регистрация / вход

Правотлумачна діяльність

Тлумачення права як вид юридичної діяльності. Доктринальне тлумачення права. Теоретичні і практичні погляди на тлумачення Конституційним Судом України норм законодавства.

Дипломна робота

На тему:

“Загальнотеоретична характеристика правотлумачної діяльності”

Львів – 2003

План

Вступ

1. Тлумачення права як вид юридичної діяльності

2. Доктринальне тлумачення права

3. Теоретичні і практичні погляди на тлумачення Конституційним Судом України норм законодавства

Висновки

Джерела

Вступ

З часу здобуття незалежності перед Україною постало завдання розбудови соціально орієнтованої, економічно розвинутої і правової держави, яка має посісти належне місце в світовому соціумі. Саме на досягнення цієї мети спрямовані ті структурні перетворення, що відбуваються в Україні останнім часом. У перші роки незалежності України було ухвалено чимало нормативних актів, спрямованих на встановлення нових відносин у суспільстві. З пошуком державою свого шляху розвитку, продовженням реформ, інтенсивність розвитку українського законодавства постійно зростає. Реалізація цього правового матеріалу потребує, насамперед, усвідомлення змісту норм права, що містяться у прийнятих актах. Без глибокого розуміння змісту норм права неможлива їх ефективна реалізація, систематизація, формування правової культури та правосвідомості, розроблення та прийняття нових норм. Проте з'ясування дійсного змісту правової норми лише простим ознайомленням з її текстом є неможливим. Це зумовлено особливостями самих норм права, формами їх функціонування та зовнішнього виразу. Дослідження цих особливостей і форм, а також розкриття змісту норми обов'язково вимагає використання засобів тлумачення норм права. Саме тлумачення забезпечує процес і результати з'ясування та роз'яснення змісту правових норм. Важливе значення має також єдність розуміння і реалізації норм у суспільстві, що відбивається на стані законності в державі і досягається завдяки тлумаченню. Зазначеного можна досягти шляхом роз'яснення суб'єктам дійсного змісту норм права, тих ідей і понять, що закладені законодавцем.

Крім того, значущість проблеми тлумачення норм права за сучасних умов підвищується додатковими підставами зовнішнього і внутрішнього характеру. Неймовірно малою здається кількість у системі сучасного законодавства систематизованих нормативно-правових актів. Це свідчить, насамперед, про суттєву деструктурованість та неузгодженість законодавства України. Структурна недовершеність законодавства підсилюється якісними недоліками української правової системи. В першу чергу, це стосується низького рівня законодавчої техніки. Верховній Раді України з постійно зростаючими вимогами до правотворчої роботи не завжди вдається ефективно врегульовувати суспільні відносини, що динамічно розвиваються. Вади законодавчої техніки, помножені на недостатню розмежованість функцій і повноважень органів державної влади, зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, які часто вносять у правове регулювання зайві суперечності, ускладнення, неясності тощо. З'ясування і реалізація норм права ще більш ускладнюється низьким рівнем правової культури і правовим нігілізмом українського суспільства.

Недосконалість правової надбудови українського суспільства разом з її класичними ознаками та особливостями підносять актуальність проблеми тлумачення норм права на якісно новий рівень. Саме використання тлумачення, його методології й принципів дозволяє адекватно усвідомлювати зміст правових норм, забезпечує їх ефективну реалізацію, зміцнює законність, стає своєрідним містком до впровадження нової правової системи, культури у суспільстві та побудови правової держави. Отже, актуалізація місця і ролі тлумачення в правовій дійсності, його поширення на всі правовідносини, що виникають у державі вимагають ретельного комплексного дослідження цього явища, надання йому змістовного наукового характеру.

У роботі ставляться наступні завдання:

- наукове визначення поняття “тлумачення норм права”;

- визначення місця тлумачення в правовій діяльності;

- визначення понять офіційного та доктринального тлумачення;

- тлумачення норм права в Україні.

1. Тлумачення права як вид юридичної діяльності

Серед різних видів юридичної діяльності тлумачення права має, безсумнівно, ключове значення. Це обумовлено тим, що необхідність у тлумаченні права виникає як при створенні нових норм права, так і при практичному застосуванні вже діючих правових норм. Від правильності тлумачення права прямо залежить якість правотворчих та правозастосовчих рішень. Як переконливо свідчить правотворча та правозастосовча практика, значна частина помилок, що допускаються в ході правотворчості і правозастосування, зв'язана саме з невірним тлумаченням діючого права і його окремих норм. Тому вкрай важливо, щоб особи, які здійснюють правотворчість і правозастосування, повною мірою усвідомлювали важливу роль тлумачення права і володіли сучасною технологією здійснення цієї дії.

Значення правильного тлумачення права особливо збільшується зараз, коли юридична практика поступово відходить від традиційних для нашого суспільства уявлень про право як настанови держави й у юридичній літературі все більш наполегливо пропагується думка про необхідність розрізнення “правових” і “не правових” законів, про доцільність закріплення в законодавчих актах різноманітних механізмів, які дозволяють блокувати дію “застарілих”, “несправедливих”, “абсурдних” законів. Такі механізми вже передбачений нашим законодавством. Воно, зокрема, установлює пряму дію Конституції України, передбачає втрату юридичної чинності деяких актів за рішенням органів судової влади. У цих умовах тлумачення права стає дуже ефективним інструментом, що допомагає проводити досить чітку грань між “правовими” і “неправовими” законами і приймати завдяки цьому правильні правотворчі та правозастосовчі рішення.

На жаль, незважаючи на велику наукову і практичну значимість теми тлумачення права, вона дотепер не одержала належного висвітлення в юридичній літературі. Правда, дана проблематика зачіпається (як правило, у дуже короткому, усіченому вигляді) у навчальних виданнях по теорії права. Спеціальні ж дослідження питань тлумачення права дуже нечисленні. Причому найчастіше вони носять академічний характер, а тому мало що можуть дати юридичній практиці. Не зайвим буде помітити і те, що ці дослідження стали зараз бібліографічною рідкістю, а значить фактично можуть бути доступні тільки самому вузькому колу фахівців, а не тим, хто навчається юридичної професії і безпосередньо на практиці займається тлумаченням права. З цих причин здійснюючі правотворчість і правозастосування особи керуються не стільки науково обґрунтованою методикою тлумачення права, скільки звичайним здоровим глуздом, що, звичайно ж, робить негативний вплив як на правотворчість, так і на правозастосування. Тому існує необхідність у докладній науковій розробці теми тлумачення права, у створенні добре продуманої методики тлумачення права, що враховує сучасні правові реалії.

Варто звернути увагу на те, що слабкий інтерес дослідників до теми тлумачення права обумовлений дуже розповсюдженими в юридичній науці і практиці оманами, зв'язаними з тлумаченням права. Одна з них, на яку вказував російський юрист Є.В. Васьковський[1] , полягає в тому, що для правильного тлумачення права нібито досить тільки одного звичайного здорового глузду. Досить послідовно відстоював таку ж позицію представник історичної школи права Г. Пухта. По його твердженню, “від крайностей повинні охороняти юриста здоровий юридичний такт і глузд; зовнішні ж правила корисні тільки слабким головам, рятуючи їх від самостійного мислення, але таким осособам краще зовсім не братися за тлумачення”[2] .

Наступна омана, яку проповідував інший відомий російський юрист Н.С. Таганцев[3] , полягає в тому, що тлумачення має значення тільки у випадку недосконалості закону. Гарний же закон, відповідно до цього судження, тлумачення не потребує. Таким чином, у тлумаченні права бачиться лише спосіб подолання помилок законодавця, з чим навряд чи можна погодитися.

Прихильники поглядів такого роду стверджують, що юристу зовсім не обов'язково знати теорію тлумачення права, освоювати вироблені нею прийоми і правила інтерпретації юридичних текстів. Звідси і дуже прохолодне відношення багатьох юристів-практиків до теоретичних пошуків у даній області що, у свою чергу, не могло не підривати бажання юристів-вчених досліджувати проблему тлумачення права.

Тим часом, як переконливо підтверджує правозастосовча практика, одного лише здорового глузду виявляється явно недостатньо для правильного тлумачення права. Потрібні ще і великі знання й уміння в даній області. Не володіючий ними юрист (навіть той, який має великий практичний досвід тлумачення права) не застрахований від помилок у ході інтерпретації правових документів.

Що ж стосується судження про те, що грамотно складений текст правового акта не вимагає свого тлумачення, то справа обстоїть саме навпаки: чим досконаліша мова права, як справедливо затверджував Н.С. Таганцев, тим “більше значення одержують для правильності його застосування наукові прийоми тлумачення законів”[4] .

У світлі сказаного стає ще більш очевидним, що проблеми тлумачення права мають потребу в наукових дослідженнях. Причому важливість рішення теоретичних проблем тлумачення права в українській юридичній науці особливо чітко видна зараз, коли правозастосовча практика зштовхнулася з цілою низкою питань, на які поки немає ясних і чітких відповідей. Це такі проблеми, як, зокрема, проблема виконання роз'яснень Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України із питань судової практики, у випадках, коли останні виходять за межі своїх повноважень і, власне кажучи, створюють у ході тлумачення права нові норми права, проблема юридичної природи актів тлумачення Конституції України і інших законів Конституційним Судом України. Знайти відповіді на ці й інші подібні питання без проведення відповідних досліджень в області тлумачення права просто неможливо.

Характеризуючи тлумачення права як вид юридичної діяльності, не можна не сказати про те, а що, власне, позначає собою термін “тлумачення права”.

Почнемо розкривати зміст цього терміна з констатації того, що слово “тлумачення” – і це насамперед загальвживане слово, що входить у сучасну літературну мову і використовується в повсякденній мові. Разом з тим воно позначає і визначене наукове поняття.

Щоб зрозуміти значення слова “тлумачення” у мові юриспруденції потрібно спочатку усвідомити його зміст як наукового поняття взагалі.

Як науковий термін слово “тлумачення” означає процес сприйняття людиною предметів матеріального світу і духовних об'єктів (законів природи і суспільного розвитку, продуктів творчої діяльності, об'єктів письмової мови й ін.).

У правознавстві використання слова “тлумачення” зв'язано із встановленням змісту текстів індивідуальних і нормативних юридичних документів.

Тлумачення індивідуальних документів залишається за межами даного дослідження. Тому обмежимося розглядом поняття тлумачення нормативних юридичних документів, тобто тлумачення права.

У рамках розуміння тлумачення права як установлення змісту нормативних юридичних актів існують різні представлення про те, що ж конкретно охоплює собою даний термін. Зробимо огляд точок зору про значення терміна “тлумачення права” у юридичній науці.

За твердженням А.Ф. Черданцева, тлумачення права — це і “визначений розумовий процес, спрямований на встановлення змісту норм права”, і “результат зазначеного розумового процесу, виражений у сукупності суджень (граматичних пропозицій), у яких розкривається зміст тлумачуваних норм”[5] . Таким чином, А.Ф. Черданцев виходить з того, що термін “тлумачення права” позначає два хоч і взаємозалежних, але все-таки різні поняття.

Іншої позиції дотримується С.С. Алексєєв. На його думку, “тлумачення (інтерпретація) — це не саме пізнання, а діяльність по встановленню змісту нормативних приписів”[6] . Причому ця діяльність, як вважає С.С. Алексєєв, охоплює собою і з'ясування, і роз'яснення змісту нормативних приписів.

Розуміючи, як і С.С. Алексєєв, тлумачення права як діяльність по з'ясуванню і роз'ясненню змісту правової норми, С.А. Комарів разом з тим спеціально виділяє ще одне значення цього терміна. Він пише, що “тлумаченням також називається інтерпретація, тобто з'ясування співвідношення обсягу правової норми, яка тлумачиться з обсягом (буквальним значенням) її тексту”[7] .

Деякі автори, зокрема А.С. Піголкін, вказуючи на два аспекти тлумачення правових норм, своєрідно розуміють перший з них. В А.С. Піголкіна перший аспект тлумачення являє собою “з'ясування змісту норми і його пояснення”[8] . Для нього це “необхідний підготовчий етап, передумова для правильного рішення конкретної справи, для проведення кодифікаційних робіт, для видання актів — роз'яснень норм права”[9] . Другий же аспект тлумачення полягає, за твердженням А.С. Піголкіна, у роз'ясненні змісту правової норми. Це вже діяльність визначених органів і посадових осіб, що має самостійне і спеціальне значення. Результати такої діяльності, як вважає А.С. Піголкін, повинні бути певним чином зафіксовані[10] .

Отже, термін “тлумачення права” трактується в літературі як багатозначний термін. При цьому різні автори позначають ним неоднакові явища, що створює труднощі при здійсненні тлумачення права на практиці. Тому існує нагальна потреба в подоланні розбіжностей по проблемі поняття тлумачення права і виробленню чітких уявлень про те, що ж практикуючий юрист повинен розуміти під тлумаченням права.

Вважається, що тлумачення права — це визначений вид юридичної діяльності, зв'язаний з реалізацією правових розпоряджень (обов'язковий етап реалізації права в цілому і його застосування зокрема). Без тлумачення права неможлива глибоко усвідомлена реалізація норм права. Зрозуміло, що в ході тлумачення відбуваються визначені розумові операції. Однак пізнання норм права в ході їхнього тлумачення не є єдиною метою. Інтерпретатор, як правило, проникає в суть правових розпоряджень винятково з метою їхнього практичного застосування зараз чи у майбутньому ним самим чи іншою особою. Тому все-таки тлумачення права це не просто пізнання, а, як справедливо затверджує С.С. Алексєєв, саме діяльність, що складає необхідний етап реалізації права.

Як вид юридичної діяльності тлумачення завжди має два аспекти – і з'ясування і роз'яснення норми права. І от чому. Будь-який суб'єкт реалізації права ніколи не обмежується тільки з'ясуванням змісту правових норм. Він у тій чи іншій формі обов'язково доводить їхній зміст до інших осіб. Так, укладаючись який-небудь договір, суб'єкт права так чи інакше завжди доводить до відома контрагента своє розуміння відповідних норм права. Державний же орган, приймаючи правозастосовче рішення, роз'ясняє зміст використаних норм права у своєму рішенні. Тому навряд чи буде правильним бачити в роз'ясненні правових розпоряджень якийсь факультативний етап тлумачення права.

Дане судження не може похитнути і той факт, що іноді далі, ніж з'ясування змісту правових приписів справа не доходить (ознайомившись зі змістом приналежного йому права, його носій, припустимо, відмовляється від його реалізації). У подібних випадках процес тлумачення виявляється незавершеним, оскільки суб'єкт тлумачення не виразив своє бачення тих чи інших правових розпоряджень зовні. Це, однак, не говорить про факультативність стадії роз'яснення права. Адже припинення кримінальної справи по яких-небудь обставинах до розгляду його в суді не означає, що судовий розгляд є факультативною стадією карного процесу. До неї просто не доходить справа. Точно так і реалізація права, по суті справи, завжди припускає і з'ясування, і роз'яснення реалізованих правових приписів.

Що ж стосується міркувань А.С. Піголкіна про те, що в рамках першого етапу тлумачення крім власне з'ясування варто ще розрізняти і пояснення норми права, то навряд чи це виправдано, оскільки така дія при тлумаченні права не відбувається. Не можна погодитися і з думкою С.А. Комарова, що одним зі значень терміна “тлумачення права” є з'ясування співвідношення обсягу норми права яка тлумачиться з буквальним значенням її тексту. Тлумачення правової норми по обсягу, — це один з аспектів з'ясування норми права, а не якийсь її самостійний етап.

Підводячи підсумок усьому сказаному про поняття тлумачення права, сформулюємо його визначення. Тлумачення права — це визначений вид юридичної діяльності, що є обов'язковим етапом реалізації права, спрямований на з'ясування змісту підмета реалізації правового розпорядження, а також роз'яснення його змісту.

Тепер дамо загальну характеристику цієї діяльності.

Дати загальну характеристику якої-небудь діяльності значить відповісти на наступні питання:

1. На що спрямована розглянута діяльність?

2. Чим вона викликана?

3. Що складає специфіку цієї діяльності?

Відповідаючи на перше з питань стосовно тлумачення права, варто сказати, що кінцева мета тлумачення правового припису — це встановлення його істинного змісту, тобто виявлення того, що сказав законодавець у тексті нормативного акту, у якому міститься тлумачувана норма права, чи можливо застосувати її до тих чи інших осіб та життєвих ситуацій. Таким чином, інтерпретатор повинний правильно зрозуміти правовий припис, що витлумачується ним, і на основі цього вирішити питання про можливість його реалізації у визначеному випадку.

Що стосується необхідності тлумачення права, то дана діяльність обумовлена багатьма важливими причинами.

По-перше, вона викликана тим, що мова права є особливою мовою. З його допомогою формулюються загальні правила поведінки, які завжди абстрактні по своєму змісту. Відповідно всі норми права мають загальний і абстрактний характер. Їхня дія поширюється на всі ті випадки, коли виникають ситуації, на які дані норми розраховані. Однак передбачити в нормі права всі можливі життєві випадки не реально. Конкретний випадок завжди індивідуальний. У ньому неминуче присутні обставини, які безпосередньо нормою права не передбачені. Більш того, прагнути до максимального наближення норми права до можливих життєвих ситуацій і не потрібно. У цьому і полягає специфіка мови права. Суб'єктам реалізації права дається можливість самим вирішити питання про те, при наявності яких конкретних життєвих обставин можуть діяти ті чи інші норми права. Наближення ж змісту правової норми до конкретних життєвих випадків саме і досягається в процесі її тлумачення.

По-друге, необхідність тлумачення права зв'язана також з тим, що, формулюючи правила поведінки, суб'єкт правотворчості використовує різноманітні засоби юридичної техніки (юридичні терміни і конструкції, загальномовні засоби й ін.). Зрозуміти зміст правових приписів у цих умовах знов-таки неможливо без їхнього тлумачення.

По-третє, потреба в тлумаченні права обумовлена також і тим, що право має таку властивість як системність, а значить норми права регулюють суспільні відносини не ізольовано один від одного, а спільно. Тому правильно реалізувати будь-яку норму права не можна поза її зв'язком з іншими правовими нормами. Виявлення ж цього зв'язку можливо тільки в ході тлумачення права.

По-четверте, тлумачити право необхідне ще і тому, що в текстах нормативних актів нерідко зустрічаються неточності, протиріччя й інші правотворчі помилки, перебороти які теж неможливо без тлумачення.

Таким чином, судження про необхідність тлумачення права спирається на дуже вагомі аргументи. Причому дана діяльність викликана не тільки суб'єктивними, але й об'єктивними причинами. Тому удосконалювання законодавства, усунення правотворчих помилок не спричиняє втрату ролі тлумачення права в процесі його реалізації. Більш того, чим досконаліше діюче законодавство, тим більш вдумливим повинне бути тлумачення його розпоряджень. Адже закон завжди має дуже високий ступінь абстрактності закріплених у ньому правил поведінки.

Ну а тепер про те, які ж особливості тлумачення права як специфічної діяльності.

Однією з її особливостей є те, що здійснюване в ході тлумачення пізнання норм права не є єдиною метою. Пізнання норм права здійснюється винятково для того, щоб застосувати (пристосувати) правові норми до конкретних життєвих ситуацій. Таким чином, пізнання правових норм виробляється не заради їхнього пізнання, а для їхнього застосування. Звідси і коло тих задач, що зважуються в ході тлумачення.

Інша особливість тлумачення права полягає в тому, що інтерпретатор має справу зі своєрідним об'єктом свого дослідження. У тексті, який тлумачиться міститься думка законодавця, яку потрібно правильно зрозуміти.

Нарешті, ще одна важлива особливість тлумачення права полягає в тому, що воно не може здійснюватися довільно (як здумається інтерпретатору правових розпоряджень), а повинно протікати (у всякому разі коли тлумачення права здійснюється державними органами і посадовими особами) у визначених рамках, обкреслених законом. Правда, чинним законодавством правова регламентація тлумачення права здійснюється недостатньо повно. Однак це ненормально, а значить процедура тлумачення повинна бути регламентована більш ретельно. Необхідність цього важлива тим, що внаслідок неправильного тлумачення закону суспільству може бути заподіяна велика шкода. Тому вкрай важливо, щоб законом були встановлені такі рамки тлумачення, які б у максимально запобігали можливості неправильного тлумачення правових норм.

Такі основні характеристики тлумачення права як виду юридичної діяльності.

2. Доктринальне тлумачення права

Доктринальне тлумачення права — це, як відомо, один з різновидів неофіційного, тобто необов'язкового, що не має юридичної чинності тлумачення. Проте таке тлумачення має дуже важливе значення для правотворчої і правозастосовчої практики. Адже багато норм права трактуються в юридичній практиці саме так, як це робиться в юридичній науці. Останнім часом роль доктринального тлумачення права ще більш підвищується. Це зв'язано з тим, що юристи-вчені стали більш активно залучатися до участі в правотворчому і в правозастосовчому процесах як розроблювачі законопроектів, експертів, фахівців, різного роду консультантів. Більш того, багато хто з них стали депутатами Верховної Ради, суддями вищих судів, ввійшли у виконавчі органи державної влади різних рівнів, а також в органи місцевого самоврядування, отже стали самі безпосередньо здійснювати правотворчість і правозастосування.

Участь юристів-вчених в правотворчості й у правозастосуванні і їхнє входження у владу у визначеній мірі розмиває об'єктивно існуючу межу між ними і юристами-практиками. У свою чергу це породжує цілий ряд проблем, у тому числі і проблем, зв'язаних з доктринальним тлумаченням права, які вимагають свого наукового рішення. Так, зокрема, потребують дослідження питання про роль доктринального тлумачення права в сучасних умовах, про його співвідношення з професійним тлумаченням, а також про його вплив на офіційне тлумачення права.

Взагалі необхідно відмітити, що доктринальному тлумаченню права у вітчизняній юридичній літературі практично завжди приділялася дуже незначна увага. Лише поверхово розглядалося таке тлумачення в дореволюційних дослідженнях[11] .

У радянський же період даній проблемі була присвячена всього одна стаття В. В. Лазарєва[12] . Крім того, фрагментарно вона висвітлювалася в монографіях, які торкаються питання тлумачення права, і в навчальній літературі[13] . У сучасних роботах до цієї теми недавно знову звернувся В. В. Лазарєв, приділивши їй увагу в написаному ним в одному з параграфів глави “Тлумачення права” навчального курсу “Проблеми загальної теорії права і держави”[14] . В інших наукових працях і в навчальній літературі тема доктринального тлумачення права якщо і розглядається, те дуже і дуже коротко. Тим часом необхідність її всебічного і глибокого дослідження очевидна. В даній главі курсової роботи я спробував узагальнити все те суттєве, що сказано про доктринальне тлумачення права в літературі, а також висловити свою думку по всіх проблемних питаннях такого тлумачення.

Доктринальним тлумаченням права (від лат. doctrina — “навчання, наукова чи філософська теорія, політична система, теоретичний чи політичний принцип”[15] ) є те, про що можна прочитати в будь-якому підручнику по теорії права, таким тлумачення, що дається вченими-юристами в монографіях, інших наукових публікаціях, коментарях до законів тощо. Воно є результатом саме наукового аналізу норм права. У літературі звичайно підкреслюється важливість цього тлумачення, вказується на його велике значення для правотворчої і правозастосовчої практики[16] .

Міркуючи про доктринальне тлумачення права, важливо торкнути неоднаково розглядуване різними авторами питання про те, на що може бути спрямоване дане тлумачення. Відповідаючи на нього, В. В. Лазарєв, наприклад, пише, що “наукові праці, хоча і є основою до з'ясування і пояснення права, але не переслідують в цілому чи частково мету тлумачення окремих норм чи основ і змісту права в цілому, не відносяться…до результатів доктринального тлумачення”[17] . Правда, при цьому він робить застереження, що “не завжди можна провести чітку межу між тими чи іншими роботами, але в теоретичному плані вона існує”[18] . Вважається, що спроби проведення такої межі, визнання самого факту її існування, нехай навіть тільки в теоретичному плані, неприйнятні, оскільки істотно звужують область доктринального тлумачення права. Будь-яке наукове положення, що дозволяє краще зрозуміти зміст права, істинний зміст його окремих норм, є результатом саме доктринального тлумачення права. Причому в цьому випадку зовсім несуттєво, переслідував чи ні інтерпретатор права мету розкрити зміст яких-небудь його конкретних норм. Так, формулюючи ті чи інші юридичні поняття, дослідник може найменше думати про визначені норми права. Однак ці поняття (особливо якщо в законодавстві відсутні їхні визначення) здатні істотно полегшити розуміння відповідних норм права. Тому всі ті теоретичні пошуки в області права, що тією чи іншою мірою сприяють збагненню змісту норм права, являють собою доктринальне тлумачення права.

Тепер доречно буде сказати про значення доктринального тлумачення права для юридичної практики. Безперечно, таке тлумачення впливає на правотворчу і правозастосовчу практику. Адже як правотворчі, так і правозастосовчі органи, як правило, враховують у своїй роботі результати доктринального тлумачення. Причому особливу важливість здобуває таке тлумачення саме зараз, коли, по суті справи, стерта межа між позитивним і природним правом і на конституційному рівні знайшли своє закріплення ідеї природного походження і невідчужуваності прав людини. У цих умовах юрист-практик як ніколи має потребу в рекомендаціях юриста-вченого з розв’язання виникаючих у правотлумачній практиці питань. Однак, при цьому не потрібно перебільшувати можливості доктринального тлумачення права. Його сила лише в авторитеті вченого, що тлумачить норми права, у вагомості аргументації на користь того чи іншого варіанта їхнього розуміння. Але останнє слово завжди залишається за суб'єктами правотворчості і правозастосування.

У зв'язку з обговорюваною проблемою необхідно звернути увагу на те, що не слід ототожнювати доктринальне тлумачення права з офіційним тлумаченням, як це роблять деякі дослідники. І. Е. Фарбер, наприклад, взагалі не виділяв такий вид тлумачення як доктринальне, оскільки вважав, що офіційне тлумачення завжди є науковим розумінням права[19] . Деяке змішування доктринального й офіційного тлумачення права знаходимо ми й у В. В. Лазарєва. На його думку, “воно може бути як офіційним, так і неофіційним”[20] . У тій своїй частині, у який доктринальне тлумачення права лежить в основі офіційного тлумачення, воно є офіційним доктринальним тлумаченням права. Ті ж наукові інтерпретації тлумачення права, що не були сприйняті і відбиті в актах офіційного тлумачення права, необхідно віднести, по В. В. Лазарєву, до неофіційного доктринального тлумачення права.

Вважаю, що поділ доктринального тлумачення права на офіційне і неофіційне тлумачення неприйнятним. І от чому. Офіційне тлумачення права — це все-таки тлумачення, що здійснюється відповідними державними органами і посадовими особами і має обов'язкову юридичну чинність. Неофіційне ж тлумачення здійснюється не уповноваженими на це особами, а тому не володіє обов'язковою юридичною силою. При розмежуванні офіційного і неофіційного тлумачення змістовна сторона тлумачення права не має ніякого значення. У цьому випадку важливо тільки те, хто тлумачить право. Що ж стосується офіційного тлумачення права, то саме суб'єкт такого тлумачення (а ніхто інший) є його “автором”. Те, що останній може використовувати при цьому результати доктринального тлумачення права, анітрошки не применшує його “авторства”, оскільки саме він додає цим результатам юридичну чинність і несе за своє рішення відповідальність. Таким чином, доктринальне тлумачення права це завжди неофіційне тлумачення.

Те, що доктринальне тлумачення права не може ні при яких умовах називатися офіційним тлумаченням, однак, не зменшує його ролі в тлумаченні права взагалі. Взагалі, як справедливо пише В. В. Лазарєв, “офіційне нормативне тлумачення, щоб бути цілком науковим, повинне спиратися не на минущі розуміння доцільності в рішенні виникаючих справ, а на створені доктриною і підтверджувані практикою наукові цінності, що мають в умовах даного місця і часу неминуче значення”[21] . Тому в ідеалі офіційне тлумачення права завжди повинне спиратися на відповідні наукові положення, які більш об'єктивно відбивають зміст права чим уявлення, які виникли під впливом розумінь доцільності.

Останнім часом у зв'язку з розвитком чинного законодавства дуже гостро встало питання про співвідношення доктринального тлумачення права з професійним тлумаченням. Дані види неофіційного тлумачення права дуже тісно зв'язані між собою, а тому проблема їхнього співвідношення має потребу в науковому аналізі.

Розглядаючи дану проблему, потрібно наголосити на тому, що деякі автори взагалі не проводять межу між доктринальним і професійним тлумаченням права. Так, Г. Ф. Шершеневич, як і багато інших дореволюційних юристів, писав тільки про “науково-судове тлумачення, що виходить від вчених чи практиків і яке черпає силу переконливості в моральному авторитеті науки і суду”[22] . Наукове і судове тлумачення права виступає в Г. Ф. Шершеневича, таким чином, у якості одного виду тлумачення. В дослідження останніх років не розрізняється доктринальне і професійне тлумачення права, наприклад, у В. Н. Хропанюка[23] . Він виділяє тільки доктринальне тлумачення права, що охоплює в нього собою і все те, що в даній роботі іменується професійним тлумаченням. Я ж виходжу з необхідності розрізнення як доктринального, так і професійного тлумачення права.

А тепер дамо характеристику професійного тлумачення права, а також покажемо його співвідношення з доктринальним тлумаченням права.

Професійне тлумачення права — це тлумачення, здійснюване юристами-практиками (суддями, прокурорами, адвокатами тощо). Специфіка цього тлумачення в тому, що в одному випадку воно може носити офіційний характер (коли, наприклад, Верховним Судом України видається роз'яснення з питань судової практики). В іншому ж випадку таке тлумачення може і не бути офіційним тлумаченням. Так, тлумачення норм права в процесі судового засідання прокурором не є для суду обов'язковим (а значить не можна вважати його офіційним тлумаченням). Потрібно наголосити на тому, що неофіційне тлумачення права юрист може давати і не в зв'язку зі своєю службовою діяльністю (як приватна особа). Для віднесення до такого тлумачення тих чи інших інтерпретацій права важливо не те, у зв'язку з чим (з виконанням своїх службових обов'язків чи ні) вони здійснювалися, а те, що вони виходять від практикуючого юриста (фахівця в області практичної юриспруденції). Причому важливо щоб при цьому переслідувалися не наукові, а сугубо практичні цілі, пов'язані з реалізацією права.

У якому ж співвідношенні знаходяться професійне і доктринальне тлумачення права?

Якщо говорити про співвідношення професійного тлумачення права взагалі (як офіційного, так і неофіційного) з доктринальним тлумаченням, то варто визнати, що хоча часом провести між ними межу буває важко, усе-таки вона завжди існує. Причому ця межа досить певна (а не аморфна). Це обумовлено тим, що професійне і доктринальне тлумачення права є принципово різними видами тлумачення. Тому ми не можемо погодитися з тими авторами, які вважають, що дані види тлумачення права можуть співвідноситися між собою. Цього не відбувається, як нам здається, навіть і в тому випадку, коли, наприклад, тлумачення права здійснює суддя Конституційного Суду України, який одночасно є і юристом-практиком високого класу, і великим ученим-правознавцем.

Таку позицію можна аргументувати в такий спосіб. У юриста-практика в ході його професійної діяльності неминуче формується своя особлива (професійна) правосвідомість. Вона залежить від цілого ряду факторів (від правової системи держави, справедливості (чи, навпроти, несправедливості) чинних у державі законів, а також принципів, що характерні для діяльності тих чи інших правоохоронних і правозастосовчих органів, і багатьох інших). Формується своя специфічна (наукова) правосвідомість і у вченого-юриста. Її становлення протікає вже в зовсім інших умовах (в умовах незалежності дослідника від усіх тих факторів, що впливають на юриста-практика (підпорядкованість по службі; зв'язаність указівками відомчих інструкцій, рішеннями судових і інших органів, процедурними нормами; необхідність оперативного рішення тих чи інших питань; знання юридичної практики “зсередини” і т.п.). Тому юрист-вчений більш незалежний у своїх судженнях ніж практик. Разом з тим він трохи відірваний від реальної юридичної практики. Юрист же практик, навпроти, не може собі дозволити тієї волі мислення, яка є характерною для юриста-вченого. Однак він більш “приземлений”, краще знає життя і реальну юридичну практику. Усе це, природно, не може не відбиватися на тих тлумаченнях права, які даються юристами-вченими і юристами-практиками. Але навіть і тоді, коли юрист сполучає в собі обоє ці якості (а в ідеалі, напевно, так і повинно бути), він всеодно в одному випадку виступає як юрист-практик (коли здійснює тлумачення права в зв'язку зі своєю службовою діяльністю), а в іншому — у ролі юриста-вченого (коли право тлумачиться ним як приватною особою). І результати тлумачення тих самих норм права тими ж самими особами можуть виявитися в цих ситуаціях далеко не однаковими.

Резюмуючи все сказане вище про співвідношення професійного і доктринального тлумачення права, відзначимо, що, звичайно ж, юрист-професіонал повинен прагнути при здійсненні тлумачення права бути гранично об'єктивним і враховувати всі досягнення юридичної науки. Однак у реальному житті це досяжно далеко не завжди. Не потрібно тільки вважати, що доктринальне тлумачення права є тлумаченням більш високого типу ніж професійне тлумачення. Взагалі варто визнати, що дані поняття є неспіввідносними під даним кутом зору поняттями. Використання категорій “вище”, “нижче”, “досконаліше”, “недосконаліше” при рішенні питання про співвідношення професійного і доктринального тлумачення неприйнятне.

Вважаю, що особлива думка Конституційного Суду України — це в чистому виді професійне тлумачення. По-перше, тому, що воно здійснюється в зв'язку зі службовою діяльністю суддів. По-друге, тому, що при цьому переслідуються не якісь наукові цілі, а вирішуються сугубо практичні задачі — звернути увагу інших членів Конституційного Суду, а також державних органів і громадян на позицію, яку суддя, що висловив у своїй особливій думці, вважає правильною, яка в наступному може мати вплив на діяльність Конституційного Суду й інших державних органів.

Взагалі діяльність суддів Конституційного Суду по тлумаченню права оцінюється в науці неоднозначно. Питання про те, коли вона припустима, а коли конституційні судді повинні утримуватися від публічного висловлення своїх суджень про норми діючого права зважується в літературі по-різному.

Даючи свою оцінку приведеним судженням, підкреслимо, що, звичайно ж, коли у провадженні Конституційного Суду виявиться яка-небудь справа, то до прийняття по ньому рішення норми права, що будуть у ньому витлумачені, не підлягають публічному коментуванню суддями даного суду, оскільки такі дії несумісні з посадою судді Конституційного Суду України. Що ж стосується публічного висловлення своєї думки про питання, що може стати предметом розгляду в Конституційному Суді України, то вважаю, що відповідь на дане питання не може бути однозначним. Коли конституційний суддя висловлює своє судження про який-небудь нормативний правовий акт як посадова особа (у зв'язку з виконанням їм своїх службових обов'язків), він, напевно, повинний утримуватися від тлумачення тих норм права, імовірність тлумачення яких у майбутньому Конституційним Судом дуже велика (хоча говорити про цю імовірність у теоретичному плані дуже важко). Однак чи можна заборонити робити це члену Конституційного Суду, що виступає в якості юриста-вченого (під час написання їм монографій, підручників, коментарів до закону і т.п.)? Ствердно відповісти на це питання, значить фактично визнати заборону на заняття членами Конституційного Суду науковою діяльністю (про що, наприклад, може міркувати у своїх наукових працях член даного суду, що є фахівцем в області конституційного права, якщо йому не можна буде коментувати діюче конституційне законодавство). Введення ж заборони на наукову діяльність члена Конституційного Суду представляється й абсурдним, і незаконним, оскільки дана діяльність дозволена чинним законодавством.

Однак, проблема співвідношення наукової діяльності судді Конституційного Суду і його діяльності як член суду існує. Здається, що наукою конституційного права повинні бути вироблені чіткі критерії розрізнення цих двох видів діяльності.

Вважаю, що взагалі тема доктринального тлумачення права заслуговує набагато більшої уваги, ніж їй приділяється в літературі в даний час. Адже від ступеня її розробленості багато в чому залежить те, наскільки правильно й ефективно результати доктринального тлумачення права використовуються в правотворчій і в правозастосовчій практиці.

3. Теоретичні і практичні погляди на

тлумачення Конституційним Судом України норм законодавства

Правова українська реальність, обумовлена застосуванням Конституції і законів України, Указів Президента та правових актів Уряду, опинилась під зростаючим впливом остаточних рішень (висновків) Конституційного Суду України.

Названий конституційний орган держави сприймається суспільством неоднозначно, ви­ходячи з практичних результатів його діяльності. У офіційній інтерпретації юридичних норм, яку здійснює Конституційний Суд, «грунт права» не відкидається, не знижується до рівня осмислення фактів, що може призвести до помилкового визначення сутності конституційно-правового принципу або норми, яка регулюється. Головна мета довіреного тлумачення, котре пропонується суспільству і державі органом конституційного контролю, є, якщо використати вислів Гегеля, «осягненням думки, покладеної в основу права». Необхідність в тлумаченні, як і підстави для його реалізації у Конституційному Суді, полягає у суперечностях правозастосування, що при цьому виникають як у фізичних, так і юридичних осіб, у більшості випадків породжує «спори про застосування права».

Що ж у такому разі обумовлює тлумачення як таке? Його як предмет розгляду в Конституційному Суді мало цікавлять умоглядні конструкції, відірвані від реальних правових процесів та явищ. В цьому сенсі тлумачення як прояв конституційної юрисдикції «зростає» на фундаменті юридичних знань та правової культури. В цілому сфера тлумачення юридичних норм є сферою суспільної або державної дійсності, яка охоплюється поняттям «дійсного права», котре стосується, головним чином, вироблення в процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права.

Слід зауважити, що тлумачення як найважливіший критерій правозастосування за умов політизації Конституційного Суду може призвести до спекулятивно-догматичної філософії права, до того ж з ідеологічним навантаженням, а в іншому випадку — до «філософсько-тер­мінологічного переодягнення» загальноприйнятих понять, результатів досліджень (С.Алексєєв).

Такі випадки вже траплялися в конституційно-судовій практиці Російської Федерації. Адже відомо, що тлумачення норм Конституції та законів нового змісту не породжує, воно тільки поверхово умножує розуміння змісту прав і обов'язків та надає йому офіційний характер.

Ми одразу відокремлюємо тлумачення Конституційного Суду від інших видів загально-судового тлумачення уповноваженими державою органами правосуддя або наукового (філософ­ського) тлумачення при теоретичному чи практичному опрацюванні тих або інших правових проблем.

З позицій Конституційного Суду тлумачення менше викликає пізнавальний ефект, істотне збільшення правових знань ніж його результат. Цей ефект настає, наприклад, в процесі правового дослідження при характеристиці ролі права з врахуванням висновків аксіології, при включенні у тлумачення норм права, відомостей сучасної герменевтики. Припускаємо, що це завдання може бути досягнуте у майбутньому. В сучасних реаліях тлумачення у Конституцій­ному Суді — це не тільки ідеї права, законів та їх норм, а й, насамперед, — правове життя.

Офіційна інтерпретація Конституції та законів України сьогодні зростає до рівня особливої високозначущої сфери належного та неналежного правозастосування. І це виділяє Конститу­ційний Суд як спеціальний орган держави конституційної юрисдикції в механізмі охорони Конституції і правореалізації, здатний реально впливати на правовідносини у державі та суспільстві. Юрисдикція Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції та законів визначена у ст. 93 Закону «Про Конституційний Суд України».

Тлумачення як метод пізнання правової матерії з позицій позитивного права дозволяє вийти за межі закритого кола одномірних, лише юридичних явищ, побачити основи, а може і передоснови права з наданням правових ознак категорії методологічного характеру.

Отже, головна перевага тлумачення як предмета діяльності Конституційного Суду полягає в осягненні смислу, основ і логіки права щодо конкретних юридичних формул і проблем. Конституційний Суд створює принципово важливу сферу аналітичної юриспруденції (юридич­ний позитивізм), що надає його висновкам, які стосуються тлумачення конкретних норм Конституції або законів, характеру права лише у широкому значенні.

Таким чином, тлумачення правових норм, категорій, понять, яке здійснюється Консти­туційним Судом, фактично продовжує функцію Верховної Ради України у забезпеченні правопорядку в державі, але виключно як збагачення фактичної правової основи суспільного життя. Для того щоб офіційна інтерпретація перетворилась в регулюючий фактор, вона має бути втілена у конкретизовані нормативні положення, оскільки трактування є тільки засобом розуміння громадянином, посадовою особою, державним органом і, нарешті, власне законо­давцем прав та обов'язків у існуючому правопорядку. Тут слід підкреслити дуже важливу ознаку тлумачення правових норм, яке здійснює саме Конституційний Суд. Його рішення щодо праворозуміння у конкретних відносинах держави з фізичними та юридичними особами, у застосуванні суб'єктивних прав громадянами чи наданих повноважень представниками органів влади, а також при виникненні спорів у судах загальної юрисдикції мають вищий рівень юридичної компетентності, оскільки безпосередньо стосуються юридичної догми. Вони є остаточними і не можуть бути оскаржені.

Таким чином, в процесі тлумачення Конституційним Судом юридична категорія (норма, інститут, поняття, термін) набуває офіційної визначеності за змістом і не суто формально, що дає можливість правозастосовуючим суб'єктам досягти юридичної точності, зрозумілості, ко­нкретності у правореалізуючій практиці.

В цьому зв'язку не можна не згадати про факти у історії розвитку догматичної (аналітичної) юриспруденції, які мали місце у XIX—XXстоліттях в Німеччині. Спираючись на давньоримське право і розробки спеціалістів в університетах (глосаторів і постглосаторів), аналітична юрис­пруденція в той час настільки набула витонченого характеру, що набрала схоластичного вигляду і здобула недобру славу відірваної від життя дисципліни (догматики).

Розуміючи, що аналітичному правознавству немає альтернативи, все ж виникає запитання: в якому обсязі Конституційний Суд має допускати тлумачення Конституції та законів України?

У теоретичному аспекті важливою є думка видатного правознавця кінця XIXст. Б.О. Кистяковського: «Тільки догматична юриспруденція створює повний обсяг розробки понять, точність та сталість їх». У практичному напрямі, коли існує перший досвід формування правової системи незалежної держави України, коли серйозною загрозою все більше стає правовий нігілізм перехідного періоду, коли владні суб'єкти державної влади та органи місцевого само­врядування приймають юридичні рішення, подекуди нехтуючи правом, коли спори про ком­петенцію органів та посадових осіб набувають конфліктних ситуацій, необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів залишається важливою потребою для держави і суспільства. Через тлумачення Конституційного Суду відкривається той необхідний канал, завдяки якому здійснюється зв'язок правової свідомості з правовими нормами, а відтак із соціальною дійс­ністю у широкому розумінні.

У цьому зв'язку корисно звернути увагу на розглянуту Конституційним Судом України 30 жовтня 1997 р. справу К.Г.Устименка. Остання цікава тим, що в ній дано конституційно-правову оцінку можливостям кожного громадянина реалізувати право на інформацію з питань власного стану здоров'я та взяття на облік в медичних закладах. В тлумаченні у цій справі Конституційним Судом зазначено, що ст. 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфі­денційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом. Резюмуючи розгляд даної норми. Конституційний Суд визнав пріоритет прав людини щодо свого здоров'я та життя і порядок захисту своїх суб'єктивних прав до органів вищого порядку, а потім — до суду.

Саме через призму одного з перших рішень Конституційного Суду можна побачити соціальне і правове призначення тлумачення як офіційної інтерпретації правомочності влади і прав громадянина в державі. Це ще раз підтвердило існування однієї з драм людського буття, коли особи, зобов'язані забезпечувати дію законів і функціонування механізму захисту прав людини (прокурори, судді, працівники державного апарату та ін.), протидіють здійсненню конституційних прав, свобод громадянина і особи. Носії влади на свій розсуд забезпечують дію права, виправдовуючи застосування повноважень на шкоду інтересам особи, а іноді — й держави, невизначеністю компетенції або, навіть, окремими судовими рішеннями.

Варто згадати рішення Конституційного Суду (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») від 3 червня 1999 р., що може належати до класичних тлумачень як офіційне роз'яснення у повному обсязі основних понять, яке не залишило прогалин в правових реаліях.

Проте зовсім інший юридичний зміст мають роз'яснення Конституційного Суду, зокрема, у «справі про запити народних депутатів України» (рішення від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99), де стверджується, що «керівник, який розглядає запит, не повинен задовольняти вимоги народного депутата України, якщо вважає, що вони не відповідають Конституції та законам України». Не аналізуючи інші аспекти справи, поставимо запитання: чи взмозі був Конститу­ційний Суд визнавати загальну правомірність запитів народних депутатів як конституційну вимогу? Вважаю, що був взмозі, якщо б звернувся до загальних положень Основного Закону. В ч. 4 ст. 76 Конституції України закріплено: «Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України».

Депутатський запит — це конституційне право вимагати від керівників органів державної влади діяти правомірно і надати народному депутату відповідь з порушеного питання. Він, як відомо, оголошується на пленарному засіданні парламенту і набуває легітимності за згодою Верховної Ради України. За розумінням Конституційного Суду керівник, який розглядає депутатський запит самостійно, має визначити, відповідає або не відповідає він Конституції та законам України. Не може не дивувати і наведена при цьому аргументація з посиланням на ч. 2 ст. 19 Конституції України, де йдеться, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані діяти на підставі, в межах і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Далі у рішенні Конституційного Суду зазначено, що народний депутат може звертатися до керівників судових органів, суддів, органів служби безпеки лише з питань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. Тоді логічно запитати: а з якими питаннями до голів судів слід звертатись народному депутату? Якщо наявне невиконання посадовою особою або державним органом конституційного обов'язку, а керівник вважає, що депутатський запит не відповідає законодавству, то за тлумаченням Конституційного Суду він не повинен задовольняти конституційні вимоги народного депутата України. Але про яке право вимоги можна у такому разі твердити, коли є висновок Конституційного Суду, який юридичне виправдовує будь-яке невиконання всупереч ч. 2 ст. 19 Конституції.

Отже, тлумачення ст. 86 Конституції можна розглядати як традиційно декларативне сприйняття конституційних положень, а не як підставу для оцінки діяльності державних органів і посадових осіб. У прийнятому рішенні Конституційний Суд твердить, що «запити народних депутатів України завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішення чи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата України сумнівів щодо правильності рішення суду тощо». Можна погодитись, що для того щоб запобігти втручанню народних депутатів у здійснення правосуддя, необхідно було деталізувати тлумачення чч. 1 та 2 ст. 126 Конституції України, і у цьому разі більш зрозумілими були б застереження Конс­титуційного Суду щодо запитів народних депутатів.

У наведеному прикладі є одна істотна обставина: рішення Конституційного Суду в постановляючій частині містить пряму заборону в контексті ст. 86 Конституції: народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів щодо конкретних судових справ. Цим обмеження права депутатського запиту пере­творилося у тлумаченні Конституційного Суду в імперативну заборону права, що є нормою, яка повинна міститись у Конституції або законах України.

Формула тлумачення може свідчити про абсолютизацію судочинства, не гарантованого, як відомо, від судових помилок, а вони виникають подекуди у зв'язку з порушеннями присяги або випадками, пов'язаними з несумісністю діяльності суддів, що не позбавляє правосуддя від вказаних рецидивів. Передбачене Законом «Про Вищу раду юстиції» право народного депутата України вносити до неї з цього приводу подання є достатньою умовою ознайомлення з відповідними матеріалами, які знаходяться у судовому провадженні, але це вже інша площина взаємовідносин народних депутатів і судових органів.

Наведений аналіз рішення Конституційного Суду далекий від спроби провести ревізію його вірності чи помилковості постановлених висновків у процесі тлумачення права запитів народних депутатів України до судових органів та органів служби безпеки. Йдеться, насамперед, про те, чи можна, як у даному випадку, юридичні висновки Конституційного Суду вважати джерелом права, в яких з позицій конституційного контролю встановлюватимуться заборони, дозволи та інші правові імперативи. Адже кожного разу правомірно будуть виникати сумніви щодо мотивів проведеного тлумачення, а вони, як свідчить практика, обумовлені багатьма обставинами. Чи не тому в засобах масової інформації множаться публікації, в яких, зокрема, народним депутатом України В.Семиноженком твердиться, що «на місце правового абсолю­тизму повинне прийти прагматичне верховенство Закону, який ґрунтується на невичерпному потенціалі правового удосконалення»[24] . Така позиція пов'язана, у першу чергу, з правовою реальністю і не продиктована прагненням знехтувати проголошений конституційний принцип верховенства права[25] .

Застосування принципу верховенства права є особливо важливим при системному підході до тлумачення складних конституційних проблем.

Таку проблему конституційного права, як і теорії права взагалі, розглядав Конституційний Суд, відкривши справу за конституційним поданням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Рішення, прийняте Конституційним Судом, залишилось далеким від переконання нау­кової громадськості щодо своєї бездоганності. В ньому зроблено висновок, що дія ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи, не поширюється на юридичних осіб.

Застосувавши метод «вузького тлумачення» конституційної норми, коли ще не досліджу­вався зв'язок цих положень з фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи, Конституційний Суд відійшов, на мій погляд, від системного підходу рівних прав, у той час, як сама Конституція не передбачила для них обмежень. Логіка суддів, які закріпили свою позицію у рішенні, полягала в тому, що розділ II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» містить норми прямої дії лише для фізичних осіб. В той же час права юридичних осіб (політичних партій, профспілок, релігійних організацій), які згадуються у цьому розділі, на думку Конституційного Суду, є похідними і Конституцією не гарантовані. Як можна поставитись до такого тлумачення у практичній сфері застосування конституційної норми, зокрема, при прийнятті законодавчих актів?

Роз'яснюючи дане тлумачення на прес-конференції, Голова Конституційного Суду Ук­раїни І.Тимченко висловив думку, що для такого суб'єкта правовідносин, як громадянин-підприємець, слід відокремлювати права особи як громадянина від його підприємницького статусу[26] . Інакше кажучи, вже можна не звертати увагу на обшуки, конфіскацію майна, безакцентне списання, що застосовуються до громадян-підприємців без санкції прокурора або рішення суду.

Зрозуміло, таке тлумачення Конституційного Суду можна очікувати тільки при схолас­тичному теоретизуванні, але ніяк в площині практичного підходу до потенціалу конституційної юстиції. Конституційний Суд, на жаль, продемонстрував, як слід обирати шлях у тлумаченні між «правом» і «законом», чим взагалі посягнув на класичні постулати і правовий принцип незворотної сили закону на правовідносини, що склались між будь-якими суб'єктами до його прийняття.

Сумнівна аргументація у науковому і практичному напрямах, на мій погляд, принизила роль офіційного тлумачення Конституційного Суду, створивши прецедент вкрай слабкої до­казової юридичної основи як вирішального фактора у тлумаченні фундаментальних принципів.

Таку позицію поділяє в окремій думці й суддя Конституційного Суду М.Савенко, який, зокрема, аргументовано твердить, що суд повинен був ретельно з'ясувати, яку ж функцію виконує ст. 58 Конституції України, тобто визначити предмет її регулювання, і вже з ураху­ванням результатів такого дослідження визначити коло осіб, на яких поширюється її дія. Таким чином, предметом регулювання названої норми є дія норми права у часі, а не коло суб'єктів права[27] . Це є підтвердженням того, як Конституційний Суд штучно змоделював важливий правовий принцип, відкривши простір для вже можливого правового свавілля в законах та підзаконних актах.

І, нарешті, у зв'язку з цим ще один цікавий висновок. Тлумачення Конституції та законів України є необхідним, як відомо, тоді, коли їх зміст сприймається неоднаково і це перешкоджає єдності його застосування. Але чи включає проведене тлумачення можливість та необхідність певною мірою з його врахуванням уточнення та зміни у тексті закону, причому без зміни його первинного смислу. Такого процесуального механізму в Законі про Конституційний Суд не передбачено. Виконання його рішень є важливою, але самостійною проблемою у формуванні політичної культури, застосуванні громадянами, державою, громадськими і політичними об'­єднаннями нормативних регуляторів — Конституції та законів України. Акти Конституційного Суду за своєю політико-правовою спрямованістю поступово набувають значення правового феномена, зважаючи на їх юридичну силу щодо оцінки конституційності актів будь-якого суб'єкта влади, а також при вирішенні правових спорів на підставі конституційної перевірки правотворчості і застосування норм права. Конституційна «корекція», яку здійснює Консти­туційний Суд стосовно правовідносин різних галузей права, має універсальний характер конституційного контролю, і він дедалі більше набуває ознаки правового явища, оскільки критеріями оцінки виступає як власне Конституція України, так і міжнародно-правові прин­ципи й норми, визнані (ратифіковані) Верховною Радою України.

Висновки

Тлумачення правових норм є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого пізнання дійсного змісту правових норм. В правовій дійсності тлумачення має місце у правовій діяльності та правовому регулюванні. В правовій діяльності тлумачення норм права повинно використовуватися в правотворенні, реалізації і систематизації права, правовому вихованні, пропаганді тощо. Місце тлумачення в правовому регулюванні суспільних відносин полягає виключно в правильному, глибокому розумінні дійсного змісту норм права та його розгорнутому, обґрунтованому роз'ясненні іншим суб'єктам суспільства.

Аналіз тлумачення правових норм і державної політики, практики тлумачення в Україні дозволяє зробити висновок про гостру необхідність ухвалення законодавчого акту, регулюючого відносини тлумачення і конкретизації норм права в Україні. Розробка і ухвалення цього закону суттєво впорядкує і стабілізує відносини конкретизації та роз'яснення змісту правових норм у суспільстві. Такий акт перешкоджатиме або гальмуватиме видання підзаконних нормативних актів, які не відповідають, суперечать чинним нормам права або ускладнюють з'ясування їх змісту. Загалом ухвалення цього закону значною мірою підвищить ефективність дії правових норм та посилить законність у державі.

Джерела

1. Конституція України.

2. Закон України “Про Конституційний Суд України”.

3. Алексеев С. С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. II. М., 1982.

4. Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. М., 1999.

5. Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. М., 1997.

6. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х т. Т. 1. М., 1994

7. Черданцев А.Ф. Теория государства и права. М., 1999.

8. Комаров С.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. 2-е изд., испр. и доп. М., 1995.

9. Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения // Под ред. А.С. Пиголкина. М., 1998.

10. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995.

11. Трубецкой Е. Н . Энциклопедия права. СПб., 1998.

12. Лазарев В.В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. 1969. №14.

13. Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. М., 1973.

14. Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца . М., 1999.

15. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М. Н. Марченко . Т. 2. Теория права. М., 1998.

16. Фарбер И. Е . Вопросы толкования советского закона // Ученые записки Саратовского юридического института. Вып. 4. Саратов

17. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995.

18. Современный словарь иностранных слов. СПб., 1994.

19. Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та його роль у здійсненні правосуддя // Право України – 2000 - № 6, С. 34

20. Рабінович П., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичний аспект // Право України – 2000 - № 11, С. 22


[1] Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. М., 1997. С. 9–10.

[2] Цит. по: Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. С. 10.

[3] Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х т. Т. 1. М., 1994. С. 87.

[4] Там же.

[5] Черданцев А.Ф. Теория государства и права. М., 1999. С. 264.

[6] Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 2. М.,1982. С. 290.

[7] Комаров С.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. 2-е изд., испр. и доп. М., 1995. С. 230.

[8] Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы соотношения // Под ред. А.С. Пиголкина. М., 1998. С. 67.

[9] Там же.

[10] Там же.

[11] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995. С. 50; Трубецкой Е. Н . Энциклопедия права. СПб., 1998. С. 139.

[12] Лазарев В.В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. 1969. №14.

[13] Алексеев С. С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. II. М., 1982. С. 313; Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право. М., 1973. С. 488–489.

[14] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца . М., 1999. С. 454–459.

[15] Современный словарь иностранных слов. СПб., 1994. С. 211.

[16] Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М. Н. Марченко . Т. 2. Теория права. М., 1998. С. 342; Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. М., 1999. С. 503; Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. М., 1999. С. 141.

[17] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца . С. 458.

[18] Там же.

[19] Фарбер И. Е . Вопросы толкования советского закона // Ученые записки Саратовского юридического института. Вып. 4. Саратов, 1956. С. 42.

[20] Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. С. 455.

[21] Там же.

[22] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. С 50.

[23] Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995. С. 282–283.

[24] Факти. — 1999. — 25 черв.

[25] ч. 1 ст. 8 Конституції України

[26] Закон і бізнес. — 1999. — 15 лют.

[27] Вісник Конституційного Суду. — 1999. — № 2. — С. 28

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий