регистрация / вход

Цивільні зобов'язання

Проблеми класифікації господарських зобов'язань. Майново-господарські та організаційно-господарські відношення та їх суб'єкти. Відшкодування збитків в порядку, визначеному законом. Групи окремих видів зобов'язань. Недійсність господарського зобов'язання.

План

Вступ

1. Проблеми класифікації господарських зобов’язань

2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом суспільно-правових зобов'язань, їх суб'єкти вступають між собою в цивільно-правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими . Значення таких відносин зростає в умовах ринкової економіки.

Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділяти на дві основні групи: речові і зобов'язальні. Звідси і поділ цивільного права на дві галузі: на речове право і зобов'язальне. Речове право розглядається при вивченні форм власності, основний зміст якого визначається регулюванням питань володіння, користування і розпорядження майном.

Стаття 173 Господарського кодексу України господарським визначає зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником у сфері господарської діяльності, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчинити певну господарську дію на користь іншого суб'єкта або утриматись від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.


1. Проблеми класифікації господарських зобов’язань

Прийняття Господарського кодексу (далі -ГК) України започаткувало новий інститут зобов'язальних правовідносин - господарські правовідносини, яким безпосередньо присвячено розділ 4 ГК України. У цьому розділі окремі глави присвячено загальним положенням про господарські зобов'язання, господарські договори, ціни та ціноутворення у сфері господарювання, виконання та припинення господарських зобов'язань, визнання суб'єкта підприємництва банкрутом.

Згідно з ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає, між суб'єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Згідно із ст. 173 ГК основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання. У статті 175 надається визначення суб'єктів майново-господарських зобов'язань. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом (далі ЦК) України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною й управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Статтею 176 ГК визнається поняття та суб'єктивний склад організаційно-господарських зобов'язань. Так, організаційно-господарськимивизнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта; між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; між суб'єктами господарювання, у разі, якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством; в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиного суб'єкта господарювання на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення загальних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками. Окрім зазначених різновидів зобов'язань, ст. 177 ГК передбачені соціальна-комунальні зобов'язаннясуб'єктів господарювання. Так, суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю й організовувати їх професійну підготовку.

Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, надавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, у виконанні робіт щодо комплексного економічного та соціального розвитку територій.

Однак, ці зобов'язання не є різновидом господарських зобов'язань, бо це не відповідає змісту господарських зобов'язань, зазначеному у ч. 1 ст. 175 ГК, де до предмета господарських зобов'язань відносять дії господарського чи управлінсько-господарського характеру. Навряд чи можна дії, пов'язані із створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, віднести хоча б до однієї із вказаних складових предмета господарських зобов'язань.

Заслуговує також на увагу визначення публічних зобов'язаньсуб'єктів господарювання. Так, згідно із ст. 178 ГК України суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у передбачених законом випадках визначати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними. Однак у ній нормі так і не надано визначення публічних зобов’язань. Це господарське зобов'язання, розраховане на необмежене коло осіб, відмова у здійсненні якого суб'єктом господарювання за наявності можливості їх здійснення або надання переваг одному споживачеві перед іншими є неправомірною.

Згідно із ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, регулює господарську діяльність; з акта управління господарською діяльністю;з господарського договору й інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення суб’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також унаслідок подій, з якими законпов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Отже, з огляду на підстави виникнення зобов’язань та за аналогією Із цивільним законодавством, можна виділити такі різновиди господарських зобов'язань, як договірніта позадоговірні. Ця класифікація є найдавнішою та традиційно цивілістичною, яка закріплена ще в Інституціях Гая. Деякі автори вважають більш зручним поділ цивільних зобов'язань за критерієм правомірності: регулятивні (договірні та інші зобов'язання правомірного характеру) та охоронювані (і заподіяння шкоди, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності).

У ЦК України збережено загальний підхід формування розділу, присвяченого зобов'язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено. До договірних зобов'язань, що складають підрозділ 1 розділу 3 «Окремі види зобов’язань», віднесено такі групи окремих видів зобов’язань:

· купівля-продаж; поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; довічне утримання;

· зобов'язання з передачі майка у користування, прокат, найм (оренда) земельних ділянок, найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка;

· зобов'язання про виконання робіт; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт;

· договір про надання послуг;

· перевезення;

· зобов'язання щодо зберігання;

· договір страхування;

· договір доручення;

· договір комісії;

· договір управління майном;

· договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов'язань об'єднує в собі також і договір банківського рахунку;

· договір факторингу;

· розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;

· договір комерційної концесії (франчайзинг);

· спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства.

Підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов'язання. До цієї групи законодавець відносить публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу; публічну обіцянку винагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

До глави під загальною назвою «Розрахунки» ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобов'язання — сторін, предмета, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі «Окремі види зобов'язань».

Оскільки договірні зобов'язання, що виникають у господарських правовідносинах, окрім норм ГК, регулюються також і нормами ЦК, то вказану цивільну класифікацію можна застосовувати й щодо споріднених господарських правовідносин. На відміну від ЦК, в якому передбачаються загальні положення про зобов'язання та правове регулювання їх окремих різновидів, що підкреслює системність цього інституту, ГК обмежується лише загальними положеннями та характеристикою господарських договорів. При цьому зовсім не регулюються позадоговірні господарські зобов'язання. Отже, на жаль, сучасний ГК України визначає не систему господарських зобов'язань, а лише їх найбільш поширені різновиди.

Залежно від визначеності предмета виконаннярозрізняються зобов'язання однооб'єктній альтернативні.За характером взаємозв'язкуодного з одним розрізняють головніта додаткові господарські зобов'язання. Залежно від сукупності прав і обов'язків, якими володіють суб'єкти господарських відносин, слід розмежовувати простіі складні зобов'язання.

Класифікація на види господарських зобов'язань можлива і за їх суб'єктним складом. Суб'єкти (сторони) господарсько-договірного зобов'язання виступають як кредитор (управнена сторона) і боржник (зобов'язана сторона), у тому числі в деяких зобов'язаннях із множинним складом осіб. У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок, згідно З яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці вимоги зобов'язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник. Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного (державного) підприємства несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобов'язаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.

Самостійним різновидом господарських зобов'язань є регресні зобов'язання. Вони виникають у випадках, коли боржник за основним зобов'язанням виконує його замість інших боржників. Виконання зобов'язання одним із солідарних боржників дає йому право в порядку регресу стягнути з інших боржників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки. Однак слід зазначити, що ця класифікація носить суто теоретичний характер і не відображається у нормах ГК України. За ГК основними видами господарських зобов'язань є майново-господарськіта організаційно-господарські. Вказані господарські зобов'язання набули свого розвитку та законодавчого закріплення відповідно за ринкових відносин. Однак саме ці різновиди не є досить дослідженими у сучасній українській юридичній думці.

2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України (далі —ГК) особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК. Таким шляхом йде сьогодні, в цілому, і судова практика. Разом з тим послідовному дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК, замість встановлення певних особливостей регулювання майнових відносин(а для цього, принаймні, слід використовувати той самий термінологічний апарат), запроваджує правила, які не можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяє гармонійному поєднанню норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм. Тому окремі спроби надати рекомендації щодо застосування на практиці обох кодексів є досить суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне, необхідність узгодження ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це, звичайно, не означає, що норми ГК мають бути приведені у відповідність до норм ЦК - у процесі узгодження зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.

Зупинимось на аналізі норм ГК щодо недійсності господарських зобов'язань, а норми ЦК щодо недійсності правочинів будуть розглянуті окремо.

ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.

Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Дійсно, згідно з ч.1 ст.207 ГК, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

З тексту ч. 1 ст. 207 ГК можна зробити висновок, що зобов'язання, «вчинене» з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, віднесене за ГК до оспорюваних. Проте правочин, вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може не порушувати тим самим публічного порядку. Але такі правочини відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК є нікчемними. Віднесення правочинів які порушують публічний порядок, до нікчемних означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цим правочином передбачалося наділити правами Таке позбавлення диктується необхідністюзбереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому. Наявність істотного публічного інтересу виключає можливість встановлення залежності позбавлення правового захисту особи від волевиявлення іншої особи або органу державної влади. Тому правило про нікчемність таких правочинів не може мати винятків, а правило про можливість їх оспорювання не можна розглядати як спеціальне, тобто таке, що виключає застосування загальної норми, оскільки це призвело б до руйнування засадничого регулювання.

Ч. 1 ст. 207 ГК містить шкідливе положення про те, що господарське зобов'язання може бути визнано судом недійсним на вимогу не тільки однієї із сторін, а і на вимогу «відповідного» органу державної влади (тобто порушується принцип диспозитивності в частині вільного, на власний розсуд здійснення особою своїх прав). Держава не повинна звертатися з позовом про визнання недійсним господарського зобов'язання, змістом якого не є права чи обов'язки держави.

У ч. 2ст. 207 ГК йдеться про можливість визнання недійсною нікчемної умови господарського зобов'язання, але визначення поняття «нікчемна умова зобов'язання» немає. Однак, як відомо, зобов'язання є правовідношенням, зміст якого становлять права та обов'язки сторін; що такс «умова зобов'язання», а тим більш «нікчемна умова зобов'язання», є невідомим. Що ж до нікчемних правочинів, то визнавати їх недійсними не слід, оскільки таке визнання не є способом захисту прав або інтересів.

Слід також узяти до уваги, що оскільки згідно з ч. 2 ст. 179 ГК Кабінет Міністрів України, інші уповноважені ним органи виконавчої влади можуть затверджувати типові договори лише у визначених законом випадках, то саме у цих випадках доцільніше було б законом встановлювати вимоги до окремих типових договорів, що б дало змогу врахувати специфіку тих чи інших відносин.

Перелік умов договорів приєднання, які згідно з ч.2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними:

перший вид таких умов містить два підвиди — умови, що: а) виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або б) взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків. Що стосується першого підвиду відмітимо, що ч. 2 ст. 634 ЦК надає стороні, яка приєдналася, більш широкі можливості захисту своїх прав. Крім тогоу ч, 2 ст. 207 ГК йдеться про заборону обмеження відповідальності саме виробника продукції, виконавця робіт (послуг), у той час як у ч. 2 ст. 634 ЦК — другої сторони договору приєднання, незалежно від того, чи є вона виробником продукції, виконавцем робіт (послуг).

Другий вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, — це умови, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. це обмеження є недостатнім: має бути встановлене таке регулювання, щоб договірна умова про право на односторонню відмову від будь-якого договору або односторонню зміну його умов вважалася нікчемною, крім випадків, коли для певних договорів таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦК передбачене протилежне. Так, згідно з ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором; відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте заява про зміну або розірвання договору є одностороннім правочином; здатність вчиняти правочини не є І суб'єктивним правом, а належить до правоздатності, обсяг якої не повинен встановлюватися договором.

Нарешті, третій вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, це умови, що вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Однак це положення взагалі ніколи не може застосовуватися, оскільки жодна правова ситуація не повинна підпадати під гіпотезу цієї норми. Дійсно, санкції можуть встановлюватися лише на випадок протиправної поведінки. Тому якщо сторона має право на відмову від договору, то жодної санкції за це не може бути передбачено. Якщо ж сторона не має права на відмову від договору, то її заява про таку відмову за належного регулювання не повинна створювати правових наслідків.

Багато труднощів у судовій практиці викликає застосування ч.1 ст. 208 ГК. зобов'язання визнано недійсним як таке, що Згідно з цією нормою, якщо господарське вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.


Висновки

Чинний Господарський кодекс України не місить системи господарських зобов'язань, а лише називає їх деякі різновиди. Це положення не можна назвати повною мірою виваженим, бо у розділі 4 ГК досить детально регламентуються інші різновиди господарських різновидів, які навіть і не згадані у ст. 173 ГК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК.

ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.

Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Тому необхідно узгодити норми ЦК і ГК, щоб таких розбіжностей не було, оскільки дана невідповідність ставить під сумнів правильне вирішення спорів з господарських зобов’язань.


Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України. – Х.: ТОВ „Одіссей”, - 2009. – 240 с.

2. Цивільний кодекс України. – Х.: «Одіссей», 2007. – 424с.

3. Гусак М., Данішевська В., Попов Ю. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України // Право України. – 2007. - №7. – 147 с.

4. Ніколенко Л., Шмат А., Правові проблеми класифікації господарських зобов’язань // Право України. – 2007. - №11. – 164 с.

5. Орлова І. Визначення державних гарантій виконання державних зобов’язань // Підприємництво, Господарство і Право. = 2007. - №9. – 176с.

6. Кравчук С. Й. Господарське право України: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 264 с.

7. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право. – К.: Вентурі, 1996. – 364 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему