Органи державної влади Київської Русі (стр. 1 из 6)

ПЛАН

Вступ

1 Найвищі органи влади: великий князь, княжа рада, феодальні з’їзди. Місцеві органи управління

2 Суд, військо, церковна організація в Київській Русі

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Київська Русь являла собою ранньофеодальну державу з монархічною формою правління та була побудована на принципі сюзеренітету-васалітету. Ця держава була передусім об’єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов’янських земель, порядок і спокій для людності, а також і захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.

Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на грунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна змін форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». (1)

Отже розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації.


1 Найвищі органи влади: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Місцеві органи управління

Населення Київської Русі поділялося на панівну верству (великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язану системою суверенітету — васалітету; вільних общинників (“люди”, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство); феодальне залежних мешканців (смерди, закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди, прощеники тощо) та невільників (челядники, холопи та ін.).

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення).

Носієм зверхньої (монаршої) влади у державі вважався великий київський князь, який був гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Великому київському князю були підпорядковані місцеві правителі – його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні зїзди.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

В компетенції князів перебували: охорона кордонів, керівництво воєнними походами з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими племенами, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління. (2)

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально-залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 p. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, дітські, отроки, ябедники, що, у свою чергу, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів", які створювали феодальну раду при князеві. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин.

Назва бояр походить від слова «більший», тому спершу вони називалися «боляри», на відміну від менших бояр - «отроків» або «дітських». Цікаво, що подібна назва була характерна не лише для Русі, але й для інших країн, наприклад Іспанії, де існувала категорія феодалів - гранди (від ісп. grand - великий). Вони дійсно вирізнялися з-поміж інших прошарків населення своїм визначним майновим та правовим становищем.

Бояри були пов’язані з князем відносинами сюзеренітету - васалітету. Останні являли собою відносини, що грунтувалися на земельному пожалуванні та вільній службі. Ці відносини мали подвійне значення: по-перше, вони були відображенням ієрархічної земельної власності в умовах феодалізму і, по-друге, виступали як найважливіший засіб консолідації феодалів перед лицем інших прошарків населення, насамперед феодально-залежного селянства. Крім того, це дозволяло мобільніше реагувати у разі виникнення небезпеки ззовні.

Таким чином, сюзерен (Великий князь) та його васали були зацікавлені один в одному, мали низку взаємних прав та обов’язків. З одного боку, боярин - васал повинен був допомогти князю: 1) військовою силою - надати до князівського війська феодальне ополчення, скликане у землях боярина; 2) радою - на запрошення князя прийти до князівської ради - феодальної курії; 3) грошима - у єдиному випадку - коли князь видає дочку заміж.

У свою чергу, князь був зобов’язаний: 1) захищати боярина у разі зовнішньої та внутрішньої загрози; 2) запросити його до своєї ради; 3) у разі, коли боярин висловить бажання змінити сюзерена - князь зобов’язаний його відпустити. «А боярам серед нас вільним - воля», - говориться в одному з літописів. Більше того. Іноді бояринові могли навіть залишатися землі, надані йому князем. Але випадки, коли боярин йшов від князя, траплялися надзвичайно рідко оскільки васал та сюзерен були пов’язані, окрім всього, ще й тісними особистими зв’язками. (3)

За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, у воєнний час — керівники союзників, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей".


Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.