Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілості, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання [№ 5 с 209-220].
1.3 Державний устрій
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.
На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи [№ 6 с 110-111].
Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.
Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи й сотників.
Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем.
Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельмож». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.
Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.
Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.
Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.
На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.
Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.
Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна [№ 7 с 145-159].
РОЗДІЛ 2. ПРАВО В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
2.1 Джерела права та основні правові положення
Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодально-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-визвольної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини [№ 8 с 116-117].
Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».
Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право молодої української держави, його своєрідність, закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности войсковиє, как издавна бывали при великих князех руских и при королях польских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.