РЕФЕРАТ
З «Історії України»
На тему:
«Україна на початку 20-х років. Варшавська угода та її наслідки.Ризький мир.»
План.
1. Радянсько-польські відносини
2. Варшавська угода
3. Інтервенція польських військ
4. Наступ радянських військ на Варшаву
5. Ризький мир
Вступ
Але зусилля українців у боротьбі за власну державність, за відновлення територіальної цілісності своєї країни не були даремні. Рівень національної свідомості українського народу в 1917-1920 pp. значно виріс. Українці зробили ще один крок на шляху свого перетворення на сучасну націю: декілька років поспіль вони мали власну державу. Ця обставина не могла минути безслідно. Досвід державотворення 1917—1920 pp. міцно вкарбувався в їхню історичну пам'ять. Незважаючи на величезні втрати і страждання, які випали на долю цього народу, його прагнення до самозбереження як окремої національної спільноти не зникло. З цього прагнення цілком природно народжувалося переконання, що нормальний розвиток неможливий без власного державного організму. Це було головною запорукою майбутнього відродження Української держави.
Радянсько-польська війна
Радянсько-польські відносини. Польська держава народилася восени 1918 р. Диктаторську владу «начальника держави» здобув Ю. Пілсудський. За умовами Версальського мирного договору Німеччина визнавала незалежність польських земель, що входили до складу дореволюційної Росії, а під час війни були окуповані кайзерівськими військами, і віддавала їй частину Верхньої Сілезії. В кордони Польської держави включалися також польські землі, що перебували у складі колишньої Австро-Угорщини.
Питання про східні кордони території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського миру.
8 грудня 1919 р. з'явилася «Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі». Лінія кордону накреслювалася від Гродно на Немирів, Брєст-Лнтовськ, на захід від Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Отже, за винятком частково полонізованих територій Підляш-шя, Посяння, Лемківщини і Холмщини, рекомендована Антантою лікія залишала Польщі землі, населені в основному поляками. Це ке влаштовувало польські правлячі кола, які мріяли відновити державу в кордонах Речі Посполитої XVIII ст., від Балтійського до Чорного морів. Вони претендували на всю Литву, Бєлорусь і Правобережну Україну.
У 1919 р. Пілсудський зайняв новну частину Бєлорусі і українські землі по річки Збруч і Горинь. Уряд радянської Росії неодноразово, але безуспішно звертався до польського уряду з пропозиціями мирного врегулювання питання про кордон. Перешкодити просуванню польських військ .вій не міг, бо всі сили віддавалися боротьбі з арміями Колчака і Деннсіна.
Разом з тим Пілсудський не просувався надто далеко на схід, і не тільки тому, що не мав достатньої військової сили для ловно-масштабної війни з більшовицькою Росією. Починати війну пін вважав нерозумним з іншої причини: білогвардійська Росія була для Польщі таким же, якщо не серйознішим противником. У разі перемоги білогвардійців Польщі довелося б обмежитися на сході етнографічним кордоном. У випадку перемоги більшовиків Антанта, цілком зрозуміло, не стала б відстоювати вигідний Росії етнографічний кордон. На словах запевняючи Денікіна у підтримці, бо цього вимагали уряди Франції і Англії, польський уряд реально не допомагав білогвардійцям- Пілсудський зосередив наявні у нього збройні сили в Галичині, щоб ліквідувати ЗУНР.
28 січня 1920 р. Раднарком Росії передав по радіо заяву про основи політики щодо Польщі, у якій запевняв польський уряд, що червоні війська не переступлять існуючої лінії Західного фронту. Це запевнення можна було зрозуміти так, що лінія фактичного розмежування сил могла б стати основою при визначенні державного кордону в ході мирних переговорів. 6 березня X. Раковський від імені Раднаркому УСРР також запропонував польському урядові укласти мирний договір. Як у цій, так і в інших нотах Раковського не було згадки про те, Ідо УСРР претендує на західноукраїнські землі.
Адресовані Пілсудському мирні пропозиції з боку радянських республік не перешкодили більшовицькому центру здійснювати інтенсивну підготовку до можливої війни. 27 лютого 1920 р. Ленін запропонував Реввійськраді РСФРР спрямувати всю увагу на Західний фронт і перевести туди все, що можна, з Сибіру та Уралу. 11 березня він поставив завдання перед Кавказьким фронтом щодо «якнайшвидшого перекинення максимуму військ на Захфронт».
Коли окреслилася поразка денікінських військ і Червона армія позбавилася найсерйознішого противника, правлячі кола Польщі вдарили на сполох: збройний конфлікт з радянською Росією здався їм неминучим. США і Антанта дали згоду на термінову військову допомогу. Навесні 1920 р. збройні сили Польщі налічували ' 738 тис. чоловік, її армія стала однією з найбільших у Європі.
Варшавська угода. За дорученням С. Петлюри дипломатична місія УНР у Варшаві тривалий час вела переговори з -польським урядом про сформування спільного антибільшовицького фронту в Україні. Укладення союзу з колишнім ворогом Пілсудський обумовив надзвичайно жорстко. Бажаючи продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв ці умови.
21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький і міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали загальну і торговельно-еконошчпу конвенції (угоди). Польський уряд визнавав існування УНР в межах, які мали бути означені договорами з суміжними країнами. Кордон між Польщею та УНР встановлювався по лінії, яку війська Пілсудського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посят:-ня і Лемківщина (з 1918 -p.), Західна Волинь і частина Полісся по .Збруч і Горинь (з травня 1919 р.) і вся Галичина (з липня 1919 p.). Разом з тим Польща відмовлялася від претензій щодо розширення своєї території до кордонів Речі Посполитої 1772 p., тобто до початку її поділів сусідніми країнами, і визнавала ці землі за УНР.
Відмова уряду Пілсудського иід історичних прав на частину українських земель мала символічне значення. Навпаки, відмова Петлюри зід урочисто проголошеної за його ж участю злухи УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави-переможниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУН? і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина дістала статус «міжнародної території». Для Пілсудського було важливим те, що УНР заявила про відсутність у неї претензій на західноукраїнські землі.
24 квітня було укладено військову конвенцію. Збройні сили Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. УНР давала згоду на підпорядкування залізниць польському управлінню і на спільну валюту. Утримання польських військ на території України покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський.
Три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою. Будучи таємною, вона не підлягала ратифікації (затвердженню верховним законодавчим органом).
В Україні Варшавська угода була сприйнята вкрай негативно. Накреслений Леніним і Раковським курс на створення Української держави в цей час втілювався у життя. Оманливі ілюзії щодо перспектив існування самостійної УСРР поділяв навіть В. Вкнни-ченко. Безкомпромісна позиція С. Петлюри, який віддав перевагу залежності від Варшави, аби відстояти створен-',' в 1917 р. УНР, засуджувалася багатьма українськими політичнії ;я діячами. Зокрема, на конференції есерів, яка відбулася у Празі, М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші. дери українського національного руху визнали Варшавську угс чу юридичне неспроможним актом.
Інтервенція польських військ. Ю. Пілсудський не став чекати, поки радянське командування закінчить передислокацію військ, і 25 квітня 1920 р. розпочав інтервенцію. Ударна група військ в Україні налічувала близько 40 тис. чоловік. Маючи потрійну перевагу в силах, польське командування розраховувало оточити і знищити обидві армії Південно-Західного фронту, а потім захопити Київ і Правобережну Україну.
Разом з польськими військами наступала 15-тисячна армія С. Петлюри. За два дні до вторгнення розташовані в районі Вінниці дві бригади УГА перейшли на бік поляків. Однак польське командування не довіряло галичанам і не погодилося використати їх у боях: галицькі війська були роззброєні і розформовані. Не довіряло воно повністю і петлюрівцям. Згідно з військовою конвенцією Петлюра мав сформувати ще чотири дивізії, але не дістав на це дозволу.
Ефект раптовості і велика перевага в живій силі та озброєнні дали змогу військам Пілсудського за перший тиждень боїв захопити Житомир, Бердичів і Козятин. 7 травня було здобуто Київ. Однак 12-та армія, яка діяла на київському напрямку, зберегла боєздатність і відступила організовано. Вона перейшла на лівий берег Дніпра і надійно закріпилася на лінії Бровари — Бориспіль. 14-та армія, що прикривала Одесу, також закріпилася на лінії Біла Церква — Ямпіль на Дністрі. Незважаючи на захоплення столиці України, польські армії не виконали повністю поставлених завдань і змушені були утримувати розтягнутий фронт, який поглинув більшу частину наявних резервів.
Інтервенція викликала обурення українського населення. Воно переросло в рішучий опір, коли виявилося, що окупанти займаються
реквізиціями і грабунками, репресують усіх незадоволсних, влаштовують єврейські погроми.
В Україні розпочалася мобілізація в Червону армію, яку здійснювали не тільки органи влади — військові комісаріати, а й профспілки. Створювалися частини особливого призначення (ЧОП), які паралізували виступи незадоволених радянською владою. Нарешті, організований чекістами під керівництвом «залізного Фелікса» (Ф. Дзержинського) кривавий терор проти боротьбистів та інших «контрреволюційних елементів» також зіграв свою роль у тому, що очікуване Петлюрою антибільшовицьке повстання не відбулося.