Смекни!
smekni.com

Свобода совісті: французька специфіка (стр. 1 из 2)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ Університет ІНФОРМАТИКИ і ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ і РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

Реферат за темою:

СВОБОДА СОВІСТІ: ФРАНЦУЗЬКА СПЕЦИФІКА

Виконав:

магістрант групи ФіР-04М

Халіков Р.Х

Науковий керівник:

доц. І.А. Козловський

Донецьк 2009


ЗМІСТ

Вступ

1. Становлення принципу свободи совісті тавідповідного законодавства у Франції

2. Французька модель відносин церкви та системи освіти

Висновки

Список використаної літератури


ВСТУП

Інститут свободи совісті та світогляду є одним з засадничих у сучасному суспільстві, його стан слугує показником розвитку особистих прав та свобод людини. Право на свободу совісті є, з одного боку, універсальним, а з іншого – залежить від унікального розвитку правової системи конкретної держави. Правова модель регулювання свободи совісті, що набула поширення у Франції, є показовою для європейського простору та демонструє т.зв. «антагоністичне розмежування» держави та релігії. Вивчення та аналіз особливостей французької моделі є особливо актуальним для українського релігієзнавства в світлі того, що Україна намагається на законодавчому рівні сформулювати власну концепцію державно-церковних відносин, для чого уряд розробляє відповідний законопроект. Отже аналіз особливостей розвитку та проблемних аспектів сталих моделей є необхідним для уникнення помилок. Франція ж є прикладом сепараційної моделі, яка також властива для України на сучасному етапі та витікає з Конституції та Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р.

Мета даного дослідження – проаналізувати специфіку французької моделі розуміння свободи совісті в її розвитку, виявити проблемні питання у принципах лаїчності на рівні державно-церковних та освітньо-церковних взаємин.

Об’єктом дослідження обрано французьку правову систему врегулювання права на свободу совісті. Предмет – французьке законодавство про свободу совісті.

Робота розділена на два питання, в яких простежено розвиток і становлення принципів лаїчності та законодавства про свободу совісти у Франції взагалі, а також розвиток правової моделі відокремлення системи освіти від церкви та релігійних організацій. Загальна ситуація досліджена в першому питанні, проблеми світської державної освіти та її альтернативи розглянуто в другому.

Методологія роботи охоплює аналіз нормативної бази французької моделі інституту свободи совісті, компаративне порівняння моделей світської освіти в різних регіонах Франції, аналіз критичної літератури французьких фахівців зі свободи совісті та лаїчності.


1. СТАНОВЛЕННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СОВІСТІ ТА ВІДПОВІДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА У ФРАНЦІЇ

Принцип свободи совісті складався у Франції протягом тривалого часу, і можна стверджувати, що процес його становлення був невід’ємним від процесу становлення Франції як республіканської держави. Дослідники виокремлюють три великих етапи історії свободи совісті та формування лаїчності у Франції – етап виникнення (період Великої французької революції), етап «війни двох Францій» (змагання прокатолицької партії з прореволюційною республіканською у ХІХ столітті) та сучасний етап світського примирення, що прогресує [1; 2]. Проте можна говорити, що насправді вся історія розбудови французької держави й була тією «війною двох Францій», для якої сучасні релігієзнавці віддали тільки ХІХ століття.

Початок становлення специфічно французького, лаїчного, відчуття свободи совісті відноситься до часів Великої французької революції, що привела до виникнення Першої республіки. Цей період позначений боротьбою Франції за незалежність від католицької церкви, а крім того – за рівність прав і свобод громадян. Відповідно, Декларація прав людини і громадянина, що була прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року «перед лицем і під покровительством Верховної істоти», проголосила, серед іншого, що «ніхто не може підлягати утискам через свої погляди, навіть релігійні, за умови, що їх вираження не порушує суспільного порядку, який установлений законом» [3]. У розвиток цього положення спеціально ліквідовано дискримінацію протестантів (грудень 1789) та іудеїв (вересень 1791), а Конституція 3 вересня 1791 р. (преамбулою до неї стала згадана вище Декларація) проголосила свободу кожного «відправляти обряди того віросповідання, до якого він належить» [4].

Цей етап державотворення засвідчив також і претензії французької держави на місце духовного керманича нації, узурпацію деяких функцій, що традиційно належали церкві. Першим значним кроком на цьому шляху була Громадянська конституція духівництва (12 липня 1790), яка затвердила новий адміністративний поділ діоцезів, проголосила обрання єпископів та кюре громадянами (не обов’язково католиками) та без необхідності затверджувати рішення громади римським єпископом; також слід згадати декрет про присягу духівництва на вірність громадянському устрою від 27 листопада 1790 року. Більшість кліриків не прийняла нововведень і розірвала стосунки з державою, а Законодавчі збори зіткнулися в цьому питанні з королем. У 1792 році було введено обов’язковий громадянський шлюб, а за рік – уже без короля – республіканські цінності вже остаточно набули релігійних рис, зі своїм культом, ієрархією та богами. Як пише Жан Боберо, «Підсумок революції виглядає доволі неоднозначно: проголошення основних засад світськості супроводжувалося подіями, що охоплювали одночасно антирелігійні та контррелігійні аспекти (вони відрізняються тим, що перші є боротьбою проти релігії як такої, а другі схильні до зміни форм релігійності)» [1]. Проте цей сумбурний час дав приклад державної політики ворожості щодо релігії, послідовного та наполегливого відмежування від релігійних організацій, і Франція досі пам’ятає ці уроки.

Під час правління Наполеона Бонапарта бурхлива та емоційна антикатолицька діяльність французького керівництва перейшла до більш спокійної фази, а антирелігійну політику замінив проголошений державою світський плюралізм і сепарація. Після Конкордату 1801 року католицька церква отримала публічний статус і стала одним із «визнаних культів», поряд із лютеранством, реформатством та іудаїзмом. З іншого боку, перестали діяти положення Громадянської конституції духівництва, що розмежовували лояльних і нелояльних до режиму священників. Громадянський кодекс 1804 року продовжує тенденції до розмежування держави та церкви; хоча за релігійними організаціями залишається право на духовне та моральне виховання, школа (як і медицина) вже остаточно відокремлені від церкви. Доба Наполеона та взагалі ХІХ століття стали часом «війни двох Францій», коли сперечалися партії, що відстоювали монархічні та прокатолицькі цінності з одного боку, та ідеали Декларації 1789 року з іншого. Кожна зі сторін почергово приходила до влади, проте не могла її втримати надовго. Остаточно республіканці закріпили свої позиції після падіння режиму Наполеона ІІІ в 1871 році.

Кінець ХІХ ст. пройшов у Франції з акцентом на відокремлення системи освіти від релігійних інституцій. Розпочався процес із того, що було скасовано закон Фаллу (від 1850 року), який надавав «служителям культів право інспекції, нагляду та управління в громадських та приватних початкових школах» [2, с. 160]. Новий закон «Про обов’язкове початкове навчання» від 28 березня 1882 року відокремлював шкільне адміністрування від релігійних організацій, натомість надавав окрім неділі ще один вихідний день, щоб батьки за бажанням надавали своїм дітям релігійної освіти (ст. 2). Цей та інші закони про відокремлення школи від церкви (наприклад, закон від 30 жовтня 1889 р.) отримали загальну назву «законів Феррі» на честь Жюля Феррі – міністра народної просвіти та витончених мистецтв, ініціатора «вигнання Бога зі школи» та яскравого антиклерикала тих часів, якому належить вислів про те, що «віднині моральність тримається за рахунок власного авторитету» [1]. Нарешті було запропоновано вилучити будь-яку згадку про релігію зі шкільної програми, поза межами курсу історії релігій.

Остаточне відокремлення церкви від держави закріпив Закон «Про взаємне відокремлення церков та держави» від 9 грудня 1905 року. Під час його обговорення зіткнулися вже не дві, а більше Францій, серед яких, наприклад, І.В. Понкін виокремив точки зору «радикальних противників розмежування церкви й держави» (у свою чергу, цю позицію розділяли католицькі ієрархи, а також – світські чиновники), «державників – противників розмежування», «радикальних прихильників» та «поміркованих прихильників розмежування церков і держави» [5, с. 13-22]. Важкі багаторічні дебати приводили до того, що законопроекти щодо сепарації не могли набрати більшості в парламенті, хоча ставилися на розгляд у 1881, 1882, 1885, 1886,1891 та 1897 роках. Але з 1903 року дебати прихильників Конкордату та сепарації стають все гострішими, а в 1904 р. було створено варіант законопроекту про розмежування (автор – Еміль Комб), де католицька церква була звинувачена в порушенні Конкордату, який через те втрачав свою чинність. Проте прийнятий був тільки наступний варіант законопроекту (автори – А. Бріан, Ф. Бюіссон, Л. Межан і П. Грюнбом-Баллен), менш агресивний відносно церкви та поміркованіший.

Серед положень Закону І.В. Понкін відзначає встановлення правових засад розмежування церков і держави, ліквідацію всіх державних релігійних установ, створення умов для функціонування недержавних релігійних організацій, націоналізацію значної частини релігійного майна [5, с. 25-26]; з іншого боку, Закон регламентував сфери, де все ж існувала співпраця держави та релігійних організацій (наприклад, фінансування інституту капеланів). Виконання цих положень забезпечувалося та впорядковувалося Декретом від 16 березня 1906 року відносно регламенту публічної адміністрації щодо виконання Закону від 9 грудня 1905 р.