Смекни!
smekni.com

Ідеологи українського націоналізму (стр. 1 из 4)

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА УМОВИ ЙОГО РОЗВИТКУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

РОЗДІЛ 2 ІДЕЇ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА САМОСТІЙНОСТІ У ТВОРАХ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

РОЗДІЛ 3 ДМИТРО ДОНЦОВ ТА ЙОГО НАЦІОНАЛЬНІ ІДЕЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


Вступ

Нашою дорогоцінною спадщиною, в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності, являє собою історія України. Цей багатющий досвід епохальних звершень українського народу є великим надбанням нашої країни.

Набуто його в героїчній і водночас надзвичайно трагічній боротьбі за демократію, свободу і незалежність, за соціальний прогрес.

В історії було багато визначних постатей, завдяки яким усього що ми маємо на сьогодні було досягнуто. Завдяки їм ідея національного самозбереження не згасала ніколи.

розділ 1 поняття націоналізму та умови його розвитку на українських землях

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини [7].

Український націоналізм значною мірою став продуктом зовнішніх впливів, результатом складної взаємодії і взаємного проникнення інших ідеологій, доктрин, світоглядів. Така риса не була притаманною лише українському націоналізмові, це була загальносвітова тенденція. Зрозуміло, що без наявності відповідних внутрішніх передумов, виникнення українського націоналізму в будь-яких формах також було б неможливим. Проте, саме зовнішні чинники і впливи стали тим необхідним поштовхом, завдяки якому український націоналізм став реальністю, перетворився на духовну, ідеологічну і політичну силу.

Український націоналізм не є оригінальним інтелектуальним явищем. Елементи загальної доктрини націоналізму були «імпортовані» у свідомість українських інтелектуальних еліт наприкінці XVIII — на початку XX ст. із Заходу. Величезний вплив на зрушення в політичній свідомості представників українських еліт справили Французька революція і війна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була зміна уявлень про народ, який дістав права носія суверенітету [8].

Українське національне відродження бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.), Головної Руської Ради та інших українських організацій під час революції 1848.

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 – 90-ті роки XIX ст.

Націоналізм в українській політичній термінології під кінець ХІХ ст. було поняттям, яке за суттю відповідало патріотизму, активній національній свідомості. Але згодом воно зазнало звуження. Поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. посилюється національний рух на Галичині. Під впливом М. Драгоманова група прогресивної національної інтелігенції, очолювана І. Франком та його сподвижником М. Павликом, прийняла політичну програму, яка поєднувала ідеї соціалізму та націоналізму. Радикали переймалися соціально-економічними проблемами селянства та всього трудового народу Галичини. У 1890 році було утворено першу українську партію в Галичині — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Варто особливо відзначити, що в ії лавах вперше було сформульовано й політично аргументовано постулат самостійності України (з ним виступили Ю. Бачинський та В. Будзиновський).

Особливого пожвавлення набуває національно-просвітницький рух. Ідеї заснованої в 1868 р. народовцями громадянської організації «Просвіта» набирають широкого розповсюдження, зокрема серед селянства.

З розвитком політичних течій в Галичині створюється кілька політичних партій, серед яких, зокрема, Українська національно-демократична партія, Русько-українських християнський союз, Укранська соціал-демократична партія, Руська народна партія [2].

На Лівобережній Україні процес політизації національного руху можна співвіднести з утворенням у 1891 р. Братства Тарасівців (назване на честь Кобзаря). Його створили київські та харківські студенти І. Липа,
М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик, а також письменники Б. Грінченко, М. вороний, публіцист М. Міхновський. Метою Тарасівців було створення самостійної соборної Української держави. Але всього через рік братство було розгромлене поліцією.

Заданий Братством Тарасівців напрям дістав продовження у діяльності інших молодіжних організацій. У 1897 р. у Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича та М. Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП).

У 1900 р. один з колишніх «Тарасівців», харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше на східно-українських землях проголошувала ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на автономістсько-федералістські позиції в питанні самовизначення України. Міхновський вийшов з РУП і в 1902 р. утворив Українську народну партію, яка взяла за основу постулат політичної самостійності, але вона не знайшла багато прихильників [2].

Український націоналізм початку ХХ ст. пов'язують з Першою світовою війною 1914-1918 рр. Вона призвела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Українці (як і деякі інші народи) опинилися зразу у складі двох держав Росії та Австро-Угорщини. Новий післявоєнний політичний порядок, який проголосив американський президент В. Вільсон у «14пунктах» (1918), одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Але оскільки Українські землі опинилися поділені навпіл, та одна з частин була в переможеному таборі, то самовизволення нації ускладнювалось тиском з боку правлячих держав.

Слід зауважити, що ще у вересні 1914 (перед окупацією російськими військами) австро-угорці заарештували багатьох українців, насамперед інтелігентів, звинувативши у симпатіях до Росії. Чимало з них без суду й слідства було знищено. У свою чергу російські окупаційні власті по-вандальському нищили все пов'язане з українською культурою, духовністю.

У Західній Україні потужним чинником прискореної еволюції українського націоналізму в ідеологічні й політичні формі стало наслідування етнічної концепції польської нації, яка набула поширення у другій половині XIX ст. Вона стала могутнім поштовхом для виникнення відповідних поглядів серед діячів українського руху початку століття [8].

Український націоналізм у 1920-х рр. виникав спершу як духовний фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державності. Український націоналізм став, так би мовити, пошуком нових доріг у повоєнній дійсності.

Одні з перших спроб утворення націоналістичних організації зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія Національної Роботи та її орган «Заграва» (1923-1924). Її членами були Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович. Але ця організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократії (УНДО).

Публіцистом, що найбільш причетний до кристалізації націоналістичної ідеології був Дмитро Донцов із своєю працею «Націоналізм» (1926).

У 1929 р. була організована Організація Українських Націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стержень національного руху охопивши велике коло однодумців і прихильників, а національний політичний рух виріс в динамічну політичну силу.

розділ 2 ідеї націоналізму та самостійності у творах миколи міхновського

Микола Міхновський — громадський і політичний діяч, публіцист, предвісник українського націоналізму — був родом з Прилуччини.

Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою (він був священником). З дитинства Микола Міхновський виховувався на шевченківському «Кобзарі» і творах Котляревського. За студентських часів був одним з ініціаторів Братства Тарасівців, яке хоч і розпалось, але встигло закласти основи націоналізму.

У 1900 році Міхновський розпочав політичну діяльність як націонал-соціаліст. Найвідомішою його працею стала «Самостійна Україна» (1900).

«Самостійна Україна» утверджує принцип боротьби між націями і потребу створення Нової України: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

«Самостійна Україна» стала першою декларацією українського націоналізму і програмою Революційно української партії на початку ХХ ст.