регистрация / вход

Предмет та методологія інформаційного права України

Історія формування інформаційного права: коментар нормативних установлень про діяльність єгипетських правителів, виступи давньогрецького оратора Демосфена проти царя Філіпа. Створення правового простору в інформаційній діяльності у сучасній Україні.

Реферат

"Предмет і методологія інформаційного права України"

План

1. Історія формування інформаційного права. 3

2. Предмет інформаційного права. 12

3. Засоби пізнання інформаційного права. 19

Список літератури. 21

1. Історія формування інформаційного права

На різноманітних етапах історичного розвитку соціум приходив до потреби поширення інформації і, особливо, суспільно важливої, що відображає правову дійсність того або іншого періоду. Категорії “інформація” і “право” з давніх часів розвивалися у тісному взаємозв’язку.

У Луврській колекції папірусів (Париж) зберігається документ, що містить коментар нормативних установлень, що регулювали порядок управлінської діяльності єгипетських правителів. Даний документ датується спеціалістами 1750 роком до нашої ери. Французький дослідник Фернан Миттон висловлює, у зв'язку з цим, припущення про існування у фараонскому Єгипті певного виду періодичної газети рукописного характеру. З огляду на зміст цього документа, певно, можливо, припустити саме юридичну спрямованість такої періодики.

Аналогічні процеси мали місце й у древній Греції. Так, знамениті виступи оратора Демосфена проти царя Філіпа знайшли свій відбиток у рукописних копіях, що поширювалися по всій країні.

Не залишилася осторонь від даних процесів і Римська імперія. У Древньому Римі, територія якого поширювалася на тисячі кілометрів уздовж обох берегів Середземного моря, складалася з декількох провінцій, імператорській владі необхідно було оперативне рішення питання про інформування територій по прийнятим нею владним рішенням і, одночасно, інформування з місць адміністративного центру. У результаті, була утворена ціла система довірених осіб, із найбільше письменних людей, що збирали і передавали замовникам-клієнтам рукописну інформацію. Одночасно сформувався звичай систематизувати цю інформацію за рік у так називаних анналах, що тривалий час були єдиною писаною історією Римської держави (звідси - аннали історії). Новий крок був зроблений Юлієм Цезарем, що велів обнародувати сенатські акти на дошках, покритих гіпсом,, пофарбованих у чорний цвіт (50-ті роки до н. е). Згодом тематика таких повідомлень була розширена. З'явилися повідомлення про суспільно важливі події, судові засідання, важливі міські новини, курйози. Форма інформування також стала більш мобільною й оперативною - рукописні пергаментні листки.

У середніх віках у Франції установився звичай, коли спеціальний державний чиновник "глашатай" під бій барабанів обходив вулиці і повідомляв жителям офіційні новини, якими були, зачасту, укази королівської династії.

Кінець Середньовіччя ознаменувався відродженням і поширенням систем письмового тиражування інформації. Італійський історик Ф. Фаторелло писав про специфічний бізнес Болонського міщанина Петро Віоли, що займався продажем паперу, поєднуючи цю торгівлю з ремеслом розповсюджувача інформації. Він збирав новини, відбивав їх у десятках копій і потім продавав їх. При цьому, списаний папір цінувався вище чистого.

У період відродження 16-17 сторіччя з активізацією, пожвавленням виробництва і торгівлі зростає інтерес і до періодичного інформування. Приблизно в цей період зароджується у Венеції поняття "газета", що позначала листок з інформацією про новини, цінах на товари, про нові державні встановлення і так далі. Вартість такого листка рівнялася дрібній монеті qazzetta.

Справжня революція в становленні преси і правового інформування відбувається в зв'язку з появою друкарського верстата, що дозволив тиражувати інформаційні видання сотнями, тисячами примірників.

Перша друкарська газета - заслуга Теофраста Ренадо, що активно практикував на лікарській і видавничій ниві в Парижі в першій половині XVII ст. Він був запрошений Кардиналом Ришелье з провінції на посаду керівника державних добродійних заснувань. Будучи активним популяризатором гуманних поглядів, він прийшов до висновку про необхідність видавничої діяльності. З цією ціллю він під протекторатом Кардинала став видавати газету за назвою "Ла газетт". Перший номер цього видання вийшов 30 травня 1631 року. Це була одна з перших у світі газет, що містили правову інформацію. Так, Кардинал Ришелье давав для неї копії урядових постанов із коментарями. У ній також поміщалися повідомлення короля Людовика XIII, інформація про політичне життя сусідніх країн.

Своєрідним був процес розвитку преси і правового інформування в Росії. Перша друкарська газета "Відомості Московської держави" почала виходити в грудні 1702 р. відповідно до указу Петра І; припинила вихід після смерті імператора в 1727 році. Її тираж коливався від декількох десятків примірників до 4 тисяч, а змістом була, в основному, інформація про урядові акти, повідомлення з придворного життя.

Естафету цієї газети підхопили "Санкт-Петербургские ведомости" у 1727 році. Фактичним редактором цієї газети в період 1748-1751 р. був М. Ломоносов, що підсилив рівень офіційної інформації, світської, публіцистичну спрямованість. З 1800 р. газета перейшла на щоденний випуск.

Складно, долаючи величезні труднощі, розвивалася преса в Україні. Обмеження й утиск переслідували її постійно. Закон про пресу, виданий Петром I 5 жовтня 1720 р., був спрямований на обмеження сфери вживання української мови. Друкарські можливості були зведені до мінімуму: Чернігівська друкарня - переведена в Москву, а Київська - могла друкувати лише богословську літературу. Почали виходити російською мовою газета “Харьковский еженедельник” (1812 р), часопис “Украинский весник” (1816 р). У західній частині України на початку XIX сторіччя газети виходили на польській, румунській, угорській, французькій мовах, але тільки не на українській. Першою національною газетою тут стала “Зоря Галицька” (1848-1858 р). Правові ідеї мислителів цього сторіччя Т.Г. Шевченко, Г.С. Сковороди, Лесі Українки знайшли відображення в публіцистиці даного періоду.

Водночас розвивається і спеціальне законодавство про друковане поширення інформації. Свідченням тому є спеціально виданий у 1828 та перевиданий у 1890 році Статут про цензуру і друк. У ньому, зокрема, вказувалася: ” Цензура зобов'язана відрізняти доброчинні судження й умопогляди, засновані на пізнанні Бога, людини і природи, від зухвалих і буйних мудрувань, рівно як противних щирій вірі і щирому любомудрию. Вона повинна притому розрізняти твори дидактичні і навчання, призначувані для вживання одних учених, із книгами, видаваними для загальнонародного вживання” (Ст.94. От 1828 Апр.22 (1979) ї 8. - С. - 15. Уставъ о цензуре и печати. Том XIV. Санкт-Петербург. Издание кодификационнаго отдьла при государственномъ советь. - 1890 г. - 92 с)

Радянський період ознаменувався новими аспектами правового інформування. Заідеологізованість преси тут грала не завжди позитивну роль у правовому інформуванні громадян держави.

За досвідом законотворчої діяльності парламенту ми знаємо, що мало створити справедливі закони, треба забезпечити їх дотримання, навчитися користуватися правами, уміти сполучати їх з обов'язками. Важливою умовою, при цьому є систематичне правове інформування суспільства, що може забезпечити лише преса звільнена від цензури. Звертаючись до цієї проблеми у 1994 році він спрямовує увагу на те, що ще 150 років тому К. Маркс звертався до актуальності цього питання: “Деморалізуючим чином, діє одна тільки підцензурна преса... Уряд чує тільки свій голос, він знає, що чує тільки свій голос, і, проте, він підтримує в собі самооману, ніби чує голос народу і потребує так само від народу, щоб він підтримував цю самооману. Народ, із своєї сторони, або впадає здебільшого в політичне марновірство, або здебільшого в політичну зневіру, або, цілком відвернувшись від державного життя, перетворюється в юрбу людей, що живуть тільки приватним життям.”.

Наслідки такої самоомани припадає усувати вже в наші дні. Законодавство ж у сфері засобів масової інформації може допомогти в цьому.

Створення істинно незалежної преси (не вільної, а незалежної, що припускає велику відповідальність перед народом) - це важливий елемент у фундаменті правової держави.

У цьому зв'язку слід зазначити, що серйозний негативний вплив на формування поняття "правова держава" у нашій країні зробила правова “наукова думка” 30 - 40-х рр. і її відбиток у засобах масової інформації. Так, у правових виданнях 1930 р. (журнал “Советское правительство и революция права”) ми можемо знайти таке висловлення про правову державу в інтерпретації Л. Кагановича:

“Ми відхиляємо поняття правової держави. Якщо людина, що претендує на звання марксиста, говорить усерйоз про правову державу і тим більше застосовує поняття правової держави до радянської держави, то це значить, що вона йде на поводу у буржуазних юристів, це значить, що вона відходить від марксистсько-ленінського навчання про державу”.

Звісно ж, подібні висловлення з відповідним відбитком в авторитетному друкарському органі не могли не накласти відповідний відбиток на формування надалі уявлення про поняття "правова держава". Створення за допомогою засобів масової інформації подібних стереотипів, а тим більше, псевдонаукових, не тільки вказує на елементарну безграмотність, але і являє собою суспільну небезпеку, тому що має властивість "сніжного кому": в умовах авторитарного режиму такі привселюдні міркування представника "апарату" зводяться в ранг державної політики.

Не дивовижно тому, що вже в "Юридичному словнику" 1956 р. ми знаходимо: “... вчення про правову державу були антинауковими навчаннями, що навмисно ототожнювали ідеальну правову державу з існуючими, реальними буржуазно-демократичними державами з метою маскування класової сутності таких, зміцнення держави буржуазії... Навчання про правову державу спрямовані своїм вістрям проти революційного руху робітничого класу, а з часу появи соціалістичних держав - проти них”.

От наочний негативний приклад того, як можуть бути використані засоби масової інформації і пропаганди для формування в людей певних уявлень про те або інше поняття. Відразу стає ясно, у яку потужну ідеологічну зброю перетворюються засоби масової інформації, коли вони підпорядковані тільки одній (усе рівно якій) соціальній групі людей, тим більше людей, що мають реальну владу в країні. У таких випадках, як правило, створюється монополія на інформацію, а отже, ймовірні і навіть неминучі всілякі скривлення в розумах і політиці.

Загалом, системи законодавства про засоби масової інформації України та Росії можна окреслити як “споріднені”. Спільним “генетичним предком” для них, безумовно, є Закон Союзу РСР "Про друковані та інші засоби масової інформації", що діяв як на території Української РСР, так і на території РСФР до 1991 року. Основу закону СРСР “Про пресу” склав перший у радянський час ініціативний і авторський проект, підписаний звучними нині прізвищами - Ю.М. Батурін, М.А. Федотов, В.Л. Ентін. Цей проект мав важку долю, основну частку якої склали не труднощі його підготування, а труднощі виходу у світ, у люди, у коло суспільного і державного обговорення.

14 жовтня 1988 року проект з'явився на естонській мові в маленькій спортивній газеті “Спордилехт”. А тиждень потому на російській - у великий “Молоді Естонії”. У грудні ж естафету гласності підхопив Петербург (Ленінград).14.12. 1988 року в БК Лєнсовєту відбулося перше в СРСР його широке суспільне обговорення під рубрикою: “Ініціативному законопроекту - суспільну підтримку! ”. Це обговорення також в ініціативному порядку підготував і провів дуже авторитетний і впливовий у той час фаховий клуб “Перебудова”.

Таким чином, факт появи ініціативного законопроекту “Про пресу... ” за допомогою ініціативної ж суспільної підтримки реально став фактом суспільним, а, у силу цього, і юридичним.

Однак, після досягнення обома державами суверенітету їх законодавство про ЗМІ почало розвиватись самостійно, іноді із суттєвими відмінностями, подекуди детально повторюючи тенденції один одного.

В Росії спадкоємцем Закону Союзу СРСР “Про друковані та інші засоби масової інформації” став Закон РФ “Про засоби масової інформації”, прийнятий у грудні 1991 року, що став основою щодо всього інформаційного законодавства. В Україні ж розвиток інформаційного законодавства відбувався більш системним шляхом - першим по порядку прийняття і базовим по відношенню до підгалузі інформаційного права став Закон України “Про інформацію”, що почав діяти з кінця 1992 року. Після того, як цим Законом було введено такі базові поняття, як інститут власності на інформацію, право громадян, український законодавець почав нарощувати масу нормативно-правових актів за рахунок інших законів, що регулюють діяльність окремих родів засобів масової інформації (наприкінці того ж 1992 року був прийнятий Закон України “Про друковані засоби масової інформації в Україні”, у 1993 - “Про телебачення та радіомовлення”, на початку 1995 - “Про інформаційні агентства”.

Цікавою особливістю розвитку законодавства України про засоби масової інформації стала відсутність єдиного закону, що мав би регулювати правовий статус усіх родів ЗМІ, яким для Росії є Закон “Про засоби масової інформації”. Подібну до нього функцію в Україні виконує Закон “Про інформацію”, але він поширює свою дію не лише на ЗМІ, але і, як констатує його стаття 3, “на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства й держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації”. Водночас цей Закон відносить до засобів масової інформації, окрім газет, журналів, такі форми неперіодичного поширення масової інформації, як “одноразові видання з визначеним тиражем”, а також “кіно, звукозапис, відеозапис”, які традиційно до мас медіа не відносять.

Таким чином, українські закони, що регулюють діяльність різноманітних родів засобів масової інформації, діють практично незалежно один від одного, що призвело до суттєвих розбіжностей у правовому статусі журналістів різних родів ЗМІ, наприклад, тих, хто працює в теле-радіокомпанії (українське законодавство вживає в даному випадку термін “телерадіопрацівник”), і газетяра чи журналіста від журналу. Тут виникають розбіжності й у правовому статусі цих працівників. Так, якщо в Законі України “Про пресу... ”, у розділі про обов’язки: “Права та обов’язки журналіста редакції” встановлюється, що журналіст зобов’язаний: “відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону”, то вже в Законі України “Про телебачення і радіомовлення” цей самий аспект розглядається як право творчого працівника телерадіоорганізації відмовитися від виконання доручення телерадіоорганізації, якщо воно суперечить чинному законодавству. Суттєві розбіжності виникли і в правовому статусі власне ЗМІ, наприклад, інформаційного агентства і періодичних друкованих видань. В той же час, у Росії Закон “Про засоби масової інформації” зрівняв будь-які форми періодичного поширення масової інформації, що практично знівелювало різницю між журналом, телепрограмою та інформаційним агентством і, як наслідок, між журналістами, що у них працюють.

Однак, існування в Росії Закону, що однаково призначений для регулювання діяльності усіх видів ЗМІ, призвело до того, що протягом багатьох років затягується прийняття закону про телерадіомовлення, хоча очевидним є те, що електронні ЗМІ - телебачення та радіо - потребують окремого законодавчого акту, який відображав би їх специфіку.

Перевагою “українського” шляху розвитку законодавства про ЗМІ стало більш глибоке опрацювання норм, що регулюють специфічні сторони діяльності окремих видів ЗМІ. Його недоліком - деяка розбіжність у нормах, що призвела до ситуації, коли два різних засоби масової інформації, що переслідують єдину ціль - інформування громадськості, - але досягають цієї цілі за допомогою різних технічних методів (друкованої продукції, теле- чи радіомовлення), мають різний статус щодо відповідальності за свою діяльність. Одним із прикладів такої ситуації може бути норма Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, у відповідності з якою “редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей... якщо... в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом”. Ця норма, безумовно, повинна рівною мірою застосовуватись як до друкованих, так і до електронних ЗМІ і журналістів, які у них працюють, оскільки специфіка телебачення та радіомовлення як засобів поширення масової інформації не повинна впливати на принцип звільнення від відповідальності за розголошення відомостей, які належать до державної таємниці, якщо вони були отримані добросовісним шляхом. Деякі можливості Для застосовування цього принципу щодо журналістів, які працюють на електронні засоби масової інформації України, дає інститут аналогії закону, у відповідності до якого до правових відносин, що напряму не керуються одним законом, який повинен їх регулювати, застосовуються норми іншого закону, котрий регулює подібні правові відносини. У тому випадку, якщо український суд погодиться на застосування цього принципу у конкретному випадку до журналістів телерадіокомпанії, він зможе поширити на них норму статті 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації в Україні”, хоча напряму цей Закон діяльність телерадіоорганізацій не регулює.

Єдність правового статусу журналістів, які працюють у різних видах ЗМІ, була підтверджена і Законом України “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”, який почав діяти у вересні 1997 і визначив, що журналістом є “творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює й займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові обов'язки в засобах масової інформації”, не залежно від того, чи є цей ЗМІ телерадіокомпанією, інформаційним агентством, редакцією газети чи журналу.

2. Предмет інформаційного права

Новітні реалії у економічному та соціальному житті сучасної епохи приводять до того, що починають складатися, як висловлюється академік С.С. Алєксєєв, нові “пласти соціальності”, що дають поштовх до формування цілих галузей права покликаних стати основою для вирішення складних економічних та соціальних проблем. Іншими словами вони мають опосередкувати ці нові “пласти соціальності”. Такими галузями права є екологічне право, інформаційне право, підприємницьке право.

Не випадково в нашій країні, у близькому і далекому зарубіжжі інформаційні відносини набувають все більшої значності і є об’єктом постійної уваги законодавців, а засоби масової інформації порівнюють, за силою впливу на свідомість суспільства, з “четвертою владою” після законодавчої, виконавчої та судової. Саме вони активно формують громадську думку, створюють той чи інший політико-правовий фон і наше уявлення про доступне та заборонене, моральне і аморальне. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою напрямів і темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень.

Рівень демократії у нашій країні потребує більшого захисту та упорядкованого руху інформації. Ми є свідками процесу швидкого створення правового простору в інформаційній діяльності, регулювання національними нормативно-правовими актами відносин як у самих засобах масової інформації та інших інформаційних структурах і установах, так і поза їх межами - з іншими юридичними та фізичними особами.

Значне накопичення нормативно-правового масиву у цій сфері, формування самостійних правових інститутів і норм, принципів інформаційного права та наявність інших ознак дало підстави висловлювати сьогодні думку про формування цього законодавства в окрему галузь - інформаційне право. Хоч ця думка не є загальнопідтриманою, вона є реалією сучасного розуміння системи юридичних спеціальностей та відгуком на бурхливий законотворчій процес в Україні. До доцільності такого підходу і такого наукового бачення цієї проблеми схиляються такі відомі українські науковці-юристи як Медведчук В.В., Онуфрійчук М.Я., Гончаренко В.Г., Яценко С.С., Святоцький О.Д., Цвік М.В. та інші. Подібної думки дотримуються і деякі російські вчені юристи: Алєксєєв С.С., Тихоміров Ю.П., Батурін Ю.М., Венгеров О. Б, М.М. Рассолов, В.А. Копилов та інші.

Актуальною є і проблема підготовки фахівців з професійних юридичних напрямків: загального - правознавство, правоохоронна діяльність, спеціального - правового захисту інформації; зв’язків з засобами масової інформації; інформаційного законодавства і права. Сучасний стан підготовки фахівців правознавців та спеціалістів правоохоронної діяльності не ураховує цих нагальних потреб суспільства у тому сенсі, що великий обсяг законодавства у цій сфері студентами (курсантами, слухачами), що навчаються, до речі, не тільки за спеціальностями правознавство, правоохоронна діяльність, але й захист інформації, public relations, (спеціалісти по громадських зв’язках) !, які взагалі не вивчають означений матеріал напрямку “Інформаційне право”. Втім йдеться про обсяг юридичного матеріалу, що складається з більш 40 самостійних (тобто таких, що не входять до жодного галузевого законодавства) законів, а також великої кількості (більше сотні) підзаконних актів. Окремі інформаційно-правові норми знаходять своє відображення у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному та інших сферах законодавства і права. До того ж треба враховувати і велику кількість міжнародно-правових актів у цьому напрямку. Формується і достатньо великий обсяг монографічної наукової юридичної літератури, що є науково-методичною базою для дослідження як права на інформацію, так і інформаційного права. Вищою атестаційною комісією України у 2003 році, також, стверджене рішення про введення до переліку юридичних спеціальностей у спеціальність 12.00.07 - Теорія управління. Адміністративне право. Фінансове право ще й Інформаційного права.

Розробка паспорту цієї спеціальності була здійснена фахівцями НУВС у 2003 році.

Крім того потреба у вдосконаленні за цим напрямком правової освіти обумовлюється й відповідною постановою Кабінету Міністрів України (1996 року) “Про напрямки удосконалення правової освіти в Україні”.

Певних позитивних результатів набув і процес здійснення викладання основ інформаційного права і самостійного курсу “Інформаційне право України”, що був здійснений як багаторічна апробація відповідного навчально-методичного комплексу, підготовленого А.А. Письменицьким з 1995 року по 2003 рік. Така робота була проведена у таких навчальних закладах як: Харківський інститут культури (1995 р), Інститут соціального прогресу (1996-1997 рр), Харківський педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди (юридичний факультет) (1997-2000 рр), Національний університет внутрішніх справ (спеціальний факультет) (2002-2004 рр), факультет управління та інформатики (2004-2005 рр). Кожний з означених етапів супроводжувався вдосконаленням програми й методичних матеріалів. Були отримані високі позитивні відгуки від науковців за відповідними даному напрямку спеціальностями 12.00.01 (теорія та історія держави і права, історія правових і політичних вчень), та 12.00.07 (Теорія управління. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право), зокрема від академіка, д. ю. н. М.В. Цвіка, професора, д. ю. н. Б.М. Юркова (спеціальність - 12.00.03), професора, д. ю. н. Н.П. Матюхіної, доцента, к. ю. н. І.М. Погрібного, доцента, к. ю. н. А.М. Шульги, к. ю. н. Т. Є. Кагановської.

Водночас, доцільно звернути увагу на те, що перший варіант зазначеного проекту вже затверджувався Методичною радою Університету Внутрішніх справ ще у травні 1996 року. Тоді втілення у навчальний процес не було здійснено з причин відсутності вільного часу у погодинному навантаженні курсантів за робочим навчальним планом.

У науковій юридичній літературі останніх років можна виділити цілий спектр понять, з допомогою яких автори здійснюють спроби визначити цю сферу знань та нову галузь права. До таких термінів можна віднести: “програмне право”, “правова інформатика”, “право інформатики”, “комп’ютерне право”, “інформаційно-комп’ютерне право”, “право знати”, “право на доступ до інформації”, “право на інформацію”, а також “телекомунікаційне право”, “інформаційне право”.

Ця загальна сфера, тобто інформаційне право знаходиться у стадії становлення і тому зрозумілою є різноманітність термінів, з допомогою яких спеціалісти намагаються визначити його зміст. Водночас у стадії становлення знаходиться і складова цієї сфери юридичної науки - правова інформованість. Усі ці терміни обираються вченими виходячи з характеристики об’єктів, по відношенню до яких або в зв’язку з якими виникають суспільні відносини, що можуть бути врегульовані з допомогою правових норм.

Увесь загал термінів, що охоплюються даною науковою юридичною сферою та змістом певних юридичних норм, інститутів і галуззю інформаційного права можна умовно поділити на дві групи. Сукупність термінів першої групи ґрунтується на застосуванні понять, що визначають інформаційні права та свободи, які повинні гарантуватись інформаційним правом - “право знати”, “право на доступ до інформації”, “правова інформованість”, “право на знання своїх прав, свобод та обов’язків” і т. ін.

Друга група термінів формується на підставі уявлень про об’єкти, у зв’язку з якими виникають суспільні відносини, що можуть бути врегульовані нормами інформаційно-правової сфери. Це різноманітні носії інформації: друкована і аудіовізуальна інформація, комп’ютерні програми та самі комп’ютери. Крім цього, це та система відносин, що виникає з приводу обробки, розповсюдження (поширення), вироблення інформації. Так, наприклад у основі програмного права покладені відносини, що виникають при створенні, виробництві, поширенні та вживанні програмних продуктів.

Незважаючи на різноманітність згадуваних термінів, всі вони є семантично близькими та легко об’єднуються в один клас з допомогою поняття “інформаційна сфера”, в якій вони застосовуються або як її складові частини, що асоціюються з нею.

В останній час все частіше застосовується термін “інформаційне право”. Одним з перших у такому напрямку розглянув у своїх дослідженнях Ю.М. Батурін. Назва “інформаційне право” формується завдяки основному об’єкту, з приводу якого виникають суспільні відносини, що вимагають правового врегулювання подібно таким галузям права, як, наприклад аграрне, екологічне, підприємницьке. У основі найменування цих галузей також знаходяться об’єкти правовідносин - екологія, підприємництво, аграрне виробництво і т. ін.

Використовує термін “інформаційне право” в своїх роботах і Ю.А. Тихоміров для визначення нової комплексної галузі права, яку він відносить до публічного права. Характеризуючи зміст цієї галузі, він відмічає, що у рамках цієї галузі можна виділити комплекс специфічних правових питань які нею охоплюються. Йдеться, перш за все, про інформаційні відносини як предмет правового регулювання, об’єкти та суб’єкти інформаційних відносин, правовий режим отримання, передачі, зберігання й використання інформації, юридичні режими інформації різноманітного змісту, користування банками і базами даних, інформаційні свободи і права, інформаційна відповідальність. У такому вигляді інформаційне законодавство і галузь права, що знаходиться на стадії формування може охопити комплекс нормативного масиву, що різними авторами характеризується як “комп’ютерне право”, “право інформатики”, “комунікаційне право”.

Зустрічаємо термін “інформаційне право” у А.Б. Агапова, котрий хоча і застосовує його, але не дає його визначення. Втім він позначає, що сукупність відносин щодо вироблення інформації та масової інформації слід вважати частиною складу інформаційних відносин.

Більшу увагу визначенню “інформаційного права” було приділено у роботах В.О. Копилова. Так у свою монографію в 1997 році він включає наступне визначення інформаційного права - це система соціальних норм і відносин, що охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перетворення та споживання інформації. Основні предмети правового регулювання тут - це інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформаційних процесів, - процесів створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення й споживання інформації.

Пізніше, у 2002 році той же автор формулює більш поширено поняття “інформаційного права”, доповнюючи перелік інформаційних процесів категорією “передача інформації”.

У М.М. Рассолова також знаходимо визначення інформаційного права, що здійснено ним у 1999 році. Він формулює його як галузеву юридичну науку: “…інформаційне право - це галузева юридична наука, яка вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, що відносяться до інформаційної сфери в цілому”.

І.Л. Бачило у своїх публікаціях спробував сформулювати свою концепцію інформаційного права. Центральною ідею його визначення можна охарактеризувати наступною дефініцією: інформаційне право - сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм держави, що формують самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також стан правової свідомості суб’єктів права у сфері інформаційної діяльності і відносин, пов’язаних з інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних систем та мереж в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, які орієнтовані на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил в області інформації та інформатизації.

Без формулювання дефініцій звертається до цієї проблеми також академік С.С. Алексєєв: “В даний час формуються своєрідні сфери комплексного характеру, що юридично опосередковують нові "прошарки соціальності" (екологічне право, інформаційне право, підприємницьке право) і, більш того, наростає тенденція їхнього переростання в основні галузі”.

Охоплене означеною галуззю (інформаційного права) питання правового інформування громадян пресою не осталося поза увагою у вітчизняній юриспруденції. Українські науковці та їх розробки також звертаються активно до цих питань та напрямків. Так, у публікаціях та монографіях А.А. Письменицького означена проблематика досліджується з 1994 року. В своїх теоретичних розробках ним також пропонуються певні визначення категорії: “інформаційного права”, “інститутів інформаційного права”, “системи інформаційного права” та ін.

В деяких аспектах цих визначень проглядається спільність з російськими вченими. Так аналізуючи галузеві ознаки інформаційного права А.А. Письменицький формулює визначення інформаційного права “Розуміння галузі інформаційного права як системи норм та інститутів, що регулюють певну самостійну сферу суспільних відносин, які виникають… з приводу права на інформацію, що розуміється як право на пошук і отримання, використання і зберігання, поширення та захист інформації”.

Водночас тут зроблена спроба визначити формулювання критеріїв, що є фундаментом формування нової галузі інформаційного права. Так серед них можна виділити:

наявність реальних суспільних відносин інформаційного характеру, що потребують правового регулювання (юридичного захисту інтересів суб’єктів інформаційних відносин);

накопичення певного комплексного і відносно відокремленого в системі законодавства масиву нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини;

єдність об’єкту правового впливу - права на інформацію;

формування в сфері норм інформаційного законодавства окремих груп норм (інститутів і підгалузей), що регулюють відносно відокремлені суспільні відносини у межах інформаційного права.

Останній аспект безпосередньо вказує на формування інститутів права в межах інформаційного права як галузі. При цьому наводяться приклади таких інститутів. Серед таких інститутів можна, наприклад, назвати інститут таємної інформації, інститут журналістського права, інститут комп’ютерного права, інститут рекламного права, інститут правового інформування та інші.

3. Засоби пізнання інформаційного права

Методичні основи даної навчальної дисципліни складає комплексний підхід до використання системи загально-філософських, загально-наукових та спеціальних методів дослідження. В інформаційному праві використовується діалектичний, історичний, логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи. З допомогою порівняльного методу в визначається рівень розвиненості національного законодавства про інформацію стосовно аналогічного законодавства інших держав. Метод системно-структурний надає можливість узагальнення нормативно-правової бази щодо окремих сфер інформаційно-правових відносин. Історичний метод використовується для встановлення певних хронологічних етапів розвитку інформаційного права та інформаційних відносин у суспільстві, а також рівня наукової розробленості інформаційно-правової сфери юридичних досліджень.

Інформаційне право виконує суттєву роль і місце у підготовці фахівців для МВС України. Особливо це стосується питань юридичної підготовки спеціалістів з пошуку та захисту інформації в системі МВС, оперативних співробітників, спеціалістів по боротьбі з інформаційними правопорушеннями, а також фахівців, що спеціалізуються в сфері організації зв’язків органів МВС з засобами масової інформації та громадськими об’єднаннями й населенням (public relations).

Взаємозв’язок інформаційного права з іншими навчальними дисциплінами навчального плану проявляється у запозиченні юридичних принципів та термінології з теорії держави і права. Водночас структура дисципліни свідчить про її галузевий характер. Певний комплексний характер інформаційного права пов’язаний з тематичним перетинанням цього юридичного напрямку з конституційним, адміністративним, цивільним та кримінальним галузями права.

Список літератури

1. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Павловський, В.В. Грищенко та ін. / За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного, П.В. Мельника. - К.: Знання, 2004. - 274 с.

2. Тедеев А.А. Информационное право. - М.: Эксмо-Пресс, 2005. - 463 с.

3. М.А. Лапина, А.Г. Ревин, В.И. Лапин. Информационное право. Издательство: Юнити-Дана, 2004 г.

4. В.И. Кутузов, А.Т. Раимова. Основы информационного законодательства: Издательство: Эдиториал УРСС, 2004 г.,

5. Загородников С.Н., Шмелев А.А. Основы информационного права: Учебное пособие: Издательство: Академический Проект, 2005 г.

6. Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1999. - 400 с.

7. Ковалева Н.Н. Информационное право России: Учебное пособие. - М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2007. - 360 с.

8. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с.

9. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с.

10. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004. - 384 с.

11. Ліпкан В.А., Максименко Ю. Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2006. - 280с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему