Смекни!
smekni.com

Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами (стр. 1 из 11)

Вступ

Актуальність роботи: полягає в тому, що дана тема є важлива та актуальна і на сьогодні, так як процес завоювання арабами – мусульманами Північної Америки вніс суттєві зміни в подальший розвиток даного регіону, що відобразилися в різних сферах життя північно африканського суспільства.

Мета роботи: дослідити і проаналізувати стан Північної Африки напередодні, під час і після завоювання арабами. Виявити позитивні і негативні сторони даного процесу.

Завдання: полягає в тому, щоб спробувати з’ясувати характер відносин в Північній Африці до арабського завоювання і в перші століття після нього. Проаналізувати зміни, що проходили в північноафриканському регіоні в VІІ – XІІ ст.

Історіографія: вивченням даної теми займається велика кількість істориків, професорів і вчених. Найбільше інформації про історію Північної Африки часів арабського завоювання і після нього надає автор підручника «Средневековая Северная Африка» Матвеев В.В.; Рубель В.А. у «Історії середньовічного сходу»; Жюльен Ш.А. в «Истории Северной Африки»; Борисов в підручнику «Арабское средневековье и ислам».

Про вплив арабів мусульман у сфери економіки, соціальну і культури найкраще надають інформацію: Миллер А.Ф. «История ислама»; Климанович П.І. «Ислам»; Бартольд «Ислам». Загальну інформацію про період завоювання можна дізнатись з праць: «История Востока» в шести томах; «История стран Азии и Африки в средние века».

Більшість інформації можна дізнатися саме з літератури російських істориків, вчених і професорів, а саме: Васильєв Л.С; Зарин В.А; Матвеев В.В; Заходер Б.Н; Климович Л.І.

Ще одним джерелом є арабська література: Абд Дур Рахмана ибн Абд ал-Хакама, Абу Амина Биляля Фимпса і Хилала ас-Саби.

Та все ж основними джерелами залишаються радянські письменники: Баранова Н.П; Бартольд В.В; Беляев Е.А; Большаков О.Г; Борисов В.М; Семенова Л.А; Семенов В.Ф; Чистякова Т.А.

З іноземних авторів можна виділити роботи Миллера А.Ф; Ботфорта К.Е; Жюльєна С.А.

З сучасних українських авторів, що описав історію середньовічного сходу є Рубель В.А.

Розділ 1. Вторгнення арабів-мусульман на територію Північної Африки

1.1 Військові успіхи перших халіфів

Зовнішні завоювання були початі ще за Мухаммеда. Та після його смерті халіфи надали їм більш широкий розмах [25; 143].

За часи халіфа Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644) халіфат став імперією. У 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися до Єгипту, який вони називали «країною, найбагатшою добром і найслабшою у битвах та війні» [35; 349].

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив на фронт ще 4 тис. вояків, а в тилу ромеїв повстали копти. Генеральна битва відбулася поблизу оазиса Геліополіс. Два тижні тривала серія боїв, у ході яких візантійці були розбиті вщент. У вересні 642 р. (після дев’яти місяців облоги) впала Олександрія. В полум’ї пожежі згоріла найбільша в світі Олександрійська бібліотека, але арабів не вразило. Шестимільйонний Єгипет ста провінцією халіфату, а в 649 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію – місто Фустат (сучасний Каїр). Халіф Омар наказав з’єднати каналом Червоне море з Нілом, щоб по цьому шляху перевозити єгипетську пшеницю в Аравію і в потрібний момент швидко перекинути війська з Медини в Єгипет. Араби відновили канал, що існував ще при фараонах [25; 146].

На захоплених землях араби заснували нові міста, а всі завойовані державні землі проголошувалися власністю халіфа (ісламської держави). Мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату. Ці повинності виявлялися більшими, аніж закят й ушр (земельний податок з мусульман). За підданими іновірними зберігалося їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що нема бога, крім Аллаха, а Мухаммед – посланець Аллаха, і пройти обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги і статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, оскільки «новий мусульманин» одразу втрачав право на володіння землею у захоплених краях [25; 150].

За час правління Омара халіфат перетворився на найбільшу державу регіону [35; 352].

При наступнику Омара Османі ібн Аффані (644 – 656) хвиля завоювань поширилась ще далі, почалася нова хвиля грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби завершили завоювання Лівії і Тріполітанії, продовжили завоювання в Пн. Африці, до 648 р. війська увійшли до Карфагену [35; 352].

Правління Муавії ібн абу Суф’яна закріпило багато змін в структурі Халіфата, а стабілізація внутрішнього положення дозволила розпочати завоювання на Заході Північної Африки.

У 661 році єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф’ян з роду Омейлдів (Умайлдів), який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 – 750). Столицею Халіфату став Дамаск [35; 356]. Для створення такої могутньої держави велику роль відіграли арабські завоювання, що здійснювалися в декілька етапів. Перший етап проходив під час правління трьох перших «праведних» халіфів – Абу Бекра (632 – 634), Омара (634 – 644), Османа (644 – 656). Омейяди продовжували завойовницьку політику своїх попередників. Війська дамаських халіфів здійснювали періодичні набіги на нові території [35; 356].

На початку 80-х років м. Кайруан, засноване арабами в 679 р. було зайнято берберами, а міста Тріполі і Фазан звільнились від влади арабів, а кінцевим пунктом західних кордонів халіфата стало м. Барка. Арабські феодал міцно закріпились лише в Єгипті. Використовуючи ресурси цієї багатої провінції, вони продовжували свої завоювання. В 689 р. почались походи в Кайруан і Карфагенську область. Арабським військам вдалося просунутись вглиб Туніса [25; 152].

Міжусобна війна, що розгорілася у Візантії, сприяла подальшим успіхам арабів. Візантія зберігала своє панування лише в прибережних районах Пн. Африки, але берберські племена, що населяли внутрішні райони і лише формально визнавали владу Візантії, виявили арабам великий супротив. Загроза арабського завоювання виявилась вагомим зовнішнім фактором, що прискорило процес об’єднання берберських племен. На протязі наступних трьох років араби заволоділи Пн. берегом Африки. В 710 р. арабські війська підійшли до вузької протоки, що відокремлювала Африканський континент від берегів Іспанії [25; 153].

У Пн. Африці з’являється покоління арабів, для яких ці країни були батьківщиною, збільшується кількість завойованих, що прийняли іслам [22; 120]. При Омейядах було утворено п’ять намісництв. В перше входили Іран, Ірак, Сх. Аравія, Хорасан і Середня Азія. Друге – Хіджаз, Ємен, Центральна Аравія. Третє – Арменія, Азербайджан, Сх. частина Малої Азії. Четверте – Єгипет, Лівія, Тріпай, а в п’яте – Зх. Африка і Іспанія. Намісники Єгипту здійснювали верховну владу над Пн. Африканськими областями, до утворення окремого північноафриканського намісництва. Необхідним була єдина державна мова, обов’язкова для всіх областей, що входили в халіфат, заселених різними народностями і племенами. Арабська і стала загальнодержавною мовою [25; 156].

Також були створені військові округи. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі («клієнтів») і здираючи харадж; сотні тисяч немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів (лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр перетворив на рабів 300 тис. візантійців і берберів). Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю і вони почали вводити додаткові побори. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з’явився мульк (приватні володіння) та ікта (спадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати), але верховним власником всієї землі і води в імперії вважався халіф. Після падіння в 750 р. династії Омейядов до влади прийшли халіфи з роду Аббасидів, які правили до 1258 р. Аббасиди отримали в управління велику державу, в склад якої входили Пн. Африка, Аравія, Передня Азія, Ірак, Іран, великі території в Закавказзі і Середній Азії. Столицею халіфата став заснований в 762 р. Багдад.

Період найбільшої політичної могутності халіфата було перше століття правління династії (2 пол. VІІІ – 1 пол. ІХ ст.) [3; 25].

При Аббасидах халіфат не збільшив своїх кордонів, проходив процес остаточного включення в склад мусульманської держави деяких важкодоступних областей, що знаходилися передусім лише в формальній залежності [22; 128].

В кінці ІХ ст. з’явилися перші ознаки розпаду Халіфату. В 788 – 789 рр. правнук Алі, Ідріс, що втік після придушення його повстання в Мецці на захід Халіфату, утворив незалежну державу на території сучасного Марокко, що поклало початок династії Ідрісидів [22; 128].

Аббасиди ставили головною ціллю халіфів зміцнення центральної влади, їх основні реформи були направлені на найбільшу централізацію управління, на розширення політичної і соціальної опори династії. З ІХ ст. фактично закріпилась одноосібна влада намісників над територіями, що управляються, з’явилися цілі династії правителів, наприклад, Тулуніди в Єгипті, Тахіріди, Саффаріди і Саман іди в Ірані і Середній Азії [22; 129].

Велику роль відігравала армія. Військо Аббасидів досягало 160 тисяч і складалось з найманців: хорасанців, берберів і тюрків. Воно вимагало дуже великих витрат казни, тому почали формувати полки з рабів-зінджей [35; 371].

При Аббасидах державною релігією було визнано сунітське направлення ісламу. Професійну армію почали формувати з гулямів («юнаків») – рабів, яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Гулями-гвардійці (тюрки, слов’яни, бербери, негри та ін.), не пов’язані з місцевим населенням, були зобов’язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого вони вважалися. Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців дейлемітів) [35; 372].