Вступ
Перша світова війна закономірно підвела імператорську Росію до небаченої в її історії кризи. Фіналом 300-літнього правління династії Романових було зречення царя Миколи ІІ від престолу. Опозиційна до царського уряду Державна дума сформувала Тимчасовий комітет. 2 березня він прийняв акт про зречення Миколи ІІ і сформував Тимчасовий уряд країни на чолі з князем Г.Є.Львовом
Це була перемога демократичної революції, активну участь в якій взяли українці, що становили значну частину особового складу Петроградського гарнізону. В день зречення царя від престолу український революційний комітет опублікував відозву до всіх українців Петрограда. В ній він закликав їх активно включитись в рух і спрямувати свою енергію на завоювання власних національно–політичних прав, захист українських інтересів.
В той час, коли в Петрограді вирували політичні пристрасті, на всій території України, в тому числі і у Києві, спостерігався спокій, і це не зважаючи на те, що в Україні діяло більше півтора десятка політичних партій. Лютневі події у північний столиці відразу ж були підтримані національною інтелігенцією України.
Як розвився національно-демократичний рух в Україні, чого він досяг – на ці та інші питання має відповісти запропонована лекція, яка передбачає слідуючий план:
1. Піднесення національно-демократичного руху.
2. Проголошення незалежності. Утворення УНР. Поява української держави П.Скоропадського.
1. Піднесення національно-демократичного руху
Однією з особливостей Лютневої революції із самого її початку і до 2 березня 1917 року було те, що в національних окраїнах, в тому числі і в Україні, як вже згадувалось, спостерігалась політична летаргія. Коли на другий день надійшло підтвердження про крах самодержавства, то значна частина української інтелігенції сприйняла це як можливість втілити в життя соціально-політичні та національні прагнення.
Події у Петрограді не тільки активізували діяльність представників політичних партій, міської та сільської ліберальної інтелігенції в Україні. У Києві почали формуватися нові демократичні організації. Найавторитетнішою серед них була Рада об’єднаних громадських організацій. До її складу увійшли представники Товариства українських поступовців, духовенства, соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків. Виконавчий комітет Ради об’єднаних громадських організацій очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Ця рада стала представницьким органом влади. Вона була підтримана широкою громадськістью, але не могла керувати суспільством. Відзначимо, що такий склад ради відображав можливий розвиток подій в демократичному руслі, шлях до громадянської злагоди і не був контрреволюційним щодо демократичної революції.
Подібні до київської, ради почали діяти у більшості великих міст України. 5 березня на її території практично перестали існувати органи царської адміністрації. Влада перейшла до губернських і повітових комісарів, яких призначив Тимчасовий уряд у Петрограді.
Демократизація українського суспільства позначилась не тільки наявністю у Києві Ради об’єднаних громадських організацій. Як і у Петрогдаді, у Києві, в Україні в цілому, виникають Ради робітничих депутатів. На відміну від Рад у російській столиці, в Україні вони не стали впливовою силою.
Революційні події в Росії сприяли легалізації політичних партій. Політичну палітру України представляли партії, що відображали інтереси різних соціальних верств населення. Значна частина українських партій обмежували їх національно-етнічними рамками. Перевага при цьому віддавалась національній єдності. Національні особливості цих партій були значними і в певній мірі впливали на перебіг подій в суспільно-політичному житті краю.
Центральним питанням у програмах політичних партій стало: якою має стати Україна після ліквідації самодержавства. Відзначимо, що на підтримку державності України орієнтувалися Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціал-революціонерів (УПСР), Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС) та Українська радикально-демократична партія (УРДП). Усі українські партії в подальшому стали серйозною противагою російським партіям – меншовиків, есерів, народних соціалістів, кадетів, які теж розгорнули активну діяльність в Україні.
Разом з тим, на представництво єврейського населення претендували “Бунд” і “Поалейціон”. Ці партії, як і Народна демократична єврейська об’єднана партія, і Партія сіоністів, вважали себе соціал-демократичними партіями. Інтереси поляків, які проживали в Україні, захищали організації Польської соціалістичної партії (ППС), ППС – лівиці і “Польського централу”.
На відміну від більшовиків, які відстоювали класові інтереси пролетаріату і виступали за усунення тимчасового буржуазного уряду, російські “конституційні демократи”, “українські народні демократи”, єврейські “народні демократи” та сіоністи, “Польський централ” безпосередньо захищали інтереси своєї національної буржуазії. Якщо говорити про соціалістичні партії, то вони дотримувались думки, що оскільки Україна, як і Росія, не дозріла до соціалізму, то варто йти на союз з буржуазією. Це єдиний шлях до громадянської злагоди.
Дії цих партій безумовно сприяли відродженню національно-визвольного руху. Вже 3 березня відбулись збори представників київських кооперативних організацій та українських партій. На них і була висунута ідея створення Центральної Ради, яка стала б центром єднання політичних сил. Принципом дій визначено соціал-демократичне спрямування.
7 березня відбулись вибори керівництва Центральної Ради. Її головою було обрано видатного українського історика М.Грушевського. Провідне місце в Раді належало Українській соціал-демократичній робітничій партії, лідероми якої були В.Винниченко, С.Петлюра, Н.Порш, В.Антонович. Це були визнані на той час політичні діячі. Ця партія викликала до себе симпатії значної частини інтелігенції, дрібної буржуазії, робітників та селян.
Другою за значенням партією у Центральній Раді була Українська партія соціалістів-революціонерів. Її лідерами були М.Залізняк та В.Голубович. З самого початку своєї діяльності головним питанням, на розв’язання якого спрямовувалась діяльність Центральної Ради, стало національне питання. Це активно підтримували патріотично настроєна інтелігенція, земські діячі, українська буржуазія, заможне селянство, нижчий командний склад офіцерів та інші представники різних прошарків українського суспільства. Їх прагнення до здобуття політичної і економічної незалежності та демократичних перетворень надавало впевненості Центральній Раді в її боротьбі за незалежність і державність України.
За характером своєї діяльності і складом Центральна Рада була близькою до Тимчасового уряду у Петрограді. Першою її програмною заявою стало звернення “До українського народу”, в якому Рада закликала підтримати курс Тимчасового уряду. Разом з тим вона закликала домагатися від нього всіх інших прав, які належать людині.
Важливими діями у прагненні досягти автономії для України стало проведення 19 березня маніфестації у Києві, а за цим – з’їздів українських партій. Саме на них делегати продемонстрували бажання боротись за національно-територіальну автономію України, схильність до ідей соціалізму. З’їзди були підготовчим етапом до проведення Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся у Києві в квітні. На ньому були присутні 900 делегатів різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій Наддніпрянщини, представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви та Петрограду. На конгресі вирішувались два питання: про національно-територіальну автономію України і вибори нового складу Центральної Ради. Всі питання обговорювались на основі широкого демократизму.
На конгресі одностайно була проголошена основна програмна ціль: домогтись широкої національно-територіальної автономії, яка повинна була забезпечити потреби українського народу і всіх інших народностей, що проживають на її території. Після цього було оновлено склад Центральної Ради. Було обрано 118 чел. Згодом до неї були запрошені представники усіх інших політичних сил України. На місцях ЦР утворила губернські, повітові та міські свої органи. Повний склад Української Центральної Ради (УЦР) збирався лише на загальні збори. У липні було обрано постійно діючий орган – Малу Раду у складі 30 чол. Вона, в основному, і формувала політику, виступала з законодавчими ініціативами.
Національний конгрес надав українському руху організаційних форм. Його вимоги до Тимчасового уряду про національно-територіальну автономію стали в центрі роботи 1-го Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся 5-8 травня 1918 р. На ньому були присутні 700 делегатів від військових і тилу. Резолюції з’їзду були гострими й однозначними: “Вимагати від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України”. Цю вимогу посилював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд.
28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд. На ньому були присутні 2500 делегатів. З’їзд, поряд з питанням про ставлення до миру, зобов’язав УЦР більш рішуче відстоювати перед Петроградом позицію щодо національно-територіальної автономії. Щоб впровадити це в життя делегати з’їзду зобов’язали її також негайно підготувати універсал. До цих вимог свій голос додали і делегати з’їзду робітників.
10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді був схвалений зміст 1-го Універсалу. Цим законодавчим актом УЦР зроблено внесок в дестабілізацію політичної ситуації в Росії. Така ситуація склалась внаслідок небажання Тимчасового уряду принципово розв’язати проблему державного устрою в Росії після повалення царизму і намагання вирішувати це питання тільки на Всеросійських установчих зборах.