закону України „Про господарські товариства” в цьому випадку між засновниками страхової компанії укладається договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства (ст. 153 ЦК), або (як трактують ст. 81 ГК та ст. 26 Закону „Про господарські товариства”) який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку, якщо такий договір укладається фізичними особами, він підлягає нотаріальному посвідченню ( ч. 2 ст. 153 ЦК та ч. 6 ст. 81 ГК).

Установчим документом акціонерного товариства є його статут (ст. 154 ЦК, 82 ГК та ст. 4 Закону „Про господарські товариства”). Статут акціонерного товариства повинен бути оформлений та містити відомості, згідно зі статтями 4 та 37 Закону України „Про господарські товариства” з урахуванням статей 82 Господарського кодексу України, 87, 88 та 154 Цивільного кодексу України. Всі вказані норми не є обмежувальними, тому статут страховика має містити інформацію про порядок формування, зменшення та збільшення статутного капіталу страховика, умови та порядок формування інших фондів та резервів, види страхової діяльності, іншу інформацію, що не суперечить Закону України „Про страхування” та згідно з нормативними актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.

Особливостями відрізняється формування статутного фонду страховика, вони, до речі, стосуються всіх організаційно-правових форм страховиків, не лише акціонерних товариств. Згідно зі ст. 2 Закону України „Про страхування” при створенні страховика статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі . (У ст. 2 Закону „Про страхування” також необхідно використовувати слова „статутний (складений) капітал” у відповідності зі згаданими вище змінами). Дозволяється формування статутного капіталу страховика цінними паперами[88] , що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного капіталу. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи. Іншим питанням, що має бути включене у статут страховика, є предмет його діяльності. Предметом безпосередньої діяльності страховика відповідно до Закону України „Про страхування” може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика. Страховики, які планують здійснювати страхування життя, матимуть право надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат встановлюються Держфінпослуг за погодженням з Національним банком України.

Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до установчих документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання положень статті 2 Закону України „Про страхування”. Питання організації управління страховиком-акціонерним товариством, формування органів управління та органів контролю та здійснення ними своїх повноважень, порядок збільшення статутного фонду та формування інших фондів страхової компанії акціонерного товариства можуть бути відображені у статуті страховика згідно зі статтями 38-49 Закону України „Про господарські товариства”.

Розглянемо повне товариство як одну з організаційно-правових форм, в якій створюються страховики в Україні. Страховик у формі повного товариства визначатиметься як фінансова установа-господарське товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. Це визначення надається відповідно до ст. 119 Цивільного кодексу України, яке на сьогодні, з нашого погляду, найчіткіше виражає суть повного товариства. Визначення, яке надається повному товариству статтею 66 Закону України „Про господарські товариства” є загальним і звучить наступним чином: повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а частина 5 ст. 80 Господарського кодексу України, наприклад, дещо викривляє сутність цивільної відповідальності, визнаючи наявність додаткової солідарної відповідальності , а тому дещо спотворюється і визначення повного товариства в цілому, яке визнається як господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на основі засновницького договору, який є його установчим документом (ст. 120 ЦК, ст. 82 ГК та ст. 4 Закону України „Про господарські товариства”). Оскільки по суті засновницький договір не відрізняється від інших цивільних договорів, то в ньому можна відтворити будь-які законні аспекти діяльності страхової компанії, починаючи від питань її створення та формування статутного (складеного за Цивільним кодексом) капіталу, питань організації управління страховою компанією, порядку внесення вкладів її учасників, розподілу прибутку та збитків, відповідальності учасників страхової компанії за її зобов’язаннями і закінчуючи питаннями ліквідації страхової компанії. Тобто в засновницькому договорі можна відтворити не лише питання, які мають бути врегульовані засновниками страхової компанії на момент її державної реєстрації, але і будь-які інші питання діяльності майбутнього страховика в межах закону.

Страхова компанія, створювана в організаційно-правовій формі командитного товариства, - це фінансова установа-господарське товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. Страхова компанія-командитне товариство діє, як і повне товариство, на підставі засновницького договору. Взагалі, на командитні товариства поширюються ті ж норми законодавства, що регулюють діяльність повних товариств (ч.3 ст. 133 Цивільного кодексу, ст. 77 Закону України „Про господарські товариства”), за винятком окремих особливостей, більшість з яких запропонована Цивільним кодексом України, і полягають вони в наступному:

1. Учасники командитного товариства мають розмежування за назвою: учасники з повною відповідальністю та вкладники (в контексті ч.2 ст.75 Закону України „Про господарські товариства”. Але більш коректну їх назву дає Цивільний кодекс України з огляду на відсутність в цивільному законодавстві поняття „повної відповідальності”: повні учасники та вкладники командитного товариства.

2. В командитному товаристві лише повні учасники наділені правом на управління його справами. У командитному товаристві, де є тільки один повний учасник, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям повних учасників по управлінню справами командитного товариства.

3. Засновницький договір командитного товариства підписується лише повними учасниками.

4. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова „командитне товариство” або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів „і компанія”, а також слова „командитне товариство”. Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

5. Засновницький договір страхової компанії-командитного товариства, крім відомостей, що мають міститися в ньому обов’язково, в порядку, встановленому Законами України „Про господарські товариства”, „Про страхування”, Цивільним кодексом України, має містити інформацію про розмір та склад статутного капіталу страхової компанії; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. При цьому на момент держаної реєстрації страховика-командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у страховій компанії-командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформлюється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо страхова компанія-командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства. При цьому за логікою створення страховиків (наявність не менш, ніж трьох засновників), крім повного учасника два інших – це вкладники страхової компанії-командитного товариства.

6. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

7. Питання управління справами страховика-командитного товариства, прав, обов’язків та відповідальності вкладників командитного товариства мають бути відтворені у засновницькому договорі (меморандумі) командитного товариства у відповідності до ст. 77-83 Закону України „Про господарські товариства” з урахуванням особливостей, визначених статтями 136-138 Цивільного кодексу України.

8. Цікавою є особливість ліквідації командитного товариства: ст. 139 ЦК передбачає ліквідацію командитного товариства через вибуття з нього всіх вкладників, а ст. 83 Закону України „Про господарські товариства” – через вибуття всіх повних учасників. З нашого погляду, обидві ці підстави є справедливими для командитного товариства і мають бути акумульовані і в Цивільному кодексі України, і в Законі „Про господарські товариства”. При ліквідації командитного товариства з підстави вибуття всіх вкладників, воно може бути перетворене у повне товариство. Процедурні питання ліквідації командитного товариства, зокрема питання розподілу коштів при ліквідації можуть бути вказані у його засновницькому договорі (меморандумі).

Товариство з додатковою відповідальністю – остання організаційно-правова форма страховиків, що можуть бути створені в Україні. Страховою компанією, створеною у формі товариства з додатковою відповідальністю є фінансова установа-господарське товариство, засноване не менш, ніж трьома особами та статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом. Згідно зі ст. 151 Цивільного кодексу України учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства. За загальним правилом, встановленим законодавством, що регулює створення та діяльність господарських товариств, правила створення та діяльності товариств з додатковою відповідальністю є аналогічними нормам створення та діяльності товариств з обмеженою відповідальністю.

Таким чином, установчим документом товариства з додатковою відповідальністю є статут (ст. 82 ГК України та ст. 143 ЦК України та ст. 4 Закону України „Про господарські товариства”). Стаття 142 ЦК не виключає можливості у разі заснування товариства з додатковою відповідальністю кількома особами (а у разі створення страхової компанії, як йшлося вище, таких осіб має бути не менше трьох) укладення між ними договору у письмовій формі, який встановлював би порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з додатковою відповідальністю не визнається установчим документом товариства з додатковою відповідальністю і його подання при державній реєстрації товариства не є обов'язковим. Розмір статутного капіталу товариства з додатковою відповідальністю повинен становити суму не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з додатковою відповідальністю.

Статтями 52 Закону України „Про господарські товариства” та 144 Цивільного кодексу України передбачено, що до моменту реєстрації товариства з додатковою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу.

Інші питання формування статутного капіталу страховика-товариства з додатковою відповідальністю, питання управління його діяльністю: порядок формування та органів управління та контролю, процедурні питання діяльності вказаних органів: проведення засідань, порядок прийняття рішень, тощо, питання вступу та виходу з учасників товариства, ліквідація товариства з додатковою відповідальністю детально розписуються в його статуті аналогічно правилам, встановленим законодавством для товариств з обмеженою відповідальністю, а саме ст.144-150 ЦК, ст. 52-64 Закону України „Про господарські товариства”.

Державна реєстрація страхових компаній в Україні відбувається за суто особливою схемою, що, в цілому, суперечить логіці, яка випливає з норм новітнього законодавства, яке регулює процес створення страховиків в Україні.

1. Статтею 7 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначено умови початку діяльності фінансовими установами. Однією з цих умов є наступна: особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.

2. Функцію реєстрації фінансових установ та ведення Державного реєстру фінансових установ покладено на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг статтею 28 Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та пунктом 4 Указу Президента України „Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України” від 04.04.2003 № 292/2003. У цьому пункті зупинимось на такому. Відповідно до п. 3 вказаного Указу на страхових та перестрахових брокерів розповсюджуються наглядові повноваження Держфінпослуг, зокрема з реєстрації. Однак в дисертаційному дослідженні окремо розглядати легітимацію страхових та перестрахових брокерів є недоцільним за причини, що вказані суб’єкти здійснюють посередницьку діяльність на ринках фінансових послуг, і не є фінансовими установами[89] .

3. З аналізу відповідних нормативних актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг з питань реєстрації фінансових установ, зокрема страховиків, а саме: Положення про Єдиний державний реєстр страховиків, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 05.12.2003 № 155, Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41, Положення про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків), до Державного реєстру фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.11.2005 № 4934 (як, до речі, і з аналізу нормативних актів Держфінпослуг, що стосуються порядку створення інших фінансових установ) випливає висновок, що для страхових компаній в Україні поняття державної реєстрації чітко відрізняється від внесення до Державного реєстру фінансових установ. Набуття статусу юридичної особи для страхової компанії відмежовано у часі від набуття нею статусу фінансової установи. В цьому полягає особливість, а на наш погляд, деяка алогічність державної реєстрації страхових компаній.

Незважаючи на створення спеціального органу (Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України), однією з основних функцій якого є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері, механізм державної реєстрації страхових компаній в Україні не змінився. На відміну від ринку банківських послуг, очевидно, що нагляд на ринку фінансових послуг починається не з державної реєстрації юридичної особи, яка має намір надавати певний вид фінансових послуг, а з набуттям цією юридичною особою статусу фінансової установи відповідно до спеціального законодавства, розробленого Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг для конкретного виду фінансових установ – в даному випадку – для страхових компаній. Хоч, наприклад, з розглянутих вище правил легітимації кредитних спілок в Україні випливає, що державна реєстрація кредитних спілок здійснюється саме Держфінпослуг.

Отже, державна реєстрація страхової компанії в Україні, як завершальний етап створення майбутнього страховика, є аналогічною державній реєстрації будь-якого іншого господарського товариства, що не має наміру надавати фінансові послуги. Відповідно до ст. 89 Цивільного кодексу України юридична особа підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. З 1 липня 2004 року таким законом є Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003. Якщо для банків та кредитних спілок, за правилами, встановленими Законами України „Про банки і банківську діяльність” та „Про кредитні спілки” державний реєстратор є завершальною стадією проходження процедури державної реєстрації, то державна реєстрація страхової компанії розпочинається згідно з Законом „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Державна реєстрація страхової компанії проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням майбутнього страховика.

Для проведення державної реєстрації страхової компанії її засновники або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору або надіслати рекомендованим листом з описом вкладення документи у відповідності до ст. 24 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються одним із засновників страхової компанії або уповноваженою ними особою особисто, то державному реєстратору додатково пред’являється паспорт та документ, що засвідчує повноваження вказаних осіб.

Вимога щодо подання інших (крім вказаних Законом „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”) документів заборонена.

Зі статті 25 Закону випливає, що процедура державної реєстрації юридичних осіб в цілому і, зокрема, страховиків, полягає у 1) перевірці наявності або відсутності підстав для залишення документів, поданих для державної реєстрації, без розгляду та у 2) перевірці вказаних документів на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації. Підстави для залишення документів, поданих з метою проведення державної реєстрації страховика визначені ч. 11 ст. 24 Закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, а підстави відмови у проведенні державної реєстрації – у статті 27 Закону.

Якщо документи, які подані з метою проведення державної реєстрації страховика, прийняті до розгляду державним реєстратором, останній перевірив їх на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації і засвідчив саме відсутність цих підстав, то державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України та внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей реєстраційної картки, поданої майбутнім страховиком.

Строк державної реєстрації юридичної особи, це, звичайно, стосується і страхових компаній, не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Датою внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про проведення державної реєстрації страховика в якості юридичної особи є дата державної реєстрації страховика як юридичної особи. З цієї дати, виходячи з нормативно-правових актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, страховик, що набув статусу юридичної особи буде набувати статусу фінансової установи.

З 2003 року страхові компанії набували статусу фінансових установ за загальною процедурою їх внесення до Державного реєстру фінансових установ відповідно до Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41.

Сьогодні процедура набуття статусу фінансової установи страховими компаніями регулюється Положенням про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (пере страховиків) до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.11.2005 № 4934.

Цікавим є визначення заявника, що надається пунктом 1.1. вказаного Положення: „заявник – це юридична особа, яка має намір набути статусу страховика (перестраховика) та подає документи для внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ”. Тобто нами був зроблений правильний висновок, що первинною є процедура державної реєстрації страховика з метою набуття ним статусу юридичної особи, але, страхова компанія, навіть маючи у своїй назві слово „страховик” не є таким до „набуття статусу” фінансової установи або, власне, статусу страховика.

Перед поданням до Держфінпослуг будь-яких документів для набуття статусу фінансової установи юридична особа-майбутній страховик (на дату подання заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ) повинна відповідати таким вимогам:

- її установчі документи повинні відповідати вимогам законодавства з питань регулювання діяльності господарських товариств з урахуванням особливостей, визначених Законом України „Про страхування”;

- вона повинна вести бухгалтерський облік, формувати фінансову звітність та інші звітні дані відповідно до законодавства з урахуванням особливостей, передбачених статтями 31 та 33 Закону України „Про страхування”. Це положення видається парадоксальним: юридична особа, не маючи „статусу страховика”, не будучи фінансовою установою підпадає під пряме регулювання Закону України „Про страхування”, зобов’язана формувати страхові резерви у відповідності з цим Законом та вести бухгалтерський облік аналогічний бухгалтерському обліку страховика.

- має сформувати статутний фонд з наміром займатися видами страхування, іншими, ніж страхування життя, у сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а з наміром займатися страхуванням життя - 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України на день подання заяви. Ця норма не визначає конкретно за яким обмінним курсом – офіційним чи комерційним – має бути сформований статутний фонд, тому в цій частині вона має бути змінена;

- керівник та головний бухгалтер юридичної особи-майбутнього страховика повинні відповідати Професійним вимогам до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг від 13.07.2004 №1590;

- мати технічні умови, необхідні для надання фінансових послуг своїм клієнтам та забезпечення належного та своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства України: приміщення, відповідне програмне забезпечення, комп'ютерну техніку, комунікаційні засоби тощо.

Якщо вказані вимоги дотримано, юридична особа-майбутній страховик подає до Держфінпослуг пакет документів для здійснення процедури набуття статусу фінансової установи, який складається з:

- заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ та реєстраційної картки юридичної особи у паперовій та електронній формах за зразками та у форматі, які встановлюються Держфінпослуг;

- завіреної в установленому законодавством порядку копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або довідки про внесення до ЄДРПОУ;

- завірених в установленому законодавством порядку копій установчих документів заявника (з усіма змінами);

- довідки банків або аудиторського висновку аудитора, інформація про якого внесена до реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

- інформації про керівника та головного бухгалтера заявника відповідно до Професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 13.07.2004 № 1590;

- засвідчених підписом керівника та печаткою заявника відомостей про наявність приміщення, обладнання, техніки, засобів зв'язку та програмного забезпечення, технічні можливості яких забезпечують постійне формування поточної інформації про надання фінансових послуг клієнтам та надання звітних даних (в довільній формі);

- реєстраційної картки з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності підрозділів) у паперовій та електронній формах за зразками та у форматі, який встановлюється Держфінпослуг;

- бізнес-плану запланованої страхової (перестрахової) діяльності на строк не менше, ніж три роки.

Вказані документи повинні бути викладені державною мовою, містити достовірну інформацію на дату складання заяви, надаватися у швидкозшивачі з внутрішнім описом. Опис складається заявником у двох примірниках, один з яких повертається заявнику з відміткою про дату надходження документів.

Не пізніше 30 днів з дня надходження заяви та всіх необхідних документів від заявника Держфінпослуг має прийняти рішення щодо схвалення рішення директора департаменту страхового нагляду про внесення до Державного реєстру фінансових установ або про відмову щодо внесення до реєстру. Підставами для прийняття рішення про відмову в унесенні інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ є невідповідність документів заявника, що додаються до заяви, вимогам законодавства (хоч ці документи вже подавались державному реєстратору і більшість з них вже є перевіреною на предмет відповідності вимогам законодавства); виявлення недостовірності інформації у документах, поданих заявником для внесення до Державного реєстру фінансових установ (цей аспект також має бути перевіреним на стадії державної реєстрації), а також невідповідність заявника згідно з поданими документами Положенню про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків) до Державного реєстру фінансових установ (маються на увазі вимоги, встановлені п.2.1. Положення).

Рішення про відмову в унесенні інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ може бути оскаржено в суді. У разі прийняття Держфінпослуг рішення про внесення інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ, Держфінпослуг оформлює свідоцтво про реєстрацію фінансової установи та вносить інформацію до Державного реєстру фінансових установ. З дня внесення інформації про страховика до Державного реєстру фінансових установ він набуває статусу фінансової установи і від цього дня може проходити наступну стадію його легітимації – процедуру ліцензування операцій страховиків. .

Незважаючи на те, що у страховому законодавстві існує поняття „ліцензування страхової діяльності”, страховим компаніям не видається ліцензія єдиного зразка на проведення страхової діяльності. Тобто основною особливістю ліцензування страхової діяльності є той факт, що ліцензуванню підлягає кожен з конкретних видів страхування, що зазначені у Законі України „Про страхування”. Єдину ліцензію можуть мати лише страховики, що мають намір займатися страхуванням життя, в силу того, що такі страховики не мають права займатися іншими видами страхування. Однак, повертаючись до здійсненого вище теоретико-правового аналізу, наголосимо, що коректно оперувати поняттям „операції страховиків”, оскільки страхові компанії мають право здійснювати і інші (крім страхових) операції. Так, відповідно до вимог Положення про порядок, умови видачі та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страхування життя, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.12.2004 № 2883, страхові компанії вправі здійснювати кредитування.

Ліцензією у сфері страхових правовідносин визнається документ державного зразка, який засвідчує право фінансової установи здійснювати страхову діяльність з конкретного виду страхування протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхування та дає одночасно право на проведення перестрахування за цим видом страхування.

Страховик (перестраховик) України має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного і обов'язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію.

При видачі ліцензії поданню до Держфінпослуг підлягають правила страхування з того виду страхування, щодо проведення якого видається відповідна ліцензія. Ці правила реєструються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та мають відповідати ст. 17 Закону України „Про страхування”.

Ліцензійні умови проведення страхової діяльності досить детально виписані розпорядженням Держфінпослуг „Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” від 28.08.2003 № 40 на підставі ст. 38-39 Закону України „Про страхування”. Специфікою даного нормативно-правового акту є те, що змістове наповнення пакету документів, який подається для отримання ліцензії на право проведення конкретного виду страхування мало чим відрізняється від того пакету, що подається при проходженні страховиком процедури набуття статусу фінансової установи, а вимоги до страховика, процес розгляду пакету документів (строки, механізм, тощо), процес прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі, підстави такої відмови, поновлення розгляду документів після виправлення неточностей в них є цілком ідентичними тим, які зазначені в Положенні про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків) до Державного реєстру фінансових установ з тими ж недоліками, які були вказані нами вище.

Слід також вказати ще на окремі особливості процесу ліцензування страхової діяльності. Першою з них є опосередкована участь у цьому процесі Кабінету Міністрів України, який, відповідно до ст. 38 Закону України „Про страхування”, встановлює розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування, може встановлювати особливі умови проведення деяких видів обов’язкового страхування та визначати статус окремих суб’єктів страхової діяльності. Друга – це право Держфінпослуг встановлювати особливі ліцензійні умови щодо певних видів страхування, так, наприклад, Комісією розроблено та затверджено розпорядженням від 23.12.2004 № 3178 Ліцензійні умови провадження обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Стосовно особливостей легітимації страховиків в Україні слід, як підсумок, вказати, що існуюча процедура їх легітимації також породжує як теоретичні, так і практичні проблеми. Основною науковою проблемою в цьому питанні є дослідження питання „державна реєстрація страховика”. З усього, що було проаналізовано даною дисертацією, випливає чіткий висновок, якщо будь-яка з осіб, що має намір стати фінансовою установою, проходить процедуру державної реєстрації і з цією метою використовує у своєму найменуванні слова „банк”, „страхова компанія”, „кредитна спілка”, тощо має проходити єдину процедуру державної реєстрації, завершальним етапом якої є внесення її як юридичної особи до Державного реєстру фінансових установ без намагання викривити цю процедуру проходженням факультативних етапів „набуття статусу фінансових установ”. Набуття всього обсягу правосуб’єктності фінансової установи (це можна прирівняти і до поняття „набуття статусу фінансової установи”) і за елементарною правовою логікою, і відповідно до чинного законодавства України відбувається після отримання відповідної ліцензії (відповідних ліцензій) на право здійснення фінансових операцій (надання фінансових послуг) , а не після проходження процедури „набуття статусу фінансової установи”. З наукової точки зору визначення легітимації фінансових установ як проходження ланцюга „державна реєстрація – набуття статусу фінансової установи – ліцензування операцій фінансової установи” є неправильною, необґрунтованою та невиправдано ускладненою. З цією метою пропонується (це стосується всіх фінансових установ, що проходять легітимацію саме за вказаним ланцюгом: страхові компанії, ломбарди, довірчі товариства) на першому етапі спростити процедуру державної реєстрації фінансових установ відповідно до схеми державної реєстрації банків: 1) подання пакету документів і проходження процедури їх державної реєстрації у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг з внесенням до Державного реєстру фінансових установ; 2) подання відповідних документів з поміткою про внесення до Державного реєстру фінансових установ державному реєстратору, який в цілковитій відповідності до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” засвідчує факт створення юридичної особи в якості фінансової установи .

Зведення вказаної процедури до двох послідовних етапів та удосконалення нормативно-правових актів з державної реєстрації страхових компаній (які, до речі можна буде застосовувати як аналогію при розробці нормативно-правових актів з державної реєстрації інших фінансових установ) дозволить зняти цілу низку практичних проблем, а саме:

1. Уникнути подвійної плати за державну реєстрацію, плати за реєстрацію фінансової установи.

2. Уникнути колізій при формуванні статутного капіталу. Для реєстрації страховика-господарського товариства розмір статутного капіталу, що має бути сформований на дату державної реєстрації визначений для кожного з видів господарських товариств окремо Законом України „Про господарські товариства”, а для набуття страховиком статусу фінансової установи статутний фонд повинен бути сформований у 100 відсотковому розмірі, хоч ні Закон України „Про страхування”, ні Закон „Про господарські товариства”, ні Цивільний та Господарський кодекси цього не передбачають. Цей факт свідчить про особливість вимог до страхових компаній та необхідність їх узагальнення і врахування, як в Законі України „Про страхування”, так і спеціальному законодавстві, що регулюватиме легітимацію страхових компаній.

3. Зменшити кількість документів, що дозволяють діяльність господарського товариства в якості страховика, яких на сьогодні перебільшена кількість: свідоцтво про державну реєстрацію, свідоцтво про реєстрацію фінансової установи та ліцензії на кожен з видів страхової діяльності.

Накреслені шляхи дозволять оптимізувати не тільки легітимацію страховиків, але і інших фінансових установ, легітимація яких відбувається за аналогічною схемою. Розробка уніфікованого законодавства з цього питання дозволить проаналізувати необхідність подання подібних один до одного документів на етапі державної реєстрації та ліцензування діяльності фінансових установ, узагальнити окремі з них в єдиному документі, що призведе до спрощення процедури легітимації фінансових установ в цілому і страховиків зокрема, незважаючи на те, що кожна з фінансових установ має свою специфіку, їх легітимація відбуватиметься за приблизно однаковою схемою.

3.3 Проблеми створення інвестиційних фондів та компаній, довірчих товариств, недержавних пенсійних фондів та деяких інших фінансових установ та особливості ліцензування їх операцій

Рухаючись у напрямку до ринкової економіки, постійно перебуваючи в процесі інтеграції до ЄС, економіка України майже стовідсотково побудована на інвестуванні. При цьому в якості інвестицій вносяться не тільки грошові кошти і цінні папери, але і інші види майна. Така багатогранність інвестиційного процесу з самого початку свого існування потребувала створення спеціальних суб’єктів, що були б безпосередніми його учасниками. Так в Україні виникла необхідність створення перших інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, правовим підґрунтям для якої став Указ Президента України від 19.02.94 № 55\94, яким було затверджено Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

Інвестиційним фондом, відповідно до п.1 вказаного Положення визнано юридичну особу, засновану у формі закритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встановлених Положенням, виключною діяльністю якої є діяльність у галузі спільного інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять дохід у вигляді процентів і підвищення їх курсової вартості.[90]

Інвестиційна компанія – це торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення (п.18 Положення).

Указ, залишаючись на сьогодні чинним нормативно-правовим актом, містить норми, які регулюють процедуру легітимації інвестиційних фондів та компаній. Проте 15.03.2001 Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, прикінцеві положення якого забороняють створення інвестиційних фондів за процедурою, встановленою Указом. Закон не визначає поняття, не окреслює правового статусу та не регулює легітимацію інвестиційних компаній, а вводить поняття “ІСІ” (інститут спільного інвестування), під яким розуміється корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Оскільки Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” проводить класифікацію інвестиційних фондів на пайові та корпоративні, то для кожної з цих груп насамперед передбачений особливий процес створення . Так, згідно із статтею 7 Закону, корпоративний інвестиційний фонд - це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування. Створення корпоративного інвестиційного фонду регулюється законодавством з питань діяльності акціонерних товариств, тобто Законом України “Про господарські товариства” з урахуванням норм Цивільного та Господарського кодексів України та особливостей, встановлених Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Ці особливості полягають в наступному:

1. Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність на підставі статуту та регламенту , вимоги до змісту яких містить ст. 9 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”.

2. Початковий статутний фонд (капітал) корпоративного інвестиційного фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі, та об'єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності. Розмір початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення інвестиційного фонду.

3. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків.

4. Органами корпоративного інвестиційного фонду є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада. Стаття 14 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” забороняє створення в корпоративному інвестиційному фонді інших, крім вказаних, органів.

Особливість пайового інвестиційного фонду полягає в тому, що він не є юридичною особою, а тому не підлягає легітимації як юридична особа. Пайовий інвестиційний фонд - це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. Для створення пайового інвестиційного фонду, відповідно до ст. 23 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, компанія з управління активами має розробити та зареєструвати в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку регламент інвестиційного фонду, укласти договори з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором, оцінювачем майна, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі інститутів спільного інвестування та організувати відкриту підписку на інвестиційні сертифікати фонду або їх приватне розміщення.

Документом, на підставі якого здійснює діяльність пайовий інвестиційний фонд є регламент, зміст якого визначає ст. 24 Закону.

Особливістю інститутів спільного інвестування є те, що управління їх активами здійснює компанія з управління активами, що є юридичною особою (не фінансовою установою), яка створюється відповідно до чинного законодавства України та має ліцензію, видану Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Незважаючи на досить тривале існування в Україні інвестиційних фондів, процес їх легітимації ставить низку проблемних питань. З часу законодавчого визнання інвестиційних фондів фінансовими установами процес їх створення, закінчуючи державною реєстрацією, мав би відбуватись за загальною для фінансових установ схемою (її запропоновано вище). Однак Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг досі не розробила і не прийняла жодного розпорядження ні з питань легітимації інвестиційних фондів, ні з питань регулювання їх діяльності. Державне регулювання діяльністю інвестиційних фондів відповідно до ст. 6, 56 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” зводиться до регулювання Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Це є основним правовим парадоксом у питанні регулювання діяльності інвестиційних фондів, які є фінансовими установами за законодавством України.

Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” містить норми про те, що інвестиційні фонди, повинні бути внесені в реєстр інститутів спільного інвестування, (наприклад, ст. 13, 23 Закону), держателем якого є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку[91] хоча логічним було б вважати, що їх державна реєстрація відбувається шляхом внесення до Державного реєстру фінансових установ. Діяльність інвестиційних фондів ліцензується також Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку відповідно до ст. 3 та 4 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів” від 30.10.96 та нормативних актів самої Комісії, діяльність з приватизаційними паперами – Фондом державного майна України. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг участі в процесі ліцензування діяльності інвестиційних фондів, зважаючи на відсутність будь-яких спеціальних нормативних актів, не бере.

Тож, основними проблемами у питаннях легітимації інвестиційних фондів в Україні є наступні:

1. На сьогодні різні аспекти діяльності інвестиційних фондів контролюють різні органи – Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Фонд державного майна України і, навіть, Антимонопольний комітет України (ст. 57 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є чи не основним державним органом, що контролює весь процес створення, реорганізації та ліквідації інвестиційних фондів, приймає рішення про внесення та вилучення інвестиційних фондів до Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування, приймає рішення про відповідність інвестиційних фондів вимогам щодо мінімального обсягу активів ІСІ[92] , реєструє емісію та контролює розміщення інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів, контролює діяльність власне інвестиційних фондів та діяльність компаній з управління їх активами. У світлі сказаного, повноваження щодо інвестиційних фондів як одного з видів фінансових установ, покладені на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” виглядають суто декларативними. Розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, є доволі простим: чітке з’ясування та закріплення в законодавстві суті інвестиційного фонду, яка на сьогодні є далекою від суті фінансової установи. Діяльність на фондовому ринку України не дає підстав вважати юридичну особу фінансовою установою, в іншому випадку фінансовими установами слід вважати всі юридичні особи, що емітують цінні папери або торгують ними (як інвестиційні компанії). Залучення коштів, наприклад, фізичних осіб, від продажу емітованих акцій є фінансовою операцією, але саме по собі це також не дає підстав називати юридичну особу фінансовою установою. Так, наприклад, банк-акціонерне товариство, як вже було вказано вище, не матиме статусу фінансової установи після державної реєстрації та факту першої емісії акцій.

2. Інститути спільного інвестування, якими є інвестиційні фонди, - це не самостійні суб’єкти. Вони тим чи іншим чином пов’язані з компаніями з управління активами. В цьому полягає їх особливість, але ця особливість розширює кількість як державних органів, що беруть участь у процесі легітимації інститутів спільного інвестування, так і органів, що контролюють їх діяльність.

3. Удосконалення існуючої процедури легітимації інвестиційних фондів шляхом передачі функцій з легітимації від Державної комісії цінних паперів та фондового ринку та Фонду державного майна України до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, на нашу думку, не є потрібним та ефективним рішенням зазначених проблем на сучасному етапі та послабить державний контроль за процесом створення інвестиційного фонду і подальший нагляд за його діяльністю. Поступове зосередження легітимаційного процесу в повноваженнях Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг повинно відбуватись одночасно з удосконаленням законодавства та за умови наукового обґрунтування статусу інвестиційного фонду як фінансової установи, хоч на нашу думку, інвестиційні фонди за їх сьогоденним розумінням, на наш погляд, не відповідають ознакам фінансової установи.

Процес створення довірчих товариств регулює однойменна стаття 2 Декрету, проте вона є такою, що вже давно не відповідає правовідносинам, які повинна регулювати. По-перше, всі деталі, що мають бути вказані в установчому договорі довірчого товариства, можуть, звичайно, бути враховані в договорі про заснування довірчого товариства (ст.142 Цивільного кодексу), однак важко проконтролювати домовленість засновників про відповідальність щодо обов’язків перед банком та довірителями майна, про право довірених осіб на підпис чеків, проведення інших операцій або отримання документів, що знаходяться на відповідальному зберіганні в банку, оскільки установчий (засновницький) договір вже не є установчим документом товариства з додатковою відповідальністю, а тому не є обов’язковим для подачі при державній реєстрації товариства.

Статутний фонд довірчого товариства, згідно зі ст. 2 Декрету повинен становити не менше 1 мільйона українських карбованців і формується виключно за рахунок грошових коштів та цінних паперів учасників. Звичайно, за наявності такої норми, більш доцільно спиратись на розмір статутного фонду, визначений ст. 52 Закону України „Про господарські товариства” для товариств з додатковою та обмеженою відповідальністю, однак застосування такої аналогії, з нашого погляду, є не цілком коректним, оскільки стаття 2 Декрету КМУ „Про довірчі товариства” є чинною та конкретно визначає розмір статутного фонду довірчого товариства. До моменту реєстрації довірчого товариства кожен з його засновників зобов’язаний внести на тимчасовий рахунок не менш як 50 відсотків від вказаного в установчих документах розміру його вкладу до статутного фонду, що повинно підтверджуватись документами, виданими комерційним банком. Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) довірчих товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).

Фінансовий стан засновників, включаючи і фізичних осіб, відповідно до сьогочасних умов повинен бути обов’язково перевірений, як в силу специфіки діяльності довірчих товариств, так і у зв’язку з участю нашої державі в боротьбі з легалізацією (відмиванням) незаконно одержаних коштів, тому і ця норма Декрету має бути докорінно змінена і врахована в Законі України „Про довірчі товариства”, що з 1995 року розглядається Верховною Радою України в якості проекту.

Наступною нормою ст. 2 Декрету передбачено, що у тримісячний термін після реєстрації довірчого товариства кожен засновник зобов'язаний повністю внести свій вклад. Якщо засновники довірчого товариства не внесли свого вкладу до статутного фонду, комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства. На зміну припинення обслуговування банком рахунків довірчого товариства пропонується в разі несвоєчасного формування його засновниками статутного фонду скасовувати державну реєстрацію довірчого товариства.

Учасники довірчого товариства, згідно з Декретом, відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

В іншому процедура створення довірчого товариства, включаючи його державну реєстрацію, буде цілком подібною до процедури створення страхових компаній у формі товариств з додатковою відповідальністю, за винятком того, що для довірчого товариства законодавчо не визначена кількість його засновників.

Процес внесення довірчого товариства до Державного реєстру фінансових установ виписаний Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг 28.03.2006 у формі розпорядження № 5538 „Про затвердження Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ”. Довірчі товариства, які створені відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.93 № 23-93 „Про довірчі товариства”, та, враховуючи вимоги Постанови Верховної Ради України від 22.12.95 № 491/95-ВР „Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян”, і які на момент набрання чинності вказаним розпорядженням мають зобов’язання за укладеними з довірителями договорами, повинні протягом шести місяців з дня набуття чинності цим розпорядженням забезпечити подання документів для внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ. Це Положення, також розповсюджуватиметься і на новостворювані довірчі товариства.

Для внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ довірче товариство як на паперових носіях, так і в електронному вигляді подає до Держфінпослуг документи, визначені розділом 2 Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ.

Згідно з пунктом 2.3. розділу 2 Положення про порядок унесення інформації про довірчі товариства до Державного реєстру фінансових установ у реєстраційній картці, яку подає довірче товариство, у полі „Інформація про види фінансових послуг, що надає чи планує надавати юридична особа” та в реєстраційній картці з інформацією про відокремлені підрозділи у полі „Види фінансових послуг, що планує надавати відокремлений підрозділ” зазначаються „довірчі операції згідно із статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів України „Про довірчі товариства”. Однак слід наголосити, що не всі зазначені у ст. 4 Декрету операції можна визнати фінансовими послугами. Агентські та представницькі послуги, послуги зі збереження майна та управління ним фактично не є фінансовими. Це питання є надто важливим і неодмінно стане проблемою при розробленні Ліцензійних умов для здійснення довірчими товариствами довірчих операцій (яких, наразі, немає). Тому, слід розділити довірчі операції на операції суто фінансового характеру (залучення грошових коштів та управління ними), що охоплюватимуться поняттям фінансових послуг та операції, які є лише супутніми до фінансових операцій. Задача є непростою, зважаючи на, так би мовити, застарілу правову природу довірчих товариств в Україні, у зв’язку з цим нагальним питанням є питання якнайшвидшого прийняття Законів України „Про довірчі товариства” та „Про довірчу власність”.

Відкритим на сьогодні залишається і питання ліцензування операцій довірчих товариств. Загальна схема ліцензування, як і для лізингових компаній, запропонована розділом VI Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, проте фінансові операції довірчих товариств мають особливості і ліцензування такої діяльності повинне бути врегульоване спеціальним нормативно-правовим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Питання ліцензування іншої (яка за своєю суттю не може виражати здійснення фінансових операцій) діяльності довірчих товариств, наприклад, управління пакетами цінних паперів, діяльність з приватизаційними паперами вирішувалось (і до розробки наукових обґрунтувань окремих понять ринків фінансових послуг) вирішуватиметься іншими (не Держфінпослуг) державними органами: Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Фондом державного майна України, Національним банком України, органами, що визначатимуться Кабінетом Міністрів України. Проте таке розмаїття органів ліцензування не є ефективним з точки зору подальшого контролю та нагляду за діяльністю довірчих товариств, що здобули назву „фінансових пірамід”. Для вирішення цієї проблеми може бути запропоновано декілька кроків:

1. Визначити цілісну суть довірчого товариства на законодавчому рівні, чітко окреслити коло операцій, які воно має право виконувати.

2. Основні засади та органи ліцензування діяльності довірчих товариств визначити в Законі України „Про довірчі товариства”.

3. Чітко визначити орган нагляду за діяльністю довірчих товариств та надати йому широкі повноваження (в тому числі щодо звернення до правоохоронних органів) з питань визначення та притягнення довірчого товариства та його керівників до відповідальності за порушення законодавства України, здійснення незаконної або непрозорої діяльності.

А загальним підсумком аналізу діяльності довірчих товариств в Україні є те, що на сьогоднішньому етапі їх існування неможливо чітко стверджувати, що ці компанії за своєю суттю є фінансовими установами, цей факт і породжує неможливість створення несуперечливої і специфічної для вказаних суб’єктів нормативно-правової бази з їх легітимації та регулювання їх діяльності.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до фінансових установ належать так звані „установи накопичувального пенсійного забезпечення”. Основною проблемою легітимації установ накопичувального пенсійного забезпечення вважаємо відсутність в законодавстві поняття цих суб’єктів, а, відтак, і нормативно-правових актів, що регулювали процес легітимації саме таких установ.

Виходячи з поняття системи накопичувального пенсійного забезпечення та переліку суб’єктів пенсійного забезпечення, вказаного у ст. 3 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003, можна з впевненістю стверджувати, що установою накопичувального пенсійного забезпечення можна вважати будь-яку установу , яка здійснює перерахування до системи накопичувального пенсійного забезпечення.

Установою в розумінні Цивільного кодексу України є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, для досягнення цієї мети. Це визначення за загальними рисами відповідає ознакам недержавних пенсійних фондів, що, насамперед, створюються шляхом об’єднання майна для досягнення конкретних цілей: накопичення пенсійних внесків. Зважаючи також і на те, що всі прийняті Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг нормативно-правові акти стосуються недержавних пенсійних фондів і не існує жодного акту, який регулює діяльність установ накопичувального пенсійного забезпечення, слід лише констатувати, що Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, видаючи розпорядження від 29.12.2003 № 186 „Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації недержавних пенсійних фондів”[93] , розпорядження „Про затвердження Положення внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ ” поставила знак рівняння між поняттями „установа накопичувального пенсійного забезпечення” та „недержавний пенсійний фонд”. Проте слід зауважити, що в такому рівнянні немає необхідності, оскільки неточності в законодавстві повинні усуватись внесенням у нього змін. Так, зміни норми частини 1статті 1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” були запропоновані у розділі І дисертації з урахуванням того, що поняття установи накопичувального пенсійного забезпечення має бути виключене із Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Процедура створення недержавних пенсійних фондів регулюється статтями 6-12 Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”. Стаття 11 Закону встановлює процедуру державної реєстрації недержавного пенсійного фонду Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, яка була досить детально розписана в Положенні про порядок державної реєстрації недержавних пенсійних фондів, затвердженому розпорядженням Держфінпослуг від 29.12.2003 № 186, проте станом на даний час цей нормативно-правовий акт втратив чинність. Можливо, скасування вказаного розпорядження пов’язано з тим, що обов’язковою умовою початку діяльності недержавного пенсійного фонду є укладення його радою договору про адміністрування недержавного пенсійного фонду (ст. 12 Закону). 22 лютого 2005 року Держфінпослуг прийнято відповідне розпорядження № 3617, яким затверджується „Положення про порядок внесення до Державного реєстру фінансових установ інформації про адміністраторів недержавних пенсійних фондів”. Видача цього розпорядження, на нашу думку, не знімає проблеми відсутності спеціального нормативно-правового акту, що детально розписує процедуру державної реєстрації недержавного пенсійного фонду (адже лише за умови його державної реєстрації та внесення його у Державний реєстр фінансових установ такий пенсійний фонд може визнаватись юридичною особою), але і ставить ще одне питання: чому в Державний реєстр фінансових установ повинні бути внесені адміністратори недержавних пенсійних фондів, якщо за Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” вони не мають ознак фінансової установи та не можуть визнаватись як такі.

Незважаючи на те, що послуги з залучення коштів вкладників у систему недержавного пенсійного забезпечення однозначно є фінансовими операціями (ст. 4 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”), законодавець не вбачає необхідності згадати про ліцензування операцій недержавного пенсійного фонду ні визначаючи його поняття, ані регламентуючи діяльність цього суб’єкту (Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення”). Ліцензованою є лише діяльність адміністраторів недержавних пенсійних фондів (ст. 27 Закону „Про недержавне пенсійне забезпечення”, Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів, затверджені розпорядженням Держфінпослуг від 13.11.2003 № 118).

Отже, окремі зміни в законодавстві звели легітимацію недержавних пенсійних фондів в Україні лише до 1) реєстрації статуту недержавного пенсійного фонду (Положення про реєстрацію статуту недержавного пенсійного фонду та пенсійних схем, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 17.08.2004 № 2080), та 2) внесення недержавного пенсійного фонду в Державний реєстр фінансових установ (Положення про внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 12.10.2004 № 2534), а така „скорочена” процедура легітимації ставить під сумнів існування недержавних пенсійних фондів в якості фінансових установ, адже існування фінансової установи без ліцензії є незаконним. Саме тому розписувати вимоги законодавства про легітимацію недержавних пенсійних фондів на сучасному етапі їх розвитку є недоцільним, слід лише констатувати відсутність чіткого легітимаційного процесу у цій сфері і висунути пропозицію до розроблення нормативно-правової бази з урахуванням факту переосмислення правового статусу недержавних пенсійних фондів.

Факторинг в Україні був і залишається суто банківською операцією, хоч у банківській справі прийнято відносити факторинг до числа нетрадиційних банківських операцій[94] . Про це свідчить стаття 3 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 20.03.91(втратив чинність), в якій факторингом визнавалось придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог. Нині чинний Закон України „Про банки і банківську діяльність” також містить факторинг в переліку банківських операцій, а стаття 350 Господарського кодексу України містить пряму вказівку на те, що факторинг є банківською операцією.

Факторингові операції не є надто поширеними в Україні, тому їх цілком поглинає банківський сектор і, можливо, саме за цієї причини відсутні передумови для створення факторингових компаній як самостійних учасників ринку фінансових послуг.

Кредитно-гарантійні установи, очевидно, мали б створюватися у нормативно-явочному порядку. Доказом цього слугує Указ Президента України від 20.05.99 № 540/99 „Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва”.

Кредитно-гарантійна установа мала б утворюватись на стовідсотково державній власності Фондом державного майна та Національним агентством з управління державними корпоративними правами. Основними завданнями кредитно-гарантійної установи в Указі визначались надання кредитів, у тому числі мікро кредитів, суб’єктів малого і середнього підприємництва, переважно виробничої сфери за рахунок власних коштів, а також консультаційних та інших послуг з фінансування діяльності цих суб’єктів та надання гарантій банкам щодо повернення суб’єктами підприємництва отриманих кредитів.

Кабінет Міністрів України розпочав невідкладні заходи щодо реалізації Указу Президента від 20.05.99 № 540/99[95] , проте практика створення кредитно-гарантійних установ в Україні не прижилась і вказані нормативно-правові акти були скасовані.


[1] Щербина В.С. Господарське право: Підручник.- 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. – 86. (592 с.)

[2] Карлін М.І. Правові основи підприємництва: Навч. посіб. – 2-е вид., випр. і допов. – К.: Кондор, 2006. – С.- 56. (368 с.)

[3] Господарський кодекс України від 16.01.2003//Науково-практичний коментар. К., Юрінком Інтер, 2004.

[4] Щербина В.С. Господарське право: Підручник.- 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. – 86-87

[5] Хозяйственное право.//Учебник под ред. акад. Мамутова В.К.// К., Юринком Интер, 2004. С.-387.

[6] Цивільне право України:Підручник: У 2-х т./ Борисова В.І.(кер.авт.кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004.- Т.1. – С.121 (480 с.)

[7] Там само. Борисова С. – 123.

[8] Там само. С. – 123-124

[9] Рябченко О. Зміст державного регулювання господарської діяльності. Право України, 2006 рік, № 1. – С. – 83.

[10] Акопов Л.В., Смоленский М.Б. Административное право: Учебник. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К»; Ростов – н/Д: “Наука-Пресс”, 2007. – С.51-52 (352 с.)

[11] Адміністративне право України (Підручник для юрид. вузів і фак./ Ю.П.Битяк, В.В.Богуцький, В.М.Гаращук та ін); За ред. Ю.П.Битяка. – Харків: Право, 2000. – С. 106-107 – 520 с.

[12] Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – 2-ге вид., допов. К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 212-213. (752 с.)

[13] Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003 – С.202.(544с.)

[14] Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – розділ VI (глава 16, параграф 1) С.278.

[15] Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання.- Навчальний посібник.- К.: 2002, - с. 21

[16] Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. 2-ге вид., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – (752 с.) С. - 646

[17] Шпомер А. Ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності. – Право України, 2004, № 2. – С. 55-58.

[18] Шестак Л.В. Ліцензування як адміністративно-правовий інститут. Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Ірпінь. 2005. – С. - 7

[19] Там само. С.-7

[20] Бекірова Е.Е. Правове регулювання ліцензування певних видів господарської діяльності. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. НАН України; Інститут економіцко-правових досліджень. Донецьк, 2006. С. – 6.

[21] Ліцензування господарської діяльності/ Сергій Береславський (упоряд.), Сергій Сегеда (упоряд.) – К.: 2001. С. – 4 (80 с.)

[22] Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: 2000. – С. -;

Національний банк і грошово-кредитна політика / За ред. А.М.Мороза та М.Ф.Пуховкіної. К.: 1999. – С. 240 - 244

[23] Детальніше – Шамрай І.А. Ліцензування банківських операцій як інститут банківського права України. – Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 24. – К.: Ін-т держави і права ім В.М. Корецького НАН України, 2004. – (668 с.) – С.191-196

[24] Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Малый энциклопедический словарь. В 4-х томах. – М.: „Терра”, 1997. - Т.3 . - С.311

[25] Яременко В., Сліпушко О. Новий тлумачний словник української мови. В 3-х томах. – К.: „Аконіт”, 2001, Т.2. С.63

[26] Новый энциклопедический словарь. Кол. авт.- М.: Научное издательство „Большая российская энциклопедия”, изд-во „Рипол Классик”, 2001, - с.619

[27] Юридическая энциклопедия . Под общ. ред. акад. Б.Н.Топорина. – М.: „Юристъ”, 2001, с.478.; Юридична енциклопедія в 4-х томах. – К.: Видавництво „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2001, - т.3. с.467.

[28] Юридична енциклопедія в 4-х томах. – К.: Видавництво „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2001, - т.3. с.467.

[29] Энциклопедическій словарь. Начатый проф. И.Е.Андреевскимъ, продолжается под редакціею К.К.Арсеньева и проф. О.О.Петрушевскаго. - С.-Петербургъ. – Типо-Литографія И.А.Ефрона. В томах. Т.33 С.- 456-457.

[30] Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти. „Государство и право”, 1995, №8. С.-

[31] Там само.

[32] Фролова И.А. Легитимация залога бездокументарных ценных бумаг. „Вестник НАУФОР”, 2001, № 9.

[33] Соловьев Д.В. Иностранные ценные бумаги: проблема легитимации. http:// www.alekseev.ru.

[34] Юрбиком – право высоких технологий. Дискуссия. http:// www.urbicom.ru/include/Open material.htm Id=1153.

[35] Проблемы легитимации холдингов в России. - http:pinqwin.ru

[36] Андрианова Л.Н., Гусева И.А. Регулирование российского рынка ценных бумаг. – “Регулирование”, 2001, № 12.

[37] Васильев Г. Последствия регистрации сделки самим акционерным обществом, если такая сделка должна быть зарегистрирована независимым регистратором. http:// www.alekseev.ru

[38] Юридическая энциклопедия . Под общ. ред. акад. Б.Н.Топорина. – М.: „Юристъ”, 2001, с.478.; Українська радянська енциклопедія. / Головна редакція Української радянської енциклопедії. – К.: 1962. – Т.8.- С. - 47

[39] Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання. – Навчальний посібник. – К.: „Наукова думка”, 2002. – С.21.

[40] Там само. С. - 22

[41] Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства. – Государство и право. – 1997, № 5. – С. 46.

