регистрация /  вход

Історія Почаївської Лаври (стр. 3 из 7)

“Одного разу у Козинському замкові у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Ферлеєва зараз таки вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу, і так вийшла до гостей… І голосно зневажала Православну віру та православні звичаї !… І сталося чудо : пані Ферлеєва сильно занедужала, - “напав на неї злий дух, і володів нею довгий час”, пише сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей. Недуга збільшувалася, Ферлеєва втрачала розум” [3.ст.54].

Три роки після Ферлеєвого нападу і грабування, 1626 року, в монастирі сталася велика пожежа. Церкви, будинки і церковні устаткування – все згоріло або було дуже пошкоджене. Отець Іов звернувся до Московського царя Михайла Федоровича за допомогою. Митрополит Іларіон твердить, що : “… в Москві на допомогу видавали великі кошти, і тим прокладали широку дорогу до себе. Всі монастирі йшли цією дорогою бо в себе, під польською окупацією, мали тільки утиски та насильне заганяння в унію”. [8.ст.43].

Андрій Ферлей, будучи колителяном Белзьким, а пізніше воєводою Сандомірським, він, як і вся тогочасна шляхта, не визнавав ніяких законів. “Як польський високий урядник обов’язаний був топтати дорогу для унії. Почаївський монастир став фортецею православ’я на Волині, і на А. Ферлея зі всіх сторін пішли натиски передати цю фортецю в руки уніятів, а поки що – не давати їй працювати”. [5.ст.64]. Не змігши зруйнувати монастиря нападами і грабуваннями, А. Ферлей, як спадкоємець маєтностей Анни Гойської, хотів судом забрати монастир. Ігумен Іов Залізо брав участь на всіх судових розправах і виступав як уповноважений оборонець прав Почаївського монастиря. Чудотворну Ікону Божої Матері відсудив щойно 1644 року. Всі інші судові позивання отець Іов виграв 1647 року. Історики звертають увагу, що польські судді, які відкладали справи на 25 років все ж таки вирішили їх на користь монастиря лише тому, що відчували козацьке повстання, яке під проводом гетьмана Богдана Хмельницького почалося наступного 1648 року.

Відновлення української православної ієрархії в Києві 1620 року мало великий позитивний вплив на українських аристократів – землевласників православного віровизнання. Після великої пожежі, на прохання отця Іова допомогу монастиреві давали: Жабокрицькі, Долинські, Куликівські, Малинські, Пузини, Сташкевичі, Ушківські, Ясногірські, князі Адам і Михайло Вишнивецькі, Черневецькі, Малинська, Марія Збаразька та інші. Але найбільшими в тому числі були Федір і Єва Домашевські з Бережець. Вони збудували Троїцький Собор на самому верху гори. Той собор був закінчений 1649 року. В архівах Волинської духовної семінарії зберігався заповіт, написаний 20 травня 1649 року, в якому були детально записані всі дарування Домашевських на утримання Почаївського Монастиря.

Семен Жук наводить опис тогочасного монастиря: “ Виглядав він більш-менш та: у центрі на горі вирізнялася своїм розміром велика Троїцька церква у візантійському стилі; у підніжжі гори від сходу – нижче теперішніх святих воріт і праворуч – стара невелика мурована церква Успіння. Крім цих двох головних церков, як свідчать про це деякі історики у честь: Св. Спаса, Благовіщення, Воскресіння, Св. Федора, Побіди Божої Матері й Миколаївська, що примостилась в різних напрямах від головної Троїцької церкви. У північно-західній частині монастиря були розташовані братський дім та різні господарські будинки ”.[6.ст.31].

Найбільшою святою реліквією Почаївського монастиря є Чудотворний Образ Божої Матері. Такою ж великою святістю – мощі отця Іова, що у монастирі в Печерній церкві у скалі лежить понині.

Отже, магнат Андрій Ферлей будучи протестантом безжально нищив монастирську культуру та надбання храму, але незважаючи на всі негаразди Почаївська Лавра з ігуменом Іовом Залізом зуміли відборонити свою свободу та релігійні переконання.


Розділ 2. Почаївський монастир у XV ІІІ столітті.

2.1. Потоцький – ініціатор будівництва Успінського собору.

Важливу роль у розбудові Почаївського василіанського монастиря відіграв відомий польський магнат Микола Потоцький, з ім’ям якого пов’язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Легенда пов’язує появу Потоцького в історії Почаївської обителі за досить незвичайної обставини. Проїзджав він якось повз монастир і раптом через необачність візника карета втратила керування й перекинулася. Скочивши на ноги, розлючений пан вихопив пістоля з очевидним наміром пристрелити винуватця. Бідолашний подумки вже розпрощався з життям, але все-таки встиг повернутися до монастиря і, перехрестившись з останньою надією попросив порятунку у Пресвятої Діви Марії. Через якусь мить Потоцький натисув на гачок і – осічка. Вдруге натиснув – знову осічка. У третій спробі – так само. Вражений таким перебігом, Потоцький змилостивився над наляканим до смерті чоловіком і наказав повернути коней до монастирського подвір’я. Вперше побачивши ікону Божої Матері і відчувши її невидиму Божествену силу, глибоко зворушений Потоцький вирішив решту свого життя присвятити цій чернечій обителі.

Легенда залишається легендою, але в реальному житті на момент першого знайомства Миколи Потоцького з почаївським монастирем та його святощами у нього вже накопичилося достатньо серйозних підстав шукати спасіння для своєї грішної душі в богоугодних справах.

Син белзького воєводи Стеофана Потоцького та Іванни з родини Сенявських, Микола Потоцький народився в 1712 р. Вивчав науки у львівському колегіумі єзуїтів. Коли молодому пану виповнився 21 рік, доля подарувала йому величезний родинний спадок. Він мав можливість піти батьківським шляхом і досягти поважного становища на найбагатших щаблях тогочасної владної ієрархії. Та кар’єра його мало цікавила, зате дуже зваблювали гулянки, пригоди, амурні розваги.

І ось у 1758р., роздарувавши частину своїх маєтностей родичам, Потоцький приймає нечуване рішення: перейти з батьківської римо-католицької віри на “східний”, або “руський” обряд. З цього часу він стає греко-католиком і неодноразово жертвує величезні суми на цивільне та церковне будівництво. Серед найвідоміших його споруд – ратуша, костел та дві церкви в Бучачі, два храми в Городешці, каплиця при домініканському костелі у Львові і, нарешті; наймасштабніше його дітище – новий Успенський собор Почаївського монастиря.

Спокутування своїх молоднечих гріхів врешті-решт привело Потоцького до думки зробити ще один богоугодний крок-прийняти постриг у Почаївському монастирі. Для цього він порушує перед престолом клопотання про розлучення з дружиною Маріанною з Домбровських після п’ятнадцятирічного бездітного шлюбу. У 1714р. дозвіл на це Папи Климента ХІV було отримано. Але подальший перебіг подій завадив Потоцькому стати ченцем, хоча він неодноразово, іноді впродовж тривалого часу, проживав у монастирі в окремому, спеціально побудованому “дворі”, а останні роки свого життя провів тут майже безвиїздно.

Сучасники Потоцького залишили цікаві характеристики його незвичайної зовнішності. Наприклад, Юліан Нелицевич у своїх мемуарах згадує про його “справді величезний зріст, обличчя рум’яне, але прив’яле, довгий сивий вус, оселедець на голові, закручений за вухо” [14.ст.366]. Не може не викликати здивування незрозуміла звичка носити оселедець, що аж ніяк не в’язалося з традиціями тогочасної польської шляхти. Ця прикметна риса в його зовнішності разом з демонстративним уживанням “хлопської” мови та визнання тієї ж “хлопської” віри підштовхують до думки про, можливо, свідоме дистанціювання Потоцького, навіть у зовнішньому вигляді, від типової поведінки до манер польської аристократії.

Імовірно відповіддю на запитання про причини такої дивної нетиповості може бути ностальгічним потяг до витоків свого православного українського родоводу, оскільки перші Потоцькі походи, власне, з теренів південно-східної Галичини і трималися грецької віри. Прикметним є й те, що з тих самих теренів походив і Іов Залізо, святі мощі якого не міг не бачити в Почаєві Микола Потоцький. Більше того, в одному зі своїх листів до монастирського керівництва від 2 листопада 1776р. Потоцький навіть формулює свою окрему вимогу про порушення перед Папою клопотання стосовно канонізації ігумена Іова. Такий запит справді був направлений до Риму, але прохання залишалося без наслідків. [15.ст.96-97].

З ім’ям Миколи Потоцького пов’язана ще одна важлива сторінка в історії Почаївського монастиря. Вона назавжди закарбувалася не лише в біографії монастиря, але, як бачимо далі, ще й суттєво вплинула на просторовий розвиток будівель. Сам Потоцький став ініціатором в 1764р. коронування ікони Божої Матері Почаївської.

Вперше обряд коронування, як відомо, відбувся ще в 732р. з ініціативи Папи Григорія ІІІ як один із заходів офіційної церкви з тодішніми іконоборчими настроями. Однак лише за часів контрреформації коронування відбулося у Ватикані в 1631р. вже відповідно до спеціально розроблених настанов. У цих настановах підкреслювалося, щоб пропоновані до коронування образи були “старожитними”, причетними до важливих історичних подій і, зрозуміло, добре знаними та шанованими не лише в межах місцевості, але й серед народів. У Польщі перший обряд коронування стався в 1717р. у монастирі паумінів на Ясній Горі в Ченстоховії, а протягом ХVІІІст. Пройшов у декількох українських містах – Сокалі, Підкамені, Луцьку, Львові, Бердичеві.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]
перед публикацией все комментарии рассматриваются модератором сайта - спам опубликован не будет

Ваше имя:

Комментарий

Хотите опубликовать свою статью или создать цикл из статей и лекций?
Это очень просто – нужна только регистрация на сайте.

Решение школьных задач в Подарок!
Оставьте заявку, и в течение 5 минут на почту вам станут поступать предложения!