Багато особливостей ХХ ст. беруть свій початок в тридцятилітті, що передувало Першій світовій війні. Глобалізація, урбанізація, колонізація, монополізація та міжнародний протекціонізм – ось неповний перелік процесів ХІХ ст., що викликали глобальну кризу. Період з 1875 по 1914 рр. можна назвати «Епохою імперії» не лише через розвиток імперіалізму. В тогочасній Європі титул імператора носили правителі Німеччини, Австрії, Росії, Туреччини і Великобританії. Великоімперські амбіції загострювали суперечності між європейськими країнами, провокували кризи, військові сутички.
Східна криза (повстання в Боснії і Герцеговині, болгарське квітневе повстання 1876 р., російсько-турецька війна 1877-1878 рр.) – один із проявів «конфлікту інтересів» між ними. Вона, по своїй суті, була міжетнічною, етно-регіональною і південнослов’янською, політико-регіональною і балканською, європейською і глобальною.
Османське завоювання відіграло різко негативну роль у житті балканських країн, призвело до регресу в розвитку їх продуктивних сил, консервації феодальних відносин, надовго порушило і затримало нормальний хід історичного процесу.
Під час Східної кампанії Османська імперія зробила позику у Великобританії в 7 млн. фунтів-стерлінгів, в 1858, 1861, 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цього уряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Залежність Османської імперії від західноєвропейського капіталу викликало незадоволення політикою султанського уряду, масові арешти із звинуваченнями у змові.
У 70-х рр. починається новий етап національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів була визвольна боротьба.
Приводом до повстання весною 1875 р. стали утиски християнського населення турецькими збірниками податків, що викликали криваві сутички між православними та мусульманами.
Повстанців всіляко підтримували країни-сусіди, особливо Чорногорія та Сербія. Чорногорія не лише давала притулок біженцям, а й допомагала продуктами, зброєю, порохом, її жителі іноді самі приймали активну участь у повстанні. З усіх слов'янських країн їм йшли щедрі грошові потоки від товариств, організацій та приватних осіб, що співчували справі їх звільнення з-під турецького гніту. Російський уряд теж вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Він сподівався таким чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою в Кримській війні.
Австро-Угорська імперія, висловлюючи своє лояльне ставлення до повстанців, переслідувала свої меркантильні цілі. Саме зовнішній фактор був причиною розколу повстанців по ідеологічній основі на прихильників автономії, прибічників об'єднання з Сербією та прибічників об'єднання з Хорватією.
Повстання локального характеру швидко розросталося, почало набувати міжнародного значення. Але повстання мало стихійний характер, тому було швидко придушене місцевою владою. Таким чином освічена Європа отримала традиційний привід для втручання в Балканські справи – необхідність захисту мирного населення. Дипломатична демагогія була лише тою завісою, що приховувала корисні цілі. Великобританія намагалася встановити свою гегемонію в Єгипті і Константинополі і при цьому не допустити посилення Російської імперії. Австро-Угорська імперія мала в своїй балканській політиці програму-мінімум і програму-максимум. Програма-мінімум – не допустити в ході конфлікту територіальні розширення Сербії і Чорногорії, перешкоджати руху Російської імперії до проток. Програма-максимум передбачала приєднання до Австро-Угорщини Боснії і Герцеговини, не відмовляючись від традиційної мрії – контролю за гирлом Дунаю.
Росія мала власні інтереси на Балканах, тому і всіляко підтримувала повстання в Боснії та Герцеговині. Тут в першу чергу брався слов’янський аспект, адже Росія хотіла б мати надійні слов’янські держави в Центральній та Східній Європі. Спроби були актуальні, але мали поразку з ряду причин.
Ці повстання були яскравим прикладом для інших країн Європи, які прагнули отримати незалежність. Боснія та Герцеговина після цих повстань останні увійшли до Австро-Угорщини.
І. Джерела
1. Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования. – М. : Международные отношения, 1982. – 640 с.
2. Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. – 712 с.
3. Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. – М. : Наука, 1985. – 493 с.
4. Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. – 530 с.
5. Освобождение Болгарии от турецкого ига : Сборник документов. – В 3-х Т. – М. : Международные отношения, 1964.
ІІ. Монографії, посібники, статті
6. Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – 490 с.
7. Виноградов, В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1985. – 336 с.
8. Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974. – 384 с.
9. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Военная история, 1978. – 320 с.
10. Гончаренко А.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХ ст. / Анатолій Володимирович Гончаренко / Анатолій Володимирович Гончаренко // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 46-52.
11. Гончаренко А. В. Боснія та Герцеговина в складі Османської імперії у другій половині XV–70-х рр. ХІХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002. – Т. 9. – С. 242-246.
12. Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П. Грачев – М. : МГИМО, 1990. – 385 с.
13. Еремеев Д.Е. На стыке Азии и Европы (Очерки о Турции и турках) / Дмитрий Евгеньевич Еремеев. – М. : Наука, 1980. – 238 с.
14. Никитин С.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-е - 70-е годы XIX в. / Сергей Александрович Никитин. – М. : Наука, 1970. – 357 с.
15. Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Юрий Александрович Писарев. – М. : Наука, 1985. – 285 с.
16. Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева. – М. : МГУ, 1981. – 384 с.
17. Самчук В.Л. Болгарська проблема у політиці великих держав Європи (70-80-ті роки ХІХ ст.) / Вікторія Леонтіївна Самчук // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки.– Вип. 1.– Луцьк, 1998. – С. 82-86.
18. Самчук В.Л. Політика європейських держав періоду Великої Східної кризи як одна з причин болгарської проблеми 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Питання нової і новітньої історії. – Вип. 44. – К., 1998. – С. 22-31.
19. Самчук В.Л. Політика Росії та Великобританії й англо-російські протиріччя у ході першої балканської кризи 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ. – Вип. 5. – Луцьк, 1999. – С. 133-139
20. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов. – Харків : Право, 2001. – 412 с.
21. Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / А. Б. Широкорад. – М. : Наука, 2000. – 752 с.
[1] Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. – 712 с.
[2]Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования. - М. : Международные отношения, 1982. – 640 с.
[3] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. - М. : Наука, 1985. – 493 с.
[4] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875: документы. - М. : Наука, 1985. – 530 с.
[5] Освобождение Болгарии от турецкого ига: Сборник документов. – В 3-х Т. - М. : Международные отношения, 1964.
[6]Балканы в конце XIX - начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – 490 с.
[7]Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Военная история, 1978. – 320 с.
[8] Виноградов, В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1985. – 336 с.
[9] Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П. Грачев – М. : МГИМО, 1990. – С. 129-131.