Смекни!
smekni.com

Історія геолого-геоморфологічних досліджень Подільських Товтр (стр. 1 из 3)

Реферат

на тему:

Історія геолого-геоморфологічних досліджень Подільських Товтр


В історії геолого-геоморфологічного вивчення Подільських Товтр за спрямуванням, детальністю досліджень та завданнями, які при цьому вирішувались, виділяємо три етапи. Враховуючи внутрішню неоднорідність кожного з них, вважаємо за доцільне розділяти їх на періоди.

Перший етап (ХІХ – поч. ХХ ст.) характеризується вивченням загальних особливостей геологічної будови та рельєфу пасма. Тут виділяємо два періоди.

1 період (до 1867 р.). У цей час відбуваються перші геолого-геоморфологічні експедиції з вивчення Подільських Товтр, які організували В. Г. Бессер (1828), Е. І. Ейхвальд (1830), Г. Яковицький (1827, 1828, 1830). Діяльність цих дослідників пов’язана з відновленням Вільнюського університету (1803) і відкриттям Кременецького ліцею.

Г. Яковицький подав огляд мінералів, які зустрічаються на Поділлі і Волині, Е. І. Ейхвальд – мінералогічну характеристику Литви, Волині і Поділля. Детальний опис малакофауни з фації піщаних осадків верхнього баденію (пронятинський горизонт за В. Тейсейром, 1900) знаходимо у Ф. Дюбуа-де-Монперо (1831) та Е. Ейхвальда (1830, 1853).

2 період (1867 – 1920 рр.). Це час досить детальних досліджень геологічної будови Товтр. У 1867 р. російський дослідник М. П. Барбот-де-Марні [2] вперше інтерпретував Товтри як рифове утворення, вважаючи їх „бріозоїчними атолами”, складеними переважно моховатками. Він визначив вік рифових вапняків як другий середземноморський (тепер - баденський), а також дав для Поділля віденський поділ неогенових відкладів.

У пізніших роботах низки геологів, і насамперед О. О. Михальського, було достатньо детально для свого часу з’ясовано геологічну природу та вік Товтр. За О. О. Михальським [18], ядро товтрового масиву складене органогенними та уламковими вапняками середземноморського часу, які утворюють бар’єрний риф. О. О. Михальський встановив наявність двох стратиграфічних комплексів рифових відкладів (ІІ серед-земноморського і сарматського), дав опис морфології гряд і фауни, що міститься в породах. Організмами-рифобудівниками у середземноморському рифовому ядрі дослідник помилково вважав корали.

Вивченням галицької частини Товтрового пасма у цей час займалися також польські геологи. Заслу-говують уваги праці А. Ломницького [31] і В. Тейсейра [32]. Обидва дослідники працювали над питаннями стратиграфії, палеогеоморфології та умов формування міоценових відкладів Галичини. На основі аналізу морфології рельєфу В. Тейсейр вперше зробив спробу регіоналізації Товтрової гряди. Він поділив Товтри за особливостями їх геологічної будови і рельєфу на низку пасм: Медобори Залозецькі, пасмо Зубової гори, Дітковецькі Товтри, Збаразькі Товтри, Товтри Луб’янецькі. Від гори Голда до долини р. Збруч Товтри являють собою суцільний велетенський вал, у межах якого В. Тейсейр виділив п’ять паралельних пасом: колодницьке, скалатське, луканське, крутилівське і богутське. Відзначено асиметрію схилів Товтр.

В. Тейсейр також уперше зазначив, що при формуванні так званих “богутських” вапняків (серед-земноморський час) берегова лінія знаходилась на схід, а у фазі вапняків серпулових (сармат) – на захід від Медоборів на приблизно однаковій відстані від рифу. Оолітові вапняки, розташовані на схід від пасма, означають кінець рифового процесу. Звернуто увагу на те, що Медобори супроводжують два типи рифових сарматських острівців (виключно із західного боку), які відповідають підвищенням підсарматської поверхні. В. Тейсейр вважав, що моховаткова рифова фація Медоборів подібна до відповідного моховаткового рифу пермського віку у східній Тюрінгії і свідчить, що у водах нормальної солоності моховатки утворювали породи, подібні до сучасних коралових рифів. Медобори у фауні міоцену були одним з найбільших та найпівнічніших рифових масивів [33].

Дещо пізніше (1913) академік С. Л. Рудницький [21] доповнив і деталізував поділ Товтр, здійснений В. Тейсейром, запропонував для окремих частин пасма нові назви. Медобори Залозецькі він назвав Підкамінськими Товтрами, включивши до них і бічні пасма, складені сарматськими вапняками. Пасмо Зубової гори С. Л. Рудницький назвав пасмом Крайового Каменя. У його складі він виділив два короткі пасма горбів. Наступна ділянка – суцільне пасмо Дітковецьких Товтр – відповідає одиниці, виділеній В. Тейсейром. За долиною р. Ігровиці С. Л. Рудницький окремо виділяє пасмо Зубової гори. Це пасмо суцільне і масивніше від попередніх, для нього характерна асиметрія схилів.

Збаразькі Товтри від пасма Зубової гори відділяє плоска улоговина. В межах Збаразьких Товтр С. Л. Рудницький виділив три пасма. Південно-східну межу цієї ділянки він проводить по лівому березі р. Гнізни, тоді як В. Тейсейр – по долині р. Караванди.

Виділення Луб’янецьких Товтр С. Л. Рудницький вважав необґрунтованим і відносить цю ділянку до складу наступної масивної і суцільної частини Товтр, яку в свою чергу поділяв на Колодницьке, Скалатське і Богутське пасма та Гримайлівські Товтри. Останні об’єднують, виділені В. Тейсейром, луканівське та крутилівське пасма. Окремо розглядалася група бічних товтр, які знаходяться на значній відстані від головного пасма.

Російський геолог і геоморфолог В. Д. Ласкарєв [16] дав детальну характеристику геологічної будови і рельєфу Товтр на фоні сусідніх регіонів, уперше вказав на існування у їхніх межах прохідних долин та розглянув двоциклічну схему формування річкової мережі Поділля. Прорив річками Товтр він пояснював регресивною ерозією. На думку В. Д. Ласкарєва, рифові пасма Товтрового кряжу позначають „ізобіономічні” лінії морського дна, які „однаково сприятливі” для росту рифоутворювачів. До числа найважливіших висновків цього дослідника слід віднести його тезу про водоростеву природу головної гряди Товтр.

Другий етап (1920 – 1970 рр.) характеризується розширенням спектру досліджень та їх деталізацією. За інтенсивністю та змістом досліджень тут виділяємо два періоди.

1 період (1920 – 1939 рр.) вирізняється обмеженою кількістю робіт з геології та геоморфології Товтр. Необхідно виокремити праці Н. В. Піменової, Р. Р. Виржиківського, Н. В. Думітрашко, О. К. Бирулі, В. О. Ґери-новича. Найбільше значення мають дослідження Р. Р. Виржиківського із стратиграфії міоцену. Ним було уточнено зокрема стратиграфію нижньої частини сарматського ярусу в районі західного схилу Подільського кристалічного масиву. Р. Р. Виржиківський відкрив і частково описав нову гряду сарматських рифових вапняків Поділля [3]. Сьогодні вона відома як Мурафські Товтри.

У передвоєнні роки Г. Ф. Лунгерсгаузеном (1938) були проведені дослідження еволюції основної гряди у контексті розвитку так званої “Подільської платформи”. Дещо раніше (1937) вийшла стаття Л. Ш. Давіташвілі, присвячена екологічній характеристиці рифових масивів, в якій була реанімована думка О. Михальського про коралову природу Товтр [6].

2 період (1939 – 1970 рр.) – це час надзвичайно інтенсивного і різнобічного вивчення рифового пасма Поділля. З’являються ґрунтовні роботи з геології – І. К. Королюк (1952), В. Г. Бондарчука (1959); стратиграфії – Л. М. Кудріна (1966), О. С. Вялова (1962, 1965); геоморфології – К. І. Геренчука (1949, 1950), П. М. Цися (1955, 1962).

Особливості геоморфологічної будови та історію континентального етапу розвитку товтрового пасма детально вивчав К. І. Геренчук (1949). В будові Товтр К. І. Геренчук [3] виділяє головний кряж, бокові товтри і поперечні долини. Автор відзначає відмінності між центральною частиною пасма та його галицьким і бесарабським флангами, які представлені, відповідно, масивним валоподібним кряжем та невеликими групами і роями скелястих горбів і товтр. К. І. Геренчук зазначає також, що форми товтр на згаданих флангах пасма дуже відрізняються. Якщо галицькі товтри чітко виділяються у рельєфі, то бесарабські (Прут-Дністровські, за Г. І. Денисиком [7]) добре помітні лише в межах річкових долин і практично не вирізняються на вододілах. Такі відмінності автор пояснює різним ступенем відпрепарованості товтрових форм ерозією.

Головний кряж у вигляді масивного валу проявляється на південний схід від м. Збаража і закінчується східніше м. Кам’янця-Подільського. За даними К. І. Геренчука, характерною особливістю рельєфу головного кряжу є м’яка випуклість, а іноді й вирівняність поверхні з витриманою одновисотністю. Цей плоский гребінь з боків обмежений схилами певної крутизни, при цьому південно-західні схили крутіші, а північно-східні – пологіші. О. О. Михальський (1895) та В. Тейсейр (1900) вважали це явище первинним, а К. І. Геренчук – наслідком ерозії на континентальному етапі розвитку пасма. Головний кряж, за К. І. Геренчуком, ніколи не був похований, але був знижений і вирівняний процесами континентальної денудації вищому рівні базису ерозії.

Бокові товтри не утворюють великих масивів, а завжди розміщуються групками, які не зв’язані ні між собою, ні з головним пасмом. За морфологічним виглядом К. І. Геренчук розділяє бокові товтри на „власне товтри” (вузькі, гостровершинні горби з зубчастими і крутими гребенями) та „могили і могилки” (невисокі з пологими схилами горби, на вершинах яких відслонюються вапняки). Перші з них виведені на денну поверхню процесами денудації і є в прямому розумінні відкопаними формами, а другі прикриті товщею осадових порід (переважно лесових).

Розглядаючи формування поперечних долин, К. І. Геренчук піддає сумніву припущення В. Д. Ласкарєва про прорив рік через Товтри шляхом регресивної ерозії і стверджує, що в післясарматський час на Поділлі існувала акумулятивна рівнина, у рельєфі якої товтровий бар’єр не відігравав важливої ролі. Типові рівнинні ріки формували свої долини, блукаючи в її межах.

П. М. Цись [27] теж схилявся до думки про відкопану генезу Товтр, але його позиція була ще радикальнішою. Він вважав, що бар’єрний риф був повністю похований під дельтовими піщано-глинистими відкладами і пізніше відпрепарований ерозійно-денудаційними процесами, зумовленими четвертинними підняттями і врізом рік.