Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітніх часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марокко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких країнах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала мандат на Ірак, Трансйорданію і Палестину, Франція - на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півострова і Перської затоки.
Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XXст. знаходились у сфері контролю іноземного капіталу, в основному французького і англійського. Сирія і Ліван поставляли фрукти, цукрову тростину, коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для французької та англійської текстильної промисловості. Діяли чисельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний Палестинський, Ліонський кредит та ін. Французькому капіталу належали залізниці, збудовані в кінці XIX- на початку XXст., в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск, бейрутський порт. Вони споруджувались для вивозу сільськогосподарської сировини і корисних копалин. Після відкриття Суецького каналу зросло стратегічне значення Палестини. В Іраку утверджувалась Англія, яка контролювала дві третини імпорту країни. Османські правителі мало турбувались про місцеве населення. До 75% родючих земель належало великим землевласникам, які здавали їх селянам-орендаторам.
Франція та Італія стимулювали створення в Північній Африці переселенських колоній. Європейці захопили кращі землі, створили свої ферми і плантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувна промисловість, переробні підприємства, будувались дороги, порти. Значна частина землі залишалась у руках місцевої знаті. Арабське селянство, як общинники, так і дрібні землевласники, залежало від неї, було обплутане численними феодальними повинностями. У кочівників, а також у гірських і в окремих землеробських районах зберігалась родоплемінна структура.
В англійських володіннях даного регіону спеціальна переселенська політика не проводилась. Англія для досягнення своїх цілей прагнула максимально використати існуючі політичні та економічні відносини Єгипту, Судану.
Господарство країн Північної Африки було підпорядковане інтересам іноземних монополій. Вони контролювали також транспорт, кредитно-фінансові системи, торгівлю. Розвиток національного капіталізму штучно затримувався, кваліфіковані робітники приїздили з метрополії. Певним винятком у цьому плані був Єгипет.
Народи арабських країн боролись проти колоніального гноблення, експропріації селянських земель, непосильних податків, примусової праці, гонінь на національну культуру. Тут відбувалися повстання, партизанські війни, заколоти під патріотичними лозунгами. У 20-30-ті роки тривала консолідація національно-визвольного руху, почали виникати націоналістичні партії і блоки, які намагалися надати визвольній боротьбі організованого характеру, виробити конкретні програми дій та засоби їх досягнення. Національно-визвольні рухи ставили своєю метою і створення незалежних держав.
В 30-х роках розгорілася боротьба між великими державами за арабську нафту. В 1933 р. почався промисловий видобуток нафти в Бахрейні, з 1934 р. - експорт у Західну Європу іракської нафти. Почали добувати нафту і в Саудівській Аравії.
Перед Другою світовою війною загострилися суперечності імперіалістичних країн у регіоні. Німеччина та Італія активізували діяльність з метою проникнення в арабський світ, користуючись антианглійськими і антифранцузькими настроями.
Найбільшого розмаху національно-патріотичний рух набув у Єгипті. Англійські імперіалісти загарбали Єгипет в останній чверті XIXст., перетворили його в аграрно-сировинний додаток до метрополії, в країну бавовняної монокультури. Під час Першої світової війни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. В 1918-1924 pp. тут розгорнулась масова боротьба проти режиму протекторату. її очолила національна буржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У 1919 і 1921 pp. у країні вибухнули повстання, спрямовані проти англійських колоніальних порядків. Розуміючи, що стара система відкритого поневолення потребує заміни, Англія домоглася від єгипетської верхівки підписання договору, включивши до нього статті, що зберігали її економічні і геополітичні позиції (військова присутність, контроль над зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою, особливі повноваження англійського верховного комісара, режим капітуляцій).
28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною державою. В 1923 р. тут була встановлена конституційна монархія на чолі з королем Фаудом. Єгипту надавалась конституція. Створювались парламент і національний уряд, які працювали під наглядом англійського верховного комісара. На парламентських виборах партія Вафд завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вона не завжди послідовно захищала національні інтереси, припускалась помилок, йшла на компроміси, її критикувало і праве, і ліве крило визвольного руху. Ситуація в країні не відзначалась стабільністю. Була відмінена і знову відновлена конституція. Англійському імперіалізму вдалося залучити на свій бік частину національної буржуазії.
У другій половині 20-х - у 30-х роках боротьба за незалежність здійснювалась під лозунгами виводу англійських військ із зони Суецького каналу і ліквідації окупаційного режиму. В 1936 р. був підписаний новий англо-єгипетський договір. Англійські війська виводились з Єгипту, обмежені контингенти залишались у зоні Суецького каналу, в Каїрі та Александрії. Посада англійського верховного комісара скасовувалась і вводилась посада посла. В єгипетській армії залишались англійські військові радники. У випадку війни або її загрози територія Єгипту могла використовуватись Англією як плацдарм. Договір 1936 р. обмежував суверенітет Єгипту і давав можливість Англії, як і раніше, втручатись у його внутрішні і зовнішні справи.
Єгипетський національно-визвольний рух міжвоєнного періоду не зміг добитися повної незалежності для своєї країни, проте він домігся значних поступок від англійських колонізаторів. Боротьба єгипетського народу за свободу і суверенітет продовжувалась.
Сирія і Ліван стали підмандатними територіями Франції. В адміністративному відношенні вони підпорядковувались французькому верховному комісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була покладена виплата частини державного боргу колишньої Османської імперії. Загарбання цих країн посилило економічні позиції французьких монополій на Близькому Сході, дозволило їм усунути німецьких і англійських конкурентів. Скориставшись ситуацією, французька буржуазія захопила ряд вигідних концесій, встановила контроль над фінансовою системою нових володінь. Французькі власті примусово провели обмін золотої валюти Сирії та Лівану на знецінені паперові франки і викачали значну кількість золота. Відбулось пряме розграбування національних багатств підмандатних територій, захоплення чиновниками різних рангів земельних володінь, що раніше належали султанському двору і вищому духівництву. З Сирії та Лівану вивозилися матеріальні цінності, продовольство. Росло загальне невдоволення політикою французької адміністрації.
Специфічною рисою суспільно-політичної ситуації Лівану була наявність у ньому християнських і мусульманських релігійних общин, що ворогували між собою.
На території Сирії розгорнулася боротьба між угрупованнями місцевої знаті за владу, за право створити маріонеткові монархії. Особливу активність проявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою був висланий французами з країни і став королем Іраку.
В 1925-1927 pp. у Сирії відбулося національне повстання, головною метою якого було досягнення незалежності. В ньому взяли участь широкі верстви населення під патріотичними лозунгами. По всій країні створювалися партизанські загони, які вели бої з французькими військами. Головними центрами повстання були гірська область Джебель-Друз і оази навколо Дамаска. Визнаним героєм повстання став шейх Султан аль-Ат-раш. Французьким військам із великими зусиллями вдалося розгромити повстанців і ліквідувати їх бази.
Безпосереднім наслідком збройної боротьби стали маневри французьких властей, зміна тактики, спроби залучити до співробітництва певні кола ліванського і сирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р. Сирія одержали від Франції статус республіки при збереженні дії мандату. Вводилися конституції. Обирались парламенти, створювались уряди. їх діяльність контролювалась властями, вони неодноразово розпускались і відновлювали свою діяльність.
В 30-х - на початку 40-х років національно-визвольні рухи Сирії і Лівану боролись за повну незалежність своїх країн. Спостерігалась консолідація всіх патріотичних сил, складалися блоки з політичних партій та організацій різної орієнтації, релігійні і класові суперечності тимчасово відступили на задній план. Були висунуті концепції "сирійського націоналізму" і "ліванського націоналізму". В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зі своїх конституцій статті про французький мандат і проголосили себе суверенними державами.
Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безперспективною провінцією Османської імперії. Тут практично не було промислових підприємств. В країні панував феодально-патріархальний лад. Селяни вели натуральне і напівнатуральне господарство. Значну частину населення складали кочівники. Під час війни Ірак дуже постраждав від бойових дій. Встановився англійський окупаційний режим. Англія доклала всіх зусиль, щоб залишити цю країну в сфері свого впливу, її цікавили можливості видобутку нафти і стратегічне положення Іраку. Англійські претензії задовольнила Паризька мирна конференція, надавши відповідний мандат на управління.