- планомірне нарощення капіталу банку;
- формування оптимальної структури активів, збалансованої за обсягами, термінами та видами валют із ресурсною базою;
- виконання нормативних вимог Національного банку України щодо миттєвої, поточної, короткострокової ліквідності та обов’язкових резервних вимог до коррахунку, забезпеченні своєчасного проведення активних і пасивних операцій.
В сучасній українській економічній літературі управління ліквідністю комерційних банків розглядається на макро- і мікрорівні. На макрорівні воно забезпечується НБУ на основі встановлення і контролю за дотриманням банками нормативів ліквідності (миттєвої, поточної та короткострокової). У деяких країнах (наприклад, у США), нормативи ліквідності не встановлюються, але органи банківського нагляду постійно здійснюють контроль за дотриманням ліквідності банків і оцінюють якість управління нею в ході перевірки на місцях по рейтинговій системі "CAMELS", де ліквідність розглядається як один із найважливіших показників діяльності банку. [5, с. 268] Здебільшого для контролю за ліквідністю застосовується метод коефіцієнтів, який дозволяє не лише оцінити рівень ліквідності окремого банку, але й здійснювати порівняльний аналіз ліквідності різних банків.
Централізоване регулювання ліквідності спрямовано насамперед на здійснення контролюючої функції за станом ліквідності комерційних банків, проте часом призводить до послаблення уваги до цієї проблеми з боку керівництва банків. Іноді ліквідність сприймається не як власна проблема банку, а як така, що може бути вирішена втручанням центрального банку і наданням стабілізаційних кредитів. Як показує зарубіжний і вітчизняний досвід, така позиція є глибоко помилковою і призводить здебільшого до трагічних наслідків, коли банк перестає існувати. Після втрати ліквідності відновити репутацію банку та довіру до нього з боку клієнтів майже неможливо.
В мікроекономічному аспектіуправління ліквідністю здійснюється самим банком. У процесі управління ліквідністю перед менеджером конкретного банку постають задачі:
- глибокого розуміння суті проблеми ліквідності;
- пошуку оптимального методу управління ліквідністю;
- організації адекватних систем контролю й оцінки потреби вліквідних засобах;
- забезпечення доступних джерел їхнього поповнення;
-створення власних систем управління ліквідністю банку.
Вирішуючи ці задачі, необхідно враховувати не тільки можливості банку і потреби клієнтів, але і такі фактори як:
- політична й економічна ситуація в країні;
- стан грошового ринку;
- наявність і досконалість законодавства;
- надійність клієнтів і партнерів;
- рівень ризику банківських операцій;
- розвиток ринку цінних паперів;
- компетентність фахівців і т.і.
Для вітчизняних банків процес створення ефективної системи управління ліквідністю ускладнюється нестабільністю економіки, недостатнім рівнем кваліфікації і досвіду банківських кадрів.
Так, наприклад, управління ризиком ліквідності є одним із ключових елементів стратегії розвитку ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". Головні засади управління ліквідністю в банку базуються на загальновизнаних підходах і рекомендаціях Базельського комітету (Базель ІІ) та Національного банку України, а загальний контроль за управлінням здійснюється керівництвом та Спостережною Радою.
Але при цьому слід зазначити, що стратегія ризик-менеджменту банку базується на дотриманні принципу беззбитковості діяльності й спрямована на забезпечення оптимального співвідношення між прибутковістю бізнес-напрямків діяльності банку й рівнем ліквідності. Стратегія управління ліквідністю має на меті використання всього спектру інструментів зниження ризику ліквідності.
У банку "Фінанси та Кредит" розроблений комплекс документів, що чітко регламентують процеси і процедури управління ризиком ліквідності: Методичні рекомендації щодо управління ліквідністю в банку "Фінанси та кредит", затверджені протоколом Правління від 18.11.2008 року № 220 та План заходів для підтримання необхідного рівня ліквідності у випадку виникнення кризової ситуації, затверджений протоколом Правління від 21.10.2006 року № 2088. Ці документи визначають стандарти та дії для забезпечення стійкості і надійності банку при досягненні запланованих результатів діяльності.
В ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" з метою уникнення загроз, пов’язаних із реалізацією зовнішніх та внутрішніх факторів ризику ліквідності, відповідно до вимог НБУ, розробляються процедури та заходи щодо попередження та запобігання стресовим ситуаціям, плани дій на випадок кризових обставин.
Щоб попередити надмірне підвищення ризику ліквідності, менеджмент банку повинний керуватися наступними засадами:
-пріоритетність ліквідності, у тому числі і при виборі напрямків розміщення коштів;
-сталість аналізу потреб банку в ліквідних засобах, щоб уникнути як їхнього надлишку, так і дефіциту;
-планування і прогнозування дій банку у випадку виникнення незбалансованої ліквідності в кризовій ситуації;
-взаємозв’язок ризику ліквідності з іншими сферами діяльності банку, такими як залучення і розміщення ресурсів, а також управління ризиком зміни процентних ставок.
Метою процесу управління ліквідністю банку є безперебійне забезпечення достатнього рівня ліквідності банку за мінімальних витрат.
В управлінні станом ліквідності доцільно виділити два напрями. Один з них - політика пильного контролю за резервами. Вона зводиться до того, щоб не допустити наявності в банку коштів, що не приносять доходів, тобто фактично будь-якого надлишку коштів щодо потреб в них. Інша протилежність - політика постійної підтримки резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог про норми обов’язкових резервів і в пікові періоди зростання депозитів.
Теорія управління ліквідністю з’явилася і розвивалася практично одночасно з організацією і розвитком комерційних банків. Спочатку питання про банківську ліквідність мало два теоретичні підходи. Перший був заснований на тому, що структура активів банку по термінах повинна точно відповідати структурі його пасивів, а це практично виключало можливість проведення комерційними банками активної політики управління своєю ліквідністю. На даній теоретичній основі було вироблено так зване золоте банківське правило, що полягає в тому, що величина і терміни фінансових вимог банку повинні відповідати розмірам і термінам його зобов’язань. [22, с. 49]
Другий підхід базувався на реальній невідповідності структур активів і пасивів балансу, оскільки жоден навіть наймогутніший комерційний банк не застрахований від наслідків фінансово-кредитних явищ, що постійно відбуваються в соціально-економічних системах: економічних криз, банкрутств, неплатежів по позиках, кон’юнктури попиту і пропозицій на ринках позикових капіталів грошових коштів, цінних паперів і інших проявів незбалансованості ринкових відносин. Такі явища найбільш характерні для країн, що здійснюють перехід від планово-централізованої до ринкової економіки.
Усі вищезгадані та інші складнощі, що реально виникали на різних етапах розвитку або перетворення соціально-економічних систем, вимагали постійного нагляду банківського керівництва за підтримкою певного рівня ліквідності. Забезпечення цієї базисної умови стійкої діяльності комерційних банків викликало об’єктивну необхідність вирішити проблему ліквідності через можливість управління структурою балансу, тобто можливість управління активами і пасивами комерційних банків.
У процесі еволюційних перетворень соціально-економічних систем, ускладнення і вдосконалення світової практики банківської справи другий підхід до питання ліквідності комерційних банків отримав подальший розвиток за двома основними напрямами: теорії управління активами ітеорії управління пасивами комерційних банків.
До управління ліквідності банку можна підійти з погляду розгляду трьох різних теорій:
- теорії комерційних позик;
- теорії переміщення;
- теорії очікуваного доходу. [17, с. 11]
Прихильники теорії комерційних позик стверджують, що комерційний банк зберігає свою ліквідність, поки його активи розміщені в короткострокові позики, що своєчасно погашаються при нормальному стані ділової активності. Іншими словами, банкам слід фінансувати послідовні стадії руху товарів від виробництва до споживання. У наш час ці позики отримали б назву позик під товарні запаси або на поповнення оборотного капіталу. Упродовж майже всієї історії банківської справи вважалося, що банки не повинні кредитувати покупку цінних паперів, нерухомості або споживчих товарів або надавати довгострокові кредити сільському господарству. Теорія комерційних позик була провідною банківською теорією в CШA з колоніальних часів до кінця 30-х років минулого сторіччя. Основним недоліком теорії є те, що вона не враховувала кредитних потреб економіки, що розвивалася. Ця теорія також не змогла врахувати відносну стабільність банківських внесків. Банківські внески можуть бути вилучені на вимогу, але малоймовірно, що всі вкладники одночасно вимагатимуть свої кошти. І нарешті, останній недолік цієї теорії полягає в тому, що короткострокова комерційна позика забезпечує ліквідність в умовах нормального економічного розвитку, але не в умовах економічного спаду, коли ліквідні кошти особливо необхідні. У ці періоди оборот товарних запасів і дебіторської заборгованості сповільнюється, і багатьом фірмам важко погасити позику при настанні її терміну.
Теорія переміщення заснована на твердженні, що банк може бути ліквідним, якщо його активи можна перемістити або продати іншим кредиторам або інвесторам за готівку. Таким чином, умовою покриття потреб окремого комерційного банку в ліквідних ресурсах є постійна наявність активів, які можна продати.