Вроки Другої світової війни країни Французького Індокитаю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашистський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.
Японія встановила в країнах Індокитаю свій "новий порядок". Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продовольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За рахунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.
Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій боротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами.2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.
Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона ввела війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Робилися спроби відмовити в повному обсязі діяльність колоніальної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.
В 1945-1946 pp. комуністичний уряд ДРВ, королівські уряди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, добиваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який кілька разів особисто їздив у Париж, зустрічався з французьким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спочатку Франція зробила певні поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню угоду, яка ще підлягала ратифікації. Франція визнавала незалежність ДРВ у рамках Французького Союзу. ДРВ одержала право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтнаму, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референдум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти французькі війська терміном на п'ять років у кількості 15 тис. чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтнаму. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадійливі обіцянки.
Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась. Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга незалежності В'єтнаму (В'єтмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Камбоджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний національно-визвольний фронт (1951) для спільних дій.
У важкодоступних районах створювались визволені райони й опорні бази патріотів. їх основною тактикою була партизанська. Бої набули затяжного характеру. Французькі війська, проводячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 p., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Франція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імператором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкладення французьких капіталів.
в'єтнам лаос камбоджа американський
1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій частині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р. баодаєвський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. Намагаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамського міста Д'єнб'єнфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за незалежність його народів примусили Францію визнати свою поразку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.
З 26 квітня по 21 липня 1954 р. в Женеві відбувались переговори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІІІА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відповідних документів. Делегація США не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтримує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, французькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і контролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Дер-В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військових баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі намічалось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тимчасова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передбачалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.
Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаблення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побудувати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і США. їх суперництво на міжнародній арені та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного збройного конфлікту в Південно-Східній Азії.
Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівництва "основ соціалізму" за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали з заявами про свою готовність надати підтримку "братній соціалістичній країні" в її боротьбі проти "світового імперіалізму".
В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Республіка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроєного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене будівництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орієнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі монополії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнорувалися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.
В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення демократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержував від них постійну допомогу, яка доставлялась "стежкою Хо Ші Міна".
Виникнення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сайгонський режим, і "життєві інтереси" США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: "Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залишитись". З середини 1961 р. США почали вести "особливу війну" у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у "стратегічні селища". Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху створювався "мертвий пояс" шляхом знищення рослинності сильними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і наступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.
У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Південний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил визволення. Застосовувались варварські методи ведення війни (напалм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари були завдані по портах.
За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефективну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 pp. над територією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.
В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчилися невдачею.
На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот СІЛА, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках - Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.