Конотопська битва (стр. 4 из 16)

У такий спосіб було не лише продемонстровано відхід від монархічних задумів Б. Хмельницького, а й стверджено гарантування існування республіканських форм правління. Зроблені Виговським поступки, передовсім на користь допущення старшини до важелів державної влади, забезпечували новообраному правителю підтримку старшинського корпусу, що було вкрай важливо за умови відсутності в нього харизматичності притаманної Богдану.

Під час роботи Генеральної ради українська делегація у складі генеральних старшин І. Ковалевського та Ю. Немирича, полковника І. Богуна узгодила з представником шведського короля Г.Лілієнкроном умови українсько-шведського союзного договору, який і було ратифіковано радою. Що ж передбачав цей документ?

Головний його зміст полягав у проголошенні українсько-шведського воєнно-політичного союзу. У відповідності з ним, сторони брали на себе зобов’язання допомагати одна одній в разі необхідності збройно (виняток було зроблено лише для Росії, від обов’язкової війни з якою на боці шведського короля Військо Запорозьке звільнялося). Сторони мали утримуватися від будь-яких акцій, що можуть принести шкоду своєму союзнику. Крім того, заперечувалася можливість укладення з противником сепаратного миру, тобто – без узгодження зі своїм союзником.

Основний текст договору супроводжувався додатком, в якому українська сторона пропонувала Карлу Х Густаву проголосити Військо Запорозьке з усіма належними до нього землями як вільну й нікому не підлеглу державу; гарантувати непорушність її кордонів, у тому числі й з включеними до нього територіями Берестейського й Новгородського воєводств; у разі укладення мирної угоди з польським королем – обов’язково домагатися від нього визнання незалежності України; сприяти розвитку торгівлі між Україною та Пруссією й іншими підвладними королеві землями, уникаючи при цьому збору мита та торгових зборів [39, 89].

Уведення в дію перерахованих положень передбачалося після їх ратифікації шведським королем.

Продемонстрована українським козацтвом на Корсунській раді одностайність змусила російський уряд відмовитися від намірів суттєвого обмеження українського суверенітету та визнати правомочність обрання Івана Виговського на гетьманство.

Однак саме з кінця 1657 р. антигетьманські настрої акумулюються на Запорожжі. Причини цього полягали як у сфері політичній, так і соціально-економічній. Щодо першого, то тут вкрай негативну роль відіграв факт нехтування Виговським і вищою старшиною Гетьманату думки січової старшини та запорозького козацтва – адже на Корсунську генеральну раду останні запрошені не були. Стосовно ж блоку соціально-економічних проблем, які спровокували антигетьманські виступи на Січі, то тут в першу чергу варто відзначити, що крім тих суперечностей, які вже існували в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, Виговський своєю політикою підтримки козацької старшини спровокував ряд нових.

Навіть, потребуючи підтримки козацької еліти, новообраний гетьман не дуже переймається проблемою дотримання балансу соціальних інтересів, дивлячись крізь пальці на зростання володільницьких апетитів старшин. Серйозним ударом по авторитету гетьмана стало підтвердження ним володільницьких прав Ю. Немирича. Немирич володів на півдні Лівобережної України величезними латифундіями і визнання Виговським його права на відновлення своєї управлінської структури та збирання, хоч і в дуже обмежених формах, податків на свою користь провокує вибух невдоволення політикою гетьмана у досить широких верствах населення. Вибухонебезпечної межі конфлікт набуває ще й через те, що володіння Немирича в Полтавському та Миргородському полках, близько лежали до запорозьких земель, які взагалі не знали панського землеволодіння як такого.

Усе це разом і призводить до спалаху невдоволення, яке спочатку локалізується на Запорожжі, а з грудня 1657 р. охоплює й терени Полтавського полку. Важливу роль у поширенні антигетьманського заколоту відіграв факт моральної підтримки, яку надала лідерам бунтівників офіційна Москва. За таких умов на чолі повстання стають впливові козацькі старшини – запорозький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар [19, 55].

Між лідерами збройної антигетьманської опозиції і московським керівництвом зав’язуються жваві стосунки. Аби викликати до себе симпатії царя, опозиціонери не лише викривають нібито таємні наміри Виговського зрадити його та передатися Польщі (хоча насправді на той час нічого подібного в гетьманських планах не спостерігалося), а й висловлюють вельми привабливі для офіційної Москви пропозиції щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду, залишення за ним лише тих прерогатив, що були у козацького проводу за часів підпорядкування польським королям. Фактично, як цілком слушно зауважує В. Горобець, січова старшина повторювала ідеї, що були відкинуті Б. Хмельницьким уже в перші місяці повстання, і не виходили за межі концепції козацького автономізму [19, 56]. Зокрема пропонувалося запровадити в гетьманській Україні царських воєвод, поставити під контроль російського уряду справу гетьманської елекції, позбавити гетьмана та його уряд права зовнішньополітичної діяльності тощо.

Зрозуміло, що позиція січових опозиціонерів імпонувала російському керівництву. Факт існування такої політичної сили в Москві намагаються використати якщо не для приведення її до влади, то, принаймні, з метою тиску на незалежницькі налаштовану козацьку старшину. А тому, незважаючи на численні заклики Виговського та його запевнення у своїй лояльності цареві, у Москві всіляко підтримують опонентів гетьмана.

Саме позиція офіційної Москви, на думку М. Грушевського, спровокувала новий виток громадянського протистояння в Україні [20, 67]. Після того, як Виговський блокував Запорожжя і в такий спосіб змусив січове товариство змістити кошового Я. Барабаша та визнати гетьманську владу, епіцентр антигетьманських виступів переміщується на Полтавщину та частково – Миргородщину. Виникає загроза повномасштабного конфлікту всередині Української держави.

Для того, аби уникнути цього, гетьман відмовляється від проведення жорсткої політики щодо Москви й намагається досягти компромісу з нею ціною певних поступок. Межі цих поступок оговорюються під час візиту в Україну посольства царського окольничого, відомого дипломата Богдана Хитрово. На переговорах, що проходять в Переяславі в січні – початку лютого 1658 р., тобто напередодні чергової Генеральної ради, скликаної цього разу за ініціативи опозиції, підтриманої Москвою, Виговськийдає принципову згоду на розміщення російських військових залог у великих українських містах, виведення козацьких військ з території білоруських земель, утримання царських ратників за рахунок українського населення, впорядкування козацького реєстру.

Замість цього представник царя на Генеральній раді вже вкотре підтверджує правомочність обрання Виговського на гетьманство та обіцяє своє посередництво у залагодженні конфлікту гетьманського уряду з опозицією.

Миротворча місія Хитрово не відзначалася ані успіхом, ані серйозністю спроб вплинути на Пушкаря та Барабаша. Натомість з початком весни розпочинається впровадження російських залог на чолі з воєводами до стратегічно важливих міст Лівобережної та Правобережної України – Чигирина, Білої Церкви, Миргорода, Ніжина, Корсуня, Полтави та Чернігова. І якщо на Лівобережжі, де серед козацтва суттєво переважали новонавернені козаки, ставлення до цього залишалося загалом спокійним, то на Правобережжі, де був значний відсоток реєстрового козацтва та покозаченої шляхти, – спалахують акції протесту. Про своє відверте неприйняття курсу царського уряду висловлюються такі впливові старшини як Іван Богун, Самійло Виговський. Та й сам український гетьман, погоджуючись на впровадження російської військової адміністрації на українські землі, насамперед прагнув у такий спосіб покінчити з виступами опозиціонерів [28, 156].

Відсутність допомоги з боку царя та, натомість, намагання його адміністрації, скориставшись скрутним становищем гетьманського уряду нав’язати йому свої умови, штовхає Виговського до активізації відносин з Річчю Посполитою та Кримським ханатом.

Спроби розігрування польської та кримської карт уряд Виговського починає одночасно. Але, коли діалог з Варшавою розвивався вкрай повільно й важко, то союзний договір з Кримом було укладено вже на початку березня 1658 р. А через місяць в українські землі на заклик Івана Виговського вступили татари на чолі з Карач-беєм (всього близько 6 тис. осіб), котрі гетьман мав намір використати для приборкання збройної опозиції.

Союз з Кримом суттєво зміцнив становище уряду Виговського. Разом з тим, мають рацію В. Смолій і В. Степанков, котрі зауважують той факт, що залучення Виговським для вирішення проблем внутрішньополітичного життя України зовнішньої сили, створювало вкрай небезпечний, згубний прецедент, який невдовзі вилився в широкомасштабну практику іноземних інтервенцій [39, 49].

Отримавши допомогу з Криму та мобілізувавши як власні полки, так і наймані підрозділи іноземних вояків, на початку травня 1658 р. Виговський вирушив у похід супроти своїх опонентів, що громадилися поблизу Полтави. Усвідомлюючи слабкість своїх позицій та згубність широкомасштабного збройного громадянського протистояння на полтавських землях, М. Пушкар та Я. Барабаш звернулися до Виговського з пропозицією мирно залагодити конфлікт. До цього їх спонукав і царський посол стольник Іван Алфімов, котрий прибув у табір опозиції в середині травня.