регистрация / вход

Спадкування за законом в цивільному законодавстві України

Спадкування за законом в римському приватному праві. Відкриття та прийняття спадщини. Коло спадкоємців за законом в Цивільному кодексі УРСР. Поняття та зміст спадкової трансмісії. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві України.

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного та сімейного права на тему:

«Спадкування за законом в цивільному законодавстві України»


ЗМІСТ

Вступ

Глава I. Спадкування за законом в римському приватному праві

§ 1. Спадкування за Законами ХII таблиць

§ 2. Спадкування за преторським правом

§ 3. Спадкування за законом в праві Юстиніана

§ 4.Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 5.Відкриття та прийняття спадщини

Глава II. Спадкування за законом в Цивільному кодексі УРСР

§ 6.Коло спадкоємців за законом

§ 7. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 8.Відкриття та прийняття спадщини

Глава III. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві

§ 9.Коло спадкоємців за законом

§ 10.Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 11. Відкриття та прийняття спадщини

Закінчення

Список літератури

Вступ

Інститут спадкового права в системі римського приватного права тісно пов’язаний з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об’єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування – один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов’язальним правом. Тому інститут спадкового права і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах – один з найважливіших. Його значення зумовлено також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і обсязі з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти значення спадкування, джерела його виникнення і розвитку, передусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування – перехід майна після смерті його власника до інших осіб.[1]

Римський юрист Юліан говорив, що hereditas nihil aliud est, quam successio in Universum jus quod defunctus habuit (спадкування є не що інше, як преємство у всіх правах, якими володів померлий).[2]

Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов’язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов’язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов’язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.[3]

Спадкове право – сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов’язане з правом власності.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем . Ним може бути лише фізична особа. Юидична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями . Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса або спадщина, - майно (права і обов’язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов’язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав – чи за заповітом, чи за законом.


Глава I. Спадкування за законом в римському приватному праві

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest – не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій – за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах ХІІ таблиць і зберігся в праві Юстиніана.[4]

Спадкоємцями за законом в римському праві визнавалися особи, які перебували в спорідненості зі спадкодавцем. Але римляни розрізняли агнатське споріднення, засноване на загальній підвладності, та когнатське споріднення, засноване на спільності за кровним походженням. При цьому, якщо в давні часи, в умовах панування патріархальної сім’ї, на передній план висувалось агнатське споріднення, то по мірі руйнування патріархальних зв’язків воно все більше витісняється спорідненням когнатським, а згодом і взагалі зовсім виходить з уживання. Вказана обставина зіграла рішуючу роль і в визначенні кола законних спадкоємців на різних етапах розвитку римського приватного права.[5]

§ 1. Спадкування за Законами ХII таблиць

Цивільне право підрозділяло законних спадкоємців на три черги.

Першу чергу складали свої спадкоємці(sui heredes), які називалися так тому, що вони до того входили до сім’ї померлого, а, отримавши спадок, продовжували володіти майном, котре й раніше перебувало в сфері даної сім’ї. Своїми вважалися спадкоємці, що ставали в результаті смерті спадкодавця юридично самостійними особами (personae-sui juris). В такому положенні опинявся, наприклад, син спадкодавця, який з підвладного перетворювався наpater-familias, але не дружина, що переходила віднині під владу сина. Онуки спадкодавця, хоча б з них і знімався тягар підвладності отримували спадок тільки за умови, що до того часу помер або був підданий мансипації їх батько, який сам був би призваний до спадкоємства. Вони якби представляли в сфері спадкових правовідносин свого раніше вибулого батька, і стало бути, успадковували не загальних, а на тих особливих підставах, які прийнято називати правом представлення (jus repraesentationis).

В другу чергу законних спадкоємців входили агнати, тобто особи, які були в минулому пов’язані зі спадкодавцем відносинами підвладності і перебували би в подібному зв’язку, якби не смерть, яка відбулася раніше, іх загального paterfamilias, або якби принаймні один з них не перетворився в результаті емансипації на persona sui juris. В той же час, якщо було декілька агнатів, то до спадкоємства закликался agnatus proximus - найближчий агнат, тобто який в кровному відношенні стояв до померлого ближче, ніж інші агнати (син витісняв онука і т.п.).

До третьої черги законних спадкоємців відносились когнати, тобто кровні родичі померлого (gentiles), а також колишній власник вільновідпущеника в якості його патрона. Ступінь кровнородинной близькості до уваги не приймалася. Аналогічно тому, як в другій черзі найближчий агнат витісняв більш віддаленого, так і в третій черзі більш віддалений когнат витіснявся найближчим. І, якщо когнат, призваний до спадкування в порядку родинної близькості, від своїх прав відмовився, його не міг замінити інший когнат, що представляв наступну ступінь спорідненості. В цьому випадку спадок вважався взагалі ніким не прийнятим і підпадав під дію встановлених на цей рахунок спеціальних правил.

В Законі ХII таблиць говорилось: Si intestato moritur, cuis suus heres non escit, adgnatus proximus familiam habeto. Si adgnatus non escit, gentiles familiam habento (якщо помер той, хто не має свого спадкоємця, майно отримує найближчий агнат, якщо немає агната, майно отримують кровні родичі).

§ 2. Спадкування за преторським правом

Черговість відома не тілько Законам ХII таблиць. Аналогічних засад дотримувалося і преторське право, хоча співвідношення між агнатською і когнатською спорідненостю завдяки йому змінюється на користь спорідненості агнатської.

Претор розрізняв уже не три, а чотири черги законних спадкоємців.

Перша черга називалася unde liberi. Сюди як і раніше входили ті, кого цивільне право називало своїми спадкоємцями. Але до них додалися тепер діти спадкодавця, навіть ті, що вийшли з-під його влади як емансиповані або в установленому порядку ким-небудь усиновлені, якщо до часу смерті спадкоємця вони стали юридично самостійними. Тим самим когнатські родичі вказанного складу були поставлені в таке ж привілейоване положення, як і найбільш близькі агнатські родичі.

Друга черга називалася unde legitimi. Крім патрона померлого вільновідпущеника, до неї відносились всі агнати з витісненням найближчими з них більш віддалених. Важливо, однак, підкреслити, що за виключенням sui heredes інші агнати вже поступилися своєю перевагою найближчим кровним родичам, хоча й продовжували випереджувати в черговості спадкування тих з них, які знаходилися на відносно віддалених ступінях спорідненості.

Третя черга носила найменування unde cognati. Нею охопювалися всі кровні родичі спадкодавця. Але юридичне значення надавалося не всілякій кровній спорідненості, як в цивільному праві, а лише такому, віддаленість якого не виходила за межі шостого ступеня.

Четверта черга - unde vir et uxor – обмежувалася лише пережившим чоловіком після смерті дружини та дружиною після смерті чоловіка. В випадку укладення с дружиною шлюбу cum manu, вона ставала підвладною чоловікові, и тоді проблеми спадкування рішалися виходючи з основ підвладності. Але коли укладався шлюб sine manu, відношення підвладності не установлювалися, і в цьому випадку один супруг успадковував після іншого в останню чергу – якщо були відсутніми всі до єдиного спадкоємці трьох попередніх черг. Таке рішення обумовлювалося тим, що при вказаних обставинах спадкоємство, здійснене супругом, виключало майно з сімейно-родинної ланки, до складу якої входив померлий.

Як видно, своїм перечнем законних спадкоємців і розподілом їх в порядку черговості претор зробив значний крок по витісненню агнатської спорідненості на користь когнатської.[6]

§ 3. Спадкування за законом в праві Юстиніана

Спадкування за законом – ab intestato – спадкування проти заповіту – мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.[7] В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням “проти заповіту”. Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою.

Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127 рр. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів; вони були законодавчо закріплені в реформах Юстиніана.

В основу спадкування за законом в праві Юстиніана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п’ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 1). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.

класи спадкоємці

I

II

III

IV

V

Діти та інші низхідні родичі (онуки, правнуки) за правом представлення

Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти братів і сестер за правом представлення

Неповнорідні брати і сестри та їх діти за правом представлення

Решта бокових родичів без обмеження ступененів

Той з подружжя, хто пережив спадкодавця

Мал. 1. Спадкування за законом

Класи спадкоємців за законом Юстиніана були такі.

І клас – низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило не закликаються, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки – онуки спадкодавця. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку б одержала їх мати, якби вона була жива.

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення, вони ніби представляюють свого померлого батька. За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.

ІІ клас – висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати і сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні – то на дві рівні частини з боку матері й батька.

ІІІ клас – неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами були ті, котрі мали спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, проте різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відбувалося після смерті тих їх братів й сестер, з якими вони були в кровному зв’язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов’язані кровним зв’язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а не повнорідними, і не могли успадкувати один після одного.

IV клас – решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.

V клас – той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини, або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перечислених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Проте “бідна удовиця”, тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов’язкову частку в розмірі четвертини спадщини. Розмір обов’язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов’язкової частки свою дружину.

Отже, в праві Юстиніана суворо дотримувався принцип – крім випадків спадкування за правом представлення – одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкоємства не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу і т.д.

Коло спадкоємців за законом у праві Юстиніана практично було необмеженим.[8]

При відсутності будь-яких спадкоємців, майно померлого вважалося виморочним. Виморочне майно належало до фіску, а іноді до монастирів, церков і т.п.[9]

§ 4. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалася наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплене в новелах Юстиніана і дістало назву спадкова трансмісія.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадкування за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі – онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців.[10]

§ 5. Відкриття та прийняття спадщини

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

А) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

Б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

В) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього – в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь – чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстиніана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором – до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батько, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) за заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов’язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, а й зобов’язаний сплатити борги спадкодовця. В доюстиніанівському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов’язаний був відповідати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть, якщо вона складалася з одних боргів.

Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов’язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. [11]

Глава II. Спадкування за законом в Цивільному кодексі УРСР

ЦК УРСР передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Спадкування за законом выдбувається в усіх випадках, коли і оскільки воно не змінено заповітом (ст. 524 ЦК УРСР).

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі. Закон становлює і порядок переходу майна померлого до цих осіб.

§ 6. Коло спадкоємців за законом

Статті 529 – 531 ЦК УРСР визначають коло спадкоємців за законом. Згідно з цими статтями спадкоємцями за законом є діти (в тому числі усиновлені), онуки, правнуки, дружина, батьки (усиновителі), брати, сестри, дід і баба померлого, а також непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

Спадкоємці за законом поділяються на дві черги. До складу спадкоємців першої черги входять такі особи:

1. Діти . Після смерті матері діти в усіх випадках визнаються спадкоємцями за законом. Після смерті батька діти не завжди закликаються до спадкування.

Після смерті батька діти визнаються спадкоємцями за законом, якщо між батьком і дитиною є правовий зв’язок, зокрема:

а) коли діти народилися від батьків, що перебували в зареєстрованому шлюбі;

б) якщо походження дітей від батьків, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви батька та матері дитини в державні органи запису актів громадянського стану;

в) коли походження дитини від даного батька встановлено в судовому порядку;

г) якщо діти народилися до 8 липня 1944 р. від батьків, що не перебували в зареєстроваоному шлюбі, проте даний громадянин був записаний їх батьком у книзі запису актів громадянського стану.

Згідно зі ст. 529 ЦК УРСР до спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним мають такі самі спадкові права, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.

Спадкоємцями за законом нарівні з дітьми померлого визнаються усиновлені.

Пасинки та падчерки не є спадкоємцями після вітчима та мачухи, крім випадків, коли мало місце усиновлення їх або факт утримання. Однак у цьому разі вони одержать спадщнину не як пасинки та падчерки, а відповідно як усиновлені та утриманці.

2. Дружина померлого . Як дружина спадкувати може лише особа, яка перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим на момент відкриття спадщини. Проте жінка визнається спадкоємцем після смерті чоловіка, а чоловік є спадкоємцем після смерті жінки незалежно від того, чи підтримували вони фактично шлюбні відносини, чи проживали разом, чи надавали один одному матеріальну допомогу, а також незалежно від характеру особистих стосунків між ними: важливо, щоб у момент відкриття спадщини вони перебували в зареєстрованому шлюбі.

Коли ж на момент відкриття спадщини шлюб було у встановленому законом порядку розірвано, то колишня дружина не має права на спадщину.

3. Батьки померлого . Мати завжди є спадкоємцем після смерті своїх дітей. Батько ж є спадкоємцем після смерті своїх дітей за тих самих умов, за яких і діти визнаються спадкоємцями після смерті свого батька, тобто коли між ними існує правовий зв’язок.

Спадкоємцями є також усиновителі померлого. Вітчим та мачуха не є спадкоємцями після смерті пасинка або падчерки, крім випадків, коли мало місце їх усиновлення чи факт утримання ними відповідно вітчима або мачухи. Однак у цих випадках вони спадкуватимуть вже як усиновителі або утриманці.

4. Онуки та правнуки померлого. Онуки та правнуки спадкодавця належать до першої черги спадкоємців, але вони мають право одержати спадщину лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину померли ще до її відкриття, тобто за правом представлення. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю (ч.2 ст.529 ЦК УРСР).

При відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга) відповідно до ст. 530 діючого ЦК.

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи:

1. Брати та сестри померлого . Спадкоємцями визнаються як повнорідні, так і неповнорідні брати та сестри. Зведені брати та сестри померлого спадкоємцями не визнаються.

2. Дід і баба померлого . Як зазначено ст. 530 ЦК УРСР, спадкоємцями є дід і баба як з боку матері, так і з боку батька.

черги спадкоємці

I

II

Діти, дружина померлого, батьки померлого, онуки та правнуки померлого за правом представлення

Брати та сестри померлого, дід і баба померлого

Мал. 2. Спадкування за законом


Особливе місце серед спадкоємців за законом посідають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Вони не входять ні в першу, ні в другу чергу спадкоємців за законом. За наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні за спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Отже, вони приєднуються до спадкоємців або першої, або другої черги, залежно від того, яка черга спадкоємців фактично успадковує майно.

Непрацездатність особи встановлюється залежно від віку і стану здоров’я. За чинним законодавством непрацездатними вважаються особи у віці до 16 років (а ті, що навчаються, до 18 років), жінки, які досягли 55-річного та чоловіки, які досягли 60-річного віку, а також інваліди 1, 2 та 3-ї груп.

Аналіз судової практики свідчить, що непрацездатні особи можуть бути зараховані до зазначеної категорії спадкоємців лише за наявності таких умов:

А) непрацездатна особа має перебувати на утриманні померлого не менше одного року безпосередньо перед його смертю;

Б) допомога, яку надавав померлий цій непрацездатній особі, має бути основним джерелом її існування (хоч не обов’язково, щоб вона була єдиним джерелом існування);

В) допомога має надаватися систематично.[12]

Стаття 553 чинного ЦК визнає право спадкоємця на відмову від спадщини.

Спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Держава може стати спадкоємцем відповідно до ст.555 ЦК УРСР. Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави:

1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі;

2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;

3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;

4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу);

5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

Якщо хто-небудь зі спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві.

§ 7. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

Онуки (правнуки) є спадкоємцями за певної умови – якщо на момент відкриття спадщини немає в живих того з батьків, який був би спадкоємцем за законом, тобто той з батьків, що повинен був успадкувати, умер до відкриття спадщини (ст.529 ЦК 1963 р.). Таке спадкування онуків (правнуків) називається спадкуванням по праву представлення в тім змісті і тому, що вони (онуки, правнуки) представляють собою спадкоємців спадкового права одного з своїх батьків. Успадковуючи в порядку права представлення, онуки (правнуки) закликаються до спадщини разом зі спадкоємцями першої черги. Звертаємо увагу на те, що чинний ЦК чітко обмежив коло осіб, що можуть успадковувати по праву представлення, - ними можуть бути тільки онуки і правнуки. При розділі спадкового майна вони як би представляють своїх раніше померлих батька і матір.

Онуки і правнуки виступають як беспосередні і самостійні спадкоємці в майні спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони представляють. Це означає, що онуки (правнуки) відповідають по боргам самого спадкодавця. А по боргам своїх батьків, що вмерли до відкриття спадщини, вони відповідають у тому випадку, якщо в порядку самостійного заклику до спадщини, що залишилася після померлих батька чи матері, вони її прийняли.

Онуки і правнуки спадкодавця нарівно поділяють ту частку, яка б призначалася за законом їхнім померлим до відкриття спадщини батькові чи матері. Розподіл частки, яка б призначалася при спадкуванні за законом одному з їхніх батьків, провадиться на підставі принципу однакового розміру одержуваних часток.

Якщо спадкоємець, закликаний до спадкування за законом чи за заповітом, умер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти у встановлений термін (ст.549 ЦК 1963 р.), то право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців. Перехід права на прийняття спадщини і спадкова трансмісія – це тотожні поняття. Вони успадковують її (частку) на загальних підставах (ст.551 ЦК 1963 р.).

Право на спадкову частку спадкоємця, що вмер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, входить до складу спадкового майна, що залишилося після нього. Але для його спадкоємців дяють різні терміни:

► особисте майно померлого спадкоємця вони можуть прийняти протягом шести місяців після його смерті;

► частку, що він не встиг прийняти, - тільки протягом тієї частини шестимісячного терміну, що залишилася для прийняття спадщини. Коли ця частина терміну менш трьох місяців, вона продовжується до трьох місяців (ч.3 ст.549 ЦК 1963 р.);

Перехід права на прийняття трохи нагадує спадкування онуків по праву представлення. Але розходження між ними є істотним:

1) спадкування по праву представлення можливо, якщо спадкоємець (діти спадкодавця) умер до відкриття спадщини, а не після відкриття як при спадковій трансмісії;

2) право представлення введене тільки для спадкування за законом, тоді як правила спадкової трансмісії розраховані в однаковій мірі і для спадкування за заповітом, і за законом;

3) по праву представлення частку померлого батька чи матері одержують онуки, правнуки спадкодавця (тобто діти померлого спадкодавця), а при спадковій трансмісії можуть успадковувати всі спадкоємці померлого (перехід права на прийняття спадщини можливий і на інших спадкоємців за законом і за заповітом); при спадковій трансмісії мають місце два спадкування (спадкові правовідносини) – після спадкодавця і після померлого спадкоємця; а при спадкуванні по праву представлення – одне спадкове правовідношення.[13]

§ 8. Відкриття та прийняття спадщини

Відповідно до статті 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Але в різних випадках день смерті встановлюється по-різному. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть, яке видається органами реєстрації актів громадянського стану. Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду. При цьому слід мати на увазі, що встановлення із зазначених підстав факту смерті відризняється від встановлення факту реєстрації смерті (провадиться на підставі п.4 ст.273 ЦПК і полягає у з’ясуванні насамперед обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК України. Факт смерті особи встановлюється за умови підтвердження заявником доказами, що ця подія достовірно мала місце у певний час та за певних обставин. Якщо громадянина оголошено померлим, то за правилами ст.21 ЦК УРСР днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення його померлим або припустимий день смерті, який зазначається у вказаному рішенні суду. Останнє може мати місце, коли є підстави вважати, що загибель громадянина настала внаслідок нещасного випадку.

Згідно зі ст.526 ЦК УРСР та відповідно ст.1221 нового ЦК України місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. А якщо воно невідоме, місцезнаходження майна та його основної частини.

У свою чергу місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає. Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 15 років, чи громадян, які перебувають під опікою визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) чи опікунів.

Правильне місце відкриття спадщини має важливе значення і для розв’язання ряду процедурних питань. Адже за місцем відкриття спадщини, зокрема, необхідно звернутися до нотаріуса про прийняття спадщини, за цим місцем видається свідоцтво про право на спадщину, приймаються претензії кредиторів, і, що важливо, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна.

Місце відкриття спадщини підтверджується: свідоцтвом органів станів реєстрації актів громадянського стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання його і місце смерті збігаються; довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів чи відповідної місцевої держадміністрації або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання; записом у домовій книзі про постійну прописку спадкодавця, а якщо місце проживання померлого невідоме – документом (довідкою виконавчого комітету місцевої ради народни депутатів та ін.) про місцезнаходження спадкового майна або його частини (п.114 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5).

У разі відсутності зазначених документів спадкоємці повинні мати копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення місця відкриття спадщини.[14]

Відповідно до ст.548 ЦК УРСР регулюються питання прийняття спадщини. Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Стаття 549 чинного ЦК визначає дії, що свідчать про прийняття спадщини:

1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними (ст.550 ЦК 1963 р.). Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину. У цих випадках, якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві, що пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти належного йому майна.


Глава III. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року, має деякі спільні риси зі своїм попередником - Цивільним кодексом УРСР 1963 року, але містить й суттєві нововведення. Тому в третій главі курсової роботи необхідно звернути увагу на відмінності між діючим та новим ЦК.

§ 9. Коло спадкоємців за законом

Новим ЦК вводяться п’ять черг спадкоємців. Вони визначаються статтями 1261 – 1265 Цивільного кодексу України.

Отже, до першої черги спадкоємців за законом належать: діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

До четвертої черги спадкоємців за законом належать особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. До осіб, що проживали з спадкодавцем частіш за все відноситься людина, яка перебувала з покійним в так званому цивільному шлюбі. Особливо актуально це для людей похилого віку. Вони не мають особивої необхідності офіційно оформлювати свої відносини. Вони просто живуть разом, допомогають один одному, ведуть спільне господарство. Таких людей внесли до складу спадкоємців.[15]

У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

класи спадкоємці

I

II

III

IV

V

Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері

Рідні дядько та тітка спадкодавця.

Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю

Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно; утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Мал. 3. Спадкування за законом

Стаття 1260 ЦК України регулює спадкування усиновленими та усиновлювачами. У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач та його родичі - з другого, прирівнються до родичів за походженням.

Право спадкоємців на відмову від прийняття спадщини та право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи закріплюється відповідно статями 1273, 1274 ЦК України.

1. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

2. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.

Відповідно до ст. 1277 нового ЦК України в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.[16]

§ 10. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

Цивільний кодекс України, не змінюючи зміст та природу спадкування за правом представлення, розширив коло осіб, які можуть успадковувати по праву представлення. Окрім онуків (правнуків), які спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини, таке право надане племінникам спадкодавця, двоюрідним братам та сестрам спадкодавця, а також всім спадкоємцям по прямій лінії без обмеження ступеня спорідненості.[17]

Відповідно до ст.1266, якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Стаття 1267 Цивільного кодексу України визначає розмір частки у спадщині спадкоємців за законом:

1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними;

2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них;

3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Новий ЦК не змінив принципово правила про спадкову трансмісію. Новим у правовому регулювання є лише правило, за яким у порядку спадкової трансмісії не може переходити до іншого спадкоємця право на прийняття обов’язкової частки у спадщині.[18] Це закріплено в ч.2 ст.1276 Цивільного кодексу України.

§ 11. Відкриття та прийняття спадщини

Більш вдалим, ніж у ЦК УРСР, є визначення, яке дане в ст.1220 нового ЦК, - часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Відповідно ст.1221 нового ЦК України місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.[19]

Ст. 1268 нового ЦК регулює питання, пов’язані з прийняттям спадщини:

1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

2. Не допускається прийняття спадщини з умовоб чи із застереженням.

3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою ст.1273 цього Кодексу.

5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Строки для прийняття спадщини, встановлені ст.1270 ЦК України не відрізняються від строків, встановлених ст.549 ЦК УРСР (це відповідно шість місяців і три місяці для осіб, спадкування яких залежить від неприйняття спадщини іншими спадкоємцями).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Право спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, на спадщину визначає ст. 550 старого ЦК та відповідна ст.1272 нового ЦК.


Закінчення

Аби дати повну характеристику спадкуванню за законом в новому цивільному законодавстві, необхідно простежити його трансформацію від римського приватного права, джерела цивільного права, Цивільного кодексу УРСР 1963 року до нового Цивільного кодексу України.

П’ять черг спадкоємців за законом в новому ЦК співпадають з кількістю черг спадкоємців права Юстиніана, але дещо відрізняються в розміщенні осіб. Тоді, як Цивільний кодекс УРСР містить лише дві черги спадкоємців.

Новий ЦК, на відміну від ЦК УРСР, дозволяє спадкування за правом представлення внукам, правнукам, прабабі, прадіду, племінникам, двоюрідним братам та сестрам спадкодавця. Цей інститут було перейнято з римського приватного права.

Інститут спадкової трансмісії, порядок відкриття та прийняття спадщини також було запозичено з права Юстиніана.

Рецепція римського приватного права відіграла значну роль в появі нового цивільного законодавства України.


Список літератури

1. Цивільний кодекс України 2003 р.;

2. Цивільний кодекс УРСР 1963 р.;

3. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. –Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. –1975. –156 с.;

4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – 336 с.;

5. Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Петерского. – М.: Юристъ, 1996. – 544 с.;

6. Спадкоємцями тепер можуть ставати родичі до шостого коліна. Це гарантує прийнята Верховною Радою нова книга Цивільного кодексу. Коментар Наталії Кузнєцової, доктора юридичних наук, акад. Академії правових наук України, яка приймала участь в розробці Цивільного кодексу. Курган С. // Факти. 10 октября 2001;

7. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2002. – 640 с.;

8. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера (керівник авт. Кол.), В.Д.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.


[1] Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – 336 с.; 269

[2] Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. –Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. –1975. –156 с.

[3] Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – 336 с.; 269

[4] Там само, с. 270

[5] Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. –Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. –1975. –156 с.

[6] Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – 336 с.; с. 269

[7] Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. –Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. –1975. –156 с.

[8] Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. – 1997. – 336 с.; с. 281 – 28

[9] Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Петерского. – М.: Юристъ, 1996. – 544; с.236

[10] Там само; с. 286 - 288

[11] Там само; с. 286 - 288

[12] Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера (керівник авт. Кол.), В.Д.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

[13] Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2002. – 640 с

[14] Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера (керівник авт. Кол.), В.Д.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

[15] Спадкоємцями тепер можуть ставати родичі до шостого коліна. Це гарантує прийнята Верховною Радою нова книга Цивільного кодексу. Коментар Наталії Кузнєцової, доктора юридичних наук, акад. Академії правових наук України, яка приймала участь в розробці Цивільного кодексу. Курган С. // Факти. 10 октября 2001, с. 5

[16] Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера (керівник авт. Кол.), В.Д.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

[17] Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2002. – 640 с

[18] Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2002. – 640 с.

[19] Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера (керівник авт. Кол.), В.Д.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий