Смекни!
smekni.com

Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі (стр. 3 из 6)

В сучасній науці існує три точки зору щодо причин переселення аланів з Північного Кавказу в лісостепове Подоння. І.І. Ляпушкін говорить про витіснення аланів хазарами з батьківської території ще на межі VII - VIII ст.. С. О. Плетньова висловлює думку щодо переселення алан з власної ініціативи у VIII ст. - подалі від розореної території та театру військових дій між каганатом та халіфатом. В. К. Міхеєв наполягає на примусовому переселенні аланів із батьківщини на північно-західні кордони каганату (Дніпро-Донський лісостеп) в середині VIII ст.. Так чи інакше, але не алани безпосередньо виявляли агресивність по відношенню до слов'ян. Скоріш за все, аланські городища із навколишніми селищами створювали необхідну матеріальну базу для панування центральної влади каганату на цих територіях та для військових походів на слов'ян за «даниною», про яку й повідомляє «Повість минулих літ».

Таким чином, починаючи з середини VIII ст. змішане багатоетнічне населення з аланською культурною домінантою стало сусідами сіверян, що мешкали на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. В цей час вони представлені роменською археологічною культурою, яка є спадкоємницею волинцевської. Вона датується серединою VIII - початком XI ст. і займає практично всю територію лівобережного дніпровського лісостепу, впритул наближуючись до північно-західної межі Хозарії. Стосунки сіверян-роменців із каганатом і стануть здебільшого предметом мого подальшого розгляду. Слід, однак, зазначити, що подібна картина близького розташованих слов'янських і салтівських пам'яток спостерігається і в Середньому Подонні.

Зміна у слов'яно-хозарських відносинах ілюструється насамперед зміною характеру й топографії слов'янських пам'яток. Замість відкритих поселень волинцевських часів, що розташовувалися на відкритих берегах та в заплавах річок, з'являються городища, які займають миси із яскраво виділеними захисними властивостями. Більшість таких городищ взагалі не мають навколишніх відкритих синхронних селищ. Замість цього спостерігається розташування городищ гніздами. Такі зміни можна пояснити лише наявністю фактору зовнішньої небезпеки для слов'ян. Все це певним чином узгоджується із давньоруським літописом. Але археологічні дані показують, що не все так однозначно.

4. Слов'яно-хозарські стосунки: матеріали до нового бачення

Більш ніж сторічні дослідження Дніпро-Донського межиріччя (в тому числі й басейну Сіверського Дінця) супроводжувалися картографуванням пам'яток кінця І тисячоліття. Це дозволяє зробити висновок, що ареали салтівської та роменської археологічних культур окреслені із значною точністю. Принаймні, сподіватися на суттєві зміни кордонів в подальшому не слід.

Сучасний стан вивчення ранньосередньовічних пам'яток свідчить про наявність ряду слов'яно-руських городищ роменської культури в нижній течії р. Уди та по правому берегу С. Дінця в його середній течії: Харків, Донецьке, Водяне, Мохнач, Зміїв, Коробові Хутори. Поряд з тим, відома низка городищ салтово-маяцької культури: Архангельське, Вовчанськ, Верхній Салтів, Старий Салтів, Хотомлянське, Кочеток-1, Чугуївське, Кабанове, Мохнач, Коробові Хутори, Суха Гомільша, Мілове. Всі вони (за виключенням Вовчанська) розташовані по правому берегу С. Дінця і являють собою північно-західну захисну лінію Хозарського каганату (Додаток 6).

Особо відмітимо, що таки пам'ятки, як городища Мохнач і Коробові Хутори мають культурні відкладення як салтівської, так і роменської культур. Відстань між двома групами пам'яток дорівнює 12 - 40 км. Між ними немає суттєвих природних перешкод. Це дозволяє подолати її за час одно-, двогодинного переходу кінного війська.

Відмітимо, що протягом трьохсотлітнього сусідства слов'ян і Хозарії народи не могли лише ворогувати, «тримати кордони на замку». Це не природно для людей, не вигідно ні з соціально-економічного, ні з культурного боку. І тому, на нашу думку, протистояння, що було викликане агресивною зовнішньою політикою каганату і необтяжливою даниною (друга половина VIII - початок X ст.), що і зафіксоване літописцем Нестором, поступово переростає у співіснування. Останнє призводить до посилення культурних взаємовпливів та взаємопроникненню етносів. Тим більше, що кожен з народів мав певні позитивні надбання практично в усіх сферах життя.

Про знахідки окремих салтівських речей в середовищі роменської та боршевської культур, а також про взаємовпливи вже неодноразово писалося багатьма дослідниками. Окрім того, відмічено ряд салтовських поселень на «нейтральній» території між С. Дінцем і Удами [2, додаток З, 4]. Думку про співіснування салтівських та слов'янських пам'яток на Донці висловлював В. К. Міхеєв. Аналогічні судження щодо сусідніх територій Приоскол'я належать Г. Є. Афанасьєву. Тобто, традиції мирного співіснування слов'ян означеної території і мешканців Хозарії, які були закладені у попередні часи, дуже швидко відроджуються, особливо в зоні безпосередніх контактів, якими були Сіверський Дінець та Середнє Подоння.

Археологічні матеріали, що отримані вченими за останні десять років під час розкопок на Верхньосалтівському селищі, на городищах Коробові Хутори, Мохначанському та Водяному на Харківщині свідчать не тільки про мирне співіснування в окремих означених мікрорегіонах, а й про більш глибокі й щільні відносини слов'ян з їх південно-східними сусідами (аланами та тюркомовними степовими народами, в тому числі й хозарами). Розглянемо ці пам'ятки.

Археологічний комплекс с. Верхній Салтів, що дав назву всій салтівській археологічній культурі, складається з городища із кам'яною цитаделлю, значного за площею прилеглого селища, яке топографічно розділяється на посад та поділ, а також чотирьох катакомбних могильників. Цей комплекс є однією з найбільш яскравих пам'яток лісостепового поселення, що входило до складу Хозарії. Вивчення домобудівних традицій селища Верхній Салтів дозволило визначити його багатоетнічний склад: східні слов'яни, північно-кавказькі алани та кочові тюрко-болгарські народи. Більше того, виявлені окремі житла, створені виключно в аланських або у східнослов'янських традиціях. Етнічні риси східних слов'ян, і зокрема сіверян, просліджуються тут не тільки у присутності заглиблених споруд квадратно-прямокутної форми як такої, але і у наявності каркасно-стовпової чи зрубної конструкції стін, які виявлені у 66 % жител. Практично завжди у цих житлах був двосхилий дах, що також належить до слов'янських ознак (39 % жител). Окрім того, слов'янськими слід вважати глиняні склепінчасті печі, низ яких вирізався у материку або у материковому останці, що є характерним для населення роменської та боршевської археологічних культур. На Верхньому Салтові вони були виявлені у двох житлах з 19.

Слов'янським впливом на неслов'янське населення Верхнього Салтова можна вважати і відкриті вогнища, що створювалися на природних або штучно створених глиняних останцях. Таких вогнищ у кавказькому або степовому регіонах немає. Алани традиційно створювали відкрите вогнище на долівці, обкладаючи його камінням і розташовувалося воно попід стіною. Степові кочовики створювали відкрите вогнище по центру житлового приміщення прямо на долівці чи в неглибокий ямці. Створення відкритого вогнища на узвишші не є характерним для населення хозарських територій. На нашу думку, у такому «піднесеному» вогнищі слід бачити певний крок на шляху від традиційного кочівницького відкритого або заглибленого вогнища на долівці до нового, що створювало слов'янізований інтер'єр житлового приміщення.

В третині жител В. Салтова поєднуються кілька слов'янських рис, а одне з них є слов'янським не тільки за критеріями домобудування, а й інтер'єру (Додаток 7). Приміщення мало чотирикутну форму 5,8 х 4,3 м із загальною площею 25 м2. Збереглося воно неповністю: його південно-західний кут був зруйнований фундаментом житла XVIII ст. У зв'язку з тим, що будівля була розташована на схилі берега, її долівка має незначний ухил у південно-східному напрямку (до ріки). Сучасне заглиблення решток житла (1,3 - 1,5 м) не можуть бути покажчиком його глибини у ранньому середньовіччі, бо окрім відкладень середини VIII - середини Х ст., до якого воно відноситься, на поселенні присутні потужні культурні шари XVIII -XX ст..

У північно-східному куті була розташована яма для збереження припасів, а у південно-західному - піч. Вона була дещо врізана у кут котловану житла, а її нижня частина - вирізана в материку. Верхня частина печі (склепіння) створювалося на каркасі з пісково-глиняної суміші із додаванням каменю. До того ж, вона була підковоподібною в плані. Рештки ще одного обігрівального пристрою знайдені в прямокутній ямі у південно-східній частині житла. В ній виявлені три брили залізистого пісковику (дві стояли вертикально), багато шматків від перепеченого череню та уламки пічного склепіння, дрібні фракції деревного вугілля та попіл. Одночасно з тим, тут знаходилися уламки глиняної жаровні, яка була виготовлена водночас із самою піччю та являла собою її верхню частину. По центру долівки, а також майже посередині північної стіни знайдено дві ямки від опорних стовпів, що дозволяє припустити використання двосхилого даху.

Виявлені на верхньосалтівському поселенні печі мають прямі аналогії у слов'янському світі, зокрема у сіверян і практично не зустрічаються у неслов'янського населення півдня Східної Європи. До того ж, виявлені керамічні артефакти можна розділити на дві групи: рештки традиційного салтівського гончарного посуду та уламки роменських горщиків. Таким чином, перед нами, скоріш за все, житло слов'янина, який був включений до салтівської общини.

Окрім того, на поселенні виявлений ряд жител, де співіснують елементи слов'янського та кавказького домобудування та інтер'єру, що підтверджує багатоетнічність населення вказаної пам'ятки, до складу якої були інкорпоровані і слов'яни.