Смекни!
smekni.com

Повстання 1768 р. в Україні (стр. 2 из 17)

Влада короля у Польщі була слабкою і панську сваволю ніщо не стримувало. Пан у своєму маєтку був повноправним господарем. Сейми і сеймики зривалися. Припинилася чинність законодавства, стало неможливим призначити податки, контролювати фінанси, збільшувати військо. Все це створювало сприятливий фунт для іноземного втручання, для погіршення тяжкого становища трудового народу. Панська сваволя зустрічала опір селян, який переростав у збройну боротьбу, водночас охоплюючи велику територію.

Так у загальних рисах розвивалися на Україні соціальні відносини, які породили і протягом XVIII ст. живили гайдамацький рух, один з важливих етапів народної боротьби за соціальне і національне визволення. Наймогутнішим спалахом цього руху було повстання 1768 року.

Зародження гайдамацького руху дослідники відносять до різних часів. Микола Костомаров гайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Володимир Антонович стверджував, що перші відомості про гайдамацький рух зафіксовані на початку XVIII ст. у волинських актах. Зокрема, 1708 року на Волині діяв гайдамацький загін, очолюваний Грицьком Пащенком. Пізніше число таких загонів настільки зросло, що 1712 року коронний гетьман Синявський для боротьби з ними виділив частину військ з діючої армії. Водночас гайдамацькі загони з'являлися на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Вони, як правило, складалися з селян-утікачів, які поверталися і разом з підданими нападали на свого, пана. Гайдамаками ж ці борці стали називатися дещо пізніше. Вперше ця назва зустрічається в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яка Галицького від 22 лютого 1717 року. Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, іноді переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук і був найчастіше пов'язаний з боротьбою в Галичині, на Лівобережній і Слобідській Україні. Переказувати всі дії гайдамацьких загонів немає ні можливості, ні потреби, обмежимося розглядом його особливостей і найважливіших етапів.

Спільним для гайдамацького руху па всій території України було те, що дії гайдамаків починалися навесні і тривали до осені.

Зимою вони, як правило, не здійснювали нападів на панські маєтки. Але як тільки пригрівало весняне сонце, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорізьких степах і Карпатських горах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об'єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Ці загони були різними як за чисельністю, так і за тривалістю. Одні діяли довгий час, інші - тільки один сезон або й тільки до завершення першого ж нападу. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено. Згодом вони стають більшими й діють злагодніше, зокрема на Правобережжі. На Лівобережжі і Слобожанщині гайдамацькі загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з'являтися і раптово зникати. Коли ж якийсь із загонів і наражався на значну військову силу, то втрати були невеликими.

Майже в кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запоріжжі. До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід, часто навіть підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана, зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість і знання місцевості. Проте траплялося й так, що селянин-утікач, який проявив ініціативу в створенні загону, ставав його ватажком.

Однією з умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. Тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військам. їхні загони здебільшого не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони ховалися у високій траві й влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися так відважно, що завдавали йому великих утрат і примушували відступити або ж, дочекавшись ночі, непоміченими прослизали між ними. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритність гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. "Один гайдамака, - писав ксьондз Китович, - увірвавшись у середовище поляків, міг за хвилину розігнати їх сорок чоловік, заподіявши кожному з них або рану, або смерть... На п'ятдесят гайдамаків треба було наших двісті-три-ста і більше, щоб з ними справитися. Ніколи вони не піддалися б рівній або лише трохи більшій силі".

Успіхи гайдамаків пояснювалися насамперед їхніми тісними зв'язками з місцевим населенням. Селяни поповнювали загони, допомагали у вивченні об'єктів нападу, були провідниками, постачали харчі і боєприпаси, переховували майно, зброю, повідомляли про небезпеку й надавали притулок. Донесення, рапорти командирів військових команд переповнені скаргами на те, що силоміць мобілізовані для переслідування гайдамаків селяни і козаки "нерадиво" допомагають військові, а інколи взагалі відмовляються брати участь у виявленні і затриманні гайдамаків.

Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відігравала Запорозька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко і очолювали їх запорізькі козаки. Участь запорожців у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими кадрами воїнів, надавали цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. Героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти утисків, надихала їх на опір існуючому ладові.

Перше велике повстання гайдамаків спалахнуло на Правобережній Україні 1734 року. Цьому сприяв ряд обставин. Саме тоді в Польщі було безкоролів'я після смерті Августа II. У Польщі виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Одні прагнули обрати королем Станіслава Лєщинського, інші - Августа III. Для того, щоб змусити шляхту обрати королем Августа Росія ввела до Польщі свої війська. Російське командування звернулося до надвірних козаків із закликом виступити проти прихильників Станіслава Лєщинського. Цей заклик селяни зрозуміли як дозвіл бити панів. Повстання дуже швидко охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і навіть деякі райони Галичини. Найбільшого розмаху воно набрало на Брацлавщині, де повстанців очолив сотник Шаргородської надвірної міліції Верлан загін, розгромивши деякі частини шляхетського війська, увійшов до Руського воєводства й зайняв Броди. Водночас з Верланом діяли загони Скорича, Гриви, Медведя, Моторного та інших.

Тимчасом російське військо взяло Гданськ, Станіслав Лєщинський утік за кордон і королем став Август III. І царське військо разом з польською шляхтою жорстоко розправилися з гайдамаками. Та ліквідувати гайдамацький рух їм не вдалося. 1736 року він запалав з новою силою. Гайдамацькі загони, очолювані Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем захопили Паволоч, Погребище, Таращу та інші міста.

Царський уряд і на цей раз доклав усіх зусиль до швидкої ліквідації гайдамацького руху. До цього його спонукав страх, що повстання перекинеться і на Лівобережжя. Ознаки ж цього були.

Напади гайдамаків на панські маєтки тривали безперервно аж до 1750 р., коли знову запалало полум'я повстання. Починаючи з 1737 р., активізував дії гайдамацький ватажок Гнат Голий. Отаборившись у Чорному лісі, він робив сміливі набіги на шляхетські маєтки. 1741 р. Голий покарав Саву Чалого за те, що він перейшовши до панів, почав переслідувати гайдамаків. Діяли гайдамаки у районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Кодака, Липівця, Умані, Балабанівки, Гринева, Погребищ. У цей час активізувалися дії опришків на чолі з Олексою Довбушем на Покутті.

До 1741 р. відноситься згадка про гайдамацький рух і в Слобідській Україні. Тут були затримані гайдамаки Одимченко, Заїка, Сухий та інші.

Наприкінці 40-х років розгортаються дії гайдамаків і на Лівобережній Україні, у Лубенському повіті та Миргородському полках, а також навколо Києва. Підтверджується це зверненням Миргородської полкової канцелярії до Генеральної військової канцелярії, яким пропонувалося через посилення гайдамацького руху, перенести ярмарки з Цибулева до фортеці Глинськ.

Навесні 1750 р. кілька гайдамацьких загонів перейшли із запорізьких степів у межі Правобережної України, де їх дуже радо зустріло населення. Воно допомагало їм чим тільки могло - постачало харчі, давало провідників тощо. Одні гайдамацькі загони вчинили напади на Мошни. Білу Церкву, на маєтки в Чигиринському старостві, знищуючи все, "що паном звалося", інші - оволоділи Уманню, Вінницею, Літичевим, Фастовом, Радомишлем, Корсунем, Ржищевим, Володаркою. Гайдамацький загін, очолюваний Подолякою, що діяв на Поліссі (у районі Овруча і Мозиря), оволодів Радомиським замком і проник на лівий берег Прип'яті. Багато з тих загонів, що діяли на Правобережній Україні, організовувалося в Запорізьких степах.

Активізували гайдамаки свої дії і проти військових застав, число яких у той час особливо зросло. Царський уряд знову направив свої війська на допомогу шляхті у боротьбі з гайдамаками. Проте й посилені військові команди не раз зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Хоча російським спільно з польськими військами вдалося дещо вгамувати гайдамацький рух, але остаточно приборкати його і на цей раз у них сили не вистачило. Боротьба тривала і в наступні роки, причому особливо активно 1759 р., коли вона охопила майже всю Слобідську Україну. З цього часу тут гайдамацький рух тривав безперервно.

Нова, найвища хвиля гайдамацького руху припадає на 1768 р., відома в історії під назвою Коліївщини. Розгортанню повстання сприяв ряд обставин. У 60-х роках XVIII ст. для більшості селян закінчилися пільги і їх почали змушувати відробляти панщину й виконувати інші повинності. Посилився наступ католицької церкви. 1768 р. під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав, визволення Польщі з-під впливу Росії у Барі організувалася конфедерація, яку очолив Пулавський і Красинський. Дії конфедератів супроводилися пограбуванням населення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їх будинків і церков. Конфедерати, - писав канівський міщанин Сидір Іванович, - нападали на православних, загрожували їх життю і здоров'ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали. Це визнавали й самі учасники конфедерації в універсалі від 16 листопада 1769 р. [7, 5].