Наказний гетьман України Павло Леонтійович Полуботок правив країною недовго – лише трохи більше року, проте і цього часу йому цілком вистачило, щоб увійти в легенди. Прославився ж нащадок славетного козацького роду двома речами: незліченим багатством і сміливою незалежною політикою. І те, й інше викликає сумнів у істориків, але саме такий образ Полуботка зберігся в пам'яті українців.
Павло Леонтійович Полуботок народився в заможній козацько-старшинській родині, ймовірно в Чернігові, близько 1660 року. Коріння його родоводу губиться в сивій давнині. Відомо, що прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату, його дід Артемій був сотником чернігівського полку ще за часів гетьмана Д.Многогрішного, батько – Леонтій Полуботок – дослужився при гетьманові Самойловичу до полковника переяславського та генерального бунчужного. Відомостей про діда Артемія майже не збереглося, натомість батько Леонтій Артемович залишив помітний слід в історії. «За гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича він зробив неабияку кар'єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник. Наполегливо дбав Леонтій Полуботок і про власний добробут, поволі зосереджував у своїх руках маєтності "з кгрунтами лісовими й пахатними, з озерами й з людми осілими" на території Чернігівського і Переяславського полків.»[1]
Про дитинство і юнацькі роки Павла Полуботка практично нічого не відомо. Достовірно лише те, що в 1670-х роках Павло Полуботок був єдиним сином і спадкоємцем, навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.
Становище Полуботків особливо зміцнилося після одруження у 1680 році Павла Полуботка на племінниці гетьмана Івана Самойловича - Єфимії Самойлович. «Так, у лютому 1681 року, зважаючи на "услуги, которые оній от молодости лът своих... в оказііях воєнних... оказал значне, а повабляючи ласкаве, жеби й в пришліе часи в такой взятости охота его не уставала", гетьман затвердив за Л. Полуботком набуті ним землі в Любецькому і Сосницькому "ключах" і додав до цього "властію звърхности нашой рейментарской" село Губичі, що неподалік від Любеча.»[2] Невдовзі права Леонтія Полуботка та його спадкоємців на ці маєтності були застережені царською грамотою.
Але добробут Полуботків тривав недовго - родинні зв'язки з гетьманом Самойловичем ще не гарантували спокійного життя. За три роки після позбавлення влади їхнього покровителя Самойловича, новий гетьман Іван Мазепа, який ворогував колись із гетьманом Самойловичем, за сфабрикованим звинуваченням конфіскував усі маєтки сім'ї. Близькість до "антецесора" коштувала Леонтію Полуботку полковницького уряду.
«На Павла Полуботка впала підозра, ніби він тримав спілку з гадяцьким полковником Михайлом Самойловичем (племінником колишнього гетьмана), який намагався створити опозицію Мазепі й активно інтригував проти нього в Москві».[3] І тільки з великими труднощами, завдяки заступництву впливового миргородського полковника Д.Апостола, 31-річний козацький офіцер Павло Полуботок уник страти.
«У 1692 році Мазепа взяв Леонтія та Павла Полуботків під варту в зв'язку із загадковою справою ченця Соломона, який сфабрикував фальшиві листи гетьмана до польського короля, аби скомпрометувати його перед російським урядом. Не виключено, що за спиною цього авантюриста стояла рідня засланого до Сибіру Самойловича, тісно пов'язана з Полуботками. У всякому разі Мазепа закинув Леонтію Полуботку, що той "промышлял о гетманстве и желал гетману й всем при нем будучим пагуби й нестроения в народе".[4] Відтак знеславлений Леонтій Полуботок мусив повернутися до Чернігова, звідки почалося його сходження вгору. Невдовзі, у 1695 році він помер і був похований у Чернігівському Єлецькому монастирі.
Втім, згодом сам Мазепа допоміг Павлові Полуботку стати на ноги, призначивши його 1706 року - по смерті полковника Лизогуба – полковником чернігівським. Як йому вдалося, домогтися цієї посади, залишається загадкою, але за достовірними історичними джерелами відомо, що на момент переходу Мазепи на бік Карла ХІІ (1708) Полуботок має саме це звання.
Отож, Павлу Полуботку довелося мало не все розпочинати з початку, та ще й під пильним наглядом з боку Івана Мазепи, який опанував становище на Лівобережній Україні і позбавився ймовірних конкурентів. Уражене самолюбство не найкращий порадник, але Павло Полуботок, людина, за свідченням сучасників «розумна, вперта і скритна» таки зумів звестися на ноги. Протягом 90-х років XVII століття він подеколи згадувався в документах попервах як військовий товариш, згодом — значний військовий товариш Чернігівського полку. 1701 року Павло Полуботок брав участь у складі призначеної гетьманом комісії для розмежування земель Київського магістрату й Київського Кирилівського монастиря. «У червні 1703 року, "респектуючи на его, пана Полуботка, значніе, шире й статечне в войску Запорожском роненіе услуги", гетьман затвердив за ним "вичистою куплею набытіи" землі у Ропській та Білоуській сотнях Чернігівського полку»[5]. Але, зі слів Богдана Сушинського - навіть обійнявши посаду полковника чернігівського, «Павло Полуботок не переставав ненавидіти Мазепу і вважати його за особистого ворога. Хоч це, мушу зауважити, до якихось різких випадів проти гетьмана не призводило»[6].
З огляду на історичний момент, який переживала на тоді Україна, маємо визнати політичне обличчя Павла Полуботка вельми невиразним. Проте, коли в жовтні 1708 року Іван Мазепа перейшов на бік Карла XII, він мусив зробити вибір. Чи то Павло Полуботок зорієнтувався в непевній ситуації й відчув приреченість цієї акції, чи то далися взнаки гіркі спомини про заподіяні свого часу Мазепою кривди, але їхні шляхи розминулися.
Як там було, а Павло Полуботок одним з перших серед не багатьох козацьких полковників, котрі не підтримали Мазепу, прибув до Глухова на військову раду, терміново скликану за вимогою Петра І в листопаді 1708 року. Оскільки претендентів на булаву в цю критичну хвилину було мало, Павло Полуботок розраховував на першість. І — не безпідставно. Коли Іван Скоропадський, шануючи давній звичай, почав відмовлятися від булави, прихильники Полуботка враз висунули його кандидатуру.
Але в перебіг подій рішуче втрутився сам цар. «Агенти вже донесли Петрові І. що цей полковник, попри всі особисті незлагоди з Мазепою, є по суті, однодумцем «ізмєнніка»»[7]. Якщо довіряти свідченням О. Рігельмана, Петро І недвозначно висловився щодо кандидатури Полуботка: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться"[8]. Це й вирішило справу. Гетьманом було проголошено стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав досить щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей. 24 листопада 1708 року тут же, у Глухові, «Петро І надав Павлові Полуботку "за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби, как в войсковнх действиях против неприятеля Нашего, Короля Шведского, также й за показанную его непоколебимую к Нам верность в настоящем случае измени Нам, Великому Государю, бившего Гетмана Мазепи" жалувану грамоту на кілька сіл, які раніше належали племіннику Мазепи І»[9].
В грудні 1708 року в Лебедині, де Петро І правив суд над "мазепинцями", «Полуботок одержав від царя "в вечное владение... местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы й с сенными покоси, с деревьями бортними й до борт погребними, й со всякими угодьями", а також інші маєтності, що перед тим були власністю Мазепи та Орлика. Нарешті, в травні 1716 року гетьман Іван Скоропадський затвердив за Павлом Полуботком придбані ним землі в Любецькій сотні й дозволив "на оных людей осадити й всякіе од них одбирати послушенства"»[10].
Судячи з усього, Полуботок цареві цього не забув. Хоч обрання Скоропадського сприйняв спокійно. За цього гетьмана він і далі був полковником чернігівським і в опозицію до нього не став. Скоропадський цінував це. І помираючи, він офіційно передав свої повноваження Павлові Полуботку. Визнавши його за наказного гетьмана – до обрання нового володаря булави.
Загалом складається враження, що після невдалої спроби посісти гетьманський уряд, неабияка енергія Павла Полуботка бодай зовні була спрямована виключно на справи родинні й господарські. Він скуповував землі, не цурався "изменничьих маетностей", осаджував слободи. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви. Полуботок подеколи не зупинявся на цьому шляху й перед насильством та зловживанням. За підрахунками Я. Шульгіна «Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського і Охтирського полків. Водночас Полуботок споруджував млини та ґуральні, гути й рудні, залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців. Одному з них 1715 року Полуботок продав 575 пудів тютюну і 100 куф горілки, а замість грошей одержав 600 пудів міді»[11] .
На просторах Лівобережної України «де-інде були розкидані Полуботкові "двори з хоромами" — у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Грунках, Буймирі (або Буюмері), Оболоні, Орлівці, Савинках, Довжику, Боровичах»[12]. Будинок Полуботка у Боровичах згодом перероблено в церкву, малюнок якої вміщений в "Ілюстрованій історії України" Михайла Грушевського. Але головна резиденція Полуботка знаходилась у Чернігові. В самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова кам'яниця (згодом у ній розміщався магістрат), але мешкав Павло Полуботок разом з родиною на мальовничій околиці Чернігова — Застриженні. Уявлення про його садибу дозволяє скласти опис, упорядкований 1724 року. Наприкінці XVII століття чернігівський маєток Полуботка перейшов у власність духовної семінарії, у зв'язку з чим житлові приміщення зазнали перепланування та розбудови.