Міністерство освіти і науки України
Ужгородський національний університет
Юридичний факультет
Реферат на тему:
Вплив геополітичних факторів на інкорпорацію Закарпаття Чехословацькою державою
Ужгород 2009
Зміст
Розділ І. Актуалізація проблем
Розділ ІІ. Контрпродуктивні дії Будапешту
Розділ ІІІ. Міжнародні геополітичні обставини
Список використаних джерел та літератури
Розділ І. Актуалізація проблем
Постійна актуалізація проблем з історії України XX ст. є свідченням якісного зростання історичної думки, подолання застарілих концепцій і міфів, що засновані на запереченні не стільки ідеологічних доктрин досліджуваних проблем, скільки на запереченні, чи пак, розширенні самої історіософії історичного аналізу. Розширення джерелознавчої бази і поглиблення історичного аналізу обов'язково веде до заперечення багатьох концептуальних висновків та якісно піднімає на значно вищий рівень розуміння самої проблеми.
Дослідження історії національно-визвольного руху в Україні вимагає пов'язання і висвітлення проблем етнополітичних явищ у зв'язку з світовими геополітичними процесами. Адже XX століття для української нації стало етапом етнічної активізації. Про це свідчать політичні змагання українців за осягнення національно-державних перспектив. Етнічне піднесення і національне пробудження не оминуло і Закарпаття. Тому суспільно-політичні процеси 1918-1920-х років, що відбувались у краї, слід розглядати під кутом зору загальноетнічного поступу, а не лише як явища локального значення. У 1919 році згідно Сен-Жерменського договору Закарпаття було включене до складу Чехословацької республіки. Це була подія надзвичайної історичної ваги. Вона змінила державну належність краю, створила якісно нові умови його суспільно-політичного і культурного розвитку.
Важливо висвітлити не самі події цього процесу, скільки очевидні і приховані фактори, що зумовили перехід краю до складу новоствореної держави, та наслідки перебування закарпатських українців у складі спільної держави чехів і словаків. Найперше це стосується цілого комплексу геополітичних чинників, що впливали прямо і опосередковано на долю цього регіону України, та загалом більш глибокого осмислення світових процесів тих років, політичних тенденцій в Європі і т.ін.
У 1918 році внаслідок поразки у Першій світовій війні країн Четвертного союзу та розвитку національно-визвольних рухів в Європі, виникли, а точніше, на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій було відновлено ряд держав Центральної Європи. Ця континентальна геополітична революція була юридично узаконена Версальською мирною системою. Паризька мирна конференція, представники великодержав відмовились розв'язувати українську проблему, посилаючись на непевне становище українських державних організмів. Насправді ж, вони своїм баченням геополітичного розвитку Східної Європи створили «непевне становище українських державних організмів». Влади УНР і ЗУНР були повалені, а їх терени, в тому числі і Закарпаття, були включені в чужі державні організми.
Закарпатська територіальна проблема має довгу передісторію геополітичних зацікавлень. Після 1867 року цей край знову опинився у складі відновленого Угорського королівства, яке проводило жорстку, посуті тоталітарну політику угорського етноцентризму, Будапешт намагався чимшвидше «проковтнути», тобто асимілювати, етнічно неугорську людність краю і цим увічнити його належність до Угорщини. Угорщина прагнула успадкувати територіальні володіння колишньої «Свято-Стефанської корони». З цих причин угорська влада, особливо ревно стежила за тим, щоб на Закарпаття не проникали «шкідливі» впливи. Найперше це стосувалося поширення ідеї національної єдності з українцями по той бік Карпат, зародження національної антиугорської відрубної ідеології, переслідувань москвофільства і православ'я (сігетський судовий процес) як духовного підґрунтя російського імперіалізму.
З 70-х років XIX ст. українські землі Австро-Угорщини стали важливим чинником російської зовнішньої політики. Росія засобами ідейного впливу, через створення релігійних осередків у формі православ'я та планів безпосередньої територіальної анексії намагалась придушити основу українського національно-визвольного руху. Закарпаттю відводилась роль плацдарму для посилення впливу на традиційному напрямі — Ватіканський півострів та словенський (новацько чеський і лужицький) регіони Центральної (Територіальні претензії Російської імперії на західноукраїнські землі були одною з причин напружених російсько Австро-угорських відносин.
Змінити територіальну належність Закарпаття могли лише сприятливі зовнішні обставини, головним чином такі, що виникли б у результаті російсько-австро-угорського військового конфлікту. Адже цупкі обійми угорської імперської політики практично унеможливлювали місцевий національно-визвольний рух. В умовах угорського тоталітаризму на Закарпатті в українському національному організмі появилися глибокі деструкції. При досить тривалій практиці цей процес міг завершитися цілковитою асиміляцією закарпатських українців. За таких умов у краї не було суспільної сили, яка б спромоглась на активні дії. Тому тільки надзвичайно сприятливі зовнішні обставини могли зупинити асиміляторську практику Будапешту і посилити започатковане українське національне відродження.
Зовсім нові обставини склалися внаслідок поразки Австро-Угорщини та її союзників у Першій світовій війні. Політичний колапс охопив всі землі колись могутньої Австро-Угорщини. Вона втратила можливість контролювати не тільки традиційно сильні на національні рухи регіони Польщі та Чехії, але й області відносно спокійні, що не турбували в попередні роки національними рухами. Втягування Закарпаття в систему загальноімперських кризових процесів, що проходив під сильним диктатом Антанти, було тим головним і, мабуть, домінуючим фактором, що активізував внутрішні суспільні процеси в краї і вирвав його з-під панування угорців.
Національно-визвольні рухи поневолених народів в Європі стали реальним політичним фактором. У час війни ворогуючі сторони підтримували визвольні рухи і визнавали право недержавних етносів країн-суперниць на самовизначення і державне відокремлення. Дуже сильно національно-визвольний рух підточував могутність Австро-Угорської монархії. Особливо загрозливими були ті з рухів, які з самого початку були орієнтовані на країни Антанти, користувалися їх політичною підтримкою. Найвиразніше це простежувалось на прикладі визвольних рухів Чехії і Польщі. Ще до завершення війни В.Вільсон визначив основні ідеологічні кличі щодо принципів самовизначення поневолених народів, а 14 пунктів американського президента ще більше роздмухали полум'я національно-визвольних рухів, спрямованих, головним чином, проти Австро-Угорської і Османської імперій. Логічним завершенням військово-політичного тріумфу держав Антанти у Першій світовій війні була Паризька мирна конференція, яка поставила у і юлітичний нокаут Берлін, Відень, Будапешт і Стамбул. Такий хід подій призвів до соціальних вибухів у їх метрополіях. Так, комуністична революція в Угорщині висвітлила ще одну загрозу, яка постала перед країнами-переможцями. Боячись впливу більшовиків на сході Центральної Європи, країни Антанти у квітні 1919 року ввели чехословацькі війська на чолі з французьким генералом Енноком до західної частини Закарпаття.
Розділ ІІ. Контрпродуктивні дії Будапешту
Будапешт намагався утримати цей етнографічний терен України у своєму складі і після закінчення війни. Державні кола Угорщини хотіли контролювати перебіг подій і на Закарпатті. Здебільшого це проявлялося у спробі мілітарного контролю, як це було з акцією в Ясінях напередодні гуцульського повстання, в активній підтримці проугорських настроїв, в агітації, в імітуванні національних поступок для українців краю, в клопотанні перед країнами Антанти. Так, в грудні 1918 року Угорщина оголосила про надання краєві адміністративно-територіальної автономії під назвою «Руської країни».
Та це вже було надто пізно. На шляху здійснення цієї мети став внутрішній спротив українців Закарпаття та країн Антанти. Плани Будапешта провалилися. Найбільш виразно це проявилося у час повалення радянської влади в Угорщині. Комуністична влада ослабила країну, позбавила демократичні сили авторитету. Це паралізувало і внутрішній угрофільський провід на Закарпатті, члени якого поступово втрачали активність. Частина колишніх угрофілів перекинулась до прочеського табору.
Наведені геополітичні процеси засвідчують, що доля Закарпаття залежала від кон'юнктури континентальних політичних процесів, що вона визначала майбуття краю. Тобто, при завершенні Першої світової війни в Європі різко змінилася геополітична ситуація і створила реальну можливість для виходу Закарпаття із складу Угорщини.
Закарпатська територіальна проблема набула широкого міжнародного звучання. Вище вже говорилося про прагнення Росії вийти на цей терен й ослабити австрійські і угорські політичні впливи в Центральній і Південно східній Європі. Напередодні та на початковому етапі війни Ці втручання набули особливо гострих форм. З російськими імперськими прагненнями намагались узгодити свої дії й інші суб'єкти політики. Так, Румунія намагалась виторгувати землі на південь від річки Тиси, тобто частини колишньої Мараморощини. Своєрідні плани виношували і лідери чеського національно-визвольного руху. Їх проекти передбачали створення чехословацької держави під протекторатом Росії і російського царя. Сферою своїх майбутніх державних інтересів, хоч не чітко, вони оголосили і Закарпаття. За планом Т.Г. Масарика український етнографічний масив Закарпаття західніше Ужгорода мав відійти до майбутньої Чехословаччини. Він також висловив думку про доцільність майбутній державі чехів і словаків мати спільний кордон з Румунією. Особливо помпезний план майбутньої Чехословаччини виглядав у К.Крамаржа, поданий російському цареві, згідно з яким колишня «Угорська Русь» мала належати Чехословаччині.