[42] Соловйова Л. Виникнення правосуб”єктності підприємств: деякі питання. – „Право України” – 2002, № 7 – С. 36.

[43] Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб’єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібник – К.: А.С.К., 2001. – С. 114 (704.с.)

[44] Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 2. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – розділ І глава 3 параграф 3 С. 52.

[45] Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник: - 2-ге вид., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.7

[46] Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.16

[47] Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 17-18

[48] Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – С.500-509

[49] Адміністративне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б.Авер”янов (голова) - К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – С.477-478

[50] Бодуан Жан-Пьер. Управление имиджем компании. Паблик рилейшнз: предмет. – М.: „Инфра-М”, 2001. – с.-61

[51] Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера. – Під ред. Р.Дякіна – К.: Міжнародна економічна фундація, 2000, - с.324

[52] Юридична енциклопедія. В 4-х томах К.: „Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана, 2001. Т.3.- С.467.

[53] Хуторецкий Р. Лицензирование в гражданском праве. – „Право и жизнь”, 2000, № 29, див. на сайті http:// www.alekseev.ru

[54] Цивільне право України: Підручник у 2-х кн./ О.В.Дзера (керівник авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. С.112.

[55] Цивільне право України. Підручник у 2-х т./ Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004 – Т.1 (480 с.) С.129-130.

[56] Акопов Л.В., Смоленский М.Б. Административное право: Учебник. – М.: Издательско-торговая корпорация “Дашков и К”; Ростов-н /Д: “Наука-Пресс”, 2007. – (352 с.) С. - 26

[57] Розділ IV Закону України “Про банки і банківську діяльність”

[58] Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 29.12.2003 № 188 “Про встановлення плати за видачу ліцензій”

[59] не створено. Окремі його функції виконує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

[60] Воротіна Н.В. параграфи 1,2,4 розділ 10 у монографії Органи державної влади України/ за ред.В.Ф.Погорілка/ К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, 2002, (592 с.) С. 437

[61] Постанова Правління Національного банку України від 19.03.2004 № 120 „Про затвердження Змін до деяких переліків і тарифів операцій (послуг), що здійснюються Національним банком України, його територіальними управліннями та установами за операціями (послугами), пов’язаними з діяльністю клієнтів і банків-кореспондентів Національного банку України”.

[62] Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003,

[63] дані на 11.05.2005

[64] „Про включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців даних про банки, змін до їх статутів та відомостей про відокремлені підрозділи банків”. Роз’яснення Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 30.12.2004 № 9200 і Національного банку України від 30.12.2004 № 40-110/418-13768;

[65] Шамрай І. Особливості та проблеми проходження процедури державної реєстрації банків в Україні. – Підприємництво, господарство і право. 2003. № 1. – С. - 82

[66] Экономическая энциклопедия / Науч. ред. Совет изд-ва «Экономика»; Ин-т экон. РАН; Гл.ред. Л.И. Абалкин. – М.: ОАО «Издательство «Экономика», 1999, - 1055 с. С.369.

Большой юридический словарь. / Под. ред. А.Я.Сухарева, В.Е. Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Инфра – М, 2002. – 704 с. С. 308.

Большой экономический словарь/ Под. общ. ред А.Н.Азрилияна – М.: Фонд «Правовая культура»

[67] Підприємницьке право: Навч. посіб./ Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іваненко Л.М., - К.: Істина, 2001, 480с. С.157.

Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб’єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2001. – 704 с. (Економіка. Фінанси. Право.) С. 135 – 136).

[68] Предпринимательское право: Учебник для вузов/Под ред. Н.М. Коршунова, Н.Д. Эриашвили. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – 415 с. С.104.

[69] Багандов А.Б. Лицензионное право: Учебно-практическое пособие / Под ред. Дмитриева Ю.А. – М.: Изд-во «Эксмо», 2004. – 640 с.

[70] Детальніше – І.А. Шамрай. Ліцензування банківських операцій як інститут банківського права України. – Держава і право. – Збірник наукових праць. 2004. Вип. 24. С. 191.

[71] 1-5

[72] Половко С. Режим ліцензування валютних операцій. / Право України. 2003, № 11, С.41

[73] Заверуха І.Б. Банківське право: Посібник для студентів юридичних та економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Львів: Астролябія, 2002. – 222с. С. - 26

[74] Романишин В.О., Уманців Ю.М. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 480 с. С. - 174

[75] Заверуха І.Б. Банківське право: Посібник для студентів юридичних та економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Львів: Астролябія, 2002. – 222с. С. - 26

[76] Романишин В.О., Уманців Ю.М. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 480 с. С. – 177-179

[77] Вказане джерело: С.- 179

[78] Постанова Кабінету Міністрів України від 18.09.1997 № 1031 „Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства”(втратило чинність); Постанова Кабінету Міністрів України від 15.01.1998 № 25 „Про порядок використання коштів державного лізингового фонду на придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки та двигунів до неї”; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.08.2001 № 370-р „Про створення державного лізингового фонду для поновлення морського і річкового флоту”;Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1904 „Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовується на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу”

[79] Постанова Кабінету Міністрів України від 16.10.1997 № 1144 „Про лізингову компанію „Украгромашінвест”; Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1998 № 840 „Про утворення лізингової компанії „Укртранслізинг”; Постанова Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 № 225 „Про утворення державного лізингового підприємства „Украгролізинг”

[80] Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 19.08.2005 „Про затвердження структури файлів, формату та опису полів електронної форми даних, що подаються до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг юридичними особами-суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати послуги з фінансового лізингу.

[81] Опубліковано „Бухгалтер” № 28, липень, 2004.

[82] Опубліковано „Податки та бухгалтерський облік”, № 60 26 липня 2004 року

[83] Програма діяльності Кабінету Міністрів „Назустріч людям”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 № 115 та схвалена постановою Верховної Ради України від 04.02.2005 № 2426-IV

[84] Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів і ломбардами„ від 20.11.2003 № 1800

[85] Постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.1998 № 802 „Про Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб’єктам підприємницької діяльності на праві власності” (з доповненнями).

[86] Вісник податкової служби України, жовтень 2002, № 37, с. 31

[87] лист Держпідприємництва від 20.01.2003 № 2-222/330

лист Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України „Щодо патентування фінансових послуг ломбарду” від 26.02.2004 № 2004 № 170

[88] Розпорядження Держфінпослуг від 13.11.2003 № 124 „Про порядок формування статутного фонду страховика цінними паперами”

[89] Положення про реєстрацію (перереєстрацію) страхових та перестрахових брокерів і ведення реєстру страхових та перестрахових брокерів, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.05.2004 № 736

[90] Пересада А.А.Інвестиційний процес в Україні.- К., “Видавництво Лібра” ТОВ, !998. – С. 20.

[91] Положення про реєстрацію регламенту інститутів спільного інвестування та ведення Єдиного державного реєстру інститутів спільного інвестування, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 06.07.2002 № 197.

[92] Щодо кожного інвестиційного фонду приймається індивідуально.

[93] Розпорядження втратило чинність

[94] Банківські операції:Підручник/За ред. В.І.Міщенка, Н.Г.Слав’янської. – К.: Знання, 2006. – 727 с. – С. 11

[95] Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.01.2000 № 318 „Про невідкладні заходи щодо забезпечення реалізації Указу Президента від 20 травня 1999 р. № 540”

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий