Карл Гіргензон (1875—1925р.р.), вивчаючи проблему релігійного почуття і його структуру, теоретично довів можливість і допустимість застосування експерименту у вивченні «психічного» в релігії. Його послідовник Вернер Грюн (1887—1961р.р.), досліджуючи проблему цінності релігії, специфіку вікового релігійного розвитку, використав достовірні емпіричні дані як допоміжний засіб для вивчення шляхів використання досягнень психології в релігійній практиці.
Збір первинної інформації відіграв позитивну роль на початковій стадії становлення психології релігії. Згодом постало питання необхідності змістовного аналізу явищ релігійного життя.
6. Питання релігійної педагогіки, пастирської психології, релігійної психотерапії.
Значна увага нині приділяється пастирській психології, яка охоплює психологію культу, релігійного виховання, приходську і позаприходську роботу священнослужителів з віруючими. Пастирська психологія, ґрунтуючись на знаннях законів психіки, розробляє ефективні методи впливу на віруючих.
Виникнення релігійної психотерапії пов'язують із появою «Руху св. Емануїла» (Бостон, 1905р.). Ідеологи цього руху виступали за співробітництво священиків і лікарів. У той час в Англії також виник «Союз здоров'я», представники якого пов'язували лікувальну практику з релігією. Принципи релігійної психотерапії розробляли А. Бойзен, К. Штольц, Р. Мей, К. Гумпертс та ін. Особливо широко впроваджена релігія в медичну і психіатричну практику в США. У 1961 р. Американська медична асоціація організувала відділення медицини і релігії, при медичних закладах було відкрито відділення релігії. При Техаському медичному центрі створено Інститут релігії, який здійснював медичну і психіатричну підготовку священиків.
Багато психологів-релігієзнавців переконані, що релігія переважає психологію і психіатрію не тільки в пізнанні внутрішнього світу людини, айв ефективності його лікування. Г. Оллпорт стверджує, що саме священик може заповнити екзистенційний вакуум людини, а не працівник лікарні, де використовується багато безособистісних методів лікування.
Сутність релігійної психотерапії полягає в тому, що священнослужитель, організовуючи для хворих служби, розмовляючи з ними і сповідуючи їх, тим самим стимулює у них відтворення соціальних зв'язків, відвертає увагу від душевної скрути, формує позитивний і цілісний погляд на світ.
Протягом століть представники різних релігій віднаходили оптимальні шляхи відповідного формування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття, волю людини. Набутий досвід поступово складався в послідовну систему виховання. Згодом щоденна поведінка формувала звичку, міцну традицію, яка передавалась із покоління в покоління. Традиції мали виховний характер і переростали у правила поведінки, у своєрідну життєву науку, принципи життя. Отже, поряд зі становленням пастирської психології виникала й пастирська педагогіка.
Наприклад, у християнстві перші педагогічні розробки належать отцям та вчителям церкви: Клименту Александрійському, Орігену, Іоанну Златоусту, блаженним Ієроніму і Августину та ін. В особі святих отців та вчителів церкви християнство створило свою систему виховання, заклало серйозний фундамент для розвитку педагогічної теорії та духовної практики.
Розвиток і ефективність досліджень психології релігії залежать від методів, які вона використовує. Їх можна об'єднати в такі групи:
— загальнофілософські методи (діалектика, позитивістський підхід, прагматичний підхід тощо);
— загальнонаукові методи (метод системного аналізу, структурно-функціональний метод, аналіз і синтез, дедукція та індукція та ін.);
— соціологічно-психологічні методи (спостереження за самим собою — інтроспекція, спостереження за іншими особами, експеримент, психологічний тест, анкетування, інтерв'ю).
Інтроспекція (самоспостереження) полягає у детальному описі власних переживань віруючою людиною. Цей метод характеризує можливості розкриття суто особистісних вражень від зустрічі з Богом, найглибші духовні пласти особистості. Багато відомих психологів у своїх працях використовували щоденники, автобіографічні записи релігійних містиків, аскетів, відлюдників. Існують різні варіанти використання методу самоспостереження — пасивна й активна інтроспекція, експериментальне самоспостереження, сьогочасне самоспостереження тощо.
На відміну від спостереження за поведінкою віруючих людей цей метод фіксує зовнішні прояви релігійності під час богослужіння, молитви та інше, що вимагає особливого такту. Під час спостереження потрібно уникати ведення будь-яких записів, зважаючи на особливості об'єкта спостереження. Спостерігачи, дослідники повинні дотримуватися поставленої мети.
Експеримент у психології релігії не передбачає зовнішнього втручання в релігійне життя віруючих. В експерименті застосовують схему S-0-R, тобто експериментатор за допомогою збудника (S) впливає на особу (О) й спостерігає, як вона реагує (R). Використовується в експерименті метод соціометрії, який дає змогу вивчити особистісні якості віруючого і відносини між членами релігійної громади.
До експериментальних методів у психології релігії належить тест (англ. taste — пробувати, перевіряти). Завдяки тестуванню можна зафіксувати реальну поведінку віруючого в стандартних умовах. Наприклад, йому пропонують відповісти на запитання. Результати тесту дають змогу з'ясувати психічні риси віруючого, ступінь його внутрішньої чи зовнішньої релігійності тощо.
У психології релігії широко використовується метод опитування за двома основними формами — анкетування та інтерв'ю. Анкета (лат. inquirere — допитуватися) — комплекс спеціально підібраних питань, на які віруючі мають дати відповіді. Питання повинні бути коректними, більш цінними є відповіді на питання, побудовані за типом відображувальної життєвої ситуації, наприклад: «Як би Ви поставилися до факту залучення Вашої дитини до релігійної групи близьким родичем або другом?».
Особа, яка проводить інтерв'ю, повинна добре розуміти, що збирається досліджувати, тому перед проведенням інтерв'ю визначають мету й основні питання. Дуже важливо під час проведення інтерв'ю зберігати невимушену, доброзичливу обстановку, щоб віруюча людина могла щиро, неупереджено вести розмову.
Кожен із зазначених методів по-своєму відображає особливості релігійної свідомості, тому тільки комплексний підхід до вивчення психіки віруючих дасть змогу отримати ефективні результати.
3. Тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки
Значні зміни у вітчизняному релігієзнавстві загалом та в психології релігії зокрема пов'язані як з реаліями нашого національного буття, так і з світовими глобалізаційними процесами, які, актуалізуючи екзистенційну напруженість людини, з одного боку, прагнуть надати їй всезагального, універсального статусу, з іншого — посилюють її бажання зберегти національну самобутність та унікальну самоідентичність.
Релігієзнавча наука прагне збагнути всю складність релігійного феномену, зорієнтуватися в релігійно-церковних питаннях як доктринального, так і практичного характеру, вчить вдаватися до діалогу та співробітництва між невіруючими та віруючими різних конфесій як засобу досягнення консенсусу, громадянської злагоди в суспільстві.
Українське релігієзнавство переживає складний і цікавий період розвитку. Не задовольнившись марксистською парадигмою витлумачення релігії, релігієзнавча наука опинилася перед необхідністю вибору, наукового самовизначення.
Соціологічний підхід до осмислення релігійних феноменів, який упродовж багатьох років домінував у релігієзнавстві, сприяв її розвитку, поглибив розуміння релігії як соціального і духовного феномену, виявив особливості її функціональності в різноманітних суспільствах і культурах. Завдяки застосуванню соціологічного підходу стали зрозумілішими соціальні вияви релігії, а також її вплив на ті чи інші соціокультурні процеси. Однак з часом дедалі більше відчувається обмеженість такого підходу. Релігіє-знавці звертаються до психоаналітичних концепцій релігії 3. Фройда, К. Юнга, В. Франкла, прагнуть осмислити її «зсередини». Ці розвідки значно посилились у зв'язку з досягненнями в трансперсональній психології. Реалії сьогодення змушують замислитись над такими проявами релігії, як релігійний фанатизм, релігійні почуття, уявлення, віра тощо. Стає зрозумілим, що ці феномени пов'язані не лише з соціальними реаліями, а й із певним особистісним станом людини, її внутрішнім світом.
У релігії людина, посилюючи екзистенційно-межові основи власного буття, вибудовує на основі них власне «Я», своє ставлення до світу, прилучається до безконечного процесу сходження до Бога, стає співпричетною Абсолютному. Будучи вираженням ірраціональної сторони духовності людини, релігія виявляє глибини людського духу, особистісну забарвленість, що іноді доволі химерно вплітається в реальне буття.
Однак переважаюче зосередження на проблематиці соціології релігії некоректне, оскільки релігія, перш ніж виявитися в соціальному, проходить через смислове ядро особистості, її переживання, надії, сподівання. В пошуках Вищого людина прагне доторкнутися до вселенського, космічного через занурення у власний внутрішній Всесвіт.
Зростання значущості особистісного начала в релігійному житті, зміщення акцентів у відношенні «людина –Бог» у бік людини, її самовизначення і самоствердження актуалізують осмислення релігійності як вираження «людської ситуації». Отже, людина виступає носієм надлюдського, що дає змогу їй перевершити саму себе і самоствердитись у Вищому, Величному. Відтак, релігія виражає не лише статичний стан людини, а й засіб прилучення до Абсолюту, в якому задіяні всі її сутнісні сили, включаючи ірраціонально-інтуїтивну сферу. У теології теж спостерігається зміщення акцентів у бік людини, її домінування в релігійній картині світу.