Досить значну територію займає розташований проти Зоопарку парк Національного технічного університету (Київського політехнічного інституту), який за видовим складом деревних порід ще до недавнього часу займав одне з перших місць серед парків Києва. На жаль, багато досить цінних порід з різних причин загинуло або було вирубано. Але ще й тепер тут можна бачити такі досить цікаві і рідкісні у нас форми, як гінкго, кавказьку лапину, кавове дерево (бундук), цукровий клен тощо.
Зелені вулиці Києва справедливо порівнюють із тінистими алеями парків. Пірамідальними тополями, каштанами, липами, ясенолистими кленами засаджені майже всі вулиці і бульвари Києва. Ці породи дерев є основними елементами декоративного вбрання міста.
Велична і красива пірамідальна тополя у минулому була невід'ємною частиною київського пейзажу, її насаджували у найрізноманітніших місцях: на вулицях, у парках, садибах. Вони оспівані у безсмертній поемі Пушкіна «Полтава», у творах Шевченка; їх стрункими рядами був вражений і зачарований під час перебування у Києві Михайло Глінка. Проте окрім величі та краси тополиний пух під час цвітіння є причиною багатьох алергічних загострень у мешканців міста.
Особливе місце серед штучних насаджень належить каштану (Castanea mill), який надає Києву неповторного колориту. Недаремно він обраний символом міста.
Але за видовим складом деревні насадження вулиць та бульварів міста порівняно небагаті.
У Києві, як і в багатьох містах України, традиційно розвинуте квіткове оформлення. Воно культивується на теренах громадського користування, житлових кварталів, вулиць, бульварів, ділянок державних будинків. Найширше застосування мають квітники, клумби, газони та кущові насадження.
Пишна зелень прикрашає вигляд багатьох бульварів і скверів, вулиць і площ міста, доповнюючи їх архітектуру барвистими партерами і клумбами. Квіти прикрашають палісадники житлових і громадських будинків, надаючи їм привабливого і святкового вигляду.
Газонами і квітниками, деревними і кущовими насадженнями оформляються і території промислових підприємств міста. Тут партерна зелень відіграє не тільки декоративну роль, а й сприяє покращанню санітарних умов праці і створює цивілізовану обстановку на виробництві.
Красива й різнобарвна партерна зелень, якою славиться Київ, створюється комбінованим застосуванням різноманітних за своїми декоративними ознаками, екологією і біологією рослин. У практиці квіткового оформлення міста найширше застосовуються такі квітково-декоративні культури, як однорічники, багаторічники кореневі й бульбові, високорослі листяно-декоративні і низькорослі килимові рослини. Серед них, крім місцевих видів, широко використовуються і екзоти. З однорічників у квітковому господарстві найбільше поширені айстри, тютюн пахучий, левкой, петунія, цинія («майорці»), скабіоза кавказька, хризантема літня, геліотроп та ін.
Характерною рисою більшості однорічників є яскраве забарвлення їх квітів, тривалість цвітіння і краса форм. Через це однорічники здавна й широко використовуються в декоративному садівництві міста. Крім однорічників з красивими квітами, деякі види їх мають досить декоративне листя і використовуються для влаштування клумб, квітників та інших видів квіткового оформлення, як декоративно-листяні рослини. З них найбільше поширення мають амарант темно-пурпуровий (щириця), перила пурпуролиста, піретрум, цинерарія приморська.
Із дворічників серед квітників можна бачити братків, маргаритки, незабудки, бородаті гвоздики, наперстянку пурпурову та ін.
У килимовому оформленні партерів широко представлені пеларгонія, седум (очиток), цинерарія приморська, альтернантери (зелена, світло-червона, оливково-зелена, жовта та світло-коричнева), агератум, лобелія, бегонія, ехеверія, целозія («півнячий гребінець»), ахірантес та багато ін.
З бульбових та кореневих багаторічників, що прикрашують квітники й клумби бульварів та площ, найчастіше зустрічаються айстри багаторічні, півонія, адоніс («горицвіт»), вероніка широколиста, мальва, жоржини, канни, хризантеми, тюльпани, гладіолус, ірис («півники»), кермек, ромашки, бегонія та інших. Більшість згаданих трав'янистих багаторічників зимують у відкритому ґрунті по декілька років підряд без укриття або при легкому зимовому укритті. Лише деякі з них, переважно вихідці з субтропічних країн, потребують викопування на зиму своїх підземних частин (бульби жоржин, кореневища кани та ін.).
Нарешті, чільне місце у зеленому вбранні Міста і створенні барвистої зелені займають такі декоративні кущі, як спірея, жимолость, жасмін, бузок, тамарикс, бирючина, троянди, жовта акація, золотиста смородина та ін. Цінною якістю згаданих кущових рослин є їх велика декоративність.
Таким чином, складний довготривалий процес містобудівельного освоєння та формування ландшафтно-архітектурних систем території Києва може бути висвітлений таким рядом часових зрізів: середина X ст., кінець XII ст., кінець XVII ст., середина XVIII ст., середина XIX ст., початок XX ст., середина XX ст., сучасний період.
Сучасна міська забудова правобережної частини у загальних рисах збігається із конфігурацією ареалу ландшафтно-господарських систем доби Київської Русі, окрім дуже розчленованих територій, які виконують рекреаційну функцію. Це свідчить про певний зв'язок сучасних ландшафтно-архітектурних систем і комплексів міста із давніми ландшафтно-господарськими системами та попередніми ландшафтно-архітектурними комплексами, який виявляється у територіальному збігові ландшафтно-господарських і ландшафтно-архітектурних систем, збереженні давніх ландшафтно-архітектурних елементів (валів, споруд, будинків тощо), наслідуванні сучасними ландшафтно-архітектурними масивами і комплексами попередніх планувальних форм і функцій.
На території міських біоценозів створюються зелені зони, вони створюються з метою посилення захисних та санітарно-гігієнічних функцій і є місцем відпочинку населення.
Отже, виходячи із аналізу генетико-морфологічної структури відновлених ландшафтів забудованої території Києва, для формування сучасних ландшафтно-архітектурних систем вагомим є існування певної рівноваги серед основних типів ландшафтів території міста – широколистяно-лісових і змішано-лісових. Складним і поступовим є характер межі між ними. Урочища ландшафтів змішано-лісового типу поширені у північно-західній, північній частині міста на Правобережжі (моренно-водно-льодовикові та озерно-водно-льодовикові рівнини) і займають більшу частину Лівобережжя (давньоалювіальні терасові рівнини). На їх основі утворилися новітні ландшафтно-архітектурні системи і комплекси багатоповерхової вільної забудови.
Урочища ландшафтів широколистяно-лісового типу поширені тільки на правобережжі, у центральній, південно-західній і південній частині міста, вони складають основу ландшафтно-архітектурних систем давнього ядра Києва та новітніх ландшафтно-архітектурних комплексів південно-західної і південної його частин. Особливість розміщення заплавних ландшафтів та акваторії Дніпра – смугою із півночі до півдня (фрагментарно – на півночі і півдні, вузькою смугою – у центрі міста, на Правобережжі і широкою смугою на Лівобережжі) – визначає їхню питому вагу у формуванні ландшафтно-архітектурних систем як природної планувальної осі Києва.
Аналіз рослинного покриву територій основних зелених зон міста Києва показав, що найбільш поширеними на територіях лісопарків є деревні види рослин, заплавні та зволожені місцях характеризуються видовою різноманітністю болотної рослинності, піскові ділянки представлені псамофітами.
1. Бочаров Ю.П., Кудрявцев О.К. Планировочная структура современного города. – М.: Стройиздат, 1972. – 243 с.
2. Бунин А.В., Саваренская Т.Ф. Градостроительство XX века в странах капиталистического мира. Том II. 2-е изд. – М.: Стройиздат, 1979. – 412 с.
3. Владимиров В.В., Микулина Е.М., Ярыгина З.Н. Город и ландшафт. – М: Мысль, 1986. – 238 с.
4. Геоэкологические основы территориального проектирования и планирования / Отв. ред. Пребраженский В.С., Александрова Т.Д. – М.: Наука, 1989. – 144 с.
5. Гутнов А.Э. Город как объект системного исследования // Системные исследования. – М.: Наука, 1977. С. 212 – 234.
6. Давидович В.Г. Планировка городов и районов. – М.: Стройиздат, 1964. -326 с.
7. Демек Я. Теория систем и изучение ландшафта. – М.: Прогресс, 1977. – 210 с.
8. Дмитрук О.Ю. Урбаністична географія. Ландшафтний підхід. Ландшафтний аналіз урбанізованих територій. – К.: РВЦ Київський університет 1998. – 145 с.
9. Евтушенко М.Г., Гуревич Л.В. Инженерная подготовка территорий населенных мест. – М.: Изд-во лит-ры по строительству, 1970. – 207 с.
10. Ерохина В.И., Жеребцова Г.П., Вольфтруб Т.Н. и др. Озеленение населенных мест. Справочник. – М: Стройиздат, 1987. – С. 6 – 310.
11. Зарецкий В.И. Градостроительство и охрана окружающей среды. Киев: Будівельник, 1975. – 92 с.
12. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование. – М.: Высшая школа, 1991. – 366 с.
13. Куракова Л.И. Современные ландшафты и хозяйственная деятельность. – М.: Просвещение, 1983. – 159 с.
14. Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: «Світ», 1999. – 359 с.
15. Леггет Р. Города и геология. – М.: Мир, 1976. – 557 с.
16. Линч К. Образ города. – М.: Стройиздад, 1982. – 328 с.
17. Лихачева Э.А., Тимофеев Д.А., Жидков М.П. и др. Город – екосистема. – М.: ИГРАН, 1996,336 с.
18. Мильков Ф.Н. Человек и ландшафт. – М.: Мысль, 1973. – 223 с.
19. Мильков Ф.Н. Рукотворные ландшафты. – М.: Мысль, 1978. – 86 с.
20. Николаев В.А. Проблемы регионального ландшафтоведения. – М.: Изд-во МГУ, 1979. -160 с.
21. Перцик Е.Н. География городов /геоурбанистика/. – М.: Высш. школа, 1991. – 319 с.
22. Пойкер Х. Культурный ландшафт: формирование и уход. – М.: Агромпромиздат, 1987. -176 с.
23. Природа, техника, геотехнические системы./ Отв. ред. В.С. Преображенский. – М.: Наука, 1978. -151 с.
24. Саймоне Дж. Ландшафт и архитектура. – М.: Госстройиздат, 1965. – 194 с.
25. СНиП 2.07.01–89. Градостроительство. Планировка и застройка городских и сельских поселений. – М., 1989. – 56 с.
26. Сочава В.Б. Введение в учение о геосистемах. – Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, 1978. – 319 с.
27. Ханвелл Дж., Ньюсон М. Методы географических исследований. // Физическая география. Вып. 2. – М.: Прогресс, 1977. – 386 с.
28. Чистякова СБ. Охрана окружающей среды. – М.: Стройиздат, 1988. – 271 с.