регистрация / вход

Правовий статус приватного підприємства

Історія виникнення та розвитку приватного підприємства України. Реєстрація приватного підприємства в Україні. Правове регулювання майна приватного підприємства. Актуальні проблеми правового статусу приватного підприємства: проблеми та шляхи їх вирішення.

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1 Історія виникнення та розвитку приватного підприємства

1.1Стан підприємництва у XIX-XXст.

1.2Становлення підприємництва у період СРСР

1.3Розвиток законодавства про приватні підприємства в Україні

Розділ 2 Правовий статус приватного підприємства в Україні

2.1 Реєстрація приватного підприємства в Україні

2.2Правове регулювання майна приватного підприємства

Розділ 3 Актуальні проблеми правового статусу приватного підприємства сьогодення: проблеми та шляхи їх вирішення

3.1Правове регулювання правового статусу унітарних та корпоративних приватних підприємств

3.2Співвідношення правового статусу господарського товариства та приватного підприємства

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

ВСТУП

Історія світового економічного розвитку свідчить, що в умовах ускладнення господарсько-економічних відносин, науково-технічної революції, глобальних соціальних проблем неможливим стає функціонування на практиці у чистому вигляді ні ринкового механізму, ні суцільно одержавленої економічної системи. У сучасній економіці отримує своє вираження об’єктивна потреба стимулювати приватну ініціативу шляхом забезпечення законних приватних інтересів учасників господарського життя, а з іншого – попередити негативні прояви такої ініціативи і, відповідно, забезпечити врахування і захист публічних інтересів. Ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні відносини стали взаємообумовленими та взаємопов’язаними.Становлення та розвиток ринкових відносин у змішаній економіці Україні, створення інфраструктури ринку, поява нових організаційно-правових форм господарювання, включення економіки України у світовий комерційний оборот вимагають переосмислення теоретичних основ діяльності підприємств як суб’єктів господарювання.

Підприємства як учасники економічних відносин є провідниками, які поєднують особисті інтереси з суспільними. Удосконалення правового статусу підприємств та підвищення ефективності їх господарювання є невід’ємним елементом стратегії розвитку економіки України. На сьогодні велика кількість видів та організаційно-правових форм підприємств породжують на практиці безліч питань щодо визначення особливостей їх правового статусу і, відповідно, застосування певних положень чинного законодавства України.

Правовий статус підприємств регулюють Господарський та Цивільний кодекси України, що вступили в дію з 1 січня 2004 року, Закони України “Про господарські товариства” (від 19 вересня 1991 р.), “Про кооперацію” (від 10 липня 2003 р.), інші закони та численні підзаконні нормативно-правові акти, які враховують особливості положення певних видів підприємств. Прийняття Господарського кодексу України як кодифікованого нормативно-правового акту слугувало подальшому розвитку законодавства, поєднанню приватноправових методів правового регулювання на паритетних засадах з публічно-правовими, однак прийняття ГК України не вирішило всіх проблем, пов’язаних з правовим положенням підприємств. У правовому регулюванні статусу підприємств та їх діяльності є певні недоліки, неузгодженість, які вказують на доцільність комплексного наукового дослідження проблем правового положення підприємств як суб’єктів господарювання.

В українській правовій науці окремі питання створення і діяльності певних видів підприємств висвітлювалися у роботах А. Асаулюк, О. Кібенко, О. Вінник, М. Ісаков, В. Мамутова, Н. Саніахметової, Г. Пронської, І. Труша, О. Щербини та ін.

Метою дипломної роботи є аналіз правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання на основі комплексного аналізу господарського законодавства, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішені наступні завдання :

· дослідити сутність підприємства, його історичний розвиток і становлення;

· виділити ознаки підприємства і складові його організаційно-правової форми;

· проаналізувати питання процесу реєстрації підприємства та можливі шляхи його удосконалення;

· дослідити правовий режим майна підприємств та його вплив на визначення правового статусу підприємства, обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення правового режиму майна підприємств різних видів та відповідальності засновників за боргами підприємства;

· дослідити стан українського законодавства, що закріплює правове положення підприємств різних видів, та обґрунтувати пропозиції щодо його удосконалення;

Об’єктом дослідження є сукупність господарських відносини, що виникають в процесі створення, функціонування та припинення підприємств.

Предметом дослідження єправовий статус підприємств як суб’єктів господарювання.

Методи дослідження. Залежно від мети і завдань дослідження у процесі виконання дипломної роботои використані загальнонаукові (діалектичний, історичний, системний, аналізу та синтезу, індукції та дедукції) і спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм) методи наукового пізнання. За допомогою діалектичного методу досліджувалося вчення про підприємство як суб’єкта господарської діяльності та суб’єкта права, його функції на різних стадіях суспільного розвитку. Ця категорія розглядалася з урахуванням історичних умов, в яких вона формувалася, тобто застосовувався історичний метод. За допомогою системного методу, методу аналізу і синтезу досліджувалися теоретичні положення про підприємство як різновид господарюючих суб’єктів. Завдяки порівняльно-правовому методу досліджено законодавство щодо підприємств в різних правових системах, співставлення з українським законодавством. Методом індукції та дедукції одержані під час аналізу видів підприємств висновки поширювалися на підприємства всіх форм власності та навпаки, загальні результати використовувалися для пояснення рис, притаманних окремим організаційно-правовим формам підприємств. Для виявлення відповідності норм права суспільним відносинам застосовувався метод тлумачення правових норм.

Науково-теоретичну основу проведеного дослідження складають роботи вчених, присвячені правовому статусу господарюючих суб’єктів, в тому числі підприємствам, стану та проблемам господарського законодавства України, а саме: С.М. Братуся, В.І. Борисової, В.І. Васильєва, М. Вебера, О.М. Вінник, В.Д. Волкова, В.М. Гайворонського, О.В. Дзери, Г.Л. Знаменського, З.М. Заменгоф, Т.В. Кашаніної, О.Р. Кібенко, Н.І. Косякової, В.М. Кравчука, І.Ю. Краська, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, В.К. Мамутова, В.С. Мартем’янова, Г.В. Пронської, А.О. Пушкіна, Б.Г. Розовського, В.І. Семчика, Н.О. Саніахметової, І.А.Сєліванової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, М.І. Титова, В.В. Хахуліна, О.О. Чувпила, В.І. Шакуна, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, А.Н. Широкова, В.С. Щербини та багатьох інших дослідників.

Поставлена мета та задачі дипломної роботи зумовили її структуру . Робота складається з вступу, трьох взаємопов’язаних розділів, висновкам проведеного дослідження та списку використаних джерел. Перший розділ присвячений історії виникнення ота розвитку приватних підприємств в Україні. Другий розділ присвячений правовому регулюванню реєстрації приватного підприємства та правового статусу майна його учасників. Третій розділ присвячений актуальним проблемам удосконалення правового регулювання статусу приватного підприємства.

Наприкінці дипломної роботи будуть підведені узагальнюючі висновки.

Розділ 1 Історія виникнення та розвитку приватного підприємства

1.1 Стан підприємництва у XIX-XXст.

В кінці XVIIIі в XIXст. підприємництво в Україні було представлено переважно купецькою діяльністю. За період з 1825 по 1861 рік кількість купецтва в губернських містах зросла в 10.5 разів. Найбільше зростала кількість купців в Одесі: з 1797 по 1857 рік - в 42 рази[1] . Але знову постає питання про національність купецтва України XIXстоліття. З цього приводу Е.Дружиніна (8,с. 250) і Гуржій І.[2] наводять такі дані. Для Південної України відзначалася перевага купців - неукраїнців у містах: в Єлисаветграді - росіяни, переважно старообрядці, в Херсоні - греки, вірмени, поляки, французи, в Маріуполі - греки, в Одесі, яка славилася своїм космополітизмом, переважали греки, вірмени, євреї, італійці. На Правобережній Україні переважали серед купецтва поляки та євреї. У 1830-х роках, за наказом Миколи І, було переведено до Києва з Росії купців з великими капіталами, які відразу зайняли видатне місце серед українського купецтва. Так до Києва прибули - Дегтярьов, Масалітінов, Фоломін, Богатирьов, Єлисєєв та інші.

Характеризуючи період розвитку підприємництва в Україні з початку XVIII до кінця XIXсторіччя, необхідно відзначити, що він проходив в умовах імперської соціокультурної моделі розвитку, яка склалася в епоху правління Петра І і лише з незначними змінами проіснувала практично до кінця XX ст. Петро І перетворив Росію, а Україна стала її складовою, на потужну військову державу, що спирається не на вільне підприємництво, а на примус і накази. Ця модель включала три основних елементи:

1) вибіркове запозичення, переважно для військових цілей, технічних і організаційних досягнень більш розвинутих країн в обмін на сировину і сировинні продукти:

2) зростаючу централізацію і бюрократизацію управління;

3) посилення експлуатації власного народу традиційно феодальними методами[3] .

До ХІХ століття на Русі представниками приватного підприємництва були купці-першопроходці (відносно яких термін „підприємець” сьогодні носить ще дискусійний характер)[4] , а також інші торговці (бояри, чиновники); пізніше цей шар трохи поповнювався за рахунок вихідців з дворянського середовища і різночинців. Після видання Олександром I в 1803 р. „Указу про вільних хліборобів”, що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю за грошовий викуп, російське підприємництво поповнило свої ряди діловими людьми селянського походження.

Проведення в життя великої реформи 1861 р. ознаменувало собою почало нового революційного етапу в історії підприємництва, коли маси селян, що звільнилися, стали найманими робітниками на приватних підприємствах або змогли організувати власну справу. Глибоко народна по своєму походженню особова суть підприємця дає достатні підстави вважати одним з найважливіших чинників формування його ментальності релігійне виховання і оточення.

Друга половина XIXст. характеризується бурхливим розвитком промисловості та торгівлі. Цьому сприяли залізничне та пароплавне будівництва. По всіх великих водних артеріях налагоджувався пароплавний транспорт. Саме з цього часу, не зважаючи на те, що купецтво продовжувало відігравати провідну роль в торгівлі і промисловості, підприємницька діяльність поступово починає втрачати свою станову належність до купецтва. Починається складний процес формування єдиного класу буржуазії.

В промисловості України, втім, як і всієї царської Росії того часу, починає відігравати помітну роль іноземний капітал, головним чином у машинобудівельній і залізорудній промисловості; організуються торговельно-промислові компанії; великі підприємства об'єднуються в синдикати (1887 року засновано синдикат "цукрозаводчиків", до якого вступили власники найбільших цукроварень: Бобринські, Харитоненки, Терещенки, Бродські та інші). Відбувається витіснення дрібного і середнього підприємництва великими фірмами. З кінця XVIII ст. з'являються у великих містах біржі, які сприяють об'єднанню комерсантів, їх торговельним операціям, а крім того дають можливість фантастичного збагачення в результаті біржових ігор. Це стає ще одним різновидом підприємницької діяльності кінця XIX ст[5] .

Напередодні жовтневого перевороту 1917 року підприємець виявився одинокою фігурою, яка не викликала симпатії з боку населення. Підприємницька діяльність виявилась непрестижною і сприймалася як експлуатація народу. Неприйнятність принципу приватної власності в свідомості багатьох людей царської Росії пагубним чином відбилося на долі підприємницького стану.

Якщо враховувати останні дослідження архівних даних про революцію 1917 року, необхідно взяти до уваги психологічну готовність у сполученні з внутрішньою потребою підприємницького стану в знищенні самого себе, своєї справи і власності заради справедливості", яка визначалася общинним мисленням і принципом православного покаяння. Своєрідний комплекс неповноцінності купці проявляли хто в розгулах і пияцтві, хто в щедрій благодійній діяльності, хто в аскетичній помірності, а дехто навіть у підтримці партії більшовиків.

1.2 Становлення підприємництва у період СРСР

Відмова від святості принципу власності зробила неможливим захистити інститут підприємництва після 1917 року. Малочисельна буржуазія дозволила себе знищити як клас. Заздрість низів, з одного боку, і ефект "каяття" за наявність індивідуальної власності підприємців, з іншого, забезпечили партії більшовиків міцний плацдарм для розповсюдження соціалістичних ідей на всіх рівнях життя.

Після жовтневого перевороту настає час репресій і ідеологічного неприйняття підприємництва. Громадянська війна і політика "військового комунізму" підривають основи приватного підприємництва. Немає сенсу говорити про розвиток підприємницької культури протягом кількох років існування непу. Адже практично всі підприємці, що "засвітилися" в цей період, були фізично знищені. Вже на XVз'їзді партії 1927 р. Сталін намітив тотальний наступ на "кулака, непмана, а також духовенство, яких тільки придушили, але не ліквідували"[6] .

Першим ударом по підприємцям була Постанова РНК СРСР від 21 травня 1929 р., яка передбачала ряд заходів по ліквідації кулацтва. Після революції 1917 р. і громадянської війни чисельність кулаків зменшилась втроє. їхні господарства становили 3-5% від загальної кількості селянських господарств на 1930 р[7] . Тим не менш всі кулаки, що залишились, були поділені на 3 категорії:

- контрреволюційні (їх ув'язнювали в концтабори);

- найбільш багаті (їх виселяли у віддалені райони);

- решта (їх виселяли за межі колгоспів,де створювались спеціальні поселення).

До 1939 р. в Країні Рад були практично повністю знищені всі носії підприємницької діяльності. Тільки із смертю Сталіна режим "кривавого терору" змінився на "хрущовську відлигу", яка дозволила відродити в країні підприємництво в доволі специфічних формах.

Радянський період розвитку підприємництва до 1953 р. мав такі риси:

1) знищення соціальної групи підприємців внаслідок політики масових репресій;

2) незначний відступ від генеральної лінії знищення підприємницького стану в результаті введення непу дозволило пізніше "висвітлити" тих, кого не знищив "червоний терор";

3) завмирання всіх типів підприємницької діяльності.

З 1953 р. настає новий етап розвитку підприємництва в Україні. Знову стали проявлятися люди з підприємницькими задатками, так як виникла ситуація, при якій в певних формах стало можливим проявити свої здібності. На думку С.А.Цвєткова Ф.Д. Шкруднєва та інших, робота в комсомолі давала можливість проявити підприємницькі задатки, як діловитість, ініціатива, готовність до ризику. Як вважають автори, саме з активістів комсомолу формувались колишні функціонери номенклатурні працівники. Пізніше саме ці люди успішно адаптувалися і укорінилися комерційних структурах перших років перебудови[8] .

Прихід в 1985 році нового керівництва країни на чолі з М.С. Горбачовим викликав в суспільстві нові надії на здійснення політичних і економічних реформ. Для розвитку орендних відносин, які служили важливим ступенем на переході до нових кооперативів і інших форм приватного підприємництва, велике значення мав Закон СРСР „Про державне підприємство (об'єднанні)” 1987 р. Форми господарського розрахунку, що вводилися цим законом, сприяли надалі освоєнню на невеликих підприємствах місцевої промисловості і побутового обслуговування прогресивних форм орендних відносин. Побутове обслуговування стало піонером в розповсюдженні індивідуального і сімейного орендних підрядів. Орендний підряд освоювали також кафе, бари, невеликі торгові підприємства, бригади і фермерські господарства. Оренда, як і згодом кооперативи, давала імпульси до роздержавлення - необхідному підготовчому етапу системної приватизації[9] .

Необхідно нагадати про нормативний акт, який узагальнив практику численних експериментів і зарубіжний досвід - Закон СРСР „Про індивідуальну трудову діяльність” (травень 1987 р.). Повсюдне і швидке зростання числа громадян, що займалися індивідуальною трудової діяльністю (з 429 тис. в 1988г. до 723 тис. в 1989г., або на 69%), продемонстрував значний потенціал індивідуального і сімейного приватного підприємництва.

Не дивлячись на значні складнощі розвитку індивідуальної трудової діяльності в суспільстві поступово мінялося відношення до комерсантів, підприємців. Найдинамічнішими на сприятливі умови, створені Законом „Про кооперацію в СРСР” (1988 р.), серед нових малих форм господарювання, народжених в період перебудови, опинилися нові кооперативи.

Небажання розвитку приватної підприємницької діяльності призвела в 1990 р. до спроб посилити банківський і адміністративний контроль на місцях за участю партійних органів, місцевих рад, міліції, прокуратури. Однак практика ведення підприємницької діяльності рішуче вимагала ввести в практику новий напрям підприємницької діяльності - малі підприємства.Ухвала Ради Міністрів СРСР „Про заходи по створенню і розвитку малих підприємств” (серпень 1990 р.), безумовно, зіграло позитивну роль. З одного боку, в ньому фіксувалися і розповсюджувалися корисні норми естонського експерименту. З іншого боку, воно наближало практику господарювання до міжнародного досвіду становлення і розвитку малого бізнесу. Але зберігалася одна дуже серйозна суперечність: упор робився на державні (будівельні та інші) малі підприємства. Річ у тому, що законодавчої бази створення і державної підтримки приватних (і інших форм власності) малих підприємств ще не існувало. Це завдання належало вирішити в умовах відособлення, що посилилося, і виходу союзних республік з складу СРСР[10] .

Позиція союзного державного керівництва по відношенню до конституційно-законодавчого закріплення права на приватну власність і її захист на тлі посилення відцентрових тенденцій союзних республік призвела до того, що закони про власність, підприємства і підприємницьку діяльність (грудень 1990 р.) в РРФСР виявилися більш прогресивними. Визнавалася багатоукладність економіки з правом на приватну власність громадян (на підприємства, засоби виробництва, результати господарського використання майна, що належить власнику). У Законі „Про власність” (грудень 1990 р.) було зафіксоване право власника при здійсненні підприємницької діяльності на укладення договорів з громадянами про використання їх праці. Фактично фіксувалася рівність різних форм власності. Признавалася неприпустимість встановлення державою обмежень або, навпаки, надання їм пільг підприємствам тієї або іншої форми власності.

Закон „Про підприємства і підприємницьку діяльність” (25 грудня 1990 р.) визнав як таку суспільно корисну господарську діяльність, націлену на отримання прибутку (доходу), пов'язану з відповідальністю за використовуване майно (власність) і ризиками. Цей закон визначив загальні правові норми створення підприємств різних форм власності. Але в ньому не були розглянуті малі підприємства, а серед організаційно-правових форм підприємств як суб'єкти підприємницької діяльності не були згадані кооперативи.


1.3 Розвиток законодавства про приватні підприємства в Україні.

Із проголошенням незалежності України, Верховна Рада прийняла низку життєво необхідних нормативних актів, які визначали основні засади функціонування та розвитку держави. Загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлення гарантій свободи підприємництва та його державної підтримки регламентував Закон України від 7 лютого 1991 року „Про підприємництво”[11] . Підприємництво визначалось, як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством (ст. 1 Закону). Основна мета закону була врегулювати загальні принципи здійснення підприємницької діяльності в Україні та організаційно-правові форми її здійснення, умови здійснення підприємницької діяльності, а також особливості взаємовідносин підприємця і держави.

Провадження підприємницької діяльності проголошувалося на основі таких принципів:

· вільний вибір видів діяльності;

· залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

· самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

· вільний найм працівників;

· залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

· вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

· самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд (ст. 5).

На сьогоднішній день, цей Закон втратив чинність майже повністю, окрім ст. 4, яка регламентує обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Поява такого виду підприємства, як ПП, стало результатом впливу приватноправової ідеології, а не концепції розвитку господарського права. В той час, у період бурхливого становлення ринкових відносин, в умовах розвалу планової економіки ПП стали актуальною формою виживання для мільйонів громадян України та їх сімей.

Приватне підприємство (далі - ПП) як одна з організаційно-правових форм юридичної особи набуло правової регламентації після вступу в дію Закону України «Про підприємства в Україні»[12] (далі — Закон). Відповідно до ст. 1 цього Закону, ПП визначалось як підприємство, яке засноване на власності однієї особи. Водночас у зв'язку з тим, що згідно зі ст. 1 Закону підприємство визначалось як юридична особа, то фізична особа — власник майна, автоматично ставала юридичною особою. В результаті цього виникала правова колізія. На нашу думку, власність однієї особи точніше було б визначити як індивідуальну приватну власність, хоча, при підготовці і прийнятті Закону України «Про власність[13] » від поняття індивідуальна приватна власність відмовилися.

Закон відособлював таку категорію приватних підприємств, як мали підприємства. До малих підприємств належали новостворювані та діючі підприємства:

· у промисловості та будівництві — з чисельністю працюючих до 200 чоловік;

· в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працюючих до 50 чоловік;

· у науці і науковому обслуговуванні — з чисельністю працюючих до 100 чоловік;

· у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працюючих до 25 чоловік;

· у роздрібній торгівлі — з чисельністю працюючих до 15 чоловік.

Закон регламентував порядок створення приватного підприємства та його реєстрації, майно підприємства, особливості управління підприємством та самоврядування його трудового колективу, господарську, економічну та соціальну діяльність підприємства, а також ліквідацію і порядок реорганізації підприємства. Закон втратив чинність на підставі прийнятті Господарського кодексу України[14] , який систематизував та уніфікував численні положення нормативно-господарських актів, які регламентували здійснення господарської діяльності в Україні.

Господарський кодекс України є стрижневим кодифікованим актом в системі господарського законодавства, що забезпечує державне регулювання підприємницької діяльності. В цій сфері у 1991-2003 роках було створено цілу систему законодавства України, яка включає в себе, перш за все, Господарський та Цивільний кодекси України, закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01. 06. 2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11. 01. 2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07. 06. 1996 р., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18. 06. 1991 р., «Про рекламу» від 03. 07. 1996 р. в редакції Закону від 11. 07. 2003 р. та ін.

Практика законотворчої діяльності також пішла шляхом розробки та прийняття законів про державне регулювання окремих сфер підприємницької діяльності, наприклад, закони України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10. 1996 р., «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» від 12. 07. 2001 р. та інші.

Потреба у реформі державного управління виникла об'єктивно в процесі переходу від командно-адміністративної системи до ринкової економіки: фактично з 1998 р. почався новий етап реформування державної політики підтримки малого підприємництва.

Для ефективної реалізації державного регулювання підприємництва був потрібен належний рівень його правового забезпечення. У 2003 року прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які встановлюють правову основу державного регулювання підприємництва. Центральним у системі цих актів є Господарський кодекс України, який у гл. 2 визначає основні напрями і форми участі держави і місцевих органів самоврядування у сфері господарювання, в тому числі засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), державний контроль та нагляд за господарською діяльністю (ст. 19), особливості управління господарською діяльністю в державному секторі (ст. 22) тощо.

Важливе значення у правовому регулюванні підприємницької діяльності має також прийнятий Верховною Радою України 11 вересня 2003 р. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»[15] . Саме цей Закон визначив правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, а саме: встановив принципи державної регуляторної політики (ст. 4); порядок планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів та підготовки аналізу регуляторного впливу (ст. 7, 8); організаційний порядок проведення державної регуляторної політики Верховною Радою України (роз. II); організаційний порядок проведення державної регуляторної політики Верховною Радою Автономної Республіки Крим (роз. III); організаційний порядок проведення державної регуляторної політики Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади (роз. IV) та ін.

З початком дії Цивільного кодексу України (далі — ЦК) і Господарського кодексу України (далі — ГК) законодавче забезпечення цього соціально-економічного явища, цієї організаційно-правової форми юридичної особи набуло подальшого розвитку. В процесі підготовки проекту ЦК його розробниками були використані інші концептуальні підходи до відомих раніше юридичній науці понять. Зокрема, розробники ЦК категорично відмовились від традиційної кваліфікації юридичних осіб залежно від форми власності, на базі якої вони створювалися, від використання в тексті закону такого традиційного для нашої економічної історії поняття — «підприємство». Натомість застосували поділ юридичних осіб на юридичних осіб публічного і приватного права, запровадили законодавчу можливість створення господарського товариства (крім повного та командитного) однією особою, яка стає його єдиним учасником, та ін. В тексті ЦК активно використовується словосполучення «юридична особа». Між тим, як слушно зауважує Є.О.Харитонов, ЦК не дає визначення поняття юридичної особи, ст. 80 ЦК містить тільки вказівку на деякі характерні риси цього поняття[16] . Відповідно до ст. 114 ЦК, господарське товариство, крім повного і командитного товариства, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником. Така конструкція господарського товариства називається «компанією однієї особи». Ст. 141 ЦК встановлено лише обмеження щодо створення товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ) з єдиним учасником, іншим господарським товариством, учасником якого є одна особа.

Отже, є очевидним, що замість ПП автори ЦК пропонують суспільству використовувати іншу організаційно-правову форму, іншу модель організації своєї господарської діяльності - у формі товариства (крім повного і командитного) з одним засновником, який стає його єдиним учасником.

Фактично, членами робочої групи з підготовки проекту ЦК у текст цього закону був привнесений зарубіжний досвід існування у багатьох капіталістичних країнах такої організаційно-правової форми, як господарське товариство з одним учасником.

Раніше, до прийняття ЦК, для створення господарського товариства необхідною була наявність двох засновників (винятком були акціонерні товариства, засновником яких виступала держава). Разом з тим доцільно акцентувати увагу на тому, що виникнення у 60-х—70-х роках у розвинутих капіталістичних країнах товариства з одним засновником було пов'язано з посиленням тенденцій поглинання сильними корпораціями економічно слабших компаній і відсутності відповідної організаційно-правової форми організації своєї господарської діяльності, яка б дозволяла захистити власний бізнес.

Як слушно зауважує В.Мусін, «и хотя вопиющее противоречие подобной «копорации» самой сущности юридического лица как коллективного обра-зования очевидно, подчиняясь экономическим потребностям крупного капитала, поначалу коммерческая и судебная практика, затем доктрина, а в последующем и закон начинают признавать их имеющим право на существование»[17] . Тобто, зарубіжний законодавець не став вигадувати нову форму юридичної особи, а пристосував до нових потреб ті конструкції господарських товариств, які вже були в наявності. Проте національне законодавство вже мало до розробки і набуття чинності нового ЦК подібну організаційно-правову форму юридичної особи, яка і досі є найбільш популярною серед суб'єктів господарювання та громадян, що намагаються розпочати власну підприємницьку справу — це ПП.

Водночас розробники ГК фактично не відмовилися від існуючої системи організаційно-правових форм господарювання, залишивши основною формою господарювання «підприємство», фактично повторивши класифікацію підприємств залежно від форм власності, що містилась у ст. 2 Закону, та запропонували додаткові критерії поділу підприємств на види. При цьому визначення ПП набуло подальшого законодавчого розвитку. Так, відповідно до ст. 63. ПП — підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи).

Але, якщо уважно проаналізувати зміст ст. 63 ГК, то виходить, що особи без громадянства та іноземці як фізичні особи не мають права створювати ПП, хоча, відповідно до ст. 113 ГК, яка фактично деталізує і уточнює визначення ПП, навпаки — вони таке право мають. Згідно з цією статтею, ПП — підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з використанням найманої праці, а також на основі приватної власності суб'єктів господарювання — юридичної особи.

Ми вважаємо, що зміст ст. 63 у частині визначення ПП необхідно привести у відповідність до змісту ст. 113 ГК з метою ліквідації протиріччя, яке може виникати при застосуванні цих статей на практиці. Деякі противники ПП вважають, що саме завдяки авторам ГК у ст. 63 і ст. 113 ГК з'явилась норма, яка дозволяє не тільки фізичній особі, а й юридичній особі бути засновником ПП. З цього приводу доцільно зазначити, що ця норма з'явилась на етапі розгляду цього законопроекту в парламенті[18] .

Ми також поділяємо точку зору представників робочої групи, які брали участь у підготовці ГК і які вважають існування цієї норми помилкою, що потребує виправлення шляхом внесення відповідних змін, а саме: зі ст. 113 ГК виключити друге речення, а формулювання визначення ПП у ст. 63 ГК привести у відповідність з першим реченням п. 1 ст. 113ГК.

У результаті використання різних підходів у процесі підготовки ЦК І ГК виникли і набули особливого значення деякі принципові моменти науково-практичного уявлення загальних елементів національного права. Наприклад, визначаючи підприємство об'єктом і суб'єктом права, ГК залишив за підприємством права суб'єкта господарювання — юридичної особи, тоді як ЦК відніс підприємство до об'єкта цивільних прав. Відповідно до п. 4 ст. 62 ГК, підприємство є юридичною особою. Як слушно зауважує В.Мамутов, «юридическое лицо... — это виртуальное понятие, «а не материальная реальность». «Маска» или «фикция» не может быть, например, собственником. Правом собственности может обладать организация или человек. Можно быть собственником, не будучи юридическим лицом. Поэтому выражение «собственность юридического лица» представляется не вполне корректным, неправомерно на базе одной фикции конструировать другие и подменять виртуальным понятием «юридическое лицо» реальные организации и коллективы»[19] . Хіба абстракція може бути об'єктом права? Однак власність, що належить підприємству, є матеріальною субстанцією і тому є об'єктом права.

Підприємство як багатопланове соціально-економічне і правове явище має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб’єкт і суб’єкт права. За допомогою цих ознак визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства. Поняття “підприємство” є узагальнюючим, збірним. По-перше, воно визначає підприємства як певні організаційно-правові форми господарювання. По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто притаманне будівельним, транспортним, сільськогосподарським, торговельним та іншим підприємствам[20] .

Аналіз співвідношення поняття „юридична особа” та „приватне підприємство” позволяє зробити висновок, що з одного боку категорія юридичної особи охоплює підприємство як одну з її організаційно-правових форм, а з іншого, підприємству як суб’єкту господарювання, крім прав юридичної особи, належать ще й інші права та обов’язки, які виходять за межі прав, притаманних юридичним особам. Юридична особа – перш за все суб’єкт цивільного обороту і використання інституту юридичної особи створює юридичні умови для участі суб’єкта у відносинах обігу, але не орієнтує на виробничу діяльність.

Поняття підприємства як суб’єкта господарювання не можна зводити до поняття юридичної особи. Юридична особа – це суб’єкт лише приватноправових відносин, що складаються по горизонталі, підприємство ж як суб’єкт права приймає участь у відносинах і по горизонталі, і по вертикалі, тобто і в приватноправових, і в публічно-правових відносинах.

Найбільш вдалим вбачається визначення поняття підприємства як господарської організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку для систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності від власного імені на засадах майнової відокремленості та самостійної відповідальності за своїми зобов’язаннями, крім випадків передбачених законодавством[21] .

Таким чином, ми повинні зробити акцент на тому, що підприємство є господарюючим суб’єктом, організаційно-правовою формою юридичної особи, а не об’єктом майнових правовідносин. Головними причинами виникнення і широкого розповсюдження підприємств стали об’єктивно існуючий суспільний розподіл праці та настійна потреба в кооперації праці.

Розділ 2 Правовий статус приватного підприємства в Україні

2.1 Реєстрація приватного підприємства в Україні

Верховною Радою України врегульовано питання державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з прийняттям 15.05.2003 року відповідного Закону № 755-1V „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців”[22] (далі - Закон). Як відомо, раніше порядок такої реєстрації встановлювався Кабінетом Міністрів України - відповідна Постанова КМУ № 740 від 25.05.1998 року „Про затвердження положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності"[23] (далі - Постанова № 740) втратила свою силу з дня набуття чинності Законом, а саме з 01 липня 2004 року.

Закон визначає порядок державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Цим самим розширено сферу державної реєстрації, адже, як відомо, Постановою № 740 було врегульовано лише порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. У сферу дії Закону потрапили всі без винятку юридичні особи.

Законом встановлено, що об'єднання громадян (у тому числі професійні спілки), благодійні організації, партії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише імоменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому Законом. Отже, наприклад, сільська чи міська рада, як юридична особа, тепер зобов'язана буде одержати свідоцтво про державну реєстрацію єдиного взірця відповідно до Закону (раніше такого свідоцтва у неї не було), а будь-яке об'єднання громадян після реєстрації у відповідному органі Міністерства юстиції зобов'язане буде пройти державну реєстрацію відповідно до Закону.

За Законом державна реєстрація — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно Закону передбачається створення та функціонування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі — Єдиний державний реєстр), який являє собою автоматизовану систему збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Також Законом встановлено, що спеціальним уповноваженим орган з питань державної реєстрації видає спеціалізований друкований засіб масової інформації, в якому публікуватимуться відомості з Єдиного державного реєстру.

Законом передбачено, що державну реєстрацію проводять державні реєстратори — посадові особи, які відповідно до Закону здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, та які проводитимуть таку реєстрацію виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця (відповідно виключається можливість зареєструватися приватним підприємцем не за місцем свого проживання, як зараз часто буває, а за місцем, наприклад, знаходження об'єкту для бізнесу, власного або орендованого, тощо).

До основних повноважень державного реєстратора відносяться:

· проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

· проведення резервування найменувань юридичних осіб;

· передача органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлень та відомостей з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

· формування, ведення та забезпечення зберігання реєстраційних справ;

· здійснення оформлення та видачі свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміни;

· оформлення та видача виписок, довідок з Єдиного державного реєстру;

· проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичних осіб та державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців;

· проведення державної реєстрації припинення юридичних осіб та державної реєстрації припинення підприємницької діяльності і фізичними особами-підприємцями;

· звернення до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

На посаду державного реєстратора призначається особа з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній: службі не менше одного року, або стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років. Державний реєстратор має посвідчення державного реєстратора та власну і печатку. І Державний реєстратор після внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи-підприємця зобов'язаний і сформувати реєстраційну справу. В такій справі згідно Закону зберігатимуться практично всі документи таких осіб протягом строку їх державної реєстрації. Виїмка документів з реєстраційних справ здійснюється лише за вмотивованою постановою слідчого відповідно до закону. Витребування документів з реєстраційних справ здійснюється на підставі судового рішення.

Але слід зазначити, що такі дії не є підставою для відмови державного реєстратора в проведенні реєстраційних дій. передбачених Законом, окрім випадку отримання відповідного і судового рішення. Здати припинення юридичної особи або внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем реєстраційна справа повинна зберігатися у державного реєстратора протягом трьох років.

Невизначеним питанням залишається проведення державної реєстрації у випадку тимчасової відсутності державного реєстратора - хвороба, відпустка, вагітність тощо, оскільки Законом не передбачено тимчасове виконання обов'язків державного реєстратора чи то передача останнім своїх повноважень іншій особі[24] .

Єдиний державний реєстр створюється і ведеться спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації, який є його розпорядником та адміністратором, та є об'єктом права державної власності.

В Єдиному державному реєстрі, окрім іншого, містяться такі відомості щодо підприємства, яке реєструється:

- повне найменування та скорочене у разі його наявності;

- ідентифікаційний код;

- форма власності;

- організаційно-правова форма;

- місцезнаходження;

- перелік засновників у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків, якщо засновник фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник юридична особа (як бути з номерами/кодами коли засновник фізична чи юридична особа є нерезидентом Закон не дає відповідь на це питання);

- основні види діяльності;

- прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії піл імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори. їх ідентифікаційні номери фізичних осіб - платників податків[25] ;

- дані про наявність обмежень щодо представництва від імені підприємства;

- дані про розмір статутного фонду, а також розмір сплаченого статутного фонду на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;

- дата та номер запису про проведення державної реєстрації підприємства, дати та номери записів про внесення змін до нього;

- дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення.

Цікавим видається так званий порядок „підтвердження” юридичною особою свого статусу. Так, у частині 7 статті 19 Закону зазначено, не пізніше тринадцяти місяців з дня подачі (надіслання рекомендованим листом) останньої реєстраційної картки, що містить відомості про юридичну особу, юридична особа зобов’язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу.

Відомості з Єдиного державного реєстру є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків. Такі відомості у строк, що не перевищує 5 днів з дати надходження запиту

Оскільки більшість документів, що подаються на державну реєстрацію підприємств, проходять через нотаріусів, необхідно знати вимоги Закону щодо порядку оформлення цих документів, які встановлено статтею 8 Закону.

По-перше, усі документи, які відповідно до вимог Закону подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою. Невизначеним залишається питання подання документів з відповідними перекладами, наприклад, коли засновники-іноземці підписали оригінали установчих документів на рідній мові за межами України та було здійснено переклад з іноземної мови на українську мову[26] . Тобто Закон не дає відповіді на запитання - є можливість такого оформлення документів, чи необхідно в обов'язковому порядку підписувати установчі документи на українській мові з одночасним перекладом (усним чи письмовим) на рідну мову іноземців?

Для реєстрації необхідно подати реєстраційну картку - документ встановленого зразка (форма також поки не затверджена), який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника, згідно ч. 2 ст. 8 Закону, на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинен бути нотаріально посвідчений.

Як відомо, раніше старою Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України було встановлено, що використання спеціальних бланків нотаріальних документів при засвідчення справжності підпису громадян було необхідно лише при такому засвідченні підписів на заявах (в інших випадках - використання бланків проводилось за бажанням осіб). Нова Інструкція такого використання бланків не передбачає, оскільки в частині 4 пункту 5 Інструкції чітко визначено, які документи викладаються на спеціальних бланках[27] . Під час засвідчення підписів використання бланків не передбачено. Крім того у частині 9 цього ж пункту Інструкції сказано, в яких випадках бланки не використовуються. А в останній частині цього пункту Інструкції зазначено, що «на прохання зацікавлених осіб використання спеціальних бланків нотаріусами допускається також і при вчиненні нотаріальних дій, щодо яких їх використання не є обов'язковим».

Серед нотаріальної спільноти наразі існує думка, що при засвідченні підписів на заявах чи інших документах необхідно використовувати спеціальні бланки в тому разі, коли документ не залишається у справах нотаріуса[28] . Коли ж засвідчується, наприклад, справжність підпису другого з подружжя на заяві про дачу ним згоди на посвідчення договору (заява залишається у справах нотаріуса) - можливо бланки не використовувати. Хоча виходячи із змісту нової Інструкції використовувати бланки при засвідченні справжності підписів взагалі не потрібно (тільки за бажанням осіб).

Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Зокрема, вимоги щодо змісту установчих документів суб'єкта господарювання містяться у статті 57 Господарського кодексу України.

Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Підписи засновників (учасників) на Установчих документах повинні бути нотаріально засвідчені. Це означає, що на відміну від порядку державної реєстрації, встановленого Постановою № 740, коли справжність підписів на установчих документах необхідно було засвідчувати тільки у випадках, коли це стосувалося фізичних осіб, тепер підписи будь-яких засновників, як Фізичних, так і юридичних, на установчих документах повинні бути нотаріально засвідчені. В передбачених законом випадках установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

Внесення змін до установчих документів юридичної особи оформляється окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції.

За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

· десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації юридичної особи;

· два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи — підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реєстраційного збору, встановленого частиною першою цієї статті.

Засновник (засновники) приватного підприємства має право зарезервувати найменування підприємства строком на два місяці. Для резервування реєстратору подаються заява встановленого зразка про резервування найменування та документ про оплату.

У разі відсутності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи тотожного тому, яке зазначено в заяві, державний реєстратор протягом трьох робочих днів з дати надходження документів вносить до Єдиного державного реєстру запис про резервування найменування і видає (надсилає рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі довідку з Єдиного державного реєстру про резервування найменування, яка дійсна протягом строку резервування.

Оплата за резервування найменування юридичної особи - 2 НМДГ.

Для проведення державної реєстрації приватного підприємства засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи (якщо документи надсилаються поштою підпис заявника на такій картці повинен бути нотаріально засвідчений);

- копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

- два примірники установчих документів;

- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

Якщо проводилось резервування найменування юридичної особи, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

У разі державної реєстрації приватного підприємства у формі фермерського господарства додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально засвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, при необхідності відповідно легалізований.

Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.

Реєстратор протягом трьох робочих днів з дати надходження документів повинен внести до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог ЄДРПОУ та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Не пізніше наступного дня здати державної реєстрації реєстратор повинен оформити і видати (надіслати рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Також не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби. Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи, яке є підставою для взяття юридичної особи на облік в цих органах.

Таким чином, Закон встановив зовсім нові правила в порядку проведення державної реєстрації приватних підприємств.

2.2 Правове регулювання майна приватного підприємства

З урахуванням сутності приватного підприємства та складових їх організаційно-правової форми як суб’єктів господарського права, доцільно виокремити наступні ознаки приватного підприємства:

1) визначеність організаційно-правової форми суб’єкта господарювання;

2) майнова відокремленість;

3) легітимація існування в якості суб’єкта господарювання;

4) відповідальність за результати господарювання;

5) самостійність в господарському обороті.

Організаційна єдність представляє собою надання законом юридичної можливості, в межах встановлених організаційно-правових форм, існуванню юридичної особи, визначенню і встановленню системи внутрішніх зв'язків елементів, що складають її конструкцію, з метою забезпечення їхньої єдності і можливості організації виступати як суб'єкта господарських відносин.

Майнова відокремленість – одна із суттєвих ознак господарської організації, оскільки саме вона становить матеріальну основу діяльності підприємства, забезпечує достатній рівень самостійності в господарських правовідносинах. Практичне значення майнової відокремленості полягає, по-перше, в тому, що господарська організація стає суб'єктом права, що дозволяє їй виступати у господарському обороті; по-друге, це тягне за собою розподіл відповідальності засновників і суб’єкта господарювання за своїми зобов'язаннями[29] . Досліджуючи дану ознаку господарської організації, можливо зробити висновок, що словосполучення “відокремлене майно” і “майнова відокремленість” мають різний зміст.

Майнова відокремленість – це визнана за юридичною особою здатність набувати майно, яке буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед, засновників.

Безпосередньо на майновій відокремленості суб’єкта господарювання базується наступна його ознака – самостійна майнова відповідальність за результати господарювання, яка означає, що лише він сам і ніхто інший, за його боргами не відповідає. Наголошується, що самостійна відповідальність є одним з проявів самостійності підприємства як суб’єкта господарювання.

Лише за наявності всіх перелічених ознак підприємство як господарська організація може бути визнане суб’єктом господарських відносин.

Підприємства здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, під якою законодавець (ГК) розуміє сукупність господарських прав та обов’язків. Необхідно наголосити, що підприємство як суб’єкт основної (первинної) ланки господарювання має повну господарську компетенцію, яка передбачає самостійну участь у господарському обороті шляхом визнання за підприємством як юридичною особою господарської правосуб’єктності.

Господарська правосуб’єктність – визнана законодавством за суб’єктом господарювання сукупність загальних юридичних можливостей для безпосередньої участі у господарській діяльності та управлінні нею. Однак, слід зазначити, що не всі підприємства, як юридичні особи, мають загальну правоздатність.

Наявність у підприємства загальної правоздатності, як вірно зазначає М.Г. Ісаков, залежить від здійснення останнім підприємницької діяльності та встановлення режиму права власності підприємства на закріплене за ним майно[30] . Більш того, слід наголосити на взаємообумовленість таких понять як “загальна правоздатність”, “підприємницька (комерційна) господарська діяльність” та “право власності” як основа правового режиму майна суб’єктів господарювання. Правоздатність підприємства детермінується правовим режимом майна, при цьому право власності та право господарського відання детермінують загальну правоздатність підприємства та можливість кваліфікації їх діяльності як підприємницької, а право оперативного управління – спеціальну правоздатність, визначену власником (уповноваженим ним органом) для здійснення непідприємницької господарської діяльності.

Правоздатність підприємств-невласників, як державних, комунальних підприємств, так і підприємств об’єднань громадян та релігійних організацій визначається органами державної влади, місцевого самоврядування чи організаціями-засновниками, та зумовлюється функціями таких органів чи статутними завданнями організацій-засновників і є спеціальною.

Правовий режим майна залежить від певного виду підприємств. На праві власності майно належить господарським товариствам, виробничим кооперативам та на розсуд засновників - приватним підприємствам. На праві господарського відання - комерційним державним та комунальним підприємствам, комерційним підприємствам об'єднань громадян та релігійних організацій та приватним підприємствам (на розсуд засновників). На праві оперативного управління майно закріплене за казенними підприємствами, комунальними некомерційними підприємствами та некомерційними підприємствами об'єднань громадян та релігійних організацій.

Форма власності майна, на основі якого засновується підприємство, на нашу думку, не є визначальною для правового становища останнього. Набагато більше значення має для правового статусу підприємства наявність права власності на закріплене за ним майно порівняно з іншими обмеженими речовими правами.

Останнім часом дуже багато питань виникає щодо визначення правового режиму майна приватного підприємства. Поширеними є наступні запитання:

- хто має право здійснювати відчуження майна, закріпленого за приватним підприємством (засновник або саме підприємство);

- чи поширюється на майно приватного підприємства режим спільної сумісної власності подружжя (тобто, чи потрібна згода одного з подружжя на вчинення правочинів з майном приватного підприємства, засновником якого виступає другий із подружжя); чи підлягає майно приватного підприємства поділу у випадку поділу майна подружжя?

- чи може бути звернено стягнення на майно приватного підприємства за зобов'язаннями самого засновник: чи його жінки (чоловіка);

- чи може засновник продати приватне підприємство?

- чи може засновник продати майно приватного підприємства чи вилучити у підприємства частину такого майна?

- чи підлягає майно приватного підприємства включенню до складу спадкової маси у випадку смерті засновника?

Слід зазначити, що, вирішуючи ці питання, перш за все, слід звернути увагу на статут приватного підприємства. У цьому документі має бути визначений правовий режим, на якому підприємство наділяється майном.

Відповідно до ст. ст. 133, 134, 136 ГК таких режимів може бути всього два[31] :

- право власності;

- право господарського відання[32] .

Засновник мас обрати тільки один із запропонованих режимів, не можна передати якусь частину майні підприємству у власність, а якусь - у господарське відання. Встановлений статутом режим поширюється на все майно приватного підприємства, як передане йому засновником, так і набуте пізніше - внаслідок здійснення господарської діяльності або на інших не заборонених законом підставах. Слід звернути увагу на той факт, що засновник приватного підприємства, наділяючи його майном на праві власності, може окреме індивідуально визначене майно передати такому підприємству лише у користування. У даному випадку внеском засновника до статутного фонду буде не саме майно, а майнове право - право користування цим майном. Таке підприємство користуватиметься майном без права його відчуження. Однак, певні проблеми можуть виникнути при зміні засновника такого підприємства[33] .

Розглянемо особливості правового режиму майна, у двох випадках: коли підприємство виступає власником або невласником майна.

Поставлені вище питання щодо правового режиму майна приватного підприємства вирішуються досить просто, якщо відповідно до статуту це підприємство є власником майна, отриманого від засновника та набутого на інших законних підставах. У такому разі засновник приватного підприємства з моменту державної реєстрації останнього і до моменту його припинення шляхом ліквідації не має жодних прав на майно цього приватного підприємства. Єдиним власником цього майна є приватне підприємство, яке має право здійснювати будь-які дії щодо цього майна з урахуванням обмежень, які можуть бути встановлені статутом. Так, наприклад, статут приватного підприємства може встановити, що укладення правочинів на певну суму чи з певним майном здійснюється директором приватного підприємства лише після отримання згоди засновника. Але засновник у даному випадку буде діяти не як власник майна підприємства, а як його вищий орган підприємства (по відношенню до виконавчого органу - директора).

Слід зазначити, що передання майна у власність приватного підприємства його засновником є способом розпорядження цим майном. Тому, майно, яке передається до статутного фонду підприємства, є спільною сумісною власністю подружжя, передання майна у статутний фонд приватного підприємства має здійснюватися за згодою другого з подружжя. Але вже після переходу майна у власність приватного підприємства будь-які правочини з цим майном можуть здійснюватись підприємством самостійно.

Що ж отримує засновник приватного підприємства після переходу майна у власність останнього? Ані старий Закон «Про підприємства в Україні», ані чинний ГК не надають чіткої відповіді на поставлене запитання. І саме це породжує безліч проблем на практиці[34] . Якщо особа виступає засновником акціонерного товариства вона отримує у власність акції, засновники інших господарських товариств отримують право на частку у статутному фонді (капіталі, майні) товариства, кооперативу - право на пай. Й акція, й частка, й пай, які у сукупності часто називаються терміном «корпоративні права», можуть продаватись, відчужуватись іншим чином, успадковуватись тощо (з обмеженнями, встановленими законом), тобто знаходяться у цивільному обігу. І лише щодо такої поширеної форми господарювання як приватне підприємство законодавець вперто, на протязі більше ніж 13 років, зберігає мовчання. До вступу у дію нового ГК права засновника приватного підприємства на практиці часто іменувалися корпоративними, підставою для чого було визначення корпоративного права, яке містилось у Законі «Про оподаткування прибутку підприємств». Але чинний ГК закріпив дещо інше визначення корпоративних прав. У ч. І ст. 167 ГК вказується, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. Із такого визначення начебто витікає, що господарська організація, відносно якої можуть виникати корпоративні права, повинна мати корпоративний устрій. Таким чином, законодавець відмовляється від більш широкої за змістом концепції корпоративних прав, закладеної у податковому законодавстві, і встановлює можливість володіння корпоративними правами тільки щодо корпоративних господарських організацій. Такий підхід не є доцільним, бо незалежно від виду підприємства (унітарне чи корпоративне) сутність відносин, що виникають між засновником (учасником) та підприємством, однакова, і комплекс прав, що належать засновникам унітарних та корпоративних підприємств, є одним й тим же. Єдиною різницею є наявність у корпоративних підприємствах не одного, а двох чи більше власників корпоративних прав, але й ця межа фактично стирається із введенням можливості створення одноособових товариств.

І все ж таки вважаємо, що у даному випадку мову треба вести саме про корпоративні права у тому значенні, яке надається у Законі «Про оподаткування прибутку підприємств»[35] , який закріплює: «Корпоративні права - право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах» (пункт 1.8 статті 1 в редакції Закону України від 02.03.2000 р. № 1523-ІІІ). Цей закон також передбачає можливість здійснення операцій з відчуження корпоративних прав (п. 1.27 - продаж корпоративних прав, п. 1.28 - придбання корпоративних прав, п. 7.6.2. - придбання або продаж корпоративних прав).

Підтвердженням того, що корпоративні права є майновими і можуть виступати предметом правочинів, є передбачена законодавством можливість проведення їх оцінки (див. ст. 169 ГК «Оцінка корпоративних прав держави», Методику оцінки державних корпоративних прав, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 р. № 1406[36] ).

Крім того, у п. 13.1. Закону «Про податок з доходів фізичних осіб»[37] корпоративне право прямо називається серед об'єктів, які можуть переходити у спадщину.

Таким чином, якщо засновник приватного підприємства хоче його продати, то в даному випадку слід укладати договір про купівлю-продаж корпоративних прав засновника приватного підприємства (для того, щоб уникнути суперечності із ГК можна навіть не називати ці права корпоративними, а «охрестити» їх правами засновника[38] ). Це саме стосується й інших правочинів. Правочини щодо прав засновника приватного підприємства, якщо на них поширюється право спільної сумісної власності подружжя, мають вчинятись за правилами ст. 65 СК[39] .

При поділі майна подружжя мають враховуватись й права засновника приватного підприємства (підприємств) (але не майно приватного підприємства як таке). У разі смерті засновника приватного підприємства мають успадкуватися його корпоративні права, а не майно приватного підприємства й не приватне підприємство як таке.

Нотаріуси іноді невірно тлумачать зміст ст. 191 ЦК, яка відносить підприємство до різновиду нерухомого майна, й роблять висновок про можливість включення до цивільного обігу приватного підприємства як об'єкта права, який можна відчужувати, здійснювати з ним інші правочини, на який можна накладати стягнення, успадковувати.

Дійсно, ст. 191 ЦК закріплює, що підприємство є (єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. І далі ЦК визначає, що підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (в цілому або його частина). Але у цій етапі мова не йде про приватне підприємство (чи державне, комунальне тощо), яке за ЦК та ГК є суб'єктом, а не об'єктом права, і тому не може відчужуватись, бути предметом інших правочинів, накладення стягнень чи переходити у спадщину. Мова йде про цілісний майновий комплекс, який може бути у власності будь-якого суб'єкта господарської діяльності - акціонерного товариства, державного підприємства, кооперативу, приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця тощо.

Чи можуть кредитори засновника приватного підприємства вимагати задоволення їх вимог за рахунок майна цього приватного підприємства? Вважаємо, що ні. Ключовим принципом цивільного права є розмежування майнової відповідальності засновника і створеної ним юридичної особи. Відповідно до ч. З ст. 96 ЦК, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та заковом. Таким чином, якщо статутом приватного підприємства прямо не встановлено відповідальність цього підприємства за зобов'язаннями засновника, то це підприємство не може притягуватись до такої відповідальності.

Іноді у якості підстави звернення стягнення на майно приватного підприємства використовують аналогію закону (застосовують до цього випадку ст. 57 Закону «Про господарські товариства»[40] про виділ частки у майні товариства на вимогу кредиторів). Вважаємо, що аналогія тут застосована не може бути, оскільки мова йде про організації різної правової форми. Законом щодо учасників ТОВ встановлено право кредиторів вимагати виділення частки учасника-боржника у майні ТОВ. Але немає жодних підстав застосовувати цю норму до приватних підприємств.

Слід вернути увагу, що стаття 57 Закону «Про господарські товариства» була запроваджена у той час, коли ТОВ повинні були мати якнайменш двох учасників, тобто були дійсно організаціями корпоративного типу. Тому при виділенні частки одного учасника й відповідного зменшення розміру статутного фонду (що вимагається у даному випадку у ст. 55) залишався принаймні один інший учасник і тому товариство могло продовжувати функціонування. Але чи може ця норма бути застосована щодо ТОВ з одним учасником? Якщо у товаристві буде лише один учасник, то у такому випадку виділ частки є неможливим, адже товариство не може . існувати без жодного учасника.

Єдиним можливим заходом у цьому випадку є ліквідація товариства, розрахунки зі всіма кредиторами товариства й покриття вимог кредиторів учасника-боржника із сум, що залишаться після ліквідації. Те ж саме стосується і приватного підприємства. Втім державний виконавець не наділений правом ініціювати процедуру ліквідації ТОВ чи приватного підприємства у разі відсутності у його засновників-боржників іншого майна.

Така ситуація здається несправедливою стосовно кредиторів засновника приватного підприємства. Дійсно, особа, не маючи жодного майна у приватній власності, між тим може бути засновником одного чи декількох приватних підприємств, активи яких можуть бути досить значними. Вважаємо, що стягнення за боргами засновника-боржника може бути звернено лише на права такого засновника щодо приватного підприємства. Проблеми можуть виникати у процесі звернення державним виконавцем стягнення на корпоративне право засновника приватного підприємства, а також на стадії внесення змін до Єдиного державного реєстру і статуту приватного підприємства щодо зміни його засновника[41] . Фактично звернути стягнення на корпоративні права засновника приватного підприємства зараз можливо лише у процедурі банкрутства фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності. Або засновник може добровільно виконати дії з передачі своїх прав іншій особі -кредитору.

Варіант розрахунку чистих активів приватного підприємства (активи підприємства мінус його зобов'язання) й виділення їх для погашення заборгованості засновника такого підприємства є неможливим, бо фактично означає відповідальність приватного підприємства за боргами засновника, що суперечитиме ч. 3 ст. 96 ЦК й порушуватиме права кредиторів такого приватного підприємства (задовольняючи претензії кредиторів засновника-боржника ми порушуємо права кредиторів самого приватного підприємства, бо забираємо в нього активи

Таким чином, завдяки недолікам чинного законодавства, засновники приватних підприємств можуть досить вигідно «захистити» свої майнові інтереси.

Ситуація значно ускладнюється у випадку, коли майно закріплене за приватним підприємством на праві господарського відання (яке до 01.01.2004 р. іменувалося повним господарським віданням) або взагалі засновником правовий режим майна не визначений.

Щодо приватного підприємства - не власника, в нотаріальній практиці існує помилкове уявлення про збереження у засновника - власника майна права розпорядження цим майном у повному обсязі. Але звернемось до ст. 136 ГК, яка визначає зміст права господарського відання.

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, мас право на захист своїх майнових прав також від власника.

4. 5 ст. 48 Закону «Про власність» встановлює, що положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Таким чином, вважаємо, що, після внесення майна до статутного фонду приватного підприємства, його власник фактично втрачає можливість користуватись та розпоряджатись таким майном. Він може це зробити тільки від імені підприємства, виконуючи функції директора останнього.

Ситуація виглядає дуже добре для підприємства, якщо мова не стосується нерухомості чи іншого майна, право власності на яке підлягає реєстрації. Норми чинного законодавства не враховують особливості режиму господарського відання і, як правило, не передбачають перереєстрації майна з власника на підприємство.

Таким чином, складається цікава ситуація - ані власник, ані саме підприємство не можуть розпорядитися таким майном (власник не може, оскільки його права обмежені режимом господарського відання, встановленим щодо майна на користь приватного підприємства; приватне підприємство не може - адже за всіма правовстановлюючими документами воно не є власником і укладені ним угоди не призведуть до переходу власності на майно до нового набувача).

Крім того, жінка (чоловік) засновника (засновниці) зберігають своє право на погодження правочинів щодо майна, що знаходиться у спільній власності подружжя. Ніяких застережень або виключень щодо майна, яке передане у господарське відання іншому суб'єкту, закон не містить. Таким чином будь-які правочини підприємства - не власника зі своїм майном потребують згоди другого з подружжя (нагадуємо, що у власності засновника є все майно приватного підприємства, а не тільки передане до статутного фонду).

Але найбільш цікаві ситуації виникають при зверненні стягнення на майно засновника чи поділі майна подружжя, один із яких є засновником підприємства. Суди часто «забувають» про існування приватного підприємства й розглядають його майно як майно засновника. Цікаво, що судді чомусь сприймають майно підприємства лише як активи й забувають про його зобов'язання (борги), які, виходячи з режиму господарського відання, також є майном його засновника[42] .

Слід зазначити, що мову про розділ чи вилучення майна у підприємства теоретично можна вести лише за наявності у нього чистих активів, тобто якщо вартість активів підприємства перевищує розмір його зобов'язань перед третіми особами. Але це зауваження суто гіпотетичне, бо вилучення майна у період існування підприємства як юридичної особи є неможливим. Вилучити таке майно можна лише через ліквідацію такого підприємства.

Якщо виникає ситуація звернення примусового звернення стягнення на активи приватного підприємства на виконання вимог кредиторів його засновника, слід звертатись до суду із позовом від імені підприємства про захист порушених прав. Адже право господарського відання є рівнозначним праву власності за виключеннями, встановленими законом, і захищається так само як і право власності.

Ситуація щодо приватного підприємства - не власника у багатьох випадках є дійсно тупиковою, зумовлена вона недостатньою увагою законодавця до правового режиму майна суб'єктів господарювання. Запровадивши право господарського відання як основний майновий режим для цілої групи суб'єктів господарювання, законодавець не забезпечив можливості ефективної реалізації підприємствами такого права. На нашу думку, такий правовий режим є штучно створеним, неефективним, він був породжений соціалістичною економікою й безумовно не є пристосованим до використання у ринкових відносинах. Контроль засновника за своїм майном має використовуватися через інші, більш цивілізовані засоби.

Таким чином, приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи.

Приватне підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним )ними) органу, а також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, або реорганізації діючого (діючих) суб’єктів господарювання з додержанням вимог законодавства.

Джерелом формування майна є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів, кредитів банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законом порядку, інші джерела.

Розділ 3 Актуальні проблеми правового статусу приватного підприємства сьогодення: проблеми та шляхи їх вирішення.

3.1 Правове регулювання правового статусу унітарних та корпоративних приватних підприємств

Прийняття ГК України суттєво вплинуло на регулювання господарських відносин: одні інститути відійшли у небуття, інші з'явилися вперше, основна ж частина зазнала значних змін. Що ж змінилося у правовому регулюванні підприємств, а саме підприємств приватних? Перш за все зміни в законодавстві торкнулися самої можливості заснування приватних підприємств. ГК, поділяючи підприємства на види та визначаючи їх організаційні форми, передбачив приватні підприємства як унітарні -засновані на приватній власності одного засновника, так і корпоративні - засновані на приватній власності двох або більше осіб.

В якості ознак унітарних підприємств більшість науковців виокремлюють:

1) заснування їх виключно однією фізичною чи юридичною особою;

2) здійснення управління підприємством – безпосередньо засновником чи призначеним ним керівником;

3) неподільність закріпленого за ними майна на частки (паї);

4) володіння майном на праві господарського відання або на праві оперативного управління (за виключенням приватних підприємств)[43] .

Щодо корпоративних приватних підприємств, виділяються наступні характерні ознаки:

1) заснування двома або більше засновниками (як фізичними, так і юридичними особами);

2) об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників);

3) здійснення спільного управління справами підприємства на основі корпоративних прав, в тому числі через створені учасниками органи;

4) участь засновників (учасників) у розподілі доходів підприємства;

5) вільне володіння, користування і розпорядження підприємством майном, що належить йому на праві власності;

6) загальна правоздатність, що притаманна господарюючим суб’єктам приватно-колективного сектору економіки;

7) самостійна відповідальність підприємства за своїми зобов’язаннями усім належним йому майном, а також додаткова відповідальність членів у виробничих кооперативах та учасників у товариствах з додатковою відповідальністю, повних товариствах, командитних товариствах[44] .

Таким чином, якщо раніше приватне підприємство могла заснувати тільки одна фізична особа (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про власність»[45] ), то сьогодні приватним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (ст. 113 ГК). Іншими словами, засновниками приватного підприємства тепер можуть бути як одна, так і декілька фізичних осіб, а також юридична особа.

Що стосується можливості заснування приватного підприємства кількома юридичними особами, то це питання вважаємо дискусійним. На нашу думку, немає ніякої різниці між правовим положенням приватного підприємства, заснованого приватними власниками - фізичними особами чи приватними власниками - юридичними особами. Незважаючи на те, що ст.. 113 ГК називає приватним лише підприємство, яке діє на основі приватної власності юридичної особи, згідно з ч. 5 ст. 63 ГК до корпоративних, крім господарських товариств та кооперативних підприємств, законодавець відносить підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб. Вважаємо, що це саме корпоративні приватні підприємства, засновані як кількома фізичними, так і юридичними особами. У зв'язку з цим відкритим також є питання щодо можливості заснування приватного підприємства кількома фізичними і юридичними особами - приватними власниками, тим більше, що відносно господарських товариств законодавець все ж зазначає, що останні створюються юридичними особами та/або громадянами (ч. 1 ст. 79 ГК).

Відносно юридичної особи як засновника ГК України встановлює певні обмеження. Так, засновником унітарного приватного підприємства може бути не будь-яка юридична особа, а відповідно до ст. 113 ГК лише юридична особа - приватний власник, тобто до таких засновників не можуть відноситися юридичні особи-власники, власність яких не є приватною (тобто суб'єкти права колективної власності), а також юридичні особи, за якими майно закріплене на іншому речовому праві (йдеться про право господарського відання та оперативного управління).

Можливість існування приватних підприємств у формі унітарних і корпоративних тягне за собою низку питань. Перш за все це питання щодо речового права на закріплене за приватними підприємствами майно.

Стосовно корпоративного приватного підприємства не виникає сумніву, що останнє є власником свого майна, а засновники виступають власниками майнових прав на частку (пай) у статутному фонді такого підприємства. Про це зазначалося у другому розділі.

Щодо ж до унітарного приватного підприємства, то ситуація дещо складніша. Це пояснюється тим, що, з одного боку, відповідно до ст.. 135 ГК та ч 3 ст. 6 Закону України «Про власність» власник має право заснувати підприємство і закріпити за ним майно на праві власності, праві господарського відання, на праві оперативного управління, тобто може на свій розсуд визначити правовий режим майна такого підприємства; з іншого - щодо державних, комунальних підприємств об'єднань громадян та релігійних організацій, тобто всіх різновидів унітарних приватних підприємств, крім приватних, закон встановлює як основу правового режиму майна - право господарського відання чи право оперативного управління. У ст. 113 ГК (єдиній статті, присвяченій приватним підприємствам) вказівок щодо правового режиму останніх немає, а оскільки приватні підприємства можуть бути як корпоративними (а всі корпоративні підприємства є власниками свого майна), так і унітарними (а всі унітарні підприємства не є власниками), то однозначно зробити висновок щодо правового режиму майна приватних підприємств досить складно.

На нашу думку, слід підтримати М.Г. Ісакова, що такий правовий режим майна повинен бути єдиним і для корпоративних, і для унітарних підприємств, і таким режимом має бути режим права власності приватного підприємства на закріплене за ним засновником майно, що знайде своє закріплення в статуті підприємства[46] . Впевнені, що встановлення іншого правового режиму, хоч останнє і залежить від волевиявлення засновника, є недоцільним.

Наступним, не менш важливим, є питання щодо зв'язку засновника з приватним підприємством-власником з урахуванням організаційно-правових форм приватних підприємств. Безпосередній взаємозв'язок засновника і створеної ним юридичної особи є визначальним для з'ясування сутності останньої. До невід'ємних особливостей зазначених осіб можна віднести те, що вони створюються для реалізації суб'єктивних прав своїх засновників і мають правоздатність, визначену метою їх створення. Так, що стосується корпоративних приватних підприємств, то згідно з ч. 5 ст. 63 ГК останні діють на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Таким чином, засновники корпоративного приватного підприємства мають відносно підприємства (як і засновники господарського товариства) корпоративні права, що передбачають право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, у тому числі права на управління, отримання відповідної частини прибутку, а також частини активів у разі ліквідації. Іншими словами, корпоративні права виникають у зв'язку з участю у формуванні статутного фонду підприємства і передбачають право на управління, на отримання частини прибутку та частину активів у разі його ліквідації.

Чи можна вважати, що відносини засновника і приватного підприємства не залежать від організаційної форми останнього, тобто чи можна застосовувати корпоративні права щодо унітарних приватних підприємств? Згідно з ч. 4 ст. 63 ГК унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Між засновником і унітарним приватним підприємством, безумовно, виникають певні правовідносини, які раніше не мали належної правової оцінки В літературі для регулювання цих відносин була запропонована така категорія, як суб'єктивне корпоративне право[47] , що стосувалася приватних підприємств, які діяли відповідно до Закону України «Про підприємства», тобто до підприємств, заснованих однією фізичною особою, що сьогодні є одним із різновидів унітарних приватних підприємств. Суб'єктами даного права виступають, з одного боку, засновник (фізична чи юридична особа), а з іншого - приватне підприємство. Юридичним фактом, що зумовлює виникнення цих відносин, є участь у формуванні статутного фонду підприємства.

Внесення майна засновником до статутного фонду підприємства не породжує для останнього обов'язку повернути цей внесок. Майно вноситься засновником безоплатно, засновник втрачає право на нього, ризикує його втратити у випадку неефективної діяльності підприємства, яке набуває права власності на це майно і, безперечно, засновник повинен мати можливість впливу на подальшу долю заснованого ним підприємства. Правовим засобом для забезпечення такої можливості є корпоративне право, через яке засновник може реально впливати на діяльність підприємства. Цілком слушно, що, втрачаючи право власності на внесене майно, оскільки його власником тепер є підприємства, засновник набуває корпоративних прав щодо останнього[48] .

Таким чином, суб'єктивне корпоративне право розглядалося як право особи, що виникає в результаті створення юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності або участі у формуванні її майна, що визначається організаційно-правовою формою і полягає в можливості здійснювати управління такою особою та отримувати частину прибутку від її діяльності[49] . Таке право може належати засновнику незалежно від того є він фізичною особою чи юридичною.

Конкретний зміст корпоративних прав визначається організаційно-правовою формою приватного підприємства. Оскільки права засновників корпоративного підприємства такі самі, як і права засновників господарського товариства, то вони беруть участь в управлінні справами підприємства, отримують дивіденди залежно від результатів діяльності підприємства та положень статуту, мають право на повернення свого внеску, несуть відповідальність у розмірі свого внеску.

Що стосується унітарного приватного підприємства, то, на нашу думку, перешкод щодо застосування конструкції корпоративних прав тут немає. Якщо раніше нормативне визначення корпоративних прав стосувалося лише права власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, що і було перешкодою для застосування даного поняття до приватних підприємств, які не мали таких часток, то після внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 02.03.2000 р. відповідно до п. 1.8 корпоративні права - це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Таким чином, законодавець застосовує розглянуте поняття як щодо всього статутного фонду юридичної особи, так і його частки (паю) відносно господарських товариств і підприємств, заснованих на власності однієї юридичної або фізичної особи, а до останніх відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК відносяться також унітарні приватні підприємства Це положення дозволяє вирішити питання продажу «свого бізнесу» засновником унітарного приватного підприємства. Проблема полягала в тому, що законом не була врегульована процедура зміни власника приватного підприємства. Науковці схилялися до того, що в основі зміни власника приватного підприємства лежить договір, але сам предмет даного договору визначався неоднозначно[50] .

Одні дослідники вважали предметом такого договору майно приватного підприємства, другі - підприємство як таке, треті - корпоративні права засновника щодо приватного підприємства. Кожна точка зору мала свої вразливі сторони і дане питання було спірним.

Відносно того, що предметом договору між засновником приватного підприємства та потенційним покупцем виступає майно підприємства можна було заперечити (оскільки власником майна приватного підприємства є саме підприємство, то засновник не має права власності на це майно і відповідно, не має права його відчужувати). Стосовно самого підприємства як предмета договору слід зазначити, що підприємство як юридична особа може самостійно укладати договори щодо відчуження належного йому майна, тобто є суб'єктом, а не об'єктом правовідносин і відповідно не може бути предметом договору між засновником і покупцем. Відносно ж корпоративних прав, які належать засновнику щодо приватного підприємства, слід зазначити, що останні визнавалися предметом договору з певним застереженням, оскільки визначалися законодавцем як право власності па частку (пай) у статутному фонді підприємства. Але сьогодні законодавець застосовує корпоративні права як до підприємств, статутний фонд яких поділено на частки (тобто господарських товариств, корпоративних приватних підприємств), так і до підприємств, заснованих на власності однієї юридичної або фізичної особи, а такими підприємствами є унітарні підприємства, у тому числі приватні.

Слід зазначити, що ГК України у ч. 1 ст. 62 визначає підприємство як самостійний суб'єкт господарювання, що повинно покласти кінець двозначному розумінню даного терміна і закони України, що оперують поняттям «підприємство» у значенні об'єкта права мають бути приведені у відповідність із ГК. Таким чином, правовий зв'язок засновника і приватного підприємства незалежно від організаційної форми останнього зумовлюється корпоративними правами засновника щодо заснованого ним приватного підприємства. Таким чином, проблема продажу «свого бізнесу» засновником унітарного приватного підприємства фізичною чи юридичною особою на сьогоднішній день знайшла своє вирішення.

Засновник унітарного приватного підприємства, як і один із засновників корпоративного приватного підприємства, має право продати належні йому права щодо заснованого ним підприємства іншій особі - покупцеві. Відчужуючи належні засновнику на праві власності корпоративні права, а підприємство як суб'єкт господарювання залишається єдиним власником свого майна

Розглянуті проблемні питання, знайшли своє розв'язання лише в межах положень Господарського кодексу України. Цивільний кодекс України не визнає підприємство суб'єктом правовідносин і розглядає підприємство лише як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 191 ЦК), тобто як об'єкт правовідносин. І якщо передбачені ГК приватні корпоративні підприємства можуть діяти як господарські товариства відповідно до положень ЦК, то можливість існування приватних унітарних підприємств ЦК взагалі відкидає. Ситуація може бути виправлена лише шляхом узгодження обох кодексів, які по-різному регулюють питання щодо видів та організаційно-правових форм юридичних осіб.

3.2 Співвідношення правового статусу господарського товариства та приватного підприємства

Господарські товариства, як і, в цілому, правовий інститут юридичної особи грають значну роль в системі цивільного обороту. В умовах ринкової економіки підприємницька діяльність здійснюється, як правило, з використанням того або іншого виду господарського товариства. Таке розповсюдження господарських товариств пояснюється перевагами, які вони містять в собі в порівнянні із здійсненням приватної підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а саме: можливістю акумуляції значних об'ємів капіталу, об'єднання персональних ресурсів, забезпечення постійності у веденні підприємницької діяльності незалежно від змін у складі учасників і, перш за все, можливість обмеження відповідальності учасників.

На сьогоднішній день правове регулювання сутності та діяльності господарських товариств міститься у ГК України, Цивільному кодексі України та Законі України „Про господарські товариства”[51] .

Чинне законодавство України наводить декілька визначень господарських товариств.

Цивільний кодекс України (далі – ЦКУ) визначає господарське товариство як юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками (ст. 113).

Законодавче визначення господарського товариства міститься також у Законі України „Про господарські товариства” (далі – Закон). Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (ст. 1). Згідно ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Таким чином, можливо зробити висновок про те, що визначення ГК практично повністю дублює визначення наведене у Законі. ЦКУ ж містить у собі загальну характеристику сутності господарського товариства, не акцентуючи увагу на його характерних ознаках.

За Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГК України).

Зміни щодо правового регулювання господарських товариств, призвели до особливої популярності серед малого та середнього бізнесу саме товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Зокрема, після вступу в дію нового ЦК та ГК відбулися істотні зміни у складі установчих документів господарських товариств. Для АТ, ТОВ та ТДВ, які раніше створювались і діяли на підставі двох установчих документів — установчого договору і статуту, єдиним установчим документом став статут.

У юридичній літературі давно висловлювалися пропозиції щодо позбавлення установчого договору статусу установчого документа[52] , і така новація відповідає сучасним тенденціям регулювання подібних відносин у європейському праві[53] . Але визнання статуту єдиним установчим документом товариства викликало на практиці цілу низку проблем, які потребують додаткового врегулювання у чинному законодавстві.

Ці проблеми перш за все стосуються ТОВ, щодо яких, на відміну від АТ, законодавством взагалі не передбачене обов'язкове укладення договору про створення товариства.

Основною метою укладення установчого договору ТОВ було визначення обов'язків майбутніх учасників товариства щодо внесення ними вкладів, виконання інших дій, спрямованих на створення товариства та встановлення відповідальності учасників за невиконання обов'язків, визначених договором. При цьому кожний із засновників мав право вимагати виконання іншим засновником обов'язків, закріплених у договорі.

До 01.01.2004 р. відносини між засновниками ТОВ до моменту його державної реєстрації розглядались як суто договірні, основані на установчому договорі, а після державної реєстрації товариства ці відносини набували характеру корпоративних і їх основним регулятором виступав статут як внутрішній нормативний акт товариства (набуває чинності з моменту державної реєстрації останнього).

Зі вступом у дію ЦК та ГК відносини між учасниками ТОВ та ТДВ, що виникають на стадії заснування цих товариств, залишились без правового підґрунтя. Безумовно у даному випадку можна казати про існування між засновниками договору про створення товариства в усній формі. Але, як вірно зазначає О. М. Вінник, «на відміну від вимог законодавства країн з традиційно розвиненими ринковими відносинами з притаманною їм соціальною відповідальністю підприємців, що дозволяє залишати на розсуд засновників вибір форми установчого договору, такий договір в Україні має укладатися в письмовій формі, що значною мірою забезпечує захист інтересів як засновників товариства, так і третіх осіб у разі порушення його положень» [54] . Автор слушно вважає, що відсутність договору може мати місце лише у випадках заснування товариства однією особою.

Але проблема виникає щодо товариств з одним учасником, який виконує також функції одноосібного виконавчого органу (тобто є директором товариства). У такому випадку нотаріуси, посилаючись на обмеження ЦК щодо представництва, часто відмовляються посвідчувати договори між товариством, що діє в особі директора— фізичної особи, і тією самою фізичною особою, яка діє як учасник. У вітчизняній літературі вже зверталася увага на те, що норми цивільного права щодо представництва не розраховані на правовідносини за участю юридичних осіб та їх органів. Враховуючи, що ст. 92 ЦК неодноразово називає дії органу чи особи, яка виступає від імені юридичної особи, представництвом, потрібно внести відповідні доповнення до глави 17 ЦК з метою виключення дії певних її норм щодо відносин, які виникають при законному представництві юридичної особи її органом (колегіальним чи одноособовим). Таким чином, навіть учасники одноособових товариств зможуть без перешкод укладати і нотаріально посвідчувати договори щодо внесення вкладів до товариства.

Потрібно нагадати, що у європейському просторі зазначена проблема вирішується дещо іншим чином — шляхом наділення статуту силою договору, який пов'язує усіх учасників товариства.

Так Суд ЄС у справі powell Duffryn PLC v. Petereit (1992)[55] дійшов висновку, що статут має розглядатись як договір між учасниками товариства й самим товариством, а також між самими учасниками.

Стаття 14 (1) британського Акта про компанії 1985 р.[56] (далі — СА 1985) установлює, що зареєстровані меморандум і статут компанії зв'язують компанію і її учасників так само, якби вони були підписані й завірені печаткою відповідно кожним учасником окремо і містили підписаний кожним учасником договір за печаткою про дотримання всіх умов меморандуму і статуту.

У ст. 14 (2) СА 1985 закріплюється, що грошові кошти, які підлягають за умовами меморандуму та статуту сплаті компанії її учасником, є його боргом компанії, що в Англії й Уельсі має силу боргу з договору за печаткою. Дане положення відносить борг учасника перед компанією до групи спеціальних боргів («з договору за печаткою»), позовна давність за якими складає 12 років, тоді як для звичайного боргу — 6 років.

Правова природа й особливості договору, що існує між компанією і її учасниками, передбаченого ст. 14 СА 1985, неодноразово аналізувалася британськими судами і є предметом численних дискусій в англійській правовій літературі.

Загальне право дозволяє виділити наступні характеристики даного договору:

1) статут є договором, що базується на законі (statutory contract). Даний договір за багатьма характеристиками відрізняється від звичайного договору, заснованого на прямому волевиявленні сторін. По-перше, статут підкоряється спеціальним положенням корпоративного, а не договірного права і тому компанія може в однобічному порядку змінювати його умови шляхом прийняття спеціальної резолюції (що є зовсім неприпустимим щодо договору). По-друге, звичайні засоби, що застосовуються при порушенні договору, рідко використовуються щодо статуту, який захищається спеціальними нормами корпоративного права. Крім того, статут не може бути визнаний недійсним і не може бути виправлений судом у випадку помилки сторін як звичайний договір;

2) статут зв'язує учасників компанії тільки якщо вони виступають саме в даній якості (qua members). Іншимисловами, статут створює контракт, що зв'язує зобов'язаннями кожного учасника з компанією, але кожен учасник тільки тоді є зв'язаним положеннями статуту, коли він діє саме як учасник компанії;

3) статут утворює також договір між учасниками компанії як такими. Однак такий договір може бути примусово виконаний тільки за допомогою компанії (деякі судді не дотримуються такої точки зору і визнають існування контракту між компанією і учасниками, але не між самими учасниками (промова Лорда Хершила у справі Welton v. Saffery(1897)[57] ;

4) статут не може створювати права й обов'язки між компанією і третіми особами (аутсайдерами). Поняття «аутсайдер» означає особу, що не є учасником компанії, або учасника компанії, що діє в іншій якості. Для таких цілей навіть директор компанії розглядається як аутсайдер;

5) кожен учасник компанії наділяється правом вимагати ведення діяльності компанії відповідно до статуту.

Таким чином, у європейському праві щодо статуту часто застосовується певна презумпція — укладеного договору (хоча про договір у його класичному розумінні не йдеться). Такий підхід застосовується для можливості спонукання за допомогою цивільно-правових засобів учасників товариства та самого товариства до виконання обов'язків, закріплених у статуті, адже концепція статуту як локального нормативного акта, що була розвинута у працях науковців СНД[58] залишає відкритими багато питань. До речі, в українській науці вже висловлювалися аргументи, правда, дещо іншого характеру, на користь того, що статут повинен мати договірну природу[59] .

У попередньому розділі ми проаналізували особливості правового статусу унітарних та корпоративних приватних підприємств. На основі порівняння видів можливо зробити висновок, що корпоративні підприємства за нормами ГК – це і є товариства за нормами ЦК. Унітарні ж підприємства не можуть існувати за нормами ЦК, бо вони не відносяться ні до установ, ні до товариств. Необхідно наголосити, що головною відмінною ознакою унітарного підприємства від товариства однієї особи є неможливість поділу статутного фонду унітарного підприємства на частки. “Синхронізуючи” положення ГК та ЦК щодо видів та організаційно-правових форм підприємств як юридичних осіб, доцільним вбачається застосовувати до унітарних підприємств ст. 83 ЦК, яка поряд з установами та товариствами передбачає можливість існування і юридичних осіб, створених в інших формах.

Для ПП не встановлено вимог щодо мінімального розміру статутного фонду та порядку його формування, тому засновник має право визначити його на власний розсуд. Ця особливість ПП викликає найбільшу кількість критичних зауважень з боку науковців, практикуючих юристів[60] . Ми поділяємо точку зору цих фахівців щодо доцільності на законодавчому рівні встановити мінімальний розмір статутного фонду та чітко виписати порядок його формування. В умовах відсутності дійових організаційно-правових механізмів щодо захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання — мінімальний розмір статутного фонду ПП не повинен перевищувати двох-трьох мінімальних розмірів заробітної плати. До основних недоліків ПП слід також віднести відсутність чітко визначеного механізму заміни власника, чітко встановленої процедури переходу зобов'язальних прав відносно підприємства до інших осіб.

До основних недоліків цього виду юридичної особи А.Мичка відносить концепцію управління підприємством, яку він вважає невдалою і порочною[61] . О.Віннік зазначає, що призначення самого себе виконуючим органом (директором) приватного підприємства є для засновника єдиним легальним способом зберегти контроль за підприємством.

Слід зазначити, що питання доцільності існування ПП яке організаційно-правової форми господарювання обговорюється досить активно у наукових колах. І ця дискусія виникла не на порожньому місці.

Правове положення приватних підприємств має певну специфіку, яка полягає в тому, що, хоча даний вид господарювання і залишається організаційно-правовою формою підприємств, проте має окремі ознаки, що притаманні і іншій організаційно-правовій формі, а саме товариству з одним учасником. Разом з тим між такими підприємствами є і певні відмінності, зокрема щодо ступеню майнової відокремленості, правового режиму майна, відповідальності за своїми зобов’язаннями тощо, що викликані лише загальним регулюванням правового статусу як приватних підприємств, так і товариств з одним учасником.

Прибічники існування ПП наполягають на тому, що управління адміністративно-господарською діяльністю такого виду підприємства є досить зручним[62] .

Цей висновок підтверджується відповідними соціологічними дослідженнями, які були проведені громадським об'єднанням «ЕПІ» в травні—червні цього року. За даними опитування (було опитано 30 представників малого бізнесу), визначальними чинниками при виборі цієї організаційно-правової форми підприємства респонденти назвали: можливість самостійно визначати розмір статутного фонду; відсутність залежності державної реєстрації від внесення засновником певної частини внеску; зручність в управлінні адміністративно-господарською діяльністю підприємства.

Заяви про те, що ПП як окремого виду юридичної особи не існує і існувати не може, прибічники називають суб'єктивною точкою зору деяких представників наукових кіл[63] .

Водночас, за статистичними даними, станом на 01.01.07 р., в Україні було зареєстровано понад 260 тис. ПП. Ці дані свідчать, що ця організаційно-правова форма є на даний час популярною і поширеною. Узагальнюючі погляди прибічників ПП, можливо назвати наступні позитивні риси, які на їх погляд заслуговують на увагу:

· формування статутного капіталу для створення товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю або акціонерного товариства не менше фіксованого розміру, визначеного законодавством, є для більшості суб'єктів малого бізнесу суттєвим бар'єром для започаткування власної підприємницької справи;

· три з шести визначених ЦК видів організаційно-правових форм суб'єктів господарювання зобов'язують їх учасників брати безпосередню участь у здійсненні господарської діяльності (командитні і повні товариства) або здійснювати трудову діяльність, припинення якої викликає і припинення членства у виробничому кооперативі;

· в умовах політико-правового хаосу при підвищеному рівні підприємницького ризику ТОВ та командитні товариства є непривабливою організаційно-правовою формою юридичної особи для майбутніх їх засновників[64] .

Відповідно до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» у ТОВ створюється статутний капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним зарплатам, виходячи із ставки мінімальної зарплати, чинної на момент створення ТОВ. На сьогоднішній день це 46000 грн., не менше 50 відсотків якого повинно бути внесено до моменту реєстрації. Звісно для багатьох громадян, які прагнуть відкрити власну підприємницьку справу і працювати в сфері малого бізнесу як юридична особа, ця сума є непідйомною.

Однак, „позитивний” момент приватного підприємства щодо мінімального розміру статутного фонду є, на нашу думку, його слабким місцем. Здійснення підприємницької діяльності повинно задовольняти інтереси не лише власника підприємства, а й його контрагентів. Ці інтереси, перш за все, стосуються взаємними зобов’язаннями щодо виконання умов будь-яких домовленостей, передбачених чинним цивільним та господарським законодавством, необхідних для досягнення цілей підприємницької діяльності. Встановлення мінімального статутного фонду для ТОВ є не якимсь обмеженням щодо середнього та малого бізнесу для провадження підприємницької діяльності, а гарантією з боку держави, що інтереси контрагентів (кредиторів) будуть також захищені. Статутний фонд створюється не тільки як фундамент для здійснення підприємницької діяльності (оренда або купівля офісу, необхідного обладнання, сировини), але й як гарант відповідальності підприємства за акцептовані зобов’язання.

Звичайно не кожний підприємець здатний на початку власної справи знайти сорок шість тисяч гривень для відкриття ТОВ, в той час законодавство не встановлює обмежень щодо формування статутного фонду лише коштами. Це можуть-бути будь-які інші цінності, майно, які власник (або власники) майбутнього ТОВ готовий внести у якості внеску до статутного фонду. Так, згідно ст. 86 ГК вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Більш того, згідно чинного законодавства, власники самостійно визначають цінність внеску до статутного фонду ТОВ. Це відображується у акті приймання-передачі матеріальних цінностей у якості внеску до статутного фонду товариства.

Розглянемо інші позитивні риси ТОВ, як суб’єкта господарювання.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Особливістю товариства з обмеженою відповідальністю є те, що учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників (ст. 50 Закону „Про господарські товариства”).Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у статті 4 цього Закону, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, розмір і порядок формування резервного фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному (складеному) капіталі (ст. 51 Закону). Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному (складеному) капіталі, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами[65] .Як зазначалося вище, у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного (складеного) капіталу не менше 50 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного (складеного) капіталу грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинне оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Таким чином, господарське законодавство відповідними положеннями забезпечує виконання зобов’язань товариством перед кредиторами. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення про це в порядку, встановленому статутом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі (ст. 52 Закону).Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників . Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників.Учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або представникові іншого учасника товариства. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному (складеному) капіталі. Загальнізбори учасників товариства обирають голову товариства (ст. 58 Закону).До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах "а", "б", "г - ж", "и - й" статті 41 Закону, належить:а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;в) виключення учасника з товариства;г) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. З питань, зазначених у пунктах "а", "б" статті 41 Закону, а також при вирішенні питання про виключення учасника з товариства рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. З решти ж питань рішення приймається простою більшістю голосів (ст. 59 Закону).Згідно ст. 60 Закону, загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.Загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Позачергові загальні збори учасників скликаються головою товариства при наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного (складеного) капіталу. Загальні збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу (ст. 61 Закону).У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом (ст. 62 Закону).Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією , що утворюється загальними зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії. Перевірка діяльності дирекції (директора) товариства проводиться ревізійною комісією за дорученням зборів, з власної ініціативи або на вимогу учасників товариства. Ревізійна комісія вправі вимагати від посадових осіб товариства подання їй усіх необхідних матеріалів, бухгалтерських чи інших документів та особистих пояснень. Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею перевірок вищому органу товариства. Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії загальні збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства. Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових загальних зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства (ст. 63 Закону).

ТОВ приваблює саме можливість об’єднати певну частину свого майна, не ризикуючи при цьому іншим своїм майном. Розглянемо аспекти правового регулювання зміни складу учасників ТОВ.

Вихід зі складу учасників ТОВ може бути добровільним, тобто таким, що залежить від волі учасника, та примусовим, який навпаки, не залежить від волі учасника товариства.

Так, вихід зі складу учасників ТОВ можна вважати добровільним у випадку відступлення частки в статутному фонді ТОВ одному чи кільком учасникам цього товариства; самому товариству; третім особам; перехід частки до правонаступників.

Примусовим виділенням частки учасника є виключення учасника з товариства.

Ще одним з випадків виходу зі складу учасників ТОВ, який не залежить від волі учасника, однак не є примусовим, є смерть фізичної особи.

Учасник ТОВ за згодою решти учасників може відступити свою частку (її частину) одному або кільком учасникам цього товариства. Всі учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.

Для відступлення частки та виходу зі складу учасників ТОВ відповідне питання виноситься на розгляд вищого органу ТОВ – Загальних зборів учасників (далі – Зборів) і включається до порядку денного зборів. Учасник може винести це питання на розгляд чергових або позачергових зборів. Чергові збори скликають не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Позачергові збори скликає голова товариства. Випадки скликання позачергових зборів визначають установчі документи ТОВ. Такі збори на вимогу учасників, які володіють у сукупності більш ніж 20 % голосів, скликає голова ТОВ протягом 25 днів з моменту отримання відповідної заяви. Якщо він не виконав зазначену вимогу, учасники вправі самі скликати збори.

Про проведення зборів учасникам повідомляють передбаченим статутом способом не менш як за 30 днів до їх скликання. У повідомленні зазначають час і місце проведення зборів та порядок денний. Якщо збори скликаються з будь-якого іншого питання, учасник не пізніш як за 25 днів до початку зборів вправі вимагати розгляду питання про його вихід зі складу учасників. За 7 днів до скликання зборів учасники товариства можуть ознайомитися з внесеними до порядку денного документами. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх присутніх на зборах учасників.

На засіданні зборів учасник подає належним чином оформлену заяву, яка підтверджує його бажання вийти з ТОВ. У заяві зазначається, кому учасник відступає свою частку. Учасник – фізична особа подає нотаріально посвідчену заяву (до речі така вимога не є обов’язковою на даному етапі, однак є обов’язковою при державній реєстрації змін до установчих документів). Заявою учасника – юридичної особи є рішення його вищого органу (протокол або витяг з протоколу зборів, рішення власника тощо).

Якщо інші учасники не заперечують проти відступлення частки конкретному учаснику, збори приймають рішення, яке оформлюється протоколом. У протоколі зазначається рішення учасників задовольнити заяву про відступлення частки; учасник (учасники), на користь яких ця частка (її частина) уступається, а також рішення про внесення відповідних змін до установчих документів (з подальшою реєстрацією цих змін у відповідних державних органах)[66] .

Одним з випадків зміни складу учасників ТОВ є виключення учасника за рішенням вищого органа товариства. Згідно ст. 64 Закону Учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства.

Рішення про виключення учасника з товариства належить до компетенції зборів. Разом з тим, на засіданні зборів має бути доведено, які саме обов’язки порушив учасник, і це обов’язково має відображатися в протоколі зборів.

Рішення власника вважається прийнятим, якщо за нього проголосували учасники, які володіють у сукупності більш ніж 50 % загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому учасник, якого виключають (його представник), у голосуванні участі не бере.

Наслідком прийняття такого рішення є внесення відповідних змін до установчих документів та вирішення питання щодо частки учасника, якого виключають.

Таким чином, господарське законодавство дійсно встановлює підвищені вимоги щодо створення та діяльності товариства у порівнянні з приватним підприємством. Однак ці вимоги, на нашу думку, є абсолютно виправданими та обумовленими непоодинокими випадками використання мінімального розміру статутного фонду приватного підприємства для уникнення виконання зобов’язань.Найбільш приближеним до статусу приватного підприємства є ТОВ з одним учасником. Однак, особливість правового статусу такого ТОВ має певну специфіку, на яку обов’язково треба звернути увагу.Беззаперечним є той факт, що господарські товариства з одним учасником повинні мати суттєві особливості управління. Наприклад, абсурдом є скликання загальних зборів учасників, оскільки всі рішення фактично приймаються єдиним учасником. Чинне законодавство України не передбачає особливостей щодо органів господарських товариств з одним учасником, тому на практиці цю прогалину намагаються виправити у статуті господарського товариства.

На господарські товариства з одним учасником поширюються всі норми чинного законодавства України щодо органів управління, які передбачені для юридичних осіб взагалі та господарських товариств зокрема.

У статуті господарського товариства не можна передбачити іншу систему органів управління товариством, ніж та, яка імперативно передбачена чинним законодавством України, тому статут господарського товариства з одним учасником обов’язково повинен передбачати існування загальних зборів і виконавчого органу та відповідні імперативні вимоги щодо порядку їх функціонування, які передбачені чинним законодавством України[67] .

Всі рішення загальних зборів господарських товариств з одним учасником повинні оформлятись протоколом.

У статуті товариств з обмеженою можливо відкоригувати систему управління під особливості, зумовлені єдиним учасником цього товариства.

У товаристві з обмеженою відповідальністю з одним учасником неможливим є створення ревізійної комісії. Однак ЦК України дозволяє передбачати у статуті цього господарського товариства інші органи для контролю за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу цих товариств.

Як правило, створення господарського товариства одним учасником має на меті виділення надлишкового капіталу особи. На нашу думку, найбільш ефективною формою господарського товариства з одним учасником для цієї мети є товариство з обмеженою відповідальністю, оскільки його система управління найбільш гнучка для корегування у статуті.

Слід зазначити, що законодавство РФ не передбачає існування такої організаційно-правової форми, як приватне підприємство. Прийняття Цивільного кодексу РФ реалізувало намагання багатьох науковців довести доцільність заміни приватних підприємств на товариства з обмеженою відповідальністю[68] . Аналіз наукових поглядів, дозволяє зробити висновок, що статус приватного підприємства був майже ідентичним правовому статусу товариства з обмеженою відповідальністю (щодо порядку реєстрації, органам управління та інше), й існування приватних підприємств лише ускладнювало регламентацію взаємовідносин та взаєморозрахунків між ними та іншими суб’єктами господарювання. Тому, на сьогоднішній день, ЦК РФ закріплює існування комерційних (та не комерційних) юридичних осіб, до переліку яких входять господарські товариства, виробничі кооперативи та унітарні підприємства[69] .

Прибічники ліквідації такої організаційно-правової форми як приватне підприємство в Україні, також наполягають якщо не тотальній реформі, то як мінімум на удосконаленні правового положення статусу приватного підприємства[70] .

На нашу думку, слід підтримати науковців щодо доцільності відміни в Україні приватного підприємства як організаційно-правової форми. Навіть, якщо законодавець врахує всі побажання щодо удосконалення правового регулювання статусу приватного підприємства в Україні, то це ще більше наблизить його до статусу господарського товариства з обмеженою відповідальністю. Дійсно, вже зараз головною відмінністю між приватним підприємством і товариством з обмеженою відповідальністю є встановлений розмір статутного фонду. Тоді як переваги товариства з обмеженою відповідальністю як суб’єкта господарювання більш ніж переконливий аргумент. Тому, доцільним на нашу думку, приватне підприємство в Україні лише як форму власності та внести відповідні зміни до законодавства, зокрема виключити ст. 113 ГК України.

ВИСНОВКИ

Таким чином, на протязі дипломної роботи були дослідженні питання правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання на основі комплексного аналізу господарського законодавства, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

З урахуванням результатів виконаної дипломної роботи, вбачається доцільним зупинитися на наступник фундаментальних висновках дослідження.

Приватне підприємство (далі - ПП) як одна з організаційно-правових форм юридичної особи набуло правової регламентації після вступу в дію Закону України «Про підприємства в Україні». Відповідно до ст. 1 цього Закону, ПП визначалось як підприємство, яке засноване на власності однієї особи. Водночас у зв'язку з тим, що згідно зі ст. 1 Закону підприємство визначалось як юридична особа, то фізична особа — власник майна, автоматично ставала юридичною особою. В результаті цього виникала правова колізія. На нашу думку, власність однієї особи точніше було б визначити як індивідуальну приватну власність, хоча, при підготовці і прийнятті Закону України «Про власність» від поняття індивідуальна приватна власність відмовилися.

З початком дії Цивільного кодексу України (далі — ЦК) і Господарського кодексу України (далі — ГК) законодавче забезпечення цього соціально-економічного явища, цієї організаційно-правової форми юридичної особи набуло подальшого розвитку. В процесі підготовки проекту ЦК його розробниками були використані інші концептуальні підходи до відомих раніше юридичній науці понять. Зокрема, розробники ЦК категорично відмовились від традиційної кваліфікації юридичних осіб залежно від форми власності, на базі якої вони створювалися, від використання в тексті закону такого традиційного для нашої економічної історії поняття — «підприємство».

Ми вважаємо, що зміст ст. 63 у частині визначення ПП необхідно привести у відповідність до змісту ст. 113 ГК з метою ліквідації протиріччя, яке може виникати при застосуванні цих статей на практиці.

Ми також поділяємо точку зору представників робочої групи, які брали участь у підготовці ГК і які вважають існування цієї норми помилкою, що потребує виправлення шляхом внесення відповідних змін, а саме: зі ст. 113 ГК виключити друге речення, а формулювання визначення ПП у ст. 63 ГК привести у відповідність з першим реченням п. 1 ст. 113ГК.

Підприємство як багатопланове соціально-економічне і правове явище має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб’єкт і суб’єкт права. За допомогою цих ознак визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства. Поняття “підприємство” є узагальнюючим, збірним. По-перше, воно визначає підприємства як певні організаційно-правові форми господарювання. По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто притаманне будівельним, транспортним, сільськогосподарським, торговельним та іншим підприємствам.

Поняття підприємства як суб’єкта господарювання не можна зводити до поняття юридичної особи. Юридична особа – це суб’єкт лише приватноправових відносин, що складаються по горизонталі, підприємство ж як суб’єкт права приймає участь у відносинах і по горизонталі, і по вертикалі, тобто і в приватноправових, і в публічно-правових відносинах.

Найбільш вдалим вбачається визначення поняття підприємства як господарської організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку для систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності від власного імені на засадах майнової відокремленості та самостійної відповідальності за своїми зобов’язаннями, крім випадків передбачених законодавством.

З урахуванням сутності приватного підприємства та складових їх організаційно-правової форми як суб’єктів господарського права, доцільно виокремити наступні ознаки приватного підприємства:

1) визначеність організаційно-правової форми суб’єкта господарювання;

2) майнова відокремленість;

3) легітимація існування в якості суб’єкта господарювання;

4) відповідальність за результати господарювання;

5) самостійність в господарському обороті.

Приватне підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним )ними) органу, а також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, або реорганізації діючого (діючих) суб’єктів господарювання з додержанням вимог законодавства.

Джерелом формування майна є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів, кредитів банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законом порядку, інші джерела.

Правовий режим майна залежить від певного виду підприємств. На праві власності майно належить господарським товариствам, виробничим кооперативам та на розсуд засновників - приватним підприємствам. На праві господарського відання - комерційним державним та комунальним підприємствам, комерційним підприємствам об'єднань громадян та релігійних організацій та приватним підприємствам (на розсуд засновників). На праві оперативного управління майно закріплене за казенними підприємствами, комунальними некомерційними підприємствами та некомерційними підприємствами об'єднань громадян та релігійних організацій.

Форма власності майна, на основі якого засновується підприємство, на нашу думку, не є визначальною для правового становища останнього. Набагато більше значення має для правового статусу підприємства наявність права власності на закріплене за ним майно порівняно з іншими обмеженими речовими правами.

ГК, поділяючи підприємства на види та визначаючи їх організаційні форми, передбачив приватні підприємства як унітарні - засновані на приватній власності одного засновника, так і корпоративні - засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Цивільний кодекс України не визнає підприємство суб'єктом правовідносин і розглядає підприємство лише як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ст. 191 ЦК), тобто як об'єкт правовідносин. І якщо передбачені ГК приватні корпоративні підприємства можуть діяти як господарські товариства відповідно до положень ЦК, то можливість існування приватних унітарних підприємств ЦК взагалі відкидає. Ситуація може бути виправлена лише шляхом узгодження обох кодексів, які по-різному регулюють питання щодо видів та організаційно-правових форм юридичних осіб.

У порівнянні з господарськими товариствами до основних недоліків приватного підприємства слід віднести відсутність чітко визначеного механізму заміни власника, чітко встановленої процедури переходу зобов'язальних прав відносно підприємства до інших осіб.

Правове положення приватних підприємств має певну специфіку, яка полягає в тому, що, хоча даний вид господарювання і залишається організаційно-правовою формою підприємств, проте має окремі ознаки, що притаманні і іншій організаційно-правовій формі, а саме товариству з одним учасником. Разом з тим між такими підприємствами є і певні відмінності, зокрема щодо ступеню майнової відокремленості, правового режиму майна, відповідальності за своїми зобов’язаннями тощо, що викликані лише загальним регулюванням правового статусу як приватних підприємств, так і товариств з одним учасником.

Однак, „позитивний” момент приватного підприємства щодо мінімального розміру статутного фонду є, на нашу думку, його слабким місцем. Здійснення підприємницької діяльності повинно задовольняти інтереси не лише власника підприємства, а й його контрагентів. Ці інтереси, перш за все, стосуються взаємними зобов’язаннями щодо виконання умов будь-яких домовленостей, передбачених чинним цивільним та господарським законодавством, необхідних для досягнення цілей підприємницької діяльності. Встановлення мінімального статутного фонду для ТОВ є не якимсь обмеженням щодо середнього та малого бізнесу для провадження підприємницької діяльності, а гарантією з боку держави, що інтереси контрагентів (кредиторів) будуть також захищені. Статутний фонд створюється не тільки як фундамент для здійснення підприємницької діяльності (оренда або купівля офісу, необхідного обладнання, сировини), але й як гарант відповідальності підприємства за акцептовані зобов’язання.

На нашу думку, слід підтримати науковців щодо доцільності відміни в Україні приватного підприємства як організаційно-правової форми. Навіть, якщо законодавець врахує всі побажання щодо удосконалення правового регулювання статусу приватного підприємства в Україні, то це ще більше наблизить його до статусу господарського товариства з обмеженою відповідальністю. Дійсно, вже зараз головною відмінністю між приватним підприємством і товариством з обмеженою відповідальністю є встановлений розмір статутного фонду. Тоді як переваги товариства з обмеженою відповідальністю як суб’єкта господарювання більш ніж переконливий аргумент. Тому, доцільним на нашу думку, приватне підприємство в Україні лише як форму власності.

Для забезпечення повноцінної заміни приватного підприємства ТОВ, доцільним вбачається затвердження зразкових статутів для ТОВ на кшталт того, як це запроваджено у Великобританії.

Із керівником підприємства укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади та інші умови найму за погодженням сторін.

Урахування зазначених пропозицій дозволить не лише усунути явні недоліки правового регулювання господарських товариств в Україні, але й забезпечить реалізацію прав юридичних та фізичних осіб закріплених у Конституції України.

Пропозиції внесення змін до законодавства:

Для уточнення положень ч. 5 ст. 8 Закону про державну реєстрацію пропонуємо її доповнити наступними реченнями: «Якщо законом передбачено затвердження змін до установчих документів рішенням колегіального органу юридичної особи, то такі зміни завіряються підписом особи (осіб), що наділені правом підписувати протокол зборів (засідання, конференції тощо) цього колегіального органу та печаткою юридичної особи. Нотаріальне посвідчення підписів уповноважених осіб не вимагається». Відповідні зміни мають бути внесені й до ч. 1 ст. 87 ЦК.

Виключити ст. 113 ГК України.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

НОРМАТИВНІ АКТИ

1. КонецформыначалоформыКонституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної ради України. – 1996. - №30. – Ст. 62.

2. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144 (із змінами та доповненнями).

3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135.

4. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 (із змінаим та доповненнями).

5. Закон України „Про підприємництво” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 14, ст.168(втратив чинність, окрім ст. 4).

6. Закон України „Про підприємства” //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 24, ст.272.

7. Закон України „Про власність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249.

8. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 9, ст. 79.

9. Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263.

10. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1995, N 4, ст. 28.

11. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 37, ст.308.

12. Закон України „Про господарські товариства” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 49, ст.682.

13. Постанова КМУ № 740 від 25.05.1998 року „Про затвердження положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" – Законодавство „Інфодиск”.

14. Закон України „Про нотаріат” від 02.09.1993 р. № 3425-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1993. - № 39. — Ст. 383 (із змінами та доповненнями).

15. Закон України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 21, ст.103.

16. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 № 20/5 // Офіційний Вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 639.

17. Методика оцінки державних корпоративних прав, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 р. № 1406 – Законодавство „Інфодиск”.

ЛІТЕРАТУРА

18. Асаулюк А. Державна реєстрація юридичний осіб та приватних підприємців – що нового? // Мала енциклопедія нотаріусів. - № 3 (15). – 2004. – С. 109-119.

19. Бондарєв Т. Трансформація законодавства України про господарські товариства // Юридична газета.- 2004.- № 19 (20 жовтня).- C.12.

20. Вінник О.М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове становище. — К.: Знання, 1998. – 294 с.

21. Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: Монографія. — К.: Атіка, 2003. — 384 с.

22. Гайбатова К.Д. Предприятие – объект гражданских прав. Автореф. канд. дис. М., 2002. – 26 с.

23. Галіахметов І.А. Підприємство як об’єкт цивільних прав. Автореф. дис. канд. наук. Одеса, 2005. – 20 с.

24. Гампер Л.Т. Купля-продажа предприятия в российском гражданском праве. Автореф. канд. дис., Екатеринбург. Уральская государственная юридическая академия, 2002. - 28 с.

25. Грибанов А.В. Предприятие как объект гражданско-правовых отношений (по праву России и Германии). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 2004. - 29 c.

26. Глусь Я. С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. — К., 2000. — 29 с.

27. Гойхбарг А.Г. Очерки хозяйственного права. – М., 1927. – 572с.

28. Гончарова Н.М. Господарське товариство з одним учасником – новела Цивільного кодексу України. – [Цит. 2006, 16 березня]. – http://www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=3816&sid=comments.

29. Господарське право України: Підручник для студентів юридичнихспеціальностей вищих закладівосвіти / В.М. Гайворонський, В.П. Жушман, Н. В. Погорецька та ін.; За ред. В. М. Гайворонського та В.П. Жушмана. – Х.: Право, 2005. – 384 с.

30. Гук А. Органи господарських товариств з одним учасником // Юридичний журнал. – 2006. - № 8. – С. 98-103.

31. Гуржій І. Розклад феодально кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIXст. - К.,1954. – 641 с.

32. Ісаков М.Г. Види та організаційні форми підприємств в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4 (39).– С. 224-230.

33. Ісаков М.Г. Щодо правового режиму майна унітарних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– №2. – С. 130 - 133.

34. Ісаков М.Г. Особенности юридических лиц как субъектов хозяйствования // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, Юго-Восток Лтд., 2005. – С. 218 – 223.

35. Ісаков М.Г. Правовий статус дочірніх підприємств за чинним законодавством України // Вісник Академії правових наук України. – 2005.– № 2 (41). – С. 229 - 237.

36. Ісаков М.Г. Деякі проблеми приватних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– № 3. – С. 109 - 111.

37. Ісаков М.Г. Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право. – Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Донецьк, 2006. – 290 с.

38. Каминка А.И. Очерк торгового права. – СПб., 1912. – 378 с.

39. Кашанина Т. В. Корпоративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник. — М.: НОРМА—ИНФРА, 1999. — 815 с.

40. Кібенко О. Правовий режим майна приватного підприємства // Юридичний радник. - № 1 (3). – 2005. – С. 37-41.

41. Ковалева Наталия Николаевна. Административно-правовой статус предприятий : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.14 : Саратов, 2001. – 199 с.

42. Корніюк О. Господарські товариства: перспективи розвитку // Бизнес. Збірник систематизованого законодавства..- 2004.- № 3 (Березень).- C.134-135

43. Кравченко С. Право участі, корпоративні права та підприємницька діяльність учасників товариств // Право України.- 2007.- № 2.- C.66-69.

44. Кравчук В.М. Засновник – підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. – 1998. - № 8. – С. 103-108.

45. Кравчук В.М. Заміна власника (засновника) приватного підприємства // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 1. – С. 50-53.

46. Кравчук В. Момент припинення корпоративних відносин у разі виходу з господарського товариства // Підприємництво, господарство і право.- 2007.- № 4.- C.102-103

47. Кравчук В. Правові наслідки виходу із господарського товариства // Підприємництво, господарство і право.- 2007.- № 5.- C.34-35

48. Кравчук В. Порядок та строки розрахунку з учасником у разі його виходу з господарського товариства // Підприємництво, господарство і право.- 2007.- № 7.- C.48-50

49. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. -К.: Вікар,1999. – 921 с.

50. Мусин В.А. Одночленные корпорации в буржуазном праве // Правоведение. – 1981. - № 4. – С. 42-47.

51. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Том І. – 791 с.

52. Полонська - Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.1. До середини ХУ11 століття. - К.: Либідь, 1992. – 694 с.

53. Приступа С.Н. Типичные и нетипичные способы создания хозяйственных обществ // Сборник кратких тезисов и научных сообщений научно-практической конференции по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 2006 году: Материалы конф..- Х.: Укр. юрид. академия, 2006.- C.94-96.

54. Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 32-37.

55. Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные правоотношения. — Харьков: Право, 1998. — С. 59—68.

56. Стрижко Л. Товариство з обмеженою відповідальністю: свіжий погляд на створення та діяльність // Юридичний журнал.- 2003.- № 11.- C.81-83.

57. Белов В.А. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учебник. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. – 960 с.

58. Татарская О.В. Правовые проблемы малого предпринимательства в Российской Федерации :Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12 .00.03 -Гражданское право ; Предпринимательское право ; Семейное право ; Международное частное право /О. В. Татарская ; Науч. рук. Н. А. Машкин. -М.,2003. -20 с.

59. Теньков С. Проблемні питання створення і регулювання діяльності господарських товариств // Юридичний вісник України (Інформаційно-правовий банк).- 2003.- № 51 (20-26 грудня).- C.21-25

60. Труш І. Приватне підприємство як важливий чинник сприяння розвитку малого бізнесу // Право України. - № 10. – 2007. – С. 50-54.

61. Хахулина Ю.В. Ассоциированные предприятия и зависимые хозяйственные общества в двух новых кодексах // Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матеріали наук.-практ. семінару. Ч.2. (м. Харків, 23 квіт. 2003 р.: Материалы конф..- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004.- C.66-68.

62. Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2007. – 639 с.

63. Хозяйственное право: Учебник/ В.К. Мамутов, Г.П. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.

64. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / За ред. А.С. Довгерта та Н.С. Кузнецової. – К.: Юстиніан, 2005. – 695 с.

65. Шевченко Я., Спасибо-Фатеева И. Частное предприятие – ошибка ХК? // Юридическая практика. – 2007. - № 8. – С. 1, 12-13.

66. Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. 4е изд. – СПб., 1908. – 743 с.

67. Шуба Б. Вдосконалення законодавства про капіталізацію внесків у господарське товариство // Право України.- 2005.- № 4.- C.78-80

68. Шуба Б.В. Ответственность участников персональных хозяйственных обществ по обязательствам общества // Підприємництво, господарство і право.- 2004.- № 11.- C.128-131.

69. Янкова Е. Проблемы уменьшения уставного фонда хозяйственных обществ // Підприємництво, господарство і право.- 2002.- № 5.- C.3-5

70. PowellDuffrynPLCv. Petereit (CaseC-214/89) (1992) ECR 1-1745.

71. Companies Act 1985 // Blackstone's Statutes on Company Law. 5th ed. / Edited by Derek French. — London: Blackstone Press, 2002. — P. 12 — 331.

72. Welton v. Saffery (1897) AC 299. — P. 315.


[1] Полонська - Василенко Н. Історія Ук­раїни: У 2 т. Т.1. До середини ХУ11 століття. - К.: Либідь, 1992. – С. 348.

[2] Гуржій І. Розклад феодально кріпо­сницької системи в сільському господарстві України першої половини XIXст. - К.,1954. – С. 138, 141.

[3] Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 34.

[4] Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. -К.: Вікар,1999. – С. 194.

[5] Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 35.

[6] Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. -К.: Вікар,1999. – С. 197.

[7] Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 36.

8 Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 36.

[9] Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. -К.: Вікар,1999. – С. 204.

[10] Прутська О. Історичний досвід розвитку підприємництва в Україні /// Економіка, фінанси, право. – 2002. - № 9. – С. 38.

[11] Закон України „Про підприємництво” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 14, ст.168(втратив чинність, окрім ст. 4).

[12] Закон України „Про підприємства” //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 24, ст.272

[13] Закон України „Про власність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249

[14] Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144 (із змінами та доповненнями).

[15] Закон України «Про засади державної регуляторної полі­тики у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 9, ст. 79.

[16] Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2007. – С. 139.

[17] Мусин В.А. Одночленные корпорации в буржуазном праве // Правоведение. – 1981. - № 4. – С. 44.

[18] Ісаков М.Г. Особенности юридических лиц как субъектов хозяйствования // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, Юго-Восток Лтд., 2005. – С. 219.

[19] Труш І. Приватне підприємство як важливий чинник сприяння розвитку малого бізнесу // Право України. - № 10. – 2007. – С. 51.

[20] Ісаков М.Г. Особенности юридических лиц как субъектов хозяйствования // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, Юго-Восток Лтд., 2005. – С. 219.

[21] Ісаков М.Г. Види та організаційні форми підприємств в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4 (39).– С. 224.

[22] За­кон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263

[23] Постанова КМУ № 740 від 25.05.1998 року „Про затвердження положення про держав­ну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" – Законодавство „Інфодиск”.

[24] Асаулюк А. Державна реєстрація юридичний осіб та приватних підприємців – що нового? // Мала енциклопедія нотаріусів. - № 3 (15). – 2004. – С. 111.

[25] З одного боку наявність такої інформації можна сприйняти з позитивної точки зору. Але з іншого боку - з цим питанням може виникнути дуже велика проблема для нотаріусів, оскільки на сьогодні юридична особа може хоч кожен день змінювати своїх керівників, і нотаріусу достатньо для підтвердження повноважень останніх надати відповідне рішення, протокол, розпоряд­ження тощо про це. Чи будуть легітимними дії посадових осіб підприємств, в тому числі щодо укладення нотаріально посвідчених правочинів, якщо такі особи не внесені до Єдиного держав­ного реєстру? Чи будуть зобов'язані нотаріуси вимагати від юридичних осіб для вчинення ними нотаріальних правочинів відповідної довідки з Єдиного державного реєстру на підтвердження повноважень керівника чи іншої особи, яка діє без довіреності? Нажаль, поки відповідей на ці пи­тання немає. Тільки в частині 3 статті 18 За­кону з цього приводу зазначено, що якщо відо­мості, які підлягають внесенню до Єдиного дер­жавного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою стороною. А по питанню внесення змін до відо­мостей про юридичну особу, які містяться в Єди­ному державному реєстрі, і які не пов'язані із змінами до установчих документів або не підля­гають державній реєстрації, у статті 19 Зако­ну зазначено, що в цьому випадку виконавчий орган юридичної особи зобов'язаний подати (над­іслати рекомендованим листом) державному реєстратору заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі. Після подачі такої картки реєстратору ос­танній зобов'язаний не пізніше наступного робо­чого дня з дати її надходження внести запис до Єдиного державного реєстру. Як бачимо — про­цедура не проста, і одного дня для „легітимної” заміни керівника юридичної особи явно замало.

[26] Асаулюк А. Державна реєстрація юридичний осіб та приватних підприємців – що нового? // Мала енциклопедія нотаріусів. - № 3 (15). – 2004. – С. 112.

[27] Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 № 20/5 // Офіційний Вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 639.

[28] Асаулюк А. Державна реєстрація юридичний осіб та приватних підприємців – що нового? // Мала енциклопедія нотаріусів. - № 3 (15). – 2004. – С. 113-114.

[29] Ісаков М.Г. Особенности юридических лиц как субъектов хозяйствования // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, Юго-Восток Лтд., 2005. – С. 219.

[30] Ісаков М.Г. Деякі проблеми приватних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– № 3. – С. 109.

[31] До вступу у дію ГК Закон «Про підприємства в Україні», яким визначався правовий статус приватного підприємства, нада­ви можливість наділяти таке підприємство майном на праві оперативного управління. Але наразі, відповідно до ГК, тільки господарські організації (юридичні особи) які створюються для здійснення некомерційної господарської діяльності (тобто діяльності, яка здійснюється без мети отримання прибутку) можуть мати майно на праві оперативного управління.

[32] Деякі автори вважають, що після вступу у дію ГК приватні підприємства не можуть мати майно на праві власності. Така думка здається упередженою.

[33] Кібенко О. Правовий режим майна приватного підприємства // Юридичний радник. - № 1 (3). – 2005. – С. 37.

[34] Ісаков М.Г. Деякі проблеми приватних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– № 3. – С. 110.

[35] Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1995, N 4, ст. 28

[36] Методика оцінки державних корпоративних прав, затверджена постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 2 серпня 1999 р. № 1406 – Законодавство „Інфодиск”.

[37] Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 37, ст.308.

[38] Ст.. 100 у даному випадку не може бути застосована, адже й ній йдеться про право участі у товаристві, а не підприємстві.

[39] Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135.

[40] Закон України „Про господарські товариства” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 49, ст.682

[41] Кібенко О. Правовий режим майна приватного підприємства // Юридичний радник. - № 1 (3). – 2005. – С. 40.

[42] Кібенко О. Правовий режим майна приватного підприємства // Юридичний радник. - № 1 (3). – 2005. – С. 41.

[43] Ісаков М.Г. Види та організаційні форми підприємств в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4 (39).– С. 224.

[44] Ісаков М.Г. Види та організаційні форми підприємств в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4 (39).– С. 224-225.

[45] Закон України „Про власність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249.

[46] Ісаков М.Г. Щодо правового режиму майна унітарних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– №2. – С. 133.

[47] Кравчук В.М. Засновник – підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. – 1998. - № 8. – С. 104.

[48] Ісаков М.Г. Деякі проблеми приватних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– № 3. – С. 110-111.

[49] Кравчук В.М. Засновник – підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. – 1998. - № 8. – С. 108.

[50] Кравчук В.М. Заміна власника (засновника0 приватного підприємства // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 1. – С. 50.

[51] Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 49, ст.682.

[52] Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные правоотношения. — Харьков: Право, 1998. — С. 59—68.

[53] Вінник О. М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове становище. — К.: Знання, 1998. - С. 72 — 73.

[54] Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми пра­вового забезпечення: Монографія. — К.: Атіка, 2003. — С. 92.

[55] PowellDuffrynPLCv. Petereit (CaseC-214/89) (1992) ECR 1-1745.

[56] Companies Act 1985 // Blackstone's Statutes on Company Law. 5th ed. / Edited by Derek French. — London: Blackstone Press, 2002. — P. 12 — 331.

[57] Welton v. Saffery (1897) AC 299. — P. 315.

[58] Кашанина Т. В. Корпоративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник. — М.: НОРМА—ИНФРА, 1999. — 815 с.; Кибенко Е. Р. Научно-практический комментарий Закона Украины «О хозяйственных обществах». — Харьков: Эспада, 2000. — С. 52—60.

[59] Глусь Я. С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун-т імені Та­раса Шевченка. — К., 2000. — С. 5, 14.

[60] Приступа С.Н. Типичные и нетипичные способы создания хозяйственных обществ // Сборник кратких тезисов и научных сообщений научно-практической конференции по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 2006 году: Материалы конф..- Х.: Укр. юрид. академия, 2006.- C.94.

[61] Труш І. Приватне підприємство як важливий чинник сприяння розвитку малого бізнесу // Право України. – 2007. - № 10. – С. 52.

[62] Труш І. Приватне підприємство як важливий чинник сприяння розвитку малого бізнесу // Право України. – 2007. - № 10. – С. 52.

[63] Шевченко Я., Спасибо-Фатеева И. Частное предприятие – ошибка ХК? // Юридическая практика. – 2007. - № 8. – С. 1, 12-13.

[64] Труш І. Приватне підприємство як важливий чинник сприяння розвитку малого бізнесу // Право України. – 2007. - № 10. – С. 53.

[65] Теньков С. Недійсність рішень загальних зборів товариств // Юридичний вісник України. – 2007. - № 2. – (13-19 січня). – С. 8.

[66] Городецька І. Зміна складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю // Юридичний журнал. - № 2. – 2002. – С. 51.

[67] Гук А. Органи господарських товариств з одним учасником // Юридичний журнал. – 2006. - № 8. – С. 98.

[68] Татарская О.В. Правовые проблемы малого предпринимательства в Российской Федерации :Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12 .00.03 -Гражданское право ; Предпринимательское право ; Семейное право ; Международное частное право /О. В. Татарская ; Науч. рук. Н. А. Машкин. -М.,2003. -20 с.; Гайбатова К.Д. Предприятие – объект гражданских прав. Автореф. канд. дис. М., 2002. – 26 с.; Гампер Л.Т. Купля-продажа предприятия в российском гражданском праве. Автореф. канд. дис., Екатеринбург. Уральская государственная юридическая академия, 2002. - 28 с.; Грибанов А.В. Предприятие как объект гражданско-правовых отношений (по праву России и Германии). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 2004. - 29 c.; Ковалева Наталия Николаевна. Административно-правовой статус предприятий : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.14 : Саратов, 2001. - 199 c.

[69] Белов В.А. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учебник. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. – С. 212-248.

[70] Галіахметов І.А. Підприємство як об’єкт цивільних прав. Автореф. дис. канд. наук. Одеса, 2005. – 20 с.; Ісаков М.Г. Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 – господарське право, господарсько-процесуальне право. – Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Донецьк, 2006. – 290 с.; Шевченко Я., Спасибо-Фатеева И. Частное предприятие – ошибка ХК? // Юридическая практика. – 2007. - № 8. – С. 1, 12-13.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий