регистрация / вход

Функції управління в аграрному праві

Характеристика змісту державного управління в аграрному секторі і його взаємозв’язку із правом. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства. Аналіз правового регулювання підтримки і розвитку з боку держави в аграрних правовідносинах.

Функції управління в аграрному праві


План

Вступ

1. Зміст державного управління в аграрному секторі та взаємозв’язок із правом

2. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

3. Правове регулювання підтримки та розвитку з боку держави в аграрних правовідносинах

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Аграрний сектор суттєво впливає на соціально-економічне становище українського суспільства та продовольчу безпеку держави. Тут формується основна частина продовольчих ресурсів і забезпечується майже три чверті роздрібного товарообігу. Від ефективності перетворень в аграрному секторі залежать результати ринкових перетворень у цілому.

Спроби вдосконалити окремі елементи системи управління зазначеним сектором: організаційні структури та деякі функції управління, системи державного регулювання виробництва та збуту сільськогосподарської продукції, оподаткування тощо, які робилися останнім часом, виявилися малоефективними. Саме тому розробка ефективної системи державного управління аграрним сектором економіки країни є актуальним напрямом досліджень вітчизняної науки. На нашу думку, це стосується передусім функцій та структури державного управління аграрним сектором економіки.

У зв’язку із тим, що Україна є аграрною державою, це зумовлює суспільну необхідність відповідного державно-правового регулювання сільського господарства, обсягового аграрного законодавства та сучасної системи органів державного управління цією першорядною галуззю народного господарства. Саме вона виробляє продукти харчування, сільськогосподарську сировину для легкої промисловості. Остання зумовлена суспільною потребою відповідного законотворчого і нормативно-правового закріплення та належного правозастосування в цих ланках державних владних і виконавчих структур, усій системі колективних, державних і приватних товаровиробників та підприємців.

Предметом роботи є функції та організаційні структури системи державного управління аграрним сектором.


1. Зміст державного управління в аграрному секторі та взаємозв’язок із правом

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління, які відають цією складовою народного господарства, прийняття і належного виконання аграрних законів і нормативно-правових актів про сільське господарство, закріплення кола повноважень (компетенції) цих органів. Державне регулювання сільського господарства охоплює систему державних інспекцій і контролю за діяльністю колективних, державних, приватних товаровиробників, а також визначення кола і правосуб’єктності сільськогосподарських державних і колективних підприємств, установ, організацій, діяльність яких здійснюється з участю державно-правового регулювання сільського господарства.

Суб’єктами державного управління сільського господарства є ті органи державного управління, що здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують належне виконання положень аграрного законодавства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господарськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами (наприклад, ветеринарна служба), а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і об’єднань. Об’єктами державно-правового регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва.

Першорядним об’єктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих та обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчальних установ. Державне управління землями сільськогосподарського призначення здійснює Державний комітет України у справах земельних ресурсів [6].

Об’єктами державно-правового регулювання є також усі галузі та підгалузі сільськогосподарського виробництва. В рослинництві - виробництво зернових і зернобобових культур, цукрових буряків, соняшника, ефіро-олійних культур, кукурудзи, хмілю, льону-насіння і льону-трести; в садівництві та огородництві - вирощування овочів, плодів, ягід, винограду, баштанних культур та ін.; в тваринництві - відгодівля м’ясо-молочної худоби, свиней, овець, кіз, птахів та виробництво продукції цих підгалузей (молока, м’яса, яєць, шерсті, хутра та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства спрямоване на визначення правового режиму найважливіших засобів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, 15 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про насіння”. Цей Закон містить основне положення, що регулює виробництво, реалізацію та використання насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських декоративних, лікарських та лісових рослин, на які затверджено державні стандарти і правові відносини між виробниками та споживачами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх права. 21 квітня 1993 р. було прийнято Закон “Про охорону прав на сорти рослин”, який має за мету регулювати відносини, що виникають у зв’язку з одержанням, використанням, захистом, відчуженням і припиненням дії права на сорти рослин в Україні. Безпосереднє відношення до рослинництва має Закон України “Про карантин рослин”, що прийнятий Верховною Радою України 30 червня 1993 р. Цей акт визначає загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запобігання завезенню та поширенню відсутніх на території України небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур’янів.

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі акти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов’язаних з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров’я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Саме цим питанням приділена увага в Законі "Про пестициди і агрохімікати", що був прийнятий Верховною Радою України 2 березня 1995 р. Цей Закон також визначає права і обов’язки підприємств, установ, організацій, власників селянського (фермерського) господарства, інших громадян, крім цього визначає повноваження органів державної виконавчої влади і посадових осіб щодо застосування названого Закону [14].

За допомогою актів аграрного законодавства регулюються виробничі відносини в сфері тваринництва. Характерним у цьому відношенні є Закон “Про племінне тваринництво” від 15 грудня 1993 р. Своїм призначенням цей акт має визначити загальні, правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламентує діяльність у галузі племінного тваринництва, визначає правове становище суб’єктів і структур племінного тваринництва, встановлює вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

Своєрідний об’єкт державно-правового регулювання сільського господарства становлять відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян як власників худоби і птиці. Правове регулювання цих відносин проводиться у відповідності до норм Закону “Про ветеринарну медицину”, що прийнятий Верховною Радою України 25 червня 1992 р. Як зазначено в преамбулі закон визначає загальні, правові, організаційні та фінансові основи ветеринарної медицини. Його норми регламентують діяльність галузі ветеринарної медицини згідно з міжнародними вимогами, визначає правове становище структур ветеринарії, встановлює необхідні ветеринарно-санітарні вимоги і основи ветеринарного контролю. Суспільна значущість ветеринарії полягає в забезпеченні безпосереднього зв’язку ветеринарного обслуговування тваринництва, профілактичних І лікувальних заходів і станом забезпечення охорони здоров’я людей, як учасників сільськогосподарського виробництва продуктів харчування, так і громадян як споживачів Цих Продуктів, недопущення захворювання людей тими ж хворобами на які хворіють тварини і птиці.

Предметом державно-правового регулювання сільського господарства є високо професіональна обізнаність із економічним станом цієї галузі народного господарства, станом продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, його матеріально-технічним забезпеченням, кількість і якість земель сільськогосподарського призначення, рівень наявних у кожному підприємстві спеціалістів та робочої сили, а також стан соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві.

Метою державно-правового регулювання є створення високопродуктивного сільськогосподарського виробництва для задоволення потреб народу в продуктах харчування та вирішенні соціальних умов життя народу. Для досягнення цієї мети необхідно реалізувати аграрну програму держави, здійснити земельну реформу, прагнути оптимального стану підприємництва і прибутковості сільськогосподарських товаровиробників, забезпечити матеріальну зацікавленість працівників сільського господарства, впровадити активні і прогресивні ринкові економічні відносини в АПК [7].

В якості принципу державно-правового регулювання сільського господарства підставно розглядати положення статей 26 і 27 Закону “Про колективне сільськогосподарське підприємство”. По-перше, держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства та його членів; по-друге, держава забезпечує підприємству рівні з іншими товаровиробниками правові та інші умови господарювання; по-третє, органи державного управління будують свої відносини з підприємством, використовуючи економічні методи - податки, позички, дотації, компенсації і ціни, що забезпечують еквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Наведені принципи лежать в основі державно-управлінської діяльності всіх ланок Мінагропрому України. Застосовування в сільському господарстві форми колективної, державної і приватної власності і відповідних правових інститутів права колективної власності, права державної власності і права приватної власності селянського (фермерського) господарства і громадян визначають характер і зміст державно-правового регулюванні сільського господарства. В свою чергу вони зумовлюють доцільність визнання і наповнення відповідним змістом таких термінів: по-перше, для регулювання аграрних відносин в сфері взаємин з участю державних підприємств, установ, організацій, об’єднань - державне управління сільським господарством; по-друге, для регулювання аграрних відносин з участю колективних підприємств і селянських (фермерських) господарств та громадян - державне керівництво сільським господарством.

2. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

Державно-правове регулювання сільського господарства провадиться шляхом організаційно-правового забезпечення виконання норм аграрного права, що вміщені в актах аграрного законодавства. Поняття і сутність належного виконання цих норм полягає в окресленому нормами права колі суб’єктів, які згідно з своїм правовим становищем зобов’язані виконувати вимоги аграрних правомочностей, визначенні об’єктів, тобто галузей і ланок сільськогосподарського виробництва, на які ці норми спрямовані І покликані їх регулювати; в тому, якими правовими засобами, способами і методами регулюються суспільно-виробничі відносини у регульованій сфері; у визначенні і реалізації організаційно-управлінських, економічних, майнових, трудових, господарсько-договірних відносин, що регулюються у кожному конкретному випадку. При цьому необхідно визначати ефективність і результативність застосування цих норм.

Норми аграрного права визначають лише основоположні риси сільського господарства. Процес господарювання поряд з виконанням (додержанням) вимог права включає в себе широку активність і ініціативу керівників, спеціалістів і працівників - виконавців сільськогосподарських робіт, сфери виробничо-технічного обслуговування, збереження і схоронності сільськогосподарської продукції, її ефективної реалізації, прибутковості господарської діяльності в цілому. Здійснення державно-правового регулювання охоплює собою реалізацію суб’єктивних прав і юридичних обов’язків кожним із учасників сільського господарства.

Належне виконання аграрно-правових актів забезпечується шляхом прийняття їх щодо правового становища посадових осіб (керівників і спеціалістів сільського господарства), правового режиму майна (фондів), що належить колективно-кооперативним та державним підприємствам, визначення правосуб’єктності окремих виробничо-господарських підрозділів та ін. Наприклад, таким актом є Положення про спеціаліста сільського господарства, Положення про паї та розподіл дивідендів у КСГП та ін. Серед внутрішньогосподарських (локальних) актів особливу значущість має Положення про оплату праці в колективно-кооперативному підприємстві. За сучасних скрутних економічних умов виконанню цього акта органи державного управління сільським господарством належної уваги не приділяють, до питань оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ, СпС ставляться байдуже, виправдовують своє невтручання виробничо-господарською самостійністю цих підприємств.

В науці теорії права вкладається відповідний зміст в поняття виконання вимог правової норми і права застосування юридичної норми. Виконання вимог правової норми є обов’язковою правомочністю сільськогосподарського підприємства як юридичної особи. Такими ж обов’язковими є відповідні правові норми для громадян, що є членами колективно-кооперативних підприємств, і для тих, що працюють у сільськогосподарських підприємствах за трудовим договором або контрактом. Право застосування правової норми аграрного та інших галузей права належить іншим, виключно органам держави - прокуратурі, загальному або арбітражному суду, органам Міністерства внутрішніх справ Служби безпеки України. Стосовно діяльності сільськогосподарських підприємств, реалізації правомочностей працівників сільського господарства зазначені органи держави застосовують відповідні норми державного (конституційного), земельного, аграрного, цивільного, фінансового, трудового, цивільного процесуального права [8].

Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і належне правозастосування мають безпосереднє відношення до діяльності органів контролю і відповідних інспекцій, які функціонують в системі сільського господарства. За своєю юридичною природою такі відносини є адміністративно-правовими. В разі порушення посадовими особами і працівниками сільськогосподарських підприємств або ж селянського (фермерського) господарства правил карантину рослин чи карантину тварин, вчиняється адміністративний проступок, і за скоєне настає адміністративно-правова відповідальність у формі адміністративного штрафу. Ця відповідальність встановлена на підставі норм Кодексу України про адміністративні правопорушення.

3. Правове регулювання підтримки та розвитку з боку держави в аграрних правовідносинах

Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає, як уже зазначалося, відмову від директивного планування, від плану-закону, яким він був раніше, і застосування індикативного планування. Останнє, згідно з Концепцією переходу України до ринкової економіки, являє собою систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин прогнозів та рекомендацій, а також скоординованих і взаємопов'язаних засобів побічного (непрямого) впливу через державне підприємництво та розробку економічного і соціального розвитку країни.

Основними принципами індикативного планування є:

- поєднання аналітичних і прогностичних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу;

- широке інформування суб'єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі власних господарських рішень;

— застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів і нормативів для всіх суб'єктів ринкових відносин;

- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.

Своєму впливу на господарську діяльність у цілому і аграрну зокрема держава надає, як уже зазначалося, силу правового акта.

Одним з таких актів є Закон України від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки і окремих адміністративно-територіальних одиниць як складових частин загальної системи державного регулювання.

Система прогнозних і програмних документів, за Законом, складається з прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткострокові періоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; прогнозів на середньостроковий період та програм на короткостроковий період економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст; а також прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період та програм їх розвитку.

Закон не виключає можливості, в разі необхідності, розвитку прогнозних і програмних документів на триваліший період.

Зазначені прогнозні та програмні документи розроблюються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки, її конкурентоздатності та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Показники цих документів служать орієнтиром для розроблення суб'єктами господарської і підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів [9].

Таким чином, індикативне планування здійснюється за допомогою двох видів документів: прогнозів і програм, які розробляються на середньостроковий та короткостроковий періоди.

Прогноз економічного і соціального розвитку на середньо-строковий період розробляється на п'ять років. В ньому мають міститися аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; прогноз кон'юнктури на внутрішніх та зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг. З урахуванням цих чинників визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в середньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямків державної політики в цей період, а також основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Цей прогноз використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

Прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щорічно на наступній рік, і його показники використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України, тобто взаємоузгоджено з Державним бюджетом щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку України. В ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені в щорічному посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. В ній також повинні бути відображені основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, державного замовлення та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств [14].

Щодо державних цільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окремі етапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається на затвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.

Галузеві програми розвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляються прогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки і поставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.

Міністерство аграрної політики, зокрема, здійснює макроекономічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції.

Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються до цього. Потреби в продукції, необхідної для забезпечення регіональних цільових програм, визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями і забезпечуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також позабюджетних джерел, які залучаються з цією метою.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими нормативними актами. Так, порядок формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок визначає постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1997 року.

Згідно з цією постановою формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб проводяться за окремими видами сільськогосподарської продукції і продовольства, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів на кожен бюджетний рік.

Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів. Ці операції можуть виконувати державні та недержавні підприємства, установи і організації, визначені на конкурсних засадах.

Кабінет Міністрів установив також, що закупка зерна в сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за заставними цінами, які щороку визначаються Кабінетом Міністрів з гарантуванням їм права використання цього зерна в терміни, передбачені угодами, але не більше восьми місяців з дня надходження до елеваторно-складських приміщень заготівельних підприємств [14].

У рахунок оплати сільськогосподарської продукції, що поставляється, товаровиробникам за їх згодою можуть поставлятися матеріально-технічні ресурси, в тому числі через товарні біржі. Такі зустрічні поставки передбачені Положенням про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів, затвердженим Наказом Міністерства агрополітики, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державної податкової адміністрації 21 червня 2000 року.

Зустрічні поставки здійснюються шляхом укладення спотового та форвардного біржових контрактів, які передбачають, що одна сторона — продавець матеріально-технічних ресурсів згідно зі спотовим біржовим контрактом виконує поставку, а друга сторона — їх покупець, згідно з цим контрактом, приймає товар. Для здійснення розрахунків за спотовим біржовим контрактом покупець матеріально-технічних ресурсів укладає з постачальником цих ресурсів форвардний контракт рівної вартості на поставку сільськогосподарської продукції чи продовольства.

Метою державного регулювання відносин у сфері поставок продукції для державних потреб є створення конкурентного середовища, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення раціонального їх використання.

Правові засади здійснення цих процедур встановлює закон України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів і послуг за державні кошти». Цей закон застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів.

Основною процедурою закупівель, за законом, є відкриті торги. Крім них можуть застосовуватись також торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; торги шляхом запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного постачальника (виконавця) [10].

В умовах конкурентного середовища закупівля товарів і послуг державними замовниками здійснюється на основі тендерних пропозицій — пропозицій щодо певного предмета закупівлі, які готуються та подаються виконавцем замовнику. Таким чином, у цих умовах, оферта (тендерна пропозиція) надходить від виконавця до замовника, але вона подається виконавцем відповідно до вимог тендерної документації, яка готується замовником і передається виконавцям для підготовки ними тендерних пропозицій щодо предмета закупівлі.

Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі заінтересовані виконавці, запрошені замовником шляхом публікації оголошення у «Віснику державних закупівель», в інших друкованих засобах масової інформації.

Якщо торги проводяться з обмеженою участю, тендерні пропозиції подають лише ті виконавці, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. В цьому випадку тендерна документація надсилається одночасно з запрошенням до участі в торгах. Вона повинна містити інформацію про характер і необхідні технічні та якісні характеристики предмета закупівлі, у тому числі: відповідну технічну специфікацію, плани, креслення, малюнки; кількість товару, додаткові послуги, які мають бути надані; строки поставки, а також перелік критеріїв та методику їх оцінки для визначення найкращої тендерної пропозиції.

Процедури торгів з обмеженою участю застосовуються в разі, якщо товари, роботи чи послуги через їх складний або спеціалізований характер можуть бути запропоновані обмеженою кількістю виконавців, яка могла б забезпечити вибір найбільш вигідної пропозиції та конкуренцію (тобто не менше двох виконавців).

Таким чином, конкурсні процедури закупівель товарів, послуг і робіт за державні кошти дають можливість державним замовникам забезпечувати вибір з кількох пропозицій кращої. Таку пропозицію може надати той виконавець, який відповідає певним кваліфікаційним вимогам. Закон визначає, що замовник може вимагати від виконавця надання інформації щодо його відповідності таким кваліфікаційним вимогам: наявності відповідного дозволу або ліцензії на виконання певних робіт чи послуг; наявності коштів, обладнання та працівників відповідної кваліфікації, які мають необхідні знання і досвід, та ін.

Тому, якщо виконавець не відповідає цим вимогам, замовник відхиляє його тендерну пропозицію. Акцептує він ту тендерну пропозицію, яка визнана найкращою. З виконавцем цієї пропозиції укладається договір на закупівлю відповідно до вимог тендерної документації.

У тих випадках, коли замовник не може скласти конкретний перелік товарів (робіт) або визначити вид послуг, а також якщо для прийняття оптимального рішення про закупівлю необхідно провести попередні переговори з виконавцями, застосовуються процедури двоступеневих торгів, тобто торгів, які здійснюються у два етапи. На першому етапі всім виконавцям пропонується подавати попередні тендерні пропозиції без зазначення ціни. Отримавши попередні пропозиції, замовник може внести зміни до тендерної документації щодо технічних вимог та вимог до якості предмета закупівлі. А на другому етапі замовник пропонує виконавцям, попередні тендерні пропозиції яких не були відхилені, надати остаточні тендерні пропозиції з зазначенням ціни. Далі процедура двоступеневих торгів проводиться так само, як і процедура відкритих торгів.

Процедура двоступеневих торгів застосовується також для нових будівельних робіт, які є повторенням подібних робіт, що відповідають типовому проекту, та у випадках, коли предметом закупівлі є здійснення наукових досліджень, експериментів або розроблень, надання консультативних та інших спеціальних послуг.

Для закупівель вже готових для вжитку товарів чи послуг, для яких є постійно діючий ринок, замовник може застосовувати процедуру запиту цінових пропозицій (котирувань). При цьому він подає запит цих пропозицій не менше ніж трьом виконавцям. Замовник у цьому випадку укладає договір про закупівлю з тим виконавцем-переможцем, який подав пропозицію з найнижчою ціною.

Закон не виключає можливості закупівлі товарів, робіт чи послуг і без конкурсу — у одного виконавця. Така закупівля — це процедура, відповідно до якої замовник укладає договір про закупівлю з виконавцем після проведення з ним переговорів. Вона застосовується у випадках, передбачених законом, зокрема — це відсутність конкуренції (з технічних причин), тобто товари, роботи чи послуги можуть бути поставлені (виконані) тільки певним виконавцем; потреби в здійсненні додаткових поставок або будівельних робіт первинним виконавцем та ін.

До договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти ставляться ті самі вимоги, що й до всякого господарського договору — він має бути укладеним тільки в письмовій формі і набуває чинності з моменту його підписання.

Свідченням того, що держава не стоїть осторонь господарської діяльності в цілому і аграрної зокрема, є інститут її ліцензування. Держава законодавче визначає види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, порядок ліцензування, встановлює державний контроль у цій сфері.

Закон України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає ліцензування як надання права суб'єктам господарювання на здійснення певного виду господарської діяльності. Таким чином, ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку. Відповідно до цього Закону ліцензуванню підлягають види господарської діяльності, перелічені в ньому. Серед них — і деякі види діяльності, пов'язані з агропромисловою сферою [7].

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, звертається до відповідного органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії. Визначення спеціально уповноважених виконавчих органів для проведення ліцензування Законом покладено на Кабінет Міністрів, який здійснює реалізацію державної політики в цій сфері. Кабінет Міністрів своїми постановами затвердив перелік органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати ліцензування певних видів господарської діяльності, та перелік документів, що додаються до заяви про видачу ліцензії.

Так, Міністерство агрополітики проводить ліцензування культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промислових цілей, проведення землевпорядних та землеоцінних робіт.

До заяви до цього органу про видачу ліцензії на культивування, використання для промислових цілей зазначених рослин додаються засвідчені в установленому порядку копія свідоцтва державної насіннєвої інспекції про кондиційність насіння маку і конопель; копія акта апробації для насінницьких посівів; копія накладної на відпуск насіння маку та конопель; копія документа про оренду землі (в разі оренди землі заявником — суб'єктом господарської діяльності).

А до заяви про ліцензування проведення землевпорядних та землеоцінних робіт додаються засвідчені в установленому порядку копії документів заявника, що підтверджують рівень його освіти, кваліфікації та стаж роботи за спеціальністю, необхідні для здійснення відповідного виду господарської діяльності; копія сертифіката на право виконання експертної оцінки земель.

Наведені приклади свідчать про те, що держава, надаючи дозвіл (ліцензію) на здійснення певних видів господарської діяльності відповідним суб'єктам, при цьому вимагає від них додержуватись певних організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог при провадженні такої діяльності [8].

Державний вплив на господарську, зокрема аграрну, діяльність, Де держава виступає в публічних інтересах, здійснюється і за допомогою оподаткування.

Система оподаткування має будуватися за принципами обов'язковості, економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств та громадян і забезпечувати надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

Встановлення і скасування податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів, до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами.

В умовах переходу до ринкової економіки наша держава встановила оподаткування суб'єктів господарювання, яке в усьому світі існує з давніх часів. У теперішніх умовах нагальною потребою є вдосконалення податкового законодавства України з метою встановлення оптимального переліку об'єктів оподаткування та ставок податків, а також спрощення їх обчислення. Згаданим законом передбачені такі загальнодержавні податки, збори та обов'язкові платежі, які повинні сплачувати суб'єкти господарювання: на додану вартість, на прибуток підприємств, акцизний збір, плата (податок) за землю, за спеціальне використання природних ресурсів і ще ціла низка податків, плат і внесків.

Чи є необхідність скорегувати цей перелік? Досвід свідчить, що така необхідність є. Податковий прес негативно впливає на вітчизняного товаровиробника, особливо аграрника, своєю надмірністю. Головне в досягненні ефективності оподаткування є визначення таких ставок податків, щоб вони, з одного боку, забезпечували необхідні надходження до бюджету, а з другого, — не були надмірними для суб'єктів господарювання, тобто щоб при цьому урівноважувались інтереси цих суб'єктів і держави.

З метою корегування податкової політики відповідно до основних напрямків економічних реформ в Україні, захисту вітчизняного сільгосптоваровиробника, посилення податкової і платіжної дисципліни, враховуючи особливості сільськогосподарського виробництва, Верховна Рада України 17 грудня 1998 року прийняла Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок», який визначає механізм справляння цього податку, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками у грошовій формі або у вигляді поставок їхньої продукції. Цей податок не змінюється протягом п'яти років і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів): податків на прибуток підприємств; за землю; з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; зборів за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; на обов'язкове соціальне страхування; на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування; на обов'язкове державне пенсійне страхування; до Державного інноваційного фонду; придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; спеціального використання природних ресурсів.

Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції власного виробництва, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.

До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби. Платники цього податку мають право на вибір форми його сплати: в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Не виключається і поєднання цих форм.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, Ріллі, сіножатей, пасовищ та багаторічних насаджень, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди.

Згідно з цим Законом Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року, затвердив Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку, за яким валовий доход визначається як загальна сума доходу платника податку від усіх видів його діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах на території України і за її межами. У валовий доход від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва включаються: вартість реалізації продукції рослинництва і тваринництва власного виробництв; вартість реалізованої сільськогосподарської продукції, виробленої із сільськогосподарської сировини власного виробництва на власних переробних підприємствах; вартість реалізованої продукції, виробленої з власної сировини, на давальницьких умовах, незалежно від територіального розміщення переробного виробництва; вартість наданих послуг (послуги машинно-транспортного парку, будівельних і ремонтних бригад, інші послуги), пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом [9].

Розрахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється за формою, затвердженою Державною податковою адміністрацією, і подається органу державної податкової служби за місцем перебування платника податку щороку до 1 лютого поточного року. Нарахування та сплата його здійснюється до 20 числа кожного місяця звітного року, починаючи з лютого.

Поставки зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогосподарськими товаровиробниками у визначені ними за погодженням з районною державною адміністрацією терміни, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня — з продукції пізніх зернових технічних культур, а поставка продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

У зв'язку з реформуванням аграрного сектора економіки відповідно до державної аграрної політики, визначеним, зокрема, Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки», в Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок» внесено доповнення, згідно з яким у разі реорганізації колективного сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого податку створені на його основі суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, також є платниками цього податку.

Висновки

Отже, на підставі викладеного, слід зазначити, що державне управління аграрним сектором економіки це цілеспрямований вплив держави на діяльність підприємств та організацій, що утворюють аграрний сектор економіки, через організацію суспільних відносин для забезпечення державної аграрної політики в інтересах громадян держави, визначено, що система державного управління аграрним сектором економіки складається з таких елементів: суб’єкта управління (підсистеми) - органів державної влади, що здійснюють розробку та реалізацію державної аграрної політики; об’єкта управління (підсистеми) - аграрного сектора економіки (у вузькому розумінні); управлінської діяльності (процесів) - організації суспільних відносин, що забезпечує прямі та зворотні зв’язки між суб’єктом та об’єктом управління.

Як об’єкт державного управління аграрним сектором економіки безпосередньо виступають сільськогосподарські та переробні підприємства незалежно від форми власності та організаційно-правової форми і професійні й громадські об’єднання, що представляють їх інтереси.

Тісна взаємодія між елементами системи державного управління аграрним сектором економіки, що здійснюється за допомогою прямих і зворотних зв’язків, є необхідною умовою нормального функціонування й розвитку цієї системи. Практична реалізація цих зв’язків забезпечується завдяки руху інформації. Відносини в системі державного управління аграрним сектором економіки формуються виходячи з чітко визначеної мети на основі закономірностей, принципів, функцій і методів державного управління цим сектором.

Список використаних джерел

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144

3. Закон України „Про особисте селянське господарство” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 29, ст.232

4. Закон України „Про сільськогосподарську кооперацію” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 39, ст.261

5. Закон України „Про фермерське господарство” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 45, ст.363

6. Аграрне право України : Підручник / Під ред. В. М. Гайворонського . ─ Х. : Право, 2003 . ─ 240с.

7. Аграрне право України [ Текст ] : підручник / за ред. О. О. Погрібного . ─ К. : Істина, 2007 . ─ 448 с.

8. Аграрне право України.В. М. Гайворонський, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко - Х: Право, 2007.

9. Аграрне право України: Підручник. Х.: Світовид, 2007- 388с.

10. Аграрне право України: Практикум / В.З. Янчук (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 253с.

11. Аграрне та екологічне право України / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя / Оксана Сергіївна Дудченко (уклад.), Ірина Віталіївна Половко (уклад.). — Ніжин, 2005. — 48 с.

12. Долинська М. Право на створення фермерського господарства // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2005. - № 4. – С.70-71.

13. Душман В., В. Юркевич. Правове регулювання майнових аспектів діяльності фермерських господарств за новим законодавством України: окремі проблеми // Право України. – 2004. - № 6. – С. 46-50.

14. Жушман В. П. Аграрне право та законодавство України : Навч.-практ. посіб. ─ 2-е вид.,доп. і перероб. ─ Х. : Одіссей, 2004 . ─ 688с.

15. Законодавство України про землю: Земельний кодекс України. Нормативно-правові акти з земельних питань. — К. 2001. — 352 с.

16. Кулинич П.Ф. Правові питання створення та діяльності фермерських господарств // Юридична Україна. – 2003. - № 11. – С. 63-69.

17. Погрібний О. Аграрне право України: сучасний стан та перспективи розвитку [Текст] / О. Погрібний // ПРАВО УКРАЇНИ: Юридичний журн. – № 7. – 2008. – С. 77.

18. Янчук В. З., Андрійцев В. І., Василюк С. Ф., Клюкін Б. Д., Носік В. В. Аграрне право України: Підручник / В.З. Янчук (ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 720с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему