Реферат з історії України
на тему:
«Народження і функціонування козацької держави»
І курс, РЗГ, 2 група
Мельник Євгенія Сергіївна
Зміст :
1. Виникнення козаків на території сучасної України
2. Зведення січей як надійної системи самооборони
3. Запорозька Січ-праобраз державності
4. Національна визвольна війна як привід для створення козацької держави
5. Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького
6. Українська держава на міжнародній арені
7. Занепад Гетьманщини
Висновки
Вступ
Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, вільні,сильні і войовничі люди із всієї України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, народились нові традиції, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим життям козаччина жила понад трьох сторіч. Спочатку професійна община, а згодом і справжня могутня держава, яка стрімко постала в ході Національної революції, і яка недовго проіснувала, залишивши по собі яскравий слід в історії нашої держави. До сих пір навколо питання козацької державності спалахують суперечки між науковцями. Хтось стверджує, що Військо Запорозьке безперечно було самодостатньою, суверенною державою, хтось це спростовує. Інші ж вважають, що держава існувала тільки протягом 1648-1657 років. Але провідні історики України, такі як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, В’ячеслав Липинський вважають факт існування козацької держави незаперечним. Про це свідчить присутність усіх ознак державності Війська Запорозького, які наведені нижче. Але спочатку необхідно визначитись із поняттям козак і їх виникнення на українських землях.
1. Виникнення козаків на території сучасної України
Слово козак вперше ми можемо зустріти у Початковій монгольській хроніці 1240 року. У тюрків і у татар це слово мало схожі значення: вільна людина, авантюрист, розбійник. З часом слово набувало й інших значень, але домінантним стало визначення «вільна озброєна людина». Такі люди вели кочовий спосіб життя, існували за допомогою підручних промислів, таких як рибальство, полювання, збиральництво,а також іноді нападали на каравани та заможні панські маєтки. Козаки брали участь у різноманітних військових походах, входили до складу охорони заможних людей або до військових загонів.
Деякі вчені, зокрема Михайло Грушевський, вирізняють два етапи розвитку козацтва: перший -«побутовий», і другий - існування козацтва як окремої, самостійної суспільної верстви. Щодо першого етапу, то є багато версій походження козаків, серед яких: хозарська,яка порівнює козаків з хозарами; татарська, яка виводить козаків із татарських поселень на території Київщини, де шляхом поєднання двох кровей, татарської і місцевої слов’янської, утворилась якісно нова верства – козацтво; автохтонна теорія ж доводить походження козаків від своїх предків з Київської Русі; захисна теорія вбачає появу козацтва як необхідність протистояння татарам, а соціальна їх пояснює їх появу внаслідок підсилення національного та релігійного гніту з боку Речі Посполитої, саме це і стало приводом до масових селянських втеч на вільні землі та їх подальшу самоорганізацію.
Жодна з цих теорій не може повністю відповісти на питання походження козацтва, але їх синтез, можливо, зможе наблизити нас до правильної відповіді.
Поява козацтва, як і будь-якого іншого історичного вища, була б неможливою без дії певних чинників двох категорій: ті,які роблять його можливим і ті, які зумовлюють його необхідність. Такими чинниками для козацтва стали:існування великого вільного, придатного для освоєння, масиву землі; прагнення людей до пошуку кращого з метою самореалізації; досвід в освоєнні територій.
Чинники, які зумовлювали необхідність виникнення козацтва були такі: постійна загроза з боку турків і татар; посилення феодального гніту, поступове закріпачення селян, наростання релігійного і культурного гніту; зростання феодального землеволодіння, що дало поштовх освоєнню нових територій.
Спочатку козаки селились переважно на півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Згодом вони почали просуватися глибше у степи, і селились над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми притоками. Особливо цікавили козаків багаті на рибу й дичину місця над Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці та Великого Лугу. Саме тому українських козаків називали запорозькими. Воїни за покликанням,вони постійно працювали: активно освоювали нові землі, прокладали шляхи, споруджували мости. Над берегами річок, на островах, козаки закладали свої поселення.
2. Зведення січей як надійної системи самооборони
До зведення надійної системи укріплень козаків спонукала постійна зростаюча загроза з боку ординців. Основою таких укріплень стали січі. Науковці пов’язують цю назву із засіками – укріпленнями з дерев. Спочатку їх будували переважно на островах річок, але пізніше січі стали зводити за порогами Дніпра. Відомо вісім січей на території України: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинскька, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська, Нова (Підпільнецька). Основною січчю стала Хортицька Січ, зведена у 1556 розі князем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця. Ця січ стала подальшим політичним центром та осередком згуртованості українського козацтва. ЇЇ вдале розташування і підсилення природних укріплень 3-10 метровими валами, а також ровом робили січ неприступною. На вали ставилися гармати, а самі вони зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині січі знаходили курені, зазвичай їх було 38, вони і становили базову структурну одиницю адміністративного поділу січі. Курені розташовувались колом, в центрі якого стояла православна церква. Трохи далі знаходились склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки і школа. Церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. На площі перед церквою відбувались важливі суспільні заходи, як от Січові ради. Січовий базар, де козаки могли продавати продукти своєї праці-мисливства і рибальства, розташовувався за межами фортеці, туди постійно з’їжджались торговці. На Січі не існувало ані кріпосництва, ані феодального ладу,тут панував принцип найму. Панівний клас (старшину) складали власники рибних промислів, заможні скотарі і торговці. Вони тримали у своїх руках всю адміністративну і судову владу, керували військом, і відала фінансами. Ця старшина представляла Запорозьку Січ у відносинах із зовнішнім світом. Їх обирали на військовій раді, і виборче право мали усі козаки. Були і бідні маси – сірома, вони не мали власного виробництва і житла. Між цими двома класами знаходилась проміжна ланка з дрібних власників.
3. Запорозька Січ-праобраз державності
Трохи пізніше на Хортицькій Січі сформувалась козацька державність, яка стала прототипом справжньої держави. Ознаками державності є сукупність певних факторів, таких як:територія, на яку поширюється юрисдикція держави; право, яке об’єднує правила та норми, установлені державою; система органів та установ управління, яке створює апарат державної влади. Усі ці ознаки були притаманні Запорозькій Січі. Вищим законодавчим, судовим і адміністративним органом влади на Січі була січова рада. Усі її рішення визнавались обов’язковими для виконання. Вона проводила поділ земель та угідь, чинила суд над особливо тяжкими випадками злочинності і розглядала найважливіші питання у зовнішній та внутрішній політиці. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1(14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків та в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель. На раді кожен козак мав право голосу, саме тому козацька держава визнавалась республікою. Також рада обирала січовий уряд – Кіш, військову старшину і органи місцевого управління – паланкової або полкової старшини. До такої верстви суспільства входили: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул військовий писар та курінні отамани,хорунжий, бунчужний, довбиш-всі вони складали військову старшину. Похідними ж начальниками були полковник, писар, осавул та інші. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою. Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди Військової ради. Кошовий відкривав Військову раду, головував на Старшинській раді, здійснював дипломатичні стосунки з іншими державами, розподіляв воєнну здобич, прибутки від мита, узаконював поділ пасовищ, земель та угідь для полювання й рибальства. Крім того, затверджував судові вироки та обраних або призначених козаків на посади.
Найближчими помічниками кошового були військовий писар, військовий суддя, військовий осавул та інші старшини. Військовий суддя був охоронцем норм закону й права. За відсутності кошового він виконував його обов'язки, тобто був наказним кошовим отаманом. Писар очолював січову канцелярію, вів усю документацію та дипломатичне листування. Помічником кошового у військових та адміністративних справах був осавул.
На Січі діяло власне козацьке право, яке не було писаним законом, а вважалось «стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом» . Воно затверджувало ті відносини, що склалися на Січі : утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність судових та адміністративних органів, визначало норми покарання, контролювало підписання договорів ті установлювало норми землекористування. Територія Запорожжя мала назву « землі Війська Запорозького» і охоплювала території Дніпропетровської, Запорозької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей. Кордони були не сталими, і постійно змінювались в залежності від геополітичної ситуації.