У пореформений період клас дворян-поміщиків розколовся на дві верстви. Дворянство, яке вело своє господарство на капіталістичній основі, являло собою велику землевласницьку буржуазію, а поміщики, що поклали в основу господарювання відробіткову систему, складали клас дворян-напівкріпосників. Обидві ці верстви були тісно взаємопов'язані, оскільки їх економічний достаток грунтувався на привілейованому феодальному землеволодінні. Разом з тим в їх інтересах простежувалися й істотні відмінності.
До прошарку дворян-землевласників, що обуржуазилися, примикала група великих землевласників з інших станів. За основними класоутворюючими ознаками — місцем у системі суспільного виробництва, роллю в суспільній організації праці, засобами одержання і розмірами багатства — помісні дворяни, особливо ті, що обуржуазилися, і великі землевласники інших станів були близькими. У цьому розумінні їх нерідко розглядають як єдиний соціально-економічний тип, об'єднаний поняттям "великі землевласники". У свою чергу, це поняття в літературі використовується як синонім слова "поміщики". Однак, як справедливо зауважують сучасні дослідники, "ототожнювати ці неоднакові за змістом поняття можна тільки умовно, з обмовками. Реальністю царської Росії була глибока соціальна прірва, що відокремлювала дворян від представників інших станів". Ця прірва була зумовлена прямим закріпленням у законодавстві за дворянами особливих прав та привілей.
Дані про поступову втрату дворянством значної частини землі, при усій їх важливості, ще не дають підстав для висновку про його суцільний занепад та деградацію. Якщо дворянство було найбільш крупним продавцем землі, то воно ж на довгі роки залишалося її покупцем. Це означало, що в дворянському землеволодінні відбувався у величезних масштабах перерозподіл власності.
В Україні за дворянством теж було збережено привілейоване становище. Ще нормами Зводу законів Російської імперії українське, польське та кримсько-татарське дворянство за правоздатністю було прирівнено до російського. В період, що вивчається, законодавство закріпило за дворянством перше місце у переліку станів, зберігало за ним звання "благородного", а також обширний перелік корпоративних та особистих прав.
Привілеї та пільги дворянського класу були доповнені новими, спрямованими на зміцнення його економічної основи, з компенсацією за втрату ним права на безоплатну працю кріпосних селян. Зокрема, дворянам було надано право на одержання кредиту в державному Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлені пільги та премії за реалізацію сільськогосподарської продукції (особливо за кордоном цукру). Урядовцям-дворянам та поміщикам центральних губерній Росії були надані особливо пільгові умови придбання у власність і орендування земель в Правобережній Україні.
Дворянство зберегло свою корпоративну організацію, а також пануюче становище в управлінні країною. Предводитель дворянства очолював повітове по селянським справам присутствіє. "Неодмінного" члена губернського присутствія обирали дворянські збори. Дворяни очолювали училищні ради, посідали перше місце у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових суддів. У створених по реформі 1864 р. органах земського самоврядування дворянству відводилася переважна роль.
Величезна важливість для державного ладу процесів, які розвивалися всередині дворянства під впливом економічного розвитку, небезпека, що виникала внаслідок його послаблення, — усе це не проходило повз уваги правлячої верхівки. У царювання Олександра III запобігання подальшому послабленню позицій дворянства стало пріоритетним. Відверто продворянська політика пов'язана з ім'ям Д.А.Толстого. На прийомі у царя під час призначення його міністром внутрішніх справ Толстой заявив, що не визнає "селянської Росії", протиставивши їй дворянство як головний об'єкт піклування уряду. За царювання Олександра III було вжито ряд заходів щодо зміцнення позицій дворян в місцевому управлінні. Так, закон 1889 р. про земських начальників (вони призначалися тільки з потомствених дворян) передав у їх руки судово-адміністративну владу на місцях. Земська контрреформа 1890 p. затвердила переважання дворян у земстві. Було розширено мережу дворянських привілейованих навчальних закладів (пажеські корпуси, училища правознавства). В тому ж напрямі здійснював свою політику і наступник Олександра III — Микола II. Але спроба відродити дворянство не як новий клас земельних власників, а на пережитках, що збереглися після скасування кріпосного права, була приречена.
Висновки
Розвиток промисловості, швидке зростання міст та неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі — усе це справляло істотний вплив на характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалося на підприємницьке, капіталістичне. Однак цей процес гальмувався численними пережитками кріпосництва, головними з яких було збереження поміщицького землеволодіння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишніх кріпосників величезні площі землі. Селяни ж були приречені на малоземелля та безземелля, а, отже, і напівкріпосницьку кабалу.
Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони користувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму.
Скасування кріпосного права і наступні реформи, утвердження приватної власності стали причиною серйозних змін в суспільному устрої країни. Змінилося становище не тільки селянства. У пореформений період формувалися нові суспільні класи — буржуазія і промисловий пролетаріат. Утвердження буржуазно-капіталістичних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відмітити політичне панування класу дворян — поміщиків, становий поділ суспільства та ін.
Список використаної літератури:
Історія України: нове бачення. — Т. І. — С. 273.
Кириченко В. Є. Правова регламентація селянського землеволодіння і землекористування в Україні наприкінці XIX — початку XX століть. X., 1992.
Российское законодательство X—XX веков М., 1989. — Т. 7. — С. 187—188.