регистрация / вход

Цивільні процесуальні правовідносини

Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Елементи цивільних процесуальних правовідносин. Суб'єкти, які здійснюють правосуддя в його різних формах.

ПЛАН

Вступ .......................................................................................................................ст.2

1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин ................................. ст.6

2 . Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин …………………...…………………………………..………....ст.13

2.1. Норма цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин……………………………………..ст.14

2.3. Процесуальна правосуб’єктність як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин………………………….……………….…….ст. 16

2.3. Юридичні факти…………………………………………...….……………ст.19

3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин ..……………...…ст..22

3.1. Зміст цивільних процесуальних правовідносин…………………...…….ст.24

3.2. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин……………….…….ст.26

3.2.1. Суб’єкти, які здійснюють правосуддя в його різних формах…………ст.29

3.2.2. Особи, які беруть участь у справі……………………………………….ст.31

3.2.3. Особи, які залучаються до справи для сприяння у здійсненні правосуддя………………………………………………………………..……..ст.34

3.3. Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин………………………..ст.37

Висновок ……...………………………………………………………………...ст.38

Список використаної літератури

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку України і в умовах розбудови правової держави визначальним є затвердження законності, верховенства права, правопорядку, дотримання прав і свобод громадян, їх рівності перед законом. Конституція України закріплює і гарантує право людини і громадянина на судовий захист ( ст. 55 ). При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом і іншими учасниками процесу виникають суспільні відносини, які будучи врегульовані нормами цивільного процесуального права стають цивільно - процесуальними відносинами.

В теорії цивільного процесуального права багато уваги приділено визначенню поняття правовідносин, їх змісту, структури, детально охарактеризовані їх суб’єкти, співвідношення з матеріальними правовідносинами. Така увага до проблеми цивільних процесуальних правовідносин обумовлена їх значенням і роллю в контексті проведення судово – правової реформи на Україні. Вивчення цивільних процесуальних відносин на сучасному етапі розвитку судочинства та теорії цивільного процесу залишається актуальним, оскільки це полегшує науковий пошук рекомендацій щодо вдосконалення процесуального законодавства та практики його застосування, дає можливість дослідити механізм впливу права на врегульовані суспільні відносини, пізнати правову дійсність, виявити прогалини та колізії в цивільному процесуальному законодавстві та запропонувати шляхи вдосконалення форм та методів правового регулювання.

Будучи однією із центральних в правознавстві, проблемі правовідносин приділено багато уваги в загальній теорії права, в галузевих юридичних науках а також в теорії цивільного процесуального права. Зокрема слід зазначити праці Комарова В.В.Михеенко М.М.,Радченко П.І., Треушнікова М.К., Штефана М.Й., Шакарян М.С., Щеглова В.Н., Чечиної М.А. та інших . Але в той же час досліджуючи і аналізуючи теоретичні джерела можна дійти до висновку про різноманітність підходів і поглядів щодо визначення самого поняття цивільних процесуальних відносин, їх структури, суб’єктного складу та інше.

Поняття цивільних процесуальних відносин було введено німецьким процесуалістом Оскаром Бюловим у другій половині XIX століття. Цивільне процесуальне відношення він визначав як відношення цивільно – правового характеру в якому права мають сторонни, а обов’язки – суд. Цивільний процес при цьому розглядався як єдине правовідношення з кількома суб’єктами який розвивався поступово, по сходинкам – стадіям. Бюловська теорія цивільного процеса як правовідношення протягом багатьох років була основною теорією науки процесуального права.

В дореволюційний період теорія Бюлова мала як прихільників, так і супротивників. Самим відомим послідовником Бюлова був А.Х. Гольмстен, який розробив і адаптував цю теорію відповідно до російського процесуального права. З критикою бюловського напрямку і обгрунтуванням теорії владного відношення як предмета цивільного процесуального права виступив російський вчений Г.А. Нефедьев. З появою його праць розвиток російської процесуальної науки та вчень про цивільне процесуальне відношення відбувається в осередку постійних дискусій між прибічниками і противниками теорії Бюлова.

Починаючи з 20-х років і майже до кінця 40-х, самостійних досліджень відносно цивільних процесуальних відносин не здійснювалось. Пояснювалось це насамперед тим, що в процесі революційних перетворень у сфері судочинства дана тема була віднесена до категорії „малоактуальних„ і відсутність будь – яких проблем з цього питання розглядалось навіть як досягнення науки цивільного процесуального права. Неактуальність теорії цивільних процесуальних правовідносин відповідала науковій ідеї про те що цивільний процес розглядався лише як чисто технічна діяльність, де не можуть існувати правові відносини.

Радянська наука процесуального права почала систематично вивчати проблему цивільних процесуальних відносин в 50 роки. В цей період з’являються фундаментальні праці, в яких робиться аналіз доробок учених – процесуалістів дореволюційного періоду, враховуються досягнення загальної теорії права, суміжних юридичних наук.

В 70-х роках в літературі відмічається зниження інтересу до цієї теми. Праці по теорії цивільних процесуальних відносин мали узагальнюючий характер. В кінці 70-х – початку 80-х років відчувалась необхідність поглибленного дослідження даної проблеми. Така необхідність була викликана тим, що по-перше двадцятирічний досвід використання цивільного процесуального законодавства вимагав упорядкування і пояснення, а зробити це поза теорією цивільних процесуальних відносин було неможливе. Друга причина полягала в тому, що в 70-х роках з’явилась велика кількість наукових робіт які розширили методологічну основу вивчення різних видів суспільних відносин, стимулювали подальший пошук і в галузі теорії цивільних процесуальних правовідносин.

Новий етап у вивченні теоретичних проблем передбачає попередній аналіз понятійно-категоріального фонду, розробленого раніше. В зв’язку з цим в теорії цивільного процесуального права з’вились різні підходи щодо розуміння цивільних процесуальних правовідносин, їх структури, об’єкту.

В теорії цивільного процесуального права спірним є питання відносно поняття цивільних процесуальних правовідносин: чи це одне правовідношення чи система правовідношень, а якщо система, то з яких правовідносин вона складається? Серед різноманітних напрямків можна виділити три основних. Представники першого напрямку вважають, що в цивільному процесі виникає одне, багатосуб’єктнє правовідношення яке має складну структуру Прихільники іншого напрямку стверджують, що в процесі розгляду справи виникає ціла система самостійних відносин. А прибічники третього напрямку обрали комбінований варіант розглядаючи процес і як єдине цивільне процесуальне правовідношення , і як систему процесуальних відносин Розглядаючи основні підходи до визначення цивільних процесуальних правовідносин не слід їх відокремлювати, оскільки тільки в своїй єдності вони дають цілісне уявлення про дане поняття. Їх не слід протиставляти, вони взаємодоповнюючі.

Дослідження проблеми процесуальної правовідносини, її складових є базою для розробки інших проблем цивільного процесуального права. Можна сказати, що майже всі теоретичні розробки процесуальної науки будуються на базі дослідження питань процесуальних відносин.

Отже, дослідження історії виникнення і розвитку цивільних процесуальних відносин дозволяє зробити висновок, що вони розвивались поступово від постановки проблеми, її аргументації до детального вивчення і аналізу конкретних питань, їх складових, особливо в сфері визначення поняття, її специфіки. Виникнувши в кінці ХІХ століття, отримавши потужний розвиток у радянські часи, дана проблема не вичерпана. Необхідне подальше дослідження цивільних процесуальних правовідносин як вида суспільних відносин у нерозривному зв’язку з особливостями норм цивільного процесуального права.

Цивільні процесуальні правовідносини не слід вивчати тільки в аспекті теоретичних положень. Вони є механізмом застосування норм цивільного процесуального права при здійсненні правосуддя, сприяючи утвердженню режима законності і правопорядку.

1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні правовідносини являють собою один з найважливіших інститутів цивільного процесу, оскільки вони охоплюють весь процес розгляду цивільних справ від моменту їхнього порушення і до виконання судових рішень. В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними відносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права[1] . Є думка, що цивільні процесуальні правовідносини виникають з метою врегулювання інших, фактичних суспільних відносин.

Так, В. П. Мозолін зазначав, що в результаті правового регулювання відбувається не „перетворення” одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не існували, ідеологічних відносин - правових, які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх[2] .

Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх основі лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні відносини – це різноманітні зв’язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв’язок з соціальною діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, немає такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак, крім цього, важливо визначити, хто є носієм суб’єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов’язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільно-процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів.

Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання є суспільні відносини, визначеного виду. Вирішальна риса правовідносин полягає в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв’язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора, інших суб’єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як конкретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв’язки між особами, які мають індивідуалізований характер. Неврахування цього призводить, наприклад, до формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльність держави до юридичних обов’язків. Внаслідок такого підходу в процесуальній літературі дискутується питання про те, перед ким суд несе обов’язок винесення рішення.

Одні автори стверджують, що винести рішення – це обов’язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий обов’язок лише перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов’язок без адресата[3] .

При здійсненні правосуддя суд у цивільних справах вступає у певні відносини по застосуванню норм матеріального і процесуального права з учасниками процесу. Ці відносини складаються між ними при здійсненні процесуальних дій. Вони урегульовані нормами цивільного процесуального права і мають назву цивільні процесуальні правовідносини . Цивільне судочинство – це система цивільних процесуальних відносин і дій, які виникають у зв’язку з розглядом конкретної справи.

Цивільні процесуальні правовідносини – досить складне за змістом юридичне поняття, яке неоднаково тлумачиться науковцями. Проте, можна виділити такі характерні ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

1. Цивільні процесуальні правовідносини мають лише правових характер і, як правило, існують лише у правовій формі. Цим вони відрізняються від матеріально-правових правовідносин. Законодавство виділяє важливіші групи суспільних відносин і дій, які потребують впливу. У зв’язку з чим надається правова форма. Щодо процесуальних функцій правосуддя у цивільних справах, то вони не можуть існувати поза правовою формою.

2. Цивільні процесуальні правовідносини мають владний характер. Суд як орган правосуддя застосовує в межах процесуальних відносин норми права. Розпорядження суду є обов’язковими. Можна оскаржити судові рішення, але не можна їх не виконувати.

3. Основним змістом цивільних процесуальних правовідносин є діяльність по застосуванню норм матеріального і процесуального права.

4. Обов’язковим суб’єктом цих відносин є суд першої, апеляційної, касаційної, інстанції. Поза судовою діяльністю цивільні процесуальні правовідносини не існують.

5. Крім суду у цивільних процесуальних правовідносинах беруть участь інші суб’єкти, кількість яких залежить від конкретної справи. Найбільш це характерне для справ позовного характеру, в яких може бути декілька позивачів, відповідачів, треті особи різних видів.

6. Цивільні процесуальні правовідносини динамічні, постійно розвиваються, залежно від переходу від однієї процесуальної дії до іншої, від стадії до стадії цивільного процесу. При цьому дотримується послідовність вчинення процесуальних дій.

7. Кожен учасник цивільно-правових відносин є носієм самостійних прав і обов’язків по відношенню до суду. Суд взаємодіє з позивачем, відповідачем, представниками і т.п.

8. Системність цивільно-правових відносин. В системі основним є відношення між позивачем і відповідачем. Характерною рисою цивільних процесуальних правовідносин є їх тісний взаємний зв'язок. Вона виявляється, по-перше, у тому, що цивільно-процесуальні правовідносини по конкретній справі утворять систему тісно взаємозалежних і взаємообумовлених правовідносин. Ця система складається із сукупності самостійних правовідносин, що відрізняються один від одного за підставами виникнення, суб'єктним складом, змістом , об'єктом. Для цивільного процесу характерна наявність деякої мінімальної сукупності процесуальних правовідносин, іменованою стадією цивільного процесу (відносини з приводу порушення справи, підготовки справи до розгляду тощо). Цим вони істотно відрізняються, наприклад, від матеріальних цивільних правовідносин, які відособлені від інших. По-друге, цивільно-процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не хаотично, не під впливом потреб їхніх учасників, але у визначеному порядку, який закріплений в законі.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини – це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв’язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав та обов’язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень.

У теорій цивільного процесуального права крім поняття цивільних процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одна єдина багатосуб’єктна правовідносина, яка розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу „суд – позивач” , „суд – відповідач” і т.п., що правовідносин в справі стільки, скільки учасників процесу.

Теорія єдиної процесуальної правовідносини безпідставна, оскільки у процесі розгляду цивільної справи ряд правовідносин, які взаємопов’язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні, бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов’язків, специфічний склад суб’єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв’язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнення й винесення рішення до перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовідносини, як правило, з судом, то схематично система процесуальних правовідносин в суді першої інстанції виглядає таким чином:

Таким чином, цивільно-процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації, створюються між учасниками суспільних відносин - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною з осіб під час судочинства в цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки; реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного примусу.


2. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Правовідносини виникають і розвиваються за певних передумов. У теорії права виділяють два види передумов виникнення правовідносин:

1) матеріальні (загальні) передумови - у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що пов'язують суб'єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин;

- у широкому значенні — система соціальних, економічних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об'єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних відносин між суб'єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов'язків і відповідальності;

2) юридичні (спеціальні):

• норма права;

• правосуб'єктність (праводієздатність);

• юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент).

Проте, існує інша думка стосовно того, що необхідно для виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Так, Комаров В.В.[4] вважає, що для виникнення цивільних процесуальних правовідносин обов’язкова наявність:

а) підстава – це факти з настання і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред’явлення заяви і скарги (ст.5 Цивільного процесуального кодексу України);

б) цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу;

в) передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин – це обставини процесуально-правового характеру, наявність яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.

2.1. НОРМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Норми цивільного процесуального права – це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що складаються в зв’язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цього процесуального правамаютьзагальний характер, у них знаходить вираження загальний варіант взаємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам втілення правосуддя.

Цивільна процесуальна норма як загальне правило поведінки звернення до суду та інших учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного суб’єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником процесу.

Таким чином, у нормі цивільного процесуального права проявляється те типове, що характерне для конкретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямку.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якої цивільно-процесуальної правовідносини необхідна наявність норми права, що передбачає дану правовідносину. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують останніх із точки зору формулювання прав і обов’язків їх суб’єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як “владовідносини”. Дані твердження перенесені майже у всі підручники курсу цивільного процесу. Однак, деякі процесуалісти цілком обґрунтовано вважають, що при характеристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

- суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

- суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім’ям держави, вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності, обов’язкові для всіх підприємств, установ, організацій, службових осіб, громадян і підлягають виконанню.

Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми — правовідносини. Якщо звернутися до аналізу структури норми права, то можна побачити, що гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція — на права і обов'язки, а санкція — на можливі наслідки недодержання норми і правовідносин, що виникають на її підставі.

Покажемо це на схемі.

Гіпотеза Диспозиція Санкція
Юридичний факт Суб'єкти правовідносин Правовідносини (суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження) Наслідки невиконання обов'язків учасниками правовідносин Юридична відповідальність

2.2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується стосовно всіх суб’єктів цивільного процесуального права, і врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов’язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, як і визнання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивілістичний характер. Так, ст. 28 ЦПК України від 18.03.2004 р. „Цивільна процесуальна правоздатність” дозволяє зробити висновок, що правоздатності єдиної для всіх суб’єктів цивільного процесуального права немає. Нею володіють лише сторони (позивач, відповідач) та треті особи, оскільки відповідно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки визнається за всіма громадянами України, незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови тощо.

Інше становище в цивільному праві, де правоздатність – загальна властивість усіх суб’єктів цієї галузі права. Кожний суб’єкт цивільного права може мати будь-які права і обов’язки та бути суб’єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників і прокурора, органів державного управління, свідків, експертів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-який громадянин. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі умови, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки тощо; отже, лише спеціаліст може бути експертом.

Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздатність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин. Мабуть, ні. Її мають лише громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть бути суб’єктами цивільних спорів, а це – сторони та треті особи. Щоб тримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з названих причин, гадаю, що як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин не процесуальна правоздатність, а правосуб’єктність. Процесуальна правосуб’єктність – це специфічна властивість суб’єкта цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов’язків, які вступають в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття „суб’єкт цивільного процесуального права” і „процесуальна правосуб’єктність” за своїм змістом співпадають, бо суб’єкт права – це особа, яка має правосуб’єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб’єктність закріплює право осіб, які можуть бути суб’єктами прав та обов’язків, конкретизує тим самим коло правовідносин, що виникають на основі правосуб’єктності. Процесуальна правосуб’єктність є ступенем реалізації норми цивільного процесуального права, реальною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб’єктності немає, а має місце правосуб’єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна правосуб‘єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів:

- по-перше, можливості мати права і нести (правоздатність);

- по-друге, можливості до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність).

Для всіх суб’єктів цивільного процесуального права, крім сторін і третіх осіб, у складі правосуб’єктності процесуальна правоздатність невіддільна від процесуальної дієздатності, має спеціальний характер. У правосуб’єктності ж сторін та третіх осіб міцного зв’язку між процесуальною правоздатністю та дієздатністю немає, а процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права і обов’язки сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього формулюється в цивільному процесуальному законодавстві (ст. 28, 29 ЦПК України) процесуальна правоздатність та дієздатність сторін та третіх осіб з їх специфічним змістом. Оскільки правоздатність і дієздатність у складі правосуб’єктності інших учасників цивільного процесу має спеціальний, а не загальний характер і не відображає загальних властивостей всіх суб’єктів цивільного процесуального права, то формулювати їх зміст у спеціальних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.

Практичне значення встановлення наявності цивільної процесуальної дієздатності має тільки для громадян. Повну процесуальну дієздатність мають особи, яким виповнилося 18 років. До досягнення повноліття процесуальна дієздатність виникає у випадку, якщо неповнолітня особа вступила у шлюб (ст. 29 ЦПК України).

Неповнолітні віком від 15 до 18 років можуть виступити в суді особисто як сторона лише у випадках, що виникають з угод, які вони вправі згідно із законом укладати самостійно, та в справах, про відшкодування заподіяної ними шкоди. Притягнення до участі в таких справах батьків залежить від суду.

Отже, цивільна процесуальна правосуб’єктність для кожного суб’єкта цивільного процесуального права специфічна. Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає від народження, дієздатність, як правило, належить громадянам, що досягли повноліття.


2.3. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

Передумовою для виникнення цивільних процесуальних правовідносин крім норм права і процесуальної правосуб’єктності є юридичні факти. Юридичні факти – це передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміни чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, вступ у справу третіх осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься без дія учасників цивільного процесу. Процесуальна бездія – це невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обмежений характер, - штраф, наприклад (ст.94 ЦПК України).

Викликають заперечення визначення процесуальних бездій як невикористання свого процесуального права. Ця думка не відповідає закону - дозвільному способу правового регулювання процесуальних відносин. В протилежному випадку процесуальною бездією – юридичним фактом – довелось би вважати неподання позовної заяви, скарги, невспуплення у справу заінтересованої особи тощо.

Юридичним фактам як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасниками процесу. Так, наприклад, факт смерті однієї із сторін не може викликати припинення провадження у справі. Провадження у справах у такому випадку припиняється через дію суду – ухвалу про припинення провадження у цивільних справах.

Залежно від наявних умов, з якими законотворень пов’язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні факти. Коли юридичним фактом є одна умова, то це простий юридичний факт: наприклад, притягненням судом другого відповідача, виклик свідків та інших осіб та ін. Але найчастіше в судовому процесі зустрічаються складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних правовідносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції необхідно вчинити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя прийняти її в провадження. Такий юридичний факт прийнято називати юридичним складом.

Врешті-решт для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон в деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої дії, а також її документальне оформлення. У цьому випадку вимоги форми, документального оформлення мають конститутивне значення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то зазначені в законі процесуальні наслідки не наступають.

Так, заінтересована особа може порушити цивільну справу для захисту своїх права та інтересів, що охороняються законом, тільки шляхом подачі у суд позовної заяви. Згідно зі ст. 119 ЦПК України позовна заява подається до суду у письмовій формі. Вона повинна містити у собі:

1) назва суду, до якого подається заява;

2) точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання і знаходження;

3) зміст позовних вимог;

4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

5) зазначення доказів, що стверджують позов, та ряд інших реквізитів.

Якщо заява не відповідає вимогам, то суддя вирішує залишити заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у встановлений строк не виконає перераховані в ст.119 ЦПК України вимоги, то позовна заява вважається недійсною і повертається позивачу (ст.139 ЦПК України).


3. ЕЛЕМЕНТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

У теорії цивільного процесу питання про зміст правовідносин вирішується по-різному. Одні автори вважають, що зміст цивільних процесуальних відносин складають процесуальні дії суду та учасників процесу. Інші гадають, що зміст правовідносин являє собою права та обов’язки учасників процесу. Треті, синтезуючи ці дві крайні точки зору, дійшли до висновку, що змістом цивільних процесуальних правовідносин є суб’єктивні права та обов’язки учасників процесу, а також їх дії.

Можна розглянути зміст цивільних правовідносин як права і обов’язки його учасників. Суб’єктивне цивільно-процесуальне право є міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільно-процесуальних правовідносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий зміст та складається з юридичних можливостей, що надані суб’єкту. Юридичні вимоги як складові частини змісту суб’єктивного цивільно-процесуального права мають назву право можливостей.

За умов великого різноманіття суб’єктивних прав виділяють три основні можливості:

1) можливість вимагати, що складає з себе можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків;

2) можливість на власні дії, що означає можливість самостійного здійснення суб’єктом фактично та юридично значущих дій;

3) право на захист, а саме можливість виконання чи вимоги використання державно-примусових заходів у випадку порушення суб’єктивного права.

Суб’єктивний цивільно-правовий обов’язок – міра необхідної поведінки учасників цивільно-процесуального правовідношення. Сутність обов’язків складається з необхідності здійснення суб’єктом вказаних дій чи утримання від будь-яких дій.

В цивільно-правових правовідношеннях існує два типи обов’язків – пасивний та активний.

Обов’язки пасивного типу виходять з цивільно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливість здійснення дій, що порушують інтереси правомочних суб’єктів.

Обов’язок активного типу містить вимогу до суб’єкта здійснити дію. Вимога, що міститься в обов’язку та складає її зміст, означає для зобов’язаного суб’єкта необхідність діяти в інтересах правомочного суб’єкта, бо воно забезпечено санкцією за невиконання обов’язку.

Структура цивільно-процесуального правовідношення може бути простою та складною. У першому випадку, одному правомочному учаснику протистоїть один зобов’язаний, у другому – одному правомочному – декілька зобов’язаних.

Суб’єктивні права та обов’язки, що їх мають учасники цивільно-процесуального правовідношення складають його правову форму. Особливістю суб’єктивних цивільно-процесуальних прав та обов’язків є їх немайновий характер.

В процесі цивільно-процесуального регулювання суспільних відносин їх учасники набувають прав та обов’язків, які у подальшому й обумовлюють поведінку учасників в рамках існуючих між ними правовідносин. Як і будь-яке інша суспільна правовідносин встановлюється в результаті взаємодії між особами. В правовідношенні взаємодія його учасників проходить у відповідності до суб’єктивних прав та обов’язків що вони мають.

Але, на мою думку, більш прийнятною видається думка, що цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають визначену внутрішню будову. До них входять три елементи: суб’єкти, зміст, і об’єкти.


3.1. ЗМІСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні права суб’єктів правовідносин і процесуальні дії по їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але така думка не безспірною. У науці переважає думка, що змістом цивільних процесуальних правовідносин є лише права і обов’язки його суб’єктів. За іншим висловленням – не всякому праву одного суб’єкта відповідає обов’язок іншого, тому не в кожних правовідносинах зміст складається з сукупності прав і обов’язків, а тільки з права і процесуальних дій одного суб’єкта, який витісняють обов’язки іншого. Існує також твердження, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов’язки – формулу правовідносин.

Права і процесуальні дії одного суб’єкта не можуть бути засобом правового регулювання поведінки осіб у цивільному судочинстві, а отже – і становить зміст правовідносин. Обґрунтування, що суд як орган держави може і повинен мати обов’язки тільки перед державою, а не перед іншими суб’єктами процесу, не відповідає нормам процесуального права, в яких закріплені конкретні обов’язки суду перед конкретними суб’єктами. Праву заінтересованих осіб на порушення процесу (ст. 4 ЦПК України) відповідає обов’язок суду розглянути звернену до суду вимогу на порушення цивільної процесуальної справи. Як суб’єкт процесуальних правовідносин суд має обов’язки, які кореспондують праву іншого суб’єкта цих же правовідносин, і тільки виконання судом обов’язків дає можливість іншому суб’єкту здійснювати свої права і забезпечувати режим законності в цивільному судочинстві.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входять разом з правами і обов’язками суб’єктів їх поведінка, тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб’єктами своєї волі. Від дії суб’єктів залежить виникнення і розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст.3 ЦПК України кожна заінтересована особа має право звернутися до суду в порядку, встановленому законом, за захистом порушеного права чи чи охоронюваного законом інтересу. Обов’язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, коли заінтересована особа подасть до суду позовну заяву, заяву, скаргу. Отже, право заінтересованої особи на звернення до суду за захистом реалізується пред’явленням до суду заяву (виконання процесуальної дії). Цьому праву відповідає обов’язок суду приступити (виконати процесуальну дію) до розгляду справи. Між судом і заінтересованою особою виникли цивільні процесуальні правовідносини, і його суб’єкти можуть реалізувати процесуальними діями встановлені ЦПК України і пов’язані між собою процесуальні права і обов’язки. Таким чином, тільки сукупність процесуальних праві обов’язків і процесуальних дій по їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб’єктів (цивільні процесуальні права і обов’язки), і їх дії. Останні виступають засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв’язку з цим цивільні процесуальні правовідносини виступають формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб’єктивних прав і обов’язків, а самі права і обов’язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма – це об’єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються в цивільному судочинстві по справі, яке є їх єдиною процесуальною формою.


3.2. СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Коло суб’єктів, цивільних процесуальних правовідносин широке. Усі учасники судочинства у конкретній цивільній справі є суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, які виникають у зв’язку з її неоднаковим колом процесуальних права і обов’язків.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати лише між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, в цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, тому суд є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин, а в стадії судового виконання – також орган виконання. Другим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і яка в одній із стадій цивільного судочинства може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими будуть сторони, треті особи, органи прокуратури, органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники і заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, громадськість, експерти, свідки, та інші особи, які сприяють розгляду справи і виконанню судового рішення.

З метою виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб’єктів правовідносин у процесуальній літературі наводиться кілька видів їх класифікації на групи:

а) юридично заінтересованих і юридично незаінтересованих осіб або суб’єктів допоміжних правовідносин;

б) на суб’єктів застосування норм права і суб’єктів по додержанню і виконанню норм права або на юрисдикційні органи і їх службових осіб і учасників цивільного процесу;

в) на суб’єкти, які здійснюють правосуддя, які беруть участь у здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю.

Наведена класифікація має загальний характер і не розкриває мети і завдання участі окремих суб’єктів у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі (гл. 2 ЦПК України).

З врахуванням існуючих систем класифікації суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій і нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

1.Субєкти, які здійснюють правосуддя в цивільних справах і діяльність яких пов’язана з ним:

- суди, які розглядають і вирішують справи по першій інстанції;

- суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у касаційному і наглядному порядках та у зв’язку з нововиявленими обставинами;

- органи судового виконання.

2. Особи, які беруть участь у справі:

- з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;

- з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури процесуальні представники, органи державного управління, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, а також громадськість.

3. Особи, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя:

- особи, які сприяють судові у розгляді справи – свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази;

- особи, які сприяють судовому виконанню – громадяни, організації, у яких є майно і грошові кошти боржника;

- фінансові і житлово-комунальні органи, органи нотаріату, які виконують допоміжні дії по забезпеченню виконання;

- організації, які виконують періодичні стягнення із заробітної плати боржника.


3.2.1. СУБ’ЄКТИ , ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ПРАВОСУДДЯ В ЙОГО РІЗНИХ ФОРМАХ

Судові повноваження реалізують судді, які обрані та призначені у відповідності з вимогами закону. Відповідно до ст.18 ЦПК України майже усі цивільні справи по першій інстанції суддя розглядає одноособово. У колегіальному складі (троє професійних суддів) розглядаються справи про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у випадках, коли рішення постановлене одноособово суддею, було скасовано і справу передано на новий розгляд. Крім цього, у колегіальному складі суддів справа іншої категорії розглядається, також у разі, коли суд апеляційної або касаційної інстанції скасовуючи рішення і передаючи справу на повний розгляд, враховуючи її складність, визнає за необхідне щоб справа була розглянута у колегіальному складі суддів.

Повноваження суддів апеляційної та касаційної інстанції здійснюють професійні судді із складу апеляційних та касаційних інстанцій вищестоящих судів. Правове положення суду серед інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин характеризується рядом особливостей:

1.Суд займає головне місце у системі суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

2. Процесуальні дії суду – основні юридичні факти, які які впливають на правовідносини.

3. Суд наділений владними повноваженнями.

4. Вказівки суду обов’язкові для виконання усіма суб’єктами правовідносин.

До цієї групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин відносять державні органи, які наділені владними функціями. Суд (у стадії виконання – орган судового виконання) є обов’язковим суб’єктом у всіх стадіях судового процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді і судового виконавця, які виступають від імені суду чи органу судового виконання. В теорії цивільного процесу самостійним суб’єктом процесуальних правовідносин називається суддя, судовий виконавець, секретар суду, секретар судового засідання. Але посадові особи, які виступають як носії службових прав і обов’язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу, самостійними суб’єктами, які замінюють державний орган, не стають. Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами, а судовий виконавець – органу судового виконання, перебувають з ними в трудових правовідносин, тому суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд і орган судового виконання. Одноособові дії судді і судового виконавця призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом, органом судового виконання. Одноособові дії судді і судового виконавця призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом, органом судового виконання.

Процесуальними гарантіями, що забезпечують безсторонність і об’єктивність суддів і судового виконавця, є відводи. Судді і судові виконавці не можуть брати участі в розгляді справи і виконанні рішення і підлягають відводу і самовідводу за наявності обставин, передбачених ст. 20 ЦПК України.


3.2.2. ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У СПРАВІ

Особи, які беруть участь у справі чітко визначені в законодавстві, це – сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб – представники, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування (ст. 26 ЦПК України).

Осіб, які беруть участь у справі відрізняють від інших суб’єктів, бо мають такі характерні ознаки:

1) Наявність юридичної заінтересованості у результатах вирішення судом справи і реалізації постановленого по ній судом рішення. Їх заінтересованість зумовлюється тим, що вони мають відношення до справи як учасники матеріального спору (суб’єктивний матеріально-правовий характер заінтересованості) або внаслідок виконання ними функцій в системі управління суспільством (державний чи громадський порядок заінтересованості). Виходячи з цього, вони в своїх судженнях і діях можуть висловлювати і визначати своє ставлення з приводу правової суті цивільної справи, а також з будь-яких питань, що виникають в її розгляду і виконання винесеного по ній судового рішення. Але сам характер і ступінь заінтересованості не однаковий.

Сторони у позовному провадженні, заявники і заінтересовані особи у справах, які виникають з адміністративних правовідносин, перебувають між собою в спірних матеріальних правовідносинах, які вимагають судового захисту. В зв’язку з цим їх заінтересованість у справі має суб’єктивний матеріально-правовий характер. Суб’єктивний правовий інтерес мають заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження. До цієї підгрупи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин належать треті особи, які мають правовий зв’язок з однією із сторін і заінтересованість, обумовлену тим, що наслідки розгляду судом такої справи можуть вплинути на ці відносини.

2) Наявність права брати активну участь у судочинстві з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, в тому числі і шляхом оскарження дій та рішень суду.

Відповідно до правового статусу осіб, які беруть участь у справі, з врахуванням їх заінтересованості у наслідках справи, цивільне процесуальне законодавство наділяє їх широкими повноваженнями ці повноваження визначені у ст. 27 ЦПК України: „Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам...”

Разом з тим, особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами. Вони повинні повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження у справі.

Крім процесуальних прав, передбачених у ст..27 ЦПК України, сторони, треті особи, особи, що беруть участь у справах окремого провадження і деякі інші особи, які беруть участь у справі, наділені рядом спеціальних, характерних тільки для них процесуальних прав і обов’язків (наприклад, право відповідача визнати позов).

Особи, які беруть участь у справі – це велика за складом група суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Їх можна поділити на тих, хто захищає свої особисті матеріально-правові інтереси (позивач, відповідач та ін.), та суб’єктів захисту інтересів інших осіб (прокурор, органи державної влади та ін.)

Деякі особи, які беруть участь у справі, можуть бути учасниками тільки певних видів цивільного судочинства. Так, позивач, відповідач, треті особи, - це учасники позовного провадження. Заявники – учасники деяких категорій справ окремого провадження і справа, які виникають з адміністративно-правових відносин. Заінтересовані особи беруть участь у справах окремого провадженя.

Осіб, які беруть участь у справі, можна поділити й за ознакою процесуальної ролі в судочинстві. Позивач і відповідач є основними учасниками процесу в конкретній справі. У зв’язку зі спором між ними виникає цивільний процес. Вони мають однакові права і їх інтереси однаково захищаються у цивільному процесуальному законодавстві. Окреме місце у цивільному судочинстві належить прокурору. Відповідно до ст.121 Конституції України прокурор здійснює представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом. У таких випадках прокурор має право брати участь у цивільному процесі, подаючи заяву про порушення цивільної справи або вступаючи у вже порушену справу.


3.2.3. ОСОБИ, ЯКІ ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО УЧАСТІ У СПРАВІ ДЛЯ СПРИЯННЯ У ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Особи, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя характеризуються тим, що вони не мають юридичної заінтересованості у справі, але обійтися без їх участі у цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові – у встановленні фактичних обставин у справі по справі, а органові судового виконання – в швидкому і правильному виконанні судового рішення. До них належать свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові докази або речові докази. Між таким особами і судом існують процесуальні права і обов’язки, саме тому вони є суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Так, ЦПК України визначає у ст. 50, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записками, відмовитися від давання показань, у випадках, встановлених законом, а також йому можуть бути компенсовані витрати, які пов’язані із викликом до суду.

Разом з тим ЦПК України визначає коло осіб, які не підлягають допиту, і які мають право відмовитися від дачі показань.

Експерт – особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ, процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань. Експертом, який залучається до справи, може бути особа, яка відповідає вимогам, які встановлені в Законі України „Про судову експертизу” і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Під час проведення експерт зобов’язаний забезпечити збереження об’єкта експертизи. Після повного дослідження експерт повинен дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на дані запитання, а в разі необхідності роз’яснити його.

Спеціаліст – особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Він залучається до судового процесу ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги. Це може бути фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуального характеру не замінює висновку експерта.

Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Перекладач допускається до справи ухвалою суду. Він має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у справі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, які необхідні для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Особа, яка надає правову допомогу – це особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Вона має такі права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім на судовому засіданні. Допускається до справи ухвалою суду.


3. 3. ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу яко­го виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називається: дії суб'єктів правовідносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріаль­но-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета циві­льного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конк­ретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що проце­суальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.

Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об'­єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення циві­льного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій — подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні право­відносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, — порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта — для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесу­альні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночас­но виступають юридичними актами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступа­ють і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскі­льки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідно­син. Викликає сумнів правильність про наявність загального спеці­ального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і систе­ми простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спря­мовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єк­тів правовідносин.

Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК України залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.

ВИСНОВОК

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, правових зв’язків, які розвиваються під час руху цивільної справи. Це – виникаючі на основі норм процесуального права індивідуалізовані суспільні взаємини між судом та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав та обов’язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень. Цивільно-процесуальні правовідносини відзначаються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації, створюються між учасниками суспільних відносин - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною з осіб під час судочинства в цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки; реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного примусу.

Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають визначену внутрішню будову. До них входять три елементи: суб’єкти, зміст, і об’єкти. Учасники судочинства у конкретній цивільній справі є суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, до них відносять: суб’єктів, які здійснюють правосуддя в цивільних справах; осіб, які беруть участь у справі; осіб, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя. Зміст даних відносин складають права суб’єктів правовідносин та дії з їх реалізації. Об’єкт - процесуальні наслідки, на досягнення яких спря­мовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єк­тів правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини - досить складне поняття, тому не слід його вивчати тільки в аспекті теоретичних положень. процесуальні правовідносини є механізмом застосування норм цивільного процесуального права при здійсненні правосуддя, які сприяють утвердженню режиму законності і правопорядку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР.

2. Цивільний процесуальний Кодекс України

3. ЗУ „Про судову експертизу” від 25.02.1994 р.

4. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Х.,: Консум, 2002 р. 407 с.

5. Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001.

6. Цивільне процесуальне право України: Підручник. В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; Х.: Право, 1999..

7. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. - Харьков, 2001

8. Советское гражданское право. Учебн. В 2-х томах –Т.І/ Под ред. О. А. Красавчикова - М , 1985

9. Гражданское право Украины - T.I / Под ред А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. - Харьков, 1996.

10. Гражданское право в вопросах и ответах. Учебн. пособие - Харьков, 2001.

11. Гражданский процесс: Учеб. Изд. третье, перераб. и доп. / Под ред. В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. - М., 2001

12. Мозолин В. П. О гражданско-процессуальном правоотношении / Советское государство и право. 1955. № 6.

13. Гурвич М. А. Судебное решение. М., 1976.


[1] Див.: Курс советского гражданского процесуального права. М., 1981. Т.1. С.190

[2] Див.: Мозолин В. П. О гражданско-процессуальном правоотношении // Советское государство и право. 1955. № 6. С.52.

[3] Див.: Гурвич М. А. Судебное решение. М., 1976. С. 11-13.

[4] Див.: Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України. Х. – 1999.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий