на тему:
Українська держава гетьмана Павла Скоропадського
1. Вступ німецьких і австро-угорських військ в Україну.
1.1. Відступ радянськи військ з України.
1.2. Розпуск центральної Ради.
1.3. Утворення гетьманського уряду.
2. Внутрішня політика гетьмана Павла Скоропадського.
2.1. Політичні партії і гетьманський режим.
2.2. Збройні сили Української Держави.
2.3. Аграрна політика уряду.
2.4. Становище робітничого класу.
2.5. Народна боротьба з окупантами.
2.6. Національно-культурна політика.
3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.
3.1. Переговори про мир з радянською Росією.
3.2. Бесарабське питання.
3.3. Кримське питання.
3.4. Холмщина і Підляшшя.
4. Падіння гетьманського режиму.
4.1. Ставлення білогвардійців до української державності.
4.2. Утворення Українського національного союзу.
4.3. Відречення гетьмана від гасла самостійної України.
4.4. Утворення Директорії.
1.Вступ німецьких і австро-угорських військ в Україну.
1.1. Відступ радянських військ з України.
18 лютого 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Чисельність їх сил досягала 450 тис. чоловік.
У ніч на 24 лютого ВЦВК і Раднарком прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватися далі.
За підписаним 3 березня мирним договором Росія втрачала велику територію. Фінляндія і Україна визнавалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати Брестську угоду Центральної Ради з країнами Четверного союзу і розпочати мирні переговори з УНР.
У цій ситуації члени Народного секретаріату розгубилися. Дальший опір був явно безперспективним. На київському напрямку налічувалося не більше 3 тис. чоловік, які можна було протиставити регулярній армії кайзера. Проте Раднарком вимагав організувати опір і пообіцяв таємну підтримку.
ЦВК рад України закликав трудящих до збройної відсічі ворогу. При радах утворилися мобілізаційні відділи. Київська, Подільська і Волинська губернії були переведені на воєнний стан, а Київ оголошено в стані облоги.
На підступах до Києва у безнадійних з воєнної точки зору умовах більшовикам вдалося уповільнити наступ. У районі Бердичева і Житомира загони військовослужбовців старої армії разом з червоногвардійцями зупинили противника на тиждень. Однак 1 березня радянські війська були змушені залишити столицю України. У місто, окуповане німцями, прибув уряд Центральної Ради.
В. Ленін у телеграмі надзвичайному комісару Півдня Росії Г. Орджонікідзе наказав негайно евакуювати хліб і метал на схід, організувати підривні групи на залізницях, створити єдиний фронт оборони від Криму до Великороси. Першочерговою була евакуація матеріальних цінностей. Опір фактично організовувався заради цього, бо відстояти радянську владу в Україні після вимушеного визнання УНР Раднарком не міг. Щоб виграти час для евакуації, урядові радянської України було надано істотну допомогу. Ленін запропонував головнокомандуючому радянськими військами Півдня Росії В. Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату. ЦВК рад України призначив його народним секретарем і верховним головнокомандуючим радянськими військами.
У березні 1918 р. у Катеринославі відбувся IIВсеукраїнський з’їзд рад. Як і на першому з'їзді, який проголосив радянську владу в Україні, жителі сільської місцевості на ньому не були представлені: вплив більшовиків на селянство залишався слабким. З'їзд проголосив, що трудящі України рішуче боротимуться за радянську владу. Було обрано новий склад ЦВК, до якого увійшли російські та українські ліві есери, ліві українські більшовики, соціал-демократи. Народний секретаріат очолив М. Скрипник.
До середини березня з червоногвардійських загонів, окремих частин старої армії і військовополонених Народний секретаріат сформував п'ять армій. Та ці формування були арміями лише за назвою: особовий склад кожної з них налічував значно менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою в тилу.
У середині березня німецько-австрійські війська захопили південні міста. Радянські війська евакуювалися морем у Крим. Після жорстоких боїв на початку квітня було залишено Катеринослав і Харків. Оскільки участь російських військ у воєнних діях в Україні важко було приховати, німці перейшли кордон і захопили Новозибків та Бєлгород. Загроза нависла над Брянськом і Курськом. На початку травня було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Утворювалася так звана «нейтральна зона» завширшки 10 км на ділянці від Рильська до Суджі.
Наступ німецьких військ відбувався переважно по залізничних магістралях. Застосовуючи тактику активної оборони, радянські війська затримали противника майже на місяць. Це дало змогу урядові Росії евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, продовольство тощо.
У дипломатичних документах цього часу союзники проголошували, що єдиною їхньою метою є відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично ж встановлювався окупаційний режим. Командуючий збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф пізніше так визначав їх головні цілі: «В Україні треба було придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість мати від неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину».
Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина — всі інші. У Миколаєві, Маріуполі та Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони союзників. Кам'яновугільною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно. Централізоване управління залізницями і водним транспортом контролювало німецьке командування.
1.2. Розпуск Центральної Ради.
Від уряду УНР окупаційні власті чекали пояснення: чи зміниться курс Центральної Ради в нових умовах. Центральна Рада заявила, що все має бути так, як було: як віддала вона всю землю робочому народу, так на тім і стоїть, а закони, видані на користь робітників, також залишатимуться в силі. Рада готувалася до скликання Українських Установчих зборів, які мали підтвердити її соціально-економічні реформи. Було оголошено дату скликання — 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що пройшли на початку 1918 р. Довибори у замирених тепер окупаційними військами районах планувалося провести негайно.
Однак члени Центральної Ради не враховували, що присутність окупаційної армії кардинально змінила політичну обстановку. Поміщики перейшли в наступ і стали вимагати повернення конфіскованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні з настійними вимогами примусити селян сплатити або відробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола категорично наполягали скасувати або переглянути робітниче законодавство. У багатомільйонному селянстві зросла активність більш заможних верств, настроєних відновити приватну власність на землю, тобто відмовитися від її соціалізації.
Незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких в умовах окупації різко погіршилося, виявлялося в партизанському русі, що поширювався. Послаблення державних інститутів, які Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхом, призводило до повсюдного хаосу і безладдя. Чим далі, тим більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.
Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Наказ було видано тому, що навесні 1918 р. значна площа під зернові могла залишитися незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків до засіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали, щоб врожай зменшився внаслідок недосіву. У наказі, опублікованому без узгодження з українським урядом, говорилося, що селяни під загрозою «заслуженого покарання» не повинні перешкоджати поміщикам засівати лани. У відповідь на це міністр земельних справ подав у відставку, мотивуючи тим, що не терпітиме втручання німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла.
Неприємний для Центральної Ради інцидент не набув дальшого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати підтримку в українському суспільстві. І знайшли її у заможного селянства.
З осені 1917 p. почав ширитися рух Вільного козацтва. Почасти він спирався на романтично-історичні традиції, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його знаменами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам.
Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, користувалася впливом Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У березні 1918 р. вона організувала у Лубнах хліборобський з'їзд, що мав широкий відгук в усій державі. У його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. У порозумінні з поміщицькою Спілкою земельних, власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради одноособовою диктатурою сильної особи, вибраної з-поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. Скоропадського.