На початку квітня 1917 р. Володимир Кирилович Винниченко, обраний Українським Національним Конгресом заступником Голови Центральної Ради, разом з Михайлом Сергійовичем Грушевським ідейно-політично й організаційно скерував розгортання революції. Саме він власною рукою навічно закарбував у історичний поступ українства найважливіші віхи державотворення – підготував три перші універсали, реалізуючи які крок за кроком українство дійшло до проголошення Української Народної Республіки, втілило в життя віковічні прагнення до незалежного державного існування. Покликаючись до світового досвіду, незайве зазначити – особистість, причетна до таких доленосних акцій, документів, заслуговує лише найвищої шани, її ім’я стає майже священним.
Володимир Кирилович виявився ключовою постаттю державотворення: 16 червня 1917 р. його призначили Головою Генерального Секретаріату – першого в ХХ столітті уряду України. А відтак під його керівництвом українство підіймалося з колін, випростовувалося на повний зріст, робило дуже нелегкі кроки цивілізаційного поступу. Рівно через чотири місяці після свого урядового призначення В. Винниченко занотував до щоденника думки, звернені начебто до нас: “О, Господи, яка то страшна тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть жити наші нащадки…”.
Звісно, не все на незвіданому шляху було бездоганним, а то й безпомилковим, а в стосунках траплялися “й полемічні перебори”. Та чи може заступити це нашу високу шану до тих, хто закладав підмурки тієї будови, яка і надалі зводиться нашим поколінням?! Труднощі, які спіткали нас майже через століття, лише з більшою силою підкреслюють звитягу, жертовність, а найточніше – подвиг тих, в кому ми вбачаємо свої ідейні витоки, у кому ми відчуваємо нерозривний генетичний зв’язок.
При цьому на особливу відзнаку заслуговує та послідовність, принциповість, з якою В. Винниченко відстоював модель національно-державного устрою, втілену в Українській Народній Республіці – поєднання соціальних (народоправних), етнічних (національних) начал з республіканськими цінностями і традиціями. За великим рахунком, це той ідеал, який значною мірою реалізовується в країнах розвинутої демократії і до якого ми прагнемо, торуємо шлях сьогодні.
Винниченкові ідеї трудових рад як основи республіки трудового народу, держави “без хлопа і пана” нині напрочуд співзвучні з конституційним визначенням незалежної України як соціальної держави.
Для нас надзвичайно показові, повчальні уроки В. Винниченка – політика, який самовіддано боровся за найпрогресивнішу, найдемократичнішу, найсправедливішу державність, не допускав жодних компромісів з відступниками від високої стратегічної мети. Він з презирством відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів в авторитарно-монархічній гетьманській Україні. Безстрашно готував антигетьманське повстання й домігся, що під проводом створеної й очоленої ним Директорії було відновлено Українську Народну Республіку.
Як глава держави, незаперечний авторитет і визначний лідер українства він пропонував цікаві, перспективні варіанти суспільно-політичного розвитку, які не перетворилися в суспільну практику через суперечності, що роздирали тогочасний політичний провід. Тому В. Винниченко волів краще відступитися від державних справ, а не зрадити народним, національним ідеалам.
Жодні обставини чи аргументи не могли переконати його в тому, що він має взяти на себе диктаторські повноваження, коли їх йому пропонувала тодішня наймогутніша сила – Січові стрільці. Він відмовився очолити маріонетковий уряд окупованої нацистською Німеччиною України і був кинутий до концтабору, та й за цих екстремальних обставин не поступився переконаннями.
В.Винниченко так любив свою Вітчизну і свій народ, що нізащо не міг допустити компромісу з власною совістю, знехтувати принципом “чесність з собою” заради вигод, особистої влади, не міг зганьбити себе підкупом міністерських посад і портфелів. Тому, за статистикою, набагато більше відмовлявся від владних вершин, ніж згоджувався прийняти сумнівні пропозиції.
Саме тут, гадається, слід шукати ключі до розуміння його непростих перемовин із керівництвом ЦК РКП(б), КП(б)У Радянської України в 1920 р. До того ж не слід скидати з рахунку схильності В. Винниченка до добре продуманої, виваженої, прагматичної, реалістичної поведінки. В її основі лежав рідкісний, слід думати – вроджений дар сприймати й проникливо оцінювати події на макрорівні (позиції держав, настрої й інтереси цілих соціальних верств, сил, партій) і поєднувати це з глибинним розумінням психологічної мотивації вчинків, кроків окремих особистостей.
Новітні серйозні дослідження історії Української революції доводять, що зусилля В. Винниченка щодо створення закордонних організацій українських комуністів, спроби повернутися в Україну, вступ до КП(б)У – то зовсім не епатуючі диватцтва непрогнозованої, ексцентричної особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, як те, що нерідко пояснюється, яскраве й переконливе уособлення досить потужної об’єктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших тогочасних українських партій – есерів і соціал-демократів – достатньо чисельних і авторитетних течій та груп “боротьбистів” і “незалежників”, які тяжіли до комуністичної, радянської платформи. Це привело до оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української комуністичної партії, їх зближення з КП(б)У, а після самоліквідації й вступу певної частини в ряди більшовиків.
Можна висловити припущення, що прийняття умов партійної співпраці, висунутих і твердо обстоюваних В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад у вітчизняне державне будівництво й формування застережних чинників щодо низки негараздів, які спіткали Україну в наступному. Втім, зовсім не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, підготовку ним розгорнутої програми українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував биття політичного пульсу нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.
На жаль, не змогли впливати на розвиток ситуації в Україні численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій у радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій.
І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В. Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов’язані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав (“сиротів”) із приводу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, передбачав трагічні наслідки такої політики більшовиків.
3. Порівняльна характеристика діяльностей Петлюри і Винниченка
Порівняння життєвих шляхів Винниченка і Петлюри, оцінка вкладу кожного з них у визвольні змагання українства має певною мірою умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, які внесли різний не за обсягом, а за характером праці в конкретних умовах вклад у загальну справу. З першої половини ХХ століття перед нами постає яскрава постать Володимира Винниченка — одного з визначних інтелектуалів українства. Але розгляд багатющого художнього та наукового спадку цієї багатогранної креативної натури має поєднуватись з висвітленням її видатної громадсько-політичної діяльності. Адже він, за словами М. Жулинського, був «художником, розіп’ятим на хресті політики». Вже під час навчання в Київському університеті став активним діячем українського революційного руху. Виключений в 1902 році з університету за агітацію серед студентів, а потім кинутий у в’язницю, Винниченко після виходу на свободу поринає у вир суспільно-політичної діяльності, зокрема, гуртує тогочасну молодь для боротьби за українську справу. На з’їзді РУПу в 1904 році він знайомиться з Петлюрою і залучає його до співпраці у щомісячнику «Селянин». Хоча в їх доволі теплих стосунках ініціатива належала все ж Винниченку, обидва відігравали активну роль у заснуванні в 1905 році УСДРП. Винниченко став членом її Центрального комітету, а Петлюра — завідувачем партійного видавництва.
Новий етап їхньої співпраці розпочався у 1917 році. Винниченко тоді перебував на гребені революційної хвилі — легітимний заступник голови Української Центральної Ради, керівник першого національного уряду — Генерального Секретаріату, автор і співавтор знаменитих універсалів Ради, Конституції Української Народної Республіки, голова Директорії. Він був одним із тих, хто формував і здійснював політику відродженої держави, активно боровся за здійснення віковічних прагнень українства, хоча й допускав прорахунки на своєму нелегкому життєвому шляху в пошуках оптимального поєднання національних і соціальних чинників визвольних змагань. Саме в такому сполученні бачив Винниченко запоруку успіху революційної боротьби. Потрапляючи в різні, нерідко непередбачувані, а часом карколомні ситуації, він завжди, нехтуючи особистою безпекою, піклувався про інтереси народу, намагався вирішувати відповідно до свого бачення нагальні проблеми українства.