регистрация / вход

Правові виміри свободи і несвободи

Концептуалізація філософськими засобами базових чинників, що вплинули на розвиток феномену права, аналізу правового виміру через суперечливі дискурси свободи і несвободи. Усвідомлення і формування європейської правової парадигми: суперечності розвитку.

в європейській традиції

Останнім часом серед представників філософської спільноти зростає увага щодо осмислення різних аспектів європейської традиції. Йдеться передусім про виміри європейської правової традиції, яка є визначальною для цивілізованого існування різних суспільних груп, верств та прошарків громадянського суспільства в цілому. Разом з тим відверто бракує синтетичних праць, орієнтованих на цілісне усвідомлення соціально-правової парадигми суспільного розвитку. Переважна більшість з них стосується лише окремих фрагментів європейської теоретичної спадщини, які лише частково віддзеркалюють правові та світоглядні пошуки у площині класичного філософського дискурсу. Цілісний соціально-філософський вимір правової традиції та його узгодженість з конкретною соціально-історичною практикою висвітлені значно вужче. Фундаторами новоєвропейської ідеї правової державності були філософи та ідеологи модерну. Разом з тим є очевидним, що ці мислителі спиралися на творчий досвід минулого, на досягнення попередньої соціальної, політичної, правової теорії і практики на соціокультурні, історичні та гуманістичні принципи, цінності високого етичного порядку. Значний вплив на формування модерних правових уявлень та переконань, на практику правової державності мали політико-правові ідеї та інститути Давньої Греції та Риму, античний досвід демократії, республіканізму та правопорядку. Ціла низка положень, що вплинула на подальший розвиток правових принципів європейської цивілізації, була розроблена ще античними авторами. Йдеться передусім і про ідеї Солона та Аристотеля щодо визначення закону як гармонійного співвідношення суспільства та владних інституцій у вимірах права, про творчі розвідки Платона, Аристотеля, Цицерона стосовно ролі чинника права у стверджені тієї чи іншої форми державного управління. Ці мислителі і передусім Аристотель фокусують увагу на соціокультурному взаємозв’язку вимірів права і справедливості, права і свободи, приватного та публічного права. Рецепція і переосмислення римського права середньовічними мислителями Є.Коукоком, Б.Хуккером, Блаженним Августином, Т.Аквінським, представниками канонічного та світського права теж позитивно вплинуло на розвиток європейської правової парадигми суспільного розвитку, органічно сприяло юридичному обґрунтуванню статусу особистої та станової свободи. У добу модерну можемо простежити вже достатньо розвинуте обґрунтування правової моделі у представників англійської, шотландської, французької, німецької філософської традиції, у розвідках Дж. Локка, А. Фергюсона, Ш. Монтеск’є, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса. Сам термін “правова держава” вперше утверджується в німецькій юридичній та філософській літературі у роботах К.Т. Велькера, Р. Моля, Ф.К. Савіньї. Серед сучасних європейських дослідників, які зробили значний внесок в розвиток цієї проблематики, варто виділити роботи П. Рікьора, П. Козловскі, Г.Дж. Бермана, Ю. Габермаса, З. Пелчинського, які звертають увагу передусім на взаємовплив правових та етичних вимірів в житті суспільства. У цьому ж класичному ракурсі працюють українські дослідники А. Єрмоленко, А. Карась, А. Борковський, А. Колодій, В. Клепіков. Російські дослідники Є. Соловйов, А. Мігранян та В. Нерсесянц творчо осмислюють європейську правову традицію у теоретичному та історико-філософському аспектах. Розробка правової парадигми надихалась ідеями багатьох мислителів, зокрема українських та російських– Б. Чичеріна, Б. Кістяковського, П. Новгородцева.

Названі автори основну увагу концентрують на реконструкції феномену права в соціокультурному просторі Європи, на взаємообумовленість чинників права і справедливості, права і моралі, правової держави і громадянського суспільства. Їх творчі ідеї сприяють повнішому усвідомленню історичної традиції права, формуванню європейської правової культури. Залишається, втім, нерозкритою цілісна парадигма європейського правового та суспільного розвитку, передусім у антиномічних вимірах свободи і несвободи, проблема співвідношення високої теоретичної правової спадщини та конкретної соціально-історичної практики, яка у підсумку в багатьох аспектах визначає сучасну правову модель європейського розвитку.

Мета пропонованої роботи полягає в тому, щоб філософськими засобами концептуалізувати базові чинники, що вплинули на розвиток феномену права, піддати аналізу правовий вимір через суперечливі дискурси свободи і несвободи. Відтак об’єктом розгляду є правова європейська парадигма в її еволюції, що пов’язана з теоретичними ідеями осмислення її сутності та історичним втіленням теоретичних максим в суспільну практику. Предметом аналізу виступають детермінанти становлення і функціонування правових ідей у їх складності та світоглядній суперечності.

Починаючи з доби модерну, теоретичні пошуки в площині права дедалі глибше переплітаються з соціальною практикою. Європейське суспільство, починаючи з ХVIII ст., все більше осмислює ідеї німецької, шотландської, англійської та французької правової традиції. Ці ідеї органічно заперечували будь-які форми ідеократичної побудови суспільства, монополізацію влади однією людиною, тим чи іншим політичним інститутом або однією політичною групою. Філософська спадщина європейських інтелектуалів вдало корелювалась з формуванням юридичного світогляду нового суспільного класу, який формувався за допомогою ствердження інституту права в приватній та публічно-політичній сферах. У цьому контексті усвідомлення європейської правової парадигми можливе лише за умови детального аналізу етапів її формування.

Етапи усвідомлення і формування європейської правової парадигми: британська традиція

Відомо, що правове суспільство як соціально-культурне явище виникло в контексті історичного розвитку західної цивілізації. Як цілісний феномен воно постало разом з громадянином модерного західноєвропейського міста, який поступово ставав свідомим носієм громадянських прав і свобод. Особа, у правовому вимірі, історично стверджується у європейському суспільстві через складові відповідальності на рівні однакових для всіх громадян універсальних конституційних і публічних вимог. Правовий стан суспільних взаємин і зв’язків формувався навколо наголошення значення індивідуальної свободи людини та заперечення інститутів станової підлеглості і клієнтельної відданості. Процес формування правової парадигми та визрівання правової свідомості складався у взаємодії теоретичних ідей та реальної соціально-історичної практики. На рівні інтелектуального та філософського аналізу процес переходу людини від стану підданості до виміру правової рівності та громадянської свободи осмислювався у вигляді визначення правових параметрів існування різних суспільних груп, розмежування між державою та громадянським суспільством і надання останньому більших повноважень і значення. Вперше ідея панування права набула творчого розвитку в англійській та шотландській метафізичній традиції. В цих традиціях вперше окреслена цивілізаційна антиномія між вимірами правової держави та позаправовим функціонуванням влади.

Спираючись на ідеї народного суверенітету та суспільної угоди, які історично створювали правову основу та джерело нової форми державності, англійські політичні мислителі, зокрема Дж. Локк, висувають нову просвітницьку ідею морального та громадського спротиву індивіда незаконним діям влади. Саме британська традиція започатковує класичну ліберальну доктрину утвердження прав і свобод індивіда в умовах правової державності. Саме в межах цієї традиції формується універсальний правовий дискурс свободи, який має цивілізаційний характер. В межах цього дискурсу значно розширюється громадянське поле особистої свободи, можливість сповідувати ідеали громадянського суспільства та цілераціональності. ”Свобода людей, що знаходяться під владою держави, полягає в тому, щоб не бути залежними від постійної та невизначеної волі іншої людини, сповідувати власні цілі та бажання у всіх випадках, коли це не забороняє закон [1]. Така позиція історично обґрунтовувала правовий принцип індивідуальної свободи, який має свої обмеження лише у формі права. Британська традиція чітко визначає рівність усіх людей перед спільними законами. ”Ні для кого в правовому суспільстві не може бути зроблено винятків із законів цього суспільства” [2], – стверджує Дж. Локк. На його переконання, правове суспільство покликане забезпечити фундаментальні принципи співіснування людини і суспільства – гарантувати людині її індивідуальну свободу, недоторканість приватної власності і безпеку з боку держави. Європейська форма соціальності в площині інтелектуальної рефлексії набуває громадянського значення передусім через потребу встановлення справедливості і рівності людей перед законами на основі європейських ідеалів раціональності. Відповідно до вимірів англійської версії європейської традиції чітко розмежовується суспільство і влада. Правова держава має постійно прислухатись до вимог громадянського суспільства, а останнє має постійно існувати в межах правового поля. Про важливість цього співвідношення свідчить уся європейська історична традиція. У цьому контексті стає зрозумілим той факт, що уряд, який не виконує своїх обов’язків перед громадянами по їх правовому захисту, має бути замінений на кращий, який здатний більш адекватно реагувати на вимоги часу та забезпечувати міцні гарантії прав особи.

Подальший розвиток правового дискурсу пов’язаний з класичною суперечністю між ідеалами вільної і деспотичної соціальності, свободи і несвободи, цивілізованості та дикунства, цінностями громадянського суспільства та суспільства ідеократичного. Представники шотландської школи спробували визначити особливості новочасного комерційного суспільства з точки зору їх узгодженості з високими моральними чеснотами та здатністю віддзеркалювати виміри свободи. Тогочасна держава, що створювалась на основі позаправових зв’язків розглядається цими мислителями як деспотична, як така, що побудована на основі несправедливості та насилля. Відтак, на переконання шотландських філософів, деспотична влада може бути зменшена зростанням сили громадянського суспільства, через активну участь громадських асоціацій у спільних економічних, політичних та культурних справах. Саме громадянське суспільство має вплинути на правовий розвиток держави, сприяти цивілізованому розвитку суспільства. Можемо стверджувати, що громадянське суспільство ідентифікується в британській традиції з суспільством цивілізованих або ж просто вихованих громадян, що здатні віддзеркалювати правовий етос і протистояти деспотичній владі та її бюрократичним і аморальним інституціям. Британська традиція підкреслює тісну кореляцію між свободою і правом, свободою і моральним станом суспільства. Тільки правова держава в історичному ракурсі здатна забезпечити втілення ідеалів свободи, справедливості, суспільної й індивідуальної моральності.

Англійська традиція історично репрезентує повагу до свободи як до вищої соціальної цінності. Вона надихає людину на відстоювання свободи не тільки на рівні високих ідеалів, але й на рівні соціальної практики. При цьому стає очевидною постійна взаємообумовленість між свободою і високими етичними вимірами, свободою та феноменом права. Мислителі наголошують на важливості дотримання природного права людини розпоряджатися своїми діями, власністю, майном і свободою в межах законів, а не під примусом деспотичної влади чи насильства. Класична проблема співвідношення загального та одиничного в правовій площині британської традиції вирішується на користь індивідуальної свободи в правовому суспільстві, яка ставиться вище соціальних ресурсів політичної влади. Індивідуальні виміри свободи, які стверджувались не тільки в теорії, але й на рівні дискурсивної практики, історично сприяли утвердженню нової реальності в площині громадянського суспільства та правової юрисдикції. Правові інститути історично сприяли не тільки розширенню природного права людини на свободу, але й утвердженню справедливості стосовно дотримання прав і відповідальності державної влади перед суспільством щодо приватної власності та майна особи. Виміри права стають універсальними і зобов’язуючими не тільки для репрезентантів громадянського суспільства, але й для влади, яка поза цими вимірами стає нелегітимною. У цьому контексті вельми доречними можна вважати слова Є.Берка, який наголошує на тому, що коли „законодавчий орган порушує основне правило суспільства й через честолюбство, страх, дурість чи продажність буде прагнути віддати до будь-чиїх рук абсолютну владу над життям, свободою та власністю народу, він через порушення довіри громадян втрачає владу, яку народ йому надав”[3]. Подальший концептуальний розвиток і практична спрямованість правової держави є неможливою без утворення аксіоматичних постулатів європейської цивілізації, які пов’язані з правом на приватну власність в сенсі здобуття економічної автономності особи, цивільного влаштування відносин власності та ствердження народного суверенітету як базового чинника європейської державно-політичної системи. Правовий розвиток європейської традиції розкривається через стрімку еволюцію міського суспільства, від усталених політичних форм та привілеїв певних соціальних груп, корпорацій, гільдій, осіб, що користувалися громадянськими правами та свободами на відміну від більшості людей, до розширення прав різних категорій населення.

Перетворення станового суспільства на громадянське та правове супроводжувалось усвідомленням важливості політичної та духовної свободи, утворенням автономного буття особи. Еволюція західного типу соціальності кореспондується з розвитком правового способу мислення у кількох головних аспектах – в площині втілення індивідуальної і суспільної свободи, поширенні природних чинників довіри та терпимості серед громадян національних європейських держав та можливостей солідарності та громадянського порозуміння між економічно та політично вільними громадянами. Соціальна практика утвердження правових вимірів була пов’язана з закріпленням ідеї вільного ринку, базовими гарантіями недоторканості права на приватну власність та дотриманням конституційних прав людини.

Таким чином, у добу модерна остаточно формується цивільна правова парадигма, яка передбачає поступове витіснення природного права договірним, формування нового цивілізованого простору свободи, який сприяє розвиткові морального, звичаєвого та громадянського етоса європейського суспільства. Британська правова традиція актуалізує потенціал громадянського суспільства і сприяє демократичним перетворенням у країнах західного світу. Інтелектуали, представники різних соціальних груп в європейських країнах побачили в правовій парадигмі впливові чинники для утвердження нових суспільних ініціатив, можливість створення нових сфер життя, стримування нераціональної бюрократизації та корупції, поширення базової сфери прав людини та заперечення будь-яких форм насильства та перешкоджання діяльності самоврядних асоціацій. Саме на такій позиції ґрунтується сучасна політика та громадська діяльність усіх європейських структур, зокрема Євросоюзу, де правова держава намагається забезпечувати права всіх громадянських та етнічних спільнот.

Утворення правової моделі суспільних відносин в Європі історично пов’язано з розмежуванням економіки та політики. Усвідомлення такого розмежування стало найважливішим чинником демократичного, громадянського та соціального поступу європейських країн, зі шляху яких поступово усувалися можливості для економічного збагачення передусім засобами здобуття політичної влади. Це був шлях контролю над владою з боку громадянського суспільства і в той же час фактор впливу на кримінальні та олігархічні структури, які перешкоджали цивілізованій взаємодії влади та бізнесу. Розвиток європейського суспільства поступово призводив до створення мережі неурядових організацій. Однак консолідоване громадянське суспільство та правова держава в Європі стають можливими лише з утворенням європейської національної ідентичності. Становлення правового суспільства в Західній Європі відбувалося як довготривалий процес будівництва нації з поступовою консолідацією етнічної різноманітності в одну національну ідентичність, з визначальними для неї територією, економічною, законодавчою, культурною і освітньою системами, історичною пам’яттю. Відомий німецький юрист В. Савіньї слушно звертає увагу на „визрівання ідеї права з внутрішньої єдності нації” [4]. Утвердивши себе в добу модерна правова форма суспільних відносин забезпечує і сприяє розвиткові вимірів свободи і громадянського суспільства, як сфери взаємодії вільних громадян. Саме правові виміри європейської культури стали запорукою вільної економічної, соціальної, політичної і культурної форми громадянського суспільства, яка утверджувалась в європейській традиції поза насильницьким державним втручанням. Саме правова парадигма формує і упорядковує європейську соціальну позаурядову сферу спонтанного самовияву вільних людей, асоціацій та організацій, що функціонують через мережу солідарних відносин між індивідами і соціальними інституціями. Правовий вектор розвитку закладає цивілізаційні параметри вільного існування особи, держави, різних суспільних груп та прошарків.

Очевидно, що верховенство права близько споріднене зі свободою. Правова система, що історично складалася в європейських країнах, існувала у формі примусового ладу громадських правил, адресованих членам громадянського суспільства заради регулювання їхньої поведінки й забезпечення підґрунтя для соціальної співпраці. Правова система сприяла еволюції людини та суспільства зі стану біологічної та родової згуртованості, що складалася під тиском природних обставин, до стану позитивної свободи як відповідальності не тільки за долю окремої людини, але й за долю всього суспільства. У цьому контексті необхідно відокремити виміри позитивної та негативної свободи, які вдало віддзеркалені не тільки в британській, але й в континентальній традиції.

Континентальна правова парадигма: суперечності розвитку

Континентальна традиція наголошує на тому, що свобода може мати як позитивний, так і негативний характер. Г.В.Ф. Гегель у своїй роботі „Феноменологія Духу” у розділі “Абсолютна свобода і терор (вплив Великої Французької революції)” акцентує увагу на тому, що абсолютна свобода, яка позбавлена правових обмежень, належить до світу абстрактного буття, яке існує у свідомості як найзагальніше поняття через заперечення одиничного та конкретного. Тому полем абсолютної свободи, у відповідності з думкою німецького класика, є ”смерть, для якої немає жодного внутрішнього обсягу і наповнення”.[5].

Справжня автентична свобода постає лише у формі правової та загально цивілізаційної відповідальності особи. Історія переконливо доводить, що людина схильна і жадати свободи, і заперечувати або втікати від неї. Тому є дуже важливим інкорпорувати виміри свободи у соціально-історичний та правовий контекст європейської традиції.

У цьому ракурсі необхідно більш детально проаналізувати суперечність між двома антиномічними дискурсами у сфері права, дискурсами свободи і несвободи. Традиційна правова позиція історично ґрунтувалась на юрисдикції недовіри до можливостей людини і формулювалась у вигляді середньовічної максими, відповідно до якої державна влада, примушуючи членів суспільства до підкорення, задовольняє їх природне право на захист від власної розбещеності та безсилля. Ця максима органічно виникає в канонічному праві Середньовіччя, передусім в тих розділах, що присвячені діяльності інквізиції. Сама логіка дії цього інституту полягала в тому, щоб захистити кожного християнина від самого себе – від власної патологічної спокусливості та розбещеності. Саме з цієї правової позиції випливає політичний і правовий патерналізм. Він передбачає, що людина як член суспільства не здатна діяти за законами власного розуму, а може жити лише за чужими правилами та інструкціями. Практично вона виступає в ролі неповнолітньої особи, яку постійно треба контролювати задля її блага. Така правова позиція історично втілювалась в німецьких князівствах та у суспільстві французького абсолютизму. Патримоніальна спадкова держава в цих суспільствах уособлювала класичні форми патерналізму та клієнтельної відданості. Саме проти князівської держави загального блага та державного евдемонізму виступили представники німецького просвітництва, передусім, І. Кант та В.Ф. Гумбольдт. Німецькі філософи-класики акцентують увагу на стримуючий універсальний чинник права, що має обмежувати суб`єктивіські воління правителів, утворюючи підґрунтя правової держави. І. Кант, зокрема, у дусі ліберальних вимірів європейської традиції не сприймає модель політичного патерналізму, що була визначальною для абсолютиських держав Західної Європи. Йдеться про заперечення типової для традиційних суспільств обмеження державного володаря лише нормами звичаєвості. Гарним правителем, згідно з такою традиційною візією, визнавався той, хто діяв у дусі батьківської опіки над власними підданими.

Інша позиція, яка теж витікає з європейської традиції, є презентацією дискурсу свободи. Вона передбачає існування правового суспільства, згідно з яким кожна людина в суспільстві визнається державою за розумну істоту, здатну самостійно вирішувати і обирати спосіб тієї чи іншої дії. Згідно з таким підходом, моральні переконання людей, їх ідеали і цілі не підлягають владно-законодавчому визначенню. Моральні справи та високі ідеали підпорядковані лише громадянському суспільству. Натомість правовий лад використовує засоби і санкції, які необхідні лише для того, щоб схилити індивіда до визнання і зберігання моральних та загальнокультурних норм європейської цивілізації.

Правовий стан передбачає свободу кожного члена суспільства як особи, суспільну та громадянську рівність, автономність кожної людини від позаправового впливу держави. У цьому контексті синтезою німецької правової позиції виступає філософська та правова спадщина Г.В.Ф. Гегеля, яка дає усвідомлення розвинутої моделі правової держави, відповідно до вимог якої права індивідів та суспільства в цілому підкорені державі не як апарату насильства, а як системі права. У німецького мислителя система права є, по суті, уособленням свободи, а держава виступає найбільш розвинутою дійсністю свободи. Така правова позиція, попри історичні реалії конституційної монархії в німецьких князівствах, була уособленням європейського дискурсу свободи, який органічно суперечить будь-яким формам деспотизму та беззаконня. Уся гегелівська конструкція втілює найкращі ідеали європейської правової держави, яка направлена проти всіх позаправових та насильницьких дій влади, що перешкоджають сталому суспільному розвитку та зміцненню інститутів громадянського суспільства. У такому європейському вимірі сталий суспільний розвиток та суспільна свобода можливі лише за умови дотримання прав людини, законодавчих гарантій станової рівності та демократичного права активного громадянства. У цьому контексті французька правова традиція, зокрема Ш.Л. Монтескьє, Г. Гуго акцентують увагу на важливості дотримання прав особи через інститут розподілу влад. Розподіл і взаємне стримування гілок влади є головною умовою політичної та правової свободи кожної особи та громадянина. При цьому наголошується, що справжня автентична свобода не може бути пов’язана як з вимірами підпорядкування та примусу, так і з необмеженістю та безвідповідальністю. В державі, де існують закони, свобода полягає в тому, щоб не існувати під патронатом або примусом іншого. Свобода є право робити все, що дозволено законами. У відповідності з цим положенням, „якщо б кожний громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то він не мав би свободи, адже те ж саме могли б робити і інші громадяни” [6]. Ідеї континентальної суспільної та правової думки вплинули не тільки на складові сучасної правової державності, але й на конституційне законодавство і правову практику в європейських країнах. Вплив правових ідей просвітників був втілений не тільки в Конституції США 1787 року, але й у Французькій Декларації прав людини та громадянина. Зокрема 16 стаття Декларації стверджує, що суспільство, в якому не проведений розподіл влад, а особа не користується правами в повному обсязі, не має конституції. В контексті закріплення правових принципів вагоме значення має стаття 5 цього юридичного документу, в якому зазначено, що закон може виключати лише діяння шкідливі для суспільства. Відповідно, все те, що не заборонено законом, то має бути дозволено, і жодна інстанція не може примушувати особу та громадянина до дій, що суперечать закону. Ця максима є визначальною для європейської правової парадигми та європейського правового принципу в цілому.

Можемо стверджувати, що соціально-правова парадигма історично постала у європейському соціальному контексті дотримання прав людини, законодавчої заборони на станові привілеї, на її соціальні аналоги і ствердження права громадян на законодавчу ініціативу. Таким чином, якщо в законодавчому полі відсутня хоча б одна з перелічених свобод, то таке суспільство не можна вважати правовим. Соціально-правова парадигма суспільного розвитку можлива лише за умови збереження цивілізаційних компонентів модерну – формальної свободи, демократії, правової рівності, дотриманні високого етичного кодексу. Саме така ціннісна основа стає підґрунтям сучасного правового суспільства, визначаючи базові параметри сучасного глобалізованого світу. Сучасне європейське суспільство продовжує жити за законами правового ладу та правового способу мислення. Інтеріоризувати ці принципи має і українське суспільство, яке, на жаль, ще не може зробити остаточний вибір між двома антиномічними дискурсами у сфері права – дискурсами свободи і несвободи. Без усвідомлення важливості цього вибору подальший модернізаційний розвиток держави і суспільства є неможливим.

Висновки

Як бачимо, розвиток європейської традиції міцно пов’язаний з реконструкцією феномена права, з концептуально-теоретичними пошуками у правовій сфері та складовими соціально-історичної практики. В межах європейського правового дискурсу значно поширюється простір особистої та громадянської свободи людей, стверджуються виміри високої етичності, справедливості, солідарності, суспільної згуртованості. Разом з тим, необхідно усвідомлювати, що правова парадигма постає в контексті постійної цивілізаційної боротьби різних ідей, які дуже часто накладалися на суперечливий історичний досвід європейських країн. Відповідно маємо унікальну специфіку формування правової моделі в британській та континентальній традиціях, які значною мірою є доповнюваними. Вони дозволяють сучасному європейському суспільству мати базову точку опертя для подальшого цивілізаційного розвитку, лише вдосконалюючи базові, правові та аксіологічні ідеї і принципи. Європейська традиція стверджує себе через вдосконалення ідеї особистої та суспільної свободи, через втілення правового способу мислення, максими високої етичної спрямованості та громадянської автономності, які заперечують усі форми насильства та патрональної підпорядкованості. В цих умовах заперечення ідеї права в конкретній історичній практиці одразу виводить державу та суспільство в нецивілізований простір, перетворюючи велику кількість людей на аморфний натовп, не здатний на усвідомлення власних інтересів, на ствердження принципів громадянського суспільства. Майбутнє України, модернізація її державних інститутів можливе лише на основі дотримання загально-цивілізаційних правил європейського правового та суспільного розвитку. Втім, це є проблематикою іншої розвідки.

Література

1. Локк Дж. Два трактати про врядування. – К.: Основи, 2001. – C.264.

2. Там само. – С.267.

3. Берк Е.Права людини // Консерватизм. Антологія. – К.: Смолоскип, 1998. – С.282.

4. Савиньи В.К. Идея правосознания. – М., 1914. – С.32.

5. Гегель Г.В.Ф. Система наук. Часть первая. Феноменология Духа. – С.-Пб.: Наука, 1994. – С.11.

6. Монтескье Ш.Л. Избранные произведения. – М., 1955. – С. 289.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий