Смекни!
smekni.com

Юрій Хмельницький (стр. 1 из 3)

Юрій Хмельницький


Гетьман України Юрій Хмельницький був чи не наймолодшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився десь 1640 або 1641 року, про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспасіян Каховський вказував, що під час Чуднівської битви 1660 року Юрасеві Хмельницькому було двадцять. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Про зовнішність Юрія Хмельницького можна судити з Двох дещо пізніших портретів, один з яких подавався в німецькій друкованій хроніці "Театр Європи", а другий — у літописі Самійла Велична. Не суперечить цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Молодого гетьманича описали дуже лаконічно: темноволосий юнак, сором'язливий, скромний, скутий у рухах, більше скидався на ченця. Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна, яка мала видовжене обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, що робило погляд гострим і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот. Чисте обличчя, невеликі вуса. Одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича євнухом ("з натури євнух"), але такий відгук вороже наставленого до цього гетьмана історика не є достовірним. Наприкінці 50-х років був ще зовсім молодою людиною, яка відзначалася побожністю. На останньому ж відтинку свого життя, очевидно, надолужив роки аскетизму, бо деякі джерела недвозначно натякають на нестримність його особистого життя.

Відомості про гетьманича все частіше з'являються після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, 4 і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково, саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький, але грунт для передачі синові булави Богдан Хмельницький заклав. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом, навіть не наказним (!). Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне і повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора чи полководця у зовсім ще молодого нащадка.

По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом, та до загальної козацької ради справа не просунулася. Гетьманська булава перейшла тоді до рук Івана Виговського, колишнього генерального писаря Війська Запорозького. Юрій Хмельницький через це почувався глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити цього Виговському. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв і частину скарбів Богдана, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці і Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим і конфліктом скористалася опозиція проти Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана. У даній ситуації чи не вперше виявили ся психічні вади характеру Юрія Хмельницького, котрі повинні були б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.

Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких "добрих" порадців як Іван Брюховецький. Невипадково, коли 1659 року Виговський з Мухаммед-Гіреем рушив під Конотоп, Хмельницький у складі загону козаків-опозиціонерів вдарив у татарський тил.

У міру того, як слабшали позиції Виговського, Юрія і Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву. Врешті Виговський мусив скласти свої гетьманські повноваження на раді під Германівкою (осінь 1659 р.), Юрія Хмельницького обрано гетьманом. Одразу ж перед новообраним володарем постало пекуче питання зовнішньополітичного курсу української держави, і до того ж йому, як, власне, і всім наступникам Богдана, довелося вирішувати його в гірших умовах порівняно зі своїми попередниками.

Заявивши спочатку про вірність королеві Речі Посполитої, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків та інші. Вихідні позиції, зайняті тоді українським урядом, рули в тих умовах — прагнення до збереження конфедерації Росії та України. Нові вимоги, які висувала українська сторона, повинні були уточнити і конкретизувати деякі пункти договору 1654 року з метою збереження суверенітету України. Так, царські війська в Україні могли стояти лише в Києві, а в разі війни вони повинні були б підлягати гетьману України; царський уряд не повинен був приймати жодних листів з України без військової печатки, простіше кажучи, доносів; переговори з іноземними державами в разі, коли це стосувалося України, мали відбуватися з обов'язковою участю представників українського уряду; мав бути збережений статус української православної церкви, тобто її формальна підпорядкованість константинопольському патріархові тощо. Отже, у 1659 році український уряд на чолі з Ю. Хмельницьким правильно розумів значення і в той же час недосконалість та незавершеність договору з Росією 1654 року і тому прагнув поліпшити останній, щоб зберегти рівноправні та взаємовигідні відносини. Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору, тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Він розглядав Україну лише як провінцію і прагнув поступово ліквідувати її суверенітет, скориставшися з ослаблення.

В самому дебюті нового етапу російсько-українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та рядом сотників, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметєва, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозванного "наказного гетьмана" І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників-дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким "14 статей" — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.

Зміст Переяславських статей 1659 року ("14 статей"), які того ж року були видруковані в друкарні Києво-Печерської лаври, досить добре відомий. Тут зазначимо лише, що російсько-український договір 1659 року мав чітко виражений класовий характер і відбивав насамперед волю російських феодалів та української козацької старшини. Але на відміну від договору 1654 року в ньому зафіксована зміна принципів російсько-українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Росії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю імперії. І хоч ця автономія була тоді ще досить широкою, однак дії царату не полишали сумнівів у тому, що наступ на суверенітет України продовжиться.

Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть "Переяславських статей" 1659 р., намагалися використати його як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як свого часу (1648 та 1655 рр.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40-60 тис.) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об'єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.

Зовні події розгорталися подібно до кампанії 1655 року. Але тоді цар Олексій Михайлович кинув на західний напрямок майже всі свої війська і сам узяв участь у поході. Тоді російській армії, яка діяла разом з українським корпусом І. Золотаренка вдалося добитися блискучих успіхів у Білорусії, що вплинуло і на ситуацію на українському фронті. Крім того, українська держава до кривавої міжусобиці 1658—1659 рр. мала значно більший військово-економічний потенціал. Врешті, й міжнародна ситуація в 1660 році склалася значно гірше для України, ніж у 1655-му. Тоді ж проти Речі Посполитої діяла з усіх боків могутня коаліція. Тепер же російсько-українським військам доводилося сподіватися лише на свої сили. За таких умов ведення походу двома окремими групами військ було явним прорахунком російського та українського верховного командування. До того ж "герой" каральних операцій в Україні 1658—1659 років князь Борятинський не дав допомоги Шереметєву і засів у Києві. Тим часом армія Речі Посполитої об'єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат-солтан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько-українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько-українських військ перерізав земляний вал, яким Шереметєв поспішив відгородитися від корпусу Цицюри.