Смекни!
smekni.com

Українська культура на початку XX століття (стр. 1 из 2)

Стан культури та особливості її розвитку

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.

Освіта

Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.

В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Наука та її представники

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

Біографія

Після двох невдалих спроб самогубства Ілля Мечников здійснив одне з найбільших відкриттів в історії імунології й отримав Нобелівську премію.

«Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі виїхав за межі України і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Мечников стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціональногосвітогляду.

Література та її представники

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма І. Франко.

Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку


Біографія І.Франка

культура освіта література мистецтво

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м. Борислав, в родині селянина-коваля. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду — «ходачкової шляхти».Про себе завжди розповідав як про сина мужика.