Реферат на тему:
“Селянська реформа 1861 р.
та особливості її проведення в Україні”
ПЛАН
Вступ
1. Правова основа селянської реформи 1861 р.
2. Вплив реформи 1861 р. на селянство
3. Вплив реформи 1861 р. на клас дворянства
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Переломний етап в історії України — кінець 50-х — початок 60-х pp. У цей час, коли очевидною стала неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин, відбулося скасування кріпосного права, почав встановлюватися новий, буржуазний лад.
Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і, разом з тим, в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.
Утвердження капіталістичного суспільно-економічного укладу в Україні обумовило інтенсивний розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі. Водночас половинчастість і непослідовність селянської реформи зумовили збереження численних пережитків феодалізму в економічній, соціальній та політичній галузях життя.
Разом з тим реформою 1861 p. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попитом на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду.
1. Правова основа селянської реформи 1861 р.
Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p.
Такий же конфіскаційний характер мало й "Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий складав половину вищого. У Лівобережній Україні поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.
Відмітною рисою поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним місцевим положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847—1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським по селянським справам присутствієм. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів.
Незважаючи на окремі винятки, документи реформи 1861 р. в цілому відбивали інтереси перш за все поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землеволодіння. Разом з тим, селянською реформою були створені соціально-економічні умови для формування нових класів — буржуазії та пролетаріату, закладено основу для зміни правового статусу колишніх класів — станів феодального суспільства у напрямі пристосування їх до умов капіталізму. Важливу роль у цьому процесі відіграли і наступні реформи 60—70-х pp.
2. Вплив реформи 1861 р. на селянство
Скасування кріпосного права внесло серйозні зміни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 p. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, прид-бавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.
За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Селяни також одержали право утворювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), а також сільських старост (на сільських сходах).
Однак внаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали "селянами-власниками", а до того вважалися "тимчасовозобов'язаними", їх власністю вважалося тільки рухоме майно: свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали. Положення 1861 p. закріпили на весь період тимчасовозобов'язального стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях — до 1 січня 1883 p.) виконання селянами найбільш важких для них зобов'язань — оброку та панщини. За присадибну ділянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а за користування польовим наділом — або сплачувати оброк, або відпрацьовувати панщину. Платня за садибу в Лівобережжі та Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі 5,1 крб. з десятини на рік.
В населених пунктах Південної України та в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку складала 9 крб за виший чи указний наділ. У разі одержання селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до зменшеного наділу, а за системою градації, згідно з якою перша десятина оцінювалася у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку їх колишніх прибутків і, поряд з тим, полегшувала передачу селянам повного наділу там, де земля була мало родючою. Оброк за кожну десятину польового наділу в Лівобережжі та Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4—2,8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони повинні були щороку відпрацьовувати на панщині від 12 до 29 днів, з них 3/5 днів — влітку.
Щодо тимчасовозобов'язаних селян поміщики зберігали численні права феодально-кріпосницького характеру: на вотчинну поліцію та опікування громадами тимчасовозобов'язаних селян, нагляду за підтриманням громадського порядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост та ін. Було обмежено право селян використовувати землю на свій розсуд (наприклад, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю). Конкретні норми відносин між поміщиком і тимчасовозобов'язаними селянами, які мешкали на його землях, закріплювалися в "уставних грамотах". Вони містили повинності всієї селянської громади, і оскільки земля надавалася у користування "миру" в цілому, встановлювалася кругова порука для всіх членів сільської громади.
Лише укладання селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов'язаний стан. Кріпосницький характер реформи виявився і в спеціальному положенні про умови виходу селянина на викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час, польові ж наділи могли перейти у власність селян тільки за згодою поміщика і, навіть, проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитися.
Встановлений порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатися своєю працею і долею. За основу визначення розміру викупу бралася не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, які сплачувалися у той час селянами. Викуп оформлювався двома видами документів: викупними угодами (при добровільній домовленості поміщика з селянами) або викупним актом (він складався за однобічною вимогою поміщика). Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку (розмір річного оброку при цьому помножувався на 16 /з). Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних; його селяни повинні були сплачувати щороку за повний указний подушний наділ (9 помножувалося на 100 і ділилося на б, що давало викупну суму в 150 крб.). Такий своєкорисливий розрахунок надавав поміщикам можливість одержувати капітал, процент з якого приносив їм доход, що дорівнювався річному оброку, який вони одержували раніше.