Смекни!
smekni.com

Правовий статус особи в Україні (стр. 8 из 10)

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). в обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом ,хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні договори з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини – згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.[9;203]

Особливе місце посідає Комісія з прав людини – універсальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав – членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розумінні прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими органами і цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав із захисту меншин.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст.28 Міжнародного пакту по громадські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав – учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав – учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст.40). У разі, якщо держава0учасниця зробить заяву згідно зі ст.41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пакту.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні прав Комітету із прав людини наділених повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб порушення прав, зазначених в цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарги відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. [9;205]

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЕС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ – згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці – згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав – учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурами і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурами і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання).

Конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

До конкретних досягнень співробітництва в рамках Ради Європи можна віднести сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства і близько 170 укладених європейських конвенцій і договорів (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Соціальна хартія Європи 1961 р., Європейська конвенція щодо запобігання катувань 1987 р. тощо) еквівалентних 75000 двосторонніх угод.

Документи Ради Європи встановлюють ряд важливих принципів, які застосовуються до правової держави: принцип законності, права на справедливий судовий розгляд ,вільний доступ до судів, гарантії справедливого і відкритого судового розгляду, неупередженості суддів і відповідність покарання вчиненому. Цими принципами повинні керуватися уряди й інші органи влади, а також судові і законодавчі органи.

Найбільш відомою серед цих документів стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, прийнята в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 р. Більш ніж за сорок п’ять років свого існування Конвенція довела свою необхідність й значимість і визнана міжнародним співтовариством як найефективніший у світі механізму щодо захисту прав людини й основних свобод. Пояснюється це політичною волею держав-учасниць у забезпеченні загальної системи цінностей. У даний час у Конвенції беруть участь усі держави-члени Ради Європи, у тому числі й Україна (з 1973 р.). З точку зору міжнародного права Конвенція становить багатосторонній договір. Держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов’язання гарантувати кожній людині, що перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, зафіксовані в цьому документі. Особливістю Конвенції є не лише та обставина, що в ній закріплений широкий спектр прав людини, але й наявність механізмів контролю за реалізацією її положень. Рада Європи здійснює постійний контроль за виконанням Конвенції з метою розширення забезпечуваного нею захисту шляхом доповнення переліку прав, а також за допомогою удосконалення діючих процедур. На 1 липня 1999 р. у систему Конвенції входило, крім неї самої, 11 додаткових протоколів.

Європейська конвенція ґрунтується на переконанні, що основні права і свободи – це підвалини справедливості і миру в усьому світі, найкращим чином здійснюється завдяки дієвій політичній демократії та завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Уряди європейських країн, які дотримуються єдиних думок і мають загальну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві закону, робили перші кроки на шляху колективного забезпечення здійснення цих прав.

Однак, оскільки гарантування громадських та політичних прав не може бути відокремлено від сприяння основним соціальним правам і свободам та їх захисту, держави-членів Ради Європи прийняли другу важливу Конвенцію – Європейську соціальну хартію – з метою гарантування на міжнародному рівні такі права, як право на працю, на задовільну винагороду, право створювати профспілки і вступати до них, право на страйки тощо.

Європейська конвенція з теоретичної точки зору – це міжнародний договір, свого роду контракт, згідно з яким держави беруть на себе деякі правові зобов’язання. Усім цим зобов’язанням властива така риса – визнання за окремими особами певних прав. Положення Конвенції дозволяють особам, які вважають, що їх права не були дотримані, порушити в європейських установах з прав людини у Страсбурзі справу проти уряду-відповідача.

Уряди мають піклуватися про те, щоб кожна людина, що знаходиться під їх юрисдикцією, мала можливість користуватися правами і свободами, які захищаються цією Конвенцією.

У деяких країнах Конвенція включена у внутрішнє законодавство з тим, щоб кожна людина мала можливість подати скаргу або заяву до національного суду або органу ,спираючись безпосередньо на її положення. Але навіть у тих країнах, де Конвенція не включено у внутрішнє законодавство, національні закони не повинні суперечити її положенням.

Конвенція не замінює національної системи захисту прав людини, але забезпечує міжнародну гарантію на доповнення до права на оскарження, яке існує у тій чи іншій державі. Більшість прав і свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, мають громадянський та політичний характер. Конвенція чітко визначає, що більшість цих прав в демократичному суспільстві не може бути необмеженою, і що необхідні обмеження можуть запроваджуватися з міркувань громадської або національної безпеки, з метою захисту економічного добробуту країни, здоров’я та моралі суспільства або прав і свобод інших людей, для запобігання заворушенням і злочинам.