Смекни!
smekni.com

Середньовіччя, як історична і культурна доба (стр. 1 из 3)

Реферат

На тему:

Середньовіччя,

як історична і культурна доба

учня 8-а класу

гімназії №257 «Синьоозерна»

Купченка Олександра

Споглядаючи величний спокій гірських масивів, ми зазвичай не замислюємося над тим, що колись ця гранітна твердиня була розбурханою киплячою рідиною. Вириваючись із кратерів вулканів і розломів земної кори, розжарена магма бурхливими потоками розтікалася по земній поверхні, аби згодом закам'яніти й стати стрімкими гірськими вершинами чи глибокими урвищами.

Подібно до цього Євразія на початку середньовіччя вирувала й кипіла «великим переселенням народів», аби згодом «затвердіти» у вигляді політичної карти: ось тут Франція, а он там — Київська Русь. Хоча, звісно, «закам'янілість» політичної карти теж умовна: так, до 1991 р. на ній не було самостійної української держави, яка, дай Боже, залишиться навіки. Середньовічна Євразія нагадувала величезний казан, де кипів-вирував своєрідний «коктейль» із різних етносів, племен, культурних і релігійних традицій. Так, нині існує острівна країна Велика Британія. А на початку середньовіччя Британські острови населяли здебільшого племена піктів і кельтів, яких згодом потіснили англи й сакси, а тих, у свою чергу, — нормани. Про це йдеться в баладі Р. Л. Стівенсона «Вересовий трунок» і романі В. Скотта «Айвенго». Згодом різні етноси «переплавилися» в єдину націю, а держава отримала назву Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії. її столиця, колись малесенький Лон-дініум, один із тисяч провінційних військових таборів римських легіонерів, з часом розрісся й отримав гучну назву Лондон. Схожа ситуація склалася і в сучасній Франції, назва столиці якої — Париж — походить від назви кельтського племені парйзіїв, яке колись жило на берегах Сени. Нині на цьому місці стоїть Ейфелева вежа...

Те саме стосується Центральної та Східної Європи, де живемо ми, українці. Київська Русь стала державою саме в добу Середньовіччя. Щоправда, на відміну від роздробленої Західної Європи, після падіння Риму (476 р.) на наших нинішніх теренах і на півдні Європи ще тисячу років панувала потужна Візантійська імперія зі столицею Константинополем. Наші пращури називали це місто Царгородом, бо там правили царі, яких слов'яни тоді ще не знали. Однак середньовіччя і в Східній Європі було колискою державності. Саме про цей славний період у житті наших предків і столиці України писав поет Євген Маланюк: «...Дзвенить вода. Це він, це він синіє — балада хвиль — Дніпро. І на горі спить Київ — степова Олександрія — під злотом царгородських мозаїк». Ці унікальні «царгородські мозаїки» (тобто мозаїки, привезені з Царгорода або зроблені на зразок царгородських) і нині прикрашають стіни Софії Київської, а Богородиця-Оранта оберігає українців від усякого лиха... Саме з Візантії разом зі святими Кирилом і Мефодієм до нас прийшли і релігія, і писемність, і перекладна (у т. ч. антична) література. А головне — глибока повага до книги й Художнього Слова. Тепер у це важко повірити, але були часи, коли добре освічені київські князівни вчили грамоти неписьменних західноєвропейських королів.

Переселення величезних людських мас відбувалося не лише в Європі. З Аравійського півострова в VII—VIII ст. ринула хвиля арабів-мусульман, які захопили ледь не півсвіту: і Єгипет, і Сирію, й Ірак, і навіть частину території сучасної Іспанії (війна франків-християн проти маврів-мусульман описана у французькій «Пісні про Ролан-да»). Неспокійно було й на Далекому Сході, де виявляв активність буддійський Китай, одна з найдавніших цивілізацій світу, який саме тоді переживав період свого найвищого розквіту: правління династії Тан — золота доба китайської держави та культури — тривало із 618 до 907 р. Так, Китай сильно вплинув на формування культури Японії, у якій державність виникає теж на початку Середньовіччя (VI-VII ст).

А у XII—XIII ст. багато культур, релігій і навіть цивілізацій (у т. ч. і Київська Русь) було, на превеликий жаль, зметено смертоносним цунамі монголо-татарської навали під проводом Чингісхана і Батия. Та й кінець Середньовіччя пов'язують не лише з великими географічними відкриттями, а й із черговою хвилею переселення народів, завоюванням турками-сельджуками Візантії та падінням Константинополя (1453). Тож Середньовіччя — колиска державності й самобутньої культури багатьох народів світу.

Ще однією характерною ознакою Середніх віків була докорінна зміна ставлення багатьох народів до релігійних вірувань. Ніколи ні до, ні після того релігія не мала такого величезного впливу як на окрему людину, так і на людство загалом. У середньовічній Європі сформувалася теоцентрйчна (від грец. theos — бог) картина світу, де центральне місце посідала не людина, а Бог. Звичайно, релігії існували і в добу Античності. Але, по-перше, люди частіше молилися не єдиному (як, наприклад, Христу або Аллаху), а водночас багатьом богам (т. зв. язичництво, або поганство). По-друге, давні божества не завжди були еталоном моральності, законності, етичних норм, як це усталилося від часів середньовіччя. Скажімо, еллінські боги поводилися, неначе прості смертні: могли сваритися (згадаймо, як Гера, Афродіта й Афіна сперечалися за яблуко), красти (Гермес викрав в Аполлона череду биків, чим викликав сміх олімпійців), чинити беззаконня (несправедливий наказ Зевса про покарання Прометея). По-третє, давні народи були релігійно терпимішими, спокійніше ставилися до вірувань інших народів і не вимагали від них визнання саме свого Бога, як це чинили від часів середньовіччя ті, хто вірив у свого одного-єдиного Бога. Так, еллінський філософ Ксенофан казав: «Для ефіопа всі боги, як сам він, є чорними й кирпатими, /А для фракійця вони, як і сам він, руді й синьоокі... /А якби руки були в биків, або левів, чи коней,/То й вони б надавали богам своєївласної подоби:/ Бик до бика, кінь до коня сотворив би подібного бога...» Тож не дивно, що до середньовіччя людство не знало великих релігійних воєн, які відтоді, на жаль, стали постійним явищем. До того ж ніколи раніше релігії не поширювалися на такі величезні різноплемінні території, не ставали світовими. А християнство, іслам і буддизм у добу Середньовіччя охопили півсвіту. Безперечно, це теж сприяло контактам і вже згаданому енергійному змішуванню різних національних культур і літератур.

Ніколи до Середньовіччя такі величезні території та маси людей не були об'єднані спільними (міжнародними, або світовими) мовами, Були, звичайно, часи великих завоювань Александра Македонського, військо якого несло підкореним народам не лише меч, а й поширювало еллінську мову та культуру. Македонська експансія згодом дістала назву «еллінізація», а часи після неї назвали «добою еллінізму». Але навіть блискавичні Александрові походи чи триваліші римські завоювання блякнуть перед масштабами й історичними наслідками завоювань доби Середньовіччя. Так, мешканці численних країн, підкорених арабами, почали розмовляти мовою завойовників, і там відбулася не лише ісламізація (перехід до мусульманства), а й арабізація (перехід до арабської мови і культури, у т. ч. й літератури арабів) корінного населення. Особливо радикально змінювався Єгипет: спочатку самобутній, під час еллінізму (IV ст. до н. е.) він став грекомовним, у римську добу — латиномовним, а від часів середньовіччя і донині — арабізованим. Тож від стародавніх єгиптян залишилися хіба що голосні імена (Тутанхамбн, Рамзес, Нефертіті), величні піраміди та скупі написи на них.

У Західній Європі мовою міжнародного спілкування стала латина, у Візантії — грецька. Персько-таджицькі поети відстоювали свою мову — фарсі', відчуваючи постійний тиск мови арабів-завойовників і водночас запозичуючи жанри арабської поезії (наприклад — касйду). А, скажімо, Китай, не змігши підкорити Японію мечем, почав впливати на неї через релігію (буддизм) і китайську мову, яка виконувала на Далекому Сході таку саму об'єднувальну роль, як латина — у Західній Європі або арабська — в Арабському Халіфаті. Певний час китайська була в Японії навіть у більшій пошані, ніж рідна, японська. І тут ми ще раз можемо пересвідчитися в магічній силі Художнього Слова. Молода Японія не розчинилася в політиці й культурі прастарого Китаю тому, що національна самобутність японської культури завбачливо «консервувалася» в окремих словах або словосполученнях суто японського походження і звучання, які спеціально вкраплювалися переписувачами до текстів, записаних за допомогою китайських ієрогліфів. Тож учені образно порівнюють Ці японські слова в китайському тексті з японськими островами в безмежному Тихому океані.

А люди, які мають спільну релігію і мову, перебувають у єдиному культурному просторі, тому й літературна традиція стає там спільною або схожою.
Отже, Середньовіччя було динамічною епохою, під час якої відбувалися державотворчі й культуротворчі інтеграційні (об'єднавчі) процеси.
Водночас тоді існували й прямо протилежні прагнення народів: до національної самобутності, несхожості на інші етноси. Саме тому Франція є Францією, а Іспанія — Іспанією.

ХочадоліЗахідноїтаСхідноїЄврописклалисяпо-різному, уїхньомудержавотворенніважливурольвідігравалахудожнялітературатафольклор. Скажімо, національну самобутність, своєрідність кожного народу яскраво відчуваєш, коли слухаєш його пісні. Тірольських пісень, що звучать в Альпах, ніколи не сплутаєш із коломийками, що лунають у Карпатах, хоч в обох випадках їх виконують горці. А усвідомлення певною сукупністю людей своєї національної самобутності, несхожості на інших — один із перших кроків на шляху до утворення своєї держави. Так, справжньою школою державності стали героїчні епоси. Адже в них не просто оспівувалися героїчні діяння богатирів, а й зберігалась етнічна пам'ять народів, пропонувалася своєрідна модель ідеальної поведінки, національні цінності й пріоритети. Узяти хоча б тему патріотизму, любові до батьківщини, що стала стрижнем героїчного епосу саме від доби Середньовіччя. Читаючи античну «Іліаду», не знаєш, на чиєму боці симпатії, кому співчував еллін Гомер: троянцям-захисникам чи ахейцям-нападникам. Натомість у середньовічних епосах це зрозуміло від першого до останнього рядка. Патріотизм там обумовлює навіть порушення логіки. Так, якщо в «Слові о полку Ігоревім» Київська Русь поетизується устами її автора, земляка й одновірця Ігоря («Оруська земле, уже за шеломами сси...»), що є логічним, то в «Пісні про Роланда» вислів «красуня-Франція» вживають навіть маври-мусульмани, вороги франків-християн. Так само патріотичними є героїчні пісні народів світу: давньоруські билини чи сербські юнацькі пісні